303/5564/21 Про визнання права власності на 1/2 частину квартири як об`єкта спільного сумісного майна подружжя - 27.03.2024 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Бисаги Т. Ю., Фазикош Г. В.,

Описова частина

Короткий зміст вимог первісного позову

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину квартири як об`єкта спільного сумісного майна подружжя.

Позов обґрунтовано тим, що 29 жовтня 2016 року між сторонами було укладено шлюб. 11 листопада 2020 року рішенням Мукачівського міськрайонного суду шлюб між сторонами було розірвано. За час зареєстрованого шлюбу 28 вересня 2018 року відповідно до договору купівлі-продажу сторонами було придбано спірну квартиру, право власності на яку зареєстровано за відповідачем. Позивачка намагалася у добровільному порядку домовитися з відповідачем стосовно поділу спільної квартири, однак відповідач від таких пропозицій відмовляється. Заявляючи свої вимоги, позивач виходить із презумпції права спільної сумісної власності.

Враховуючи викладене, позивачка просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, як об`єкт спільного сумісного майна подружжя та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Короткий зміст вимог зустрічного позову

У жовтні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю.

Зустрічний позов обґрунтовано тим, що під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 він за власні кошти придбав спірну квартиру, отримавши кредит як громадянин Угорщини. Тому спірна квартира хоч і була набута сторонами під час їх перебування у шлюбі, однак така є його особистою приватною власністю.

Враховуючи викладене, позивач за зустрічним позовом просив суд визнати квартиру АДРЕСА_1, особистою приватною власністю ОСОБА_2 та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 23 травня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано квартиру АДРЕСА_1, особистою приватною власністю ОСОБА_2 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна квартира була придбана за час перебування сторін у шлюбі, однак за кошти ОСОБА_2, які були передані продавцю квартири батьком відповідача під час укладення договору купівлі-продажу, що не заперечується позивачкою. Крім цього, ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами, що вона та її батьки передавали кошти на придбання спірної квартири. Таким чином, зазначена у первісному позові обставина, що в разі придбання майна під час шлюбу таке майно є спільною сумісною власністю подружжя спростовано наданими відповідачем доказами, а також визнаними сторонами обставинами в судовому засіданні, у зв`язку із чим суд першої інстанції вважав, що на спірну квартиру розповсюджується не правовий режим спільного сумісного майна, а правовий режим особистої приватної власності ОСОБА_2 .

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду від 23 травня 2022 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, як об`єкт спільного сумісного майна подружжя.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Підставою зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання спірної квартири його особистою приватною власністю було те, що він отримав кредит в Угорщині як громадянин цієї країни, для купівлі спірної квартири, на що позивач за зустрічним позовом посилався в суді першої інстанції. Натомість у суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 свої доводи змінив і стверджував, що насправді кредит брався для облаштування квартири (проведення ремонту, купівлі необхідних речей у квартиру), а кошти на придбання спірної квартири надані його батьком.

При цьому апеляційний суд вказав, що обидві указані позивачем за зустрічним позовом обставини не підтверджують того факту, що спірна квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_2 . Зі змісту кредитного договору не вбачається, що він отриманий з метою придбання квартири, чи її облаштування і ремонт. Той факт, що ОСОБА_1 у суді першої інстанції визнала, що грошові кошти продавцю передав батько відповідача не є свідченням того, що ці кошти є особистою приватною власністю ОСОБА_2, оскільки він не довів належними та допустимими доказами, що кошти передавалася особисто йому, а не для придбання квартири в інтересах сім`ї у спільну сумісну власність подружжя.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

24 березня 2023 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року у цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Як на підстави касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував пункт 2 частини першої статті 57 СК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 509/3010/19, від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14-ц.

Крім того, підстави касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі обґрунтовує також посиланням на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування:

- статті 82 ЦПК України щодо питання чи вправі суд не брати до уваги обставини, визнані стороною у справі, без постановлення ухвали про прийняття відмови сторони від визнання обставин;

- частини п`ятої статті 719 ЦК України щодо питання чи підлягає нотаріальному посвідченню договір дарування національної валюти, укладений між фізичними особами, і чи вважається нікчемним такий договір, якщо він нотаріально не посвідчений.

Заявник указує на те, що спірна квартира придбана за кошти, які надав його батько, що визнала і позивачка ОСОБА_1, у зв`язку із чим суд першої інстанції правильно вважав, що ця квартира є особистою власністю одного з подружжя.

Заявник зазначає, що у порушення вимог частини другої статті 82 ЦПК України суд апеляційної інстанції протиправно не взяв до уваги ту обставину, яка визнана позивачкою ОСОБА_1 .

