751/6687/20 Про визнання незаконним у частині рішення органу місцевого самоврядування і рішення Управління адміністративних послуг про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - 06.03.2024 Прийняття

ОСОБА_3, Чернігівської міської ради, Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради про визнання незаконним у частині рішення органу місцевого самоврядування і рішення Управління адміністративних послуг про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником ідеальної частки

в розмірі 11/25 будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 1 108 кв. м, на підставі договору довічного утримання від 03 квітня 2006 року, укладеного між ним та ОСОБА_4, яка, у свою чергу, набула у власність 11/25 часток будинку

за договором купівлі-продажу від 01 червня 1978 року, укладеного з ОСОБА_5 (від імені ОСОБА_6 ).

24 вересня 2019 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно позивач дізнався, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із 28 жовтня 2016 року є співвласниками по 1/2 частці земельної ділянки з кадастровим номером 7410100000:01:031:0336 площею 0,0753 га на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками по 1/10 частці будинку з надвірними будівлями на АДРЕСА_1, а тому вони приватизували земельну ділянку більшої площі, ніж мали право відповідно до їх частки

в домоволодінні (1/5 частка домоволодіння, що належить відповідачам, х

0,1108 га площа земельної ділянки = 0,02216 га). Це призвело до того, що земельна ділянка, що залишилася неприватизованою (0,1108 га - 0,0753 га = 0,0355 га), є значно меншої площі та не відповідає його частці в домоволодінні (0,1108 га х 11/25 = 0,04852 га).

При цьому позивач межі вказаної земельної ділянки не погоджував і на момент звернення з позовом позбавлений можливості отримати у власність частину земельної ділянки, що відповідає його частці у домоволодінні.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про залишення частини позовних вимог без розгляду.

Ухвалою Новозаводського районного суду міста Чернігова від 04 лютого

2022 року залишено без розгляду позовну заяву в частині вимог про визнання незаконним рішення Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та скасування державної реєстрації прав та їх обтяжень.

З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 остаточно просив суд визнати незаконним рішення Чернігівської міської ради від 01 грудня 2016 року в частині пункту 2.1 про передачу в приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках земельної ділянки площею 0,0753 га (кадастровий номер 7410100000:01:031:0336), яка розташована за адресою:

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Новозаводського районного суду міста Чернігова від 15 серпня 2022 року позов задоволено.

Визнано незаконним рішення Чернігівської міської ради від 01 грудня 2016 року в частині пункту 2.1 про передачу в приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0753 га у рівних частках (кадастровий номер 7410100000:01:031:0336), яка розташована за адресою:

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у власність відповідачів перейшла земельна ділянка площею 0,0753 га, що є більше ніж 1/5 частка від усієї площі земельної ділянки у розмірі 0,1108 га.

Вказаний факт порушує права позивача як співвласника будинку на розпорядження в повному обсязі належною йому на праві власності часткою будинку та позбавляє його права на приватизацію земельної ділянки, необхідної для обслуговування його частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, оскільки частина неприватизованої землі, яка складає різницю між фактичним розміром земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), визначеним в обсязі 0,1108 га, та фактично переданою відповідачам земельною ділянкою цього ж призначення у загальному розмірі 0,0753 га, становить 0,0355 га та є недостатньою для розміщення, обслуговування належної позивачу частки житлового будинку Крім того, приватизована відповідачами частина земельної ділянки не відповідає розміру належної їм в домоволодінні частці, що суперечить вимогам статті 88 ЗК України.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 21 листопада 2022 року рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 15 серпня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що оскільки позивачем не заявлено вимог про припинення права відповідачів на земельну ділянку та про витребування майна, визнання недійсним лише рішення Чернігівської міської ради від 01 грудня 2016 року в частині пункту 2.1 не відновить прав ОСОБА_1, ураховуючи, що дані про земельну ділянку, передану у власність відповідачам, внесено до Державного земельного кадастру.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку). Вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня

2018 року у справі № 380/624/16-ц, від 05 червня 2018 року у справі

№ 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі

№ 910/3907/18, від 01 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, постанові Верховного Суду від 12 серпня

2020 року у справі № 367/2641/15-ц (провадження № 61-142св18).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту є ефективним та призведе до відновлення його порушених прав, оскільки оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування стало підставою для державної реєстрації права власності відповідачів на земельну ділянку, а його скасування є першим етапом у ланцюзі відновлення прав позивача.