Крім того, суд апеляційної інстанції не застосував до вирішення спірних правовідносин положення частини п`ятої статті 719 ЦК України, згідно з якими договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Суд апеляційної інстанції також не врахував, що поділу між колишнім подружжям підлягають не тільки спільне сумісне майно, а й спільні борги такого подружжя.

Інший учасник справи правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу не скористалася.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2023 року вказану касаційну скаргу залишено без руху та надано заявнику строк для усунення недоліків.

03 травня 2023 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано цивільну справу № 303/5564/21 з Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У липні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи

Суди встановили, що 29 жовтня 2016 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, після чого остання змінила прізвище на " ОСОБА_1".

ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народилася дочка ОСОБА_1

20 вересня 2018 року між ВАТ ОТП Банк і ОСОБА_2 було укладено договір персонального кредиту в форинтах, згідно з яким останній отримав кредит у розмірі 8 000 000 форинтів, під 7 % річних, із датою закінчення виплат до 21 вересня 2025 року.

28 вересня 2018 року між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, а саме квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 139549580 від 28 вересня 2018 року квартира АДРЕСА_1 на праві приватної власності належить ОСОБА_2 .

Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 11 листопада 2020 року шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 розірвано.

Суд першої інстанції установив, що кошти для купівлі спірної квартири передані продавцю квартири під час укладення договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року батьком позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2, що не заперечується позивачкою за первісним позовом ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції установив, що спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Суд апеляційної інстанції також установив, що відповідач ОСОБА_2 належним чином не довів мету отримання кредиту в Угорщини у валюті "форинт" згідно з кредитним договором від 20 вересня 2018 року.

Підставою зустрічного позову ОСОБА_2 вказано, що він отримав кредит в Угорщині як громадянин цієї країни для купівлі спірної квартири. При цьому у відзиві на апеляційну скаргу та під час апеляційного розгляду цієї справи ОСОБА_2 посилався на те, що в дійсності кредит брався для облаштування квартири (проведення ремонту, купівлі необхідних речей у квартиру), а кошти на придбання спірної квартири були надані його батьком.

Позивачка за первісним позовом ОСОБА_1 не заперечувала, що кошти для купівлі спірної квартири передані продавцю квартири під час укладення договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року батьком ОСОБА_2 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Закарпатського апеляційного суду у цій справі відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є неприйнятними з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті (постанова Верховного Суду від 15 березня 2024 року у справі № 161/6100/22, провадження № 61-311св24).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) та постанові Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 569/4484/22, провадження № 61-11369св23

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення. Презумпцію спільності майна подружжя спростовує той із подружжя, який заперечує, що майно набуте у період шлюбу, є спільним сумісним майном.

У справі, яка переглядається, спростування презумпції спільності майна подружжя покладено на ОСОБА_2 як відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом.

Підставою зустрічного позову про визнання спірної квартири його особистою приватною власністю ОСОБА_2 зазначав те, що він отримав кредит в Угорщині як громадянин цієї країни з метою купівлі спірної квартири.

При цьому у відзиві на апеляційну скаргу та під час апеляційного розгляду цієї справи ОСОБА_2 посилався на те, що в дійсності кредит брався для облаштування квартири (проведення ремонту, купівлі необхідних речей у квартиру), а кошти на придбання спірної квартири надані його батьком.

Позивачка за первісним позовом ОСОБА_1 не заперечувала, що кошти для купівлі спірної квартири були передані продавцю квартири під час укладення договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року батьком ОСОБА_2 .

На інші обставини на спростування презумпції спільності майна колишнього подружжя ОСОБА_2 не посилався.

Суд апеляційної інстанції установив, що зазначені ОСОБА_2 обставини передачі коштів за спірну квартиру його батьком безпосередньо продавцю квартири, які визнані ОСОБА_1, не свідчать про те, що ці гроші надані особисто ОСОБА_2 для придбання ним квартири у свою власність, а не в інтересах сім`ї.

Крім того, зі змісту дослідженого судами договору купівлі-продажу спірної квартири вбачається, що ОСОБА_1 як дружина ОСОБА_2 надала свою згоду на укладення цього договору (а. с. 62-64).

Наведене свідчить про те, що спірна квартира придбавалася за взаємною згодою подружжя в інтересах їх сім`ї та суперечить доводам заявника про придбання квартири в його особисту власність.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що спірна квартира була придбана в зареєстрованому шлюбі за згодою дружини та чоловіка, а також те, що останній не спростував презумпцію спільності майна подружжя, що у цій справі було його обов`язком, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення первісного позову, поділ спільного майна подружжя та визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину спірної квартири, а також про відмову у задоволенні зустрічного позову про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

З таким висновком суду апеляційної інстанції колегія суддів Верховного Суду погоджується.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди з судовим рішенням апеляційного суду щодо визнання квартири спільною власністю подружжя та її поділ, а не особистою власністю заявника, і такі доводи не дають передбачених законом підстав для скасування оскарженого рішення, яке відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції протиправно не взяв до уваги ту обставину, яка визнана позивачкою ОСОБА_1, що кошти за спірну квартиру передані батьком заявника продавцю спірної квартири, є безпідставними, оскільки таку обставину апеляційний суд врахував та виклав відповідні мотиви щодо цього. Зокрема апеляційний суд правильно зазначив, що така обставина не спростовує презумпцію спільної сумісної власності, оскільки не свідчить про те, що кошти були передані батьком позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 не в інтересах сім`ї, а особисто заявнику.