Позивач не є власником всієї земельної ділянки, а тому не може заявляти позовні вимоги про її витребування. При цьому рішення Чернігівської міської ради від 01 грудня 2016 року в частині пункту 2.1 про передачу в приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0753 га у рівних частках позбавляє права позивача на приватизацію його частини земельної ділянки.

Апеляційний суд помилково не застосував до спірних правовідносин положень статей 152, 155 ЗК України, якими передбачено захист прав громадян на земельні ділянки шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування; не врахував імперативність правових норм і принцип єдності юридичної долі землі та розташованої на ній будівлі.

Також підставою касаційного оскарження судового рішення заявник визначив пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах у випадку, коли один зі співвласників усупереч інтересам іншого набув право власності на більшу частину земельної ділянки).

У лютому 2023 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просять залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на безпідставність доводів

ОСОБА_1 та нерелевантність постанов Верховного Суду, на які міститься посилання в касаційній скарзі.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу з Новозаводського районного суду міста Чернігова.

У січні 2023 року матеріали справи № 751/6687/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2024 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником ідеальної частки в розмірі 11/25 будинку з надвірними будівлямиі спорудами наАДРЕСА_1, який розміщений на земельній ділянці площею 1108 кв. м, на підставі договору довічного утримання від 03 квітня 2006 року, укладеного між ним та

ОСОБА_4 . Указана частка будинку належала ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 01 червня 1978 року, укладеного з ОСОБА_5 (від імені ОСОБА_6 ) щодо 11/25 часток будинку, який розташований на земельній ділянці площею 1296 кв. м (т. 1, а. с. 5, 8).

Право власності у ОСОБА_1 на вказане нерухоме майно виникло 28 грудня 2011 року з моменту державної реєстрації договору довічного утримання від 03 квітня 2006 року, що передбачено пунктом 4.6 вказаного договору та підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 2, а. с. 93-95).

ОСОБА_7 за договором купівлі-продажу від 24 жовтня 1987 року, укладеним між ним та ОСОБА_8, ОСОБА_9 і ОСОБА_10, став власником 1/5 частки житлового будинку з належною часткою надвірних споруд і будівель на АДРЕСА_1, після смерті якого ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) його дружина ОСОБА_2 та син ОСОБА_3 набули право власності по 1/10 частці домоволодіння кожний (т. 1, а. с. 175-176, 116, 117).

Станом на 01 грудня 2016 року ОСОБА_1 належало 11/25 часток спірного домоволодіння, а ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - по 1/10 частці кожному, що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно.

Рішенням Чернігівської міської ради від 01 грудня 2016 року № 13/VII-25 передано ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у власність безоплатно земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану в АДРЕСА_1, площею 0,0753 га, по 1/2 частці кожному (т. 1, а. с. 25-27, 58).

Також установлено, що рішенням народного суду міста Чернігова від 17 травня 1968 року встановлено порядок користування земельною ділянкою на

АДРЕСА_2 ): виділено ОСОБА_6 ділянку розміром 545 кв. м, в тому числі: під будинком 131 кв. м, двором 243 кв. м та садом 171 кв. м або по наявній грані, вказаній на плані чорною тушшю; ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 виділено 819 кв. м, у тому числі: під будовою 54 кв. м, двором 126 кв. м, садом 636 кв. м (т. 1, а. с. 79).

З огляду на інформацію з Єдиного державного реєстру судових рішень у провадженні Новозаводського районного суду міста Чернігова перебуває справа № 751/5653/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Чернігівської міської ради, Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради про припинення права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на земельну ділянку на АДРЕСА_1, площею 0,0753 га, кадастровий номер 7410100000:01:031:0336, у рівних частках, витребування у відповідачів вказаної земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності на вказану земельну ділянку.