Є безпідставними також доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не застосував до вирішення спірних правовідносин положення частини п`ятої статті 719 ЦК України, згідно з якими договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Предмет первісного позову та зустрічного позову у цій справі не стосується правовідносин, які врегульовані частиною п`ятою статті 719 ЦК України. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції установив, що батько заявника передав кошти за придбання спірної квартири безпосередньо продавцю в момент укладення договору купівлі-продажу, а не те, що між батьком та сином було укладено договір дарування валютних цінностей на певну суму, що спростовує відповідні доводи касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував, що поділу між колишнім подружжям підлягають не тільки спільне сумісне майно, а й спільні борги такого подружжя, також не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення, оскільки згідно з принципом диспозитивності цивільного процесу виключно позивачу належить право визначати предмет та підстави свого позову і в цій справі питання поділу боргів колишнього подружжя не є предметом як первісного позову ОСОБА_1, так і зустрічного позову ОСОБА_2 . Оскільки учасники справи не порушували питання визначення обсягу боргів колишнього подружжя та його поділу суди не мали необхідності встановлювати указані обставини.

Колегія суддів враховує усталену практику ЄСПЛ який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтовані і правильні висновки суду апеляційної інстанції.

Щодо підстави касаційного оскарження судового рішення за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував пункт 2 частини першої статті 57 СК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 509/3010/19, від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14-ц.

Перевіряючи доводи заявника про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права, викладених у вказаних постановах Верховного Суду, колегія суддів враховує таке.

У постанові від 19 січня 2022 року у справі № 509/3010/19 (провадження № 61-17032св21) Верховний Суд виходив із того, що кошти, отримані за договором дарування, є особистою власністю відповідачки, за які вона придбала майно у свою особисту власність, у зв`язку із чим є правильним висновок апеляційного суду про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у задоволенні позову про поділ майна подружжя.

На відміну від указаної справи, у справі, яка переглядається, не установлено факт подарунку особисто ОСОБА_2 грошових коштів його батьком.

У постанові від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14-ц (провадження № 61-12957св19) Верховний Суд погодився із висновком суду першої інстанції про поділ спірної квартири та визнання за кожним із подружжя права власності на відповідну її частину з огляду на те, квартира придбана за кредитні кошти, отримані подружжям під час шлюбу, тому право на це майно в рівних частках набули як позивач, так і відповідач, при цьому боргові зобов`язання є спільними для обох із подружжя, незалежно від того з ким із подружжя укладений кредитний договір, а тому відсутні підстави для відступлення від засад рівності часток у спільному майні подружжя.

Водночас у справі, яка переглядається, не установлено факту придбання спірної квартири за кредитні кошти.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а тому колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 509/3010/19, від 09 січня 2020 року у справі № 367/7110/14-ц.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до незгоди з оскарженим судовим рішенням у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Щодо підстави касаційного оскарження судового рішення за пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України

Підставу касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі обґрунтовує посиланням на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування:

Верховний Суд у справі, яка переглядається, позбавлений можливості задоволення указаних доводів заявника щодо формування зазначених висновків з огляду на таке.

Необхідність формулювання висновку щодо питання застосування статті 82 ЦПК України заявник обґрунтовує тим, що, на його думку, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги обставини, визнані у цій справі ОСОБА_1, а саме того, що кошти за спірну квартиру передані батьком заявника продавцю спірної квартири. Однак, як зазначено вище, указані доводи не відповідають дійсності, оскільки визнані ОСОБА_1 обставини оцінені та враховані апеляційним судом під час апеляційного перегляду справи.

Необхідність викладення висновку щодо питання застосування частини п`ятої статті 719 ЦК України заявник обґрунтовує тим, що, на його думку, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, чи підлягає нотаріальному посвідченню договір дарування національної валюти, укладений між фізичними особами, і чи вважається нікчемним такий договір, якщо він нотаріально не посвідчений.

Однак у цій справі положення частини п`ятої статті 719 ЦК України не підлягають застосуванню, оскільки суди не встановили, що між батьком та сином було укладено договір дарування валютних цінностей. Крім того, як позивачка за первісним позовом ОСОБА_1, так і і позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 таких позовних вимог у справі, яка переглядається, не заявляли.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.