Ухвалою Новозаводського районного суду міста Чернігова від 01 березня

2023 року провадження у цивільній справі № 751/5653/22 зупинено до перегляду у касаційному порядку судового рішення у справі, яка переглядається

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції повною мірою не відповідає зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Відповідно до статті 10 ЦПК України при розгляді справи суд керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції визначено право кожного на справедливий

і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним

і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушенням розуміється такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову, оскільки при вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог установлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають зі встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При цьому відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Водночас законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якого кожна особа має право на ефективний спосіб правового захисту, не заборонений законом.

Разом із тим гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване

у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (v018p710-04) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Підсумовуючи викладене, колегія судів зазначає, що, вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні позову.

Предметом спору у справі, що переглядається, є визнання незаконним рішення Чернігівської міської ради від 01 грудня 2016 року в частині пункту 2.1 про передачу в приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках земельної

ділянки, площею 0,0753 га, яка розташована за адресою:

Обґрунтовуючи порушення свого права та законного інтересу рішенням Чернігівської міської ради від 01 грудня 2016 року № 13/VII-25 про передачу у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 безоплатно земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, ОСОБА_1 посилався саме на те, що він є власником ідеальної частки в розмірі 11/25 будинку з надвірними будівлями і спорудами на АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 1 108 кв. м,

а відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками по 1/10 частці цього ж будинку. У зв`язку з набуттям спільної часткової власності на житловий будинок у позивача та відповідачів виникло право спільного користування відповідною частиною земельної ділянки, на якій цей будинок розміщений. Разом із тим земельна ділянка, що залишилася неприватизованою (після ухвалення органом місцевого самоврядування оскаржуваного рішення), є значно меншої площі та не відповідає його частці в домоволодінні.

Відповідно до частини першої статті 318 ЦК України (тут і надалі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Зазначені положення щодо користування власністю підлягають застосовуванню до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).

Право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь-якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п`ята статті 319 ЦК України).

Положеннями частини другої статті 120 ЗК України (тут і надалі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Відповідно до частини третьої статті 120 ЗК України у разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких ця земельна ділянка належала попередньому землевласнику (землекористувачу).

Вказане визначення підтверджується і змістом частини першої статті 377 ЦК України, відповідно до якої до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває

у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то при застосуванні статті 88 ЗК України під час вирішення спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду.

Таким чином, під час вирішення спору, що стосується користування земельною ділянкою, оскарження рішення відповідного органу про передачу у власність частини земельної ділянки, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, що перебуває у власності кількох осіб, необхідно виходити з наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку, або на підставі рішення суду, у тому числі такого, що стосувалося попередніх власників/землекористувачів, а вже тільки потім, у випадку відсутності цивільно-правової угоди (або судового рішення) щодо погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою при переході права власності на об`єкт нерухомості, - з розміру часток кожного зі співвласників нерухомого майна.

Схожий за змістом правовий висновок щодо обов`язковості врахування порядку користування земельною ділянкою, визначеного між попередніми власниками/землекористувачами викладено у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 149/2718/15-ц, від 16 вересня 2020 року в справі № 489/2029/17 (провадження № 61-7504св19).

Виходячи з особливостей фактичних обставин цієї справи, встановлених судами та підтвердженими її матеріалами, ОСОБА_1 є власником ідеальної частки в розмірі 11/25 будинку з надвірними будівлями і спорудами на АДРЕСА_1, який розміщений на земельній ділянці, площею 1 108 кв. м, на підставі договору довічного утримання від 03 квітня 2006 року, укладеного між ним та ОСОБА_4 .

У свою чергу, ОСОБА_4 набула право власності ідеальної частки в розмірі 11/25 будинку на підставі договору купівлі-продажу від 01 червня 1978 року, укладеного з ОСОБА_5 (від імені ОСОБА_6 ).

Згідно з пунктом 7 Розділу X "Перехідні Положення" ЗК України (2768-14) громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Відповідно до частин першої та другої статті 90 Земельного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки у редакції 1970 року (далі - ЗК Української РСР 1970 року) (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу Силою В. В. 1/5 частки житлового будинку) на землях міст при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. При переході будівлі у власність кількох осіб земельна ділянка переходить в користування всіх співвласників будівлі.

Особи, яким належить будинок на праві спільної власності, користуються земельною ділянкою спільно. Порядок користування нею визначається співвласниками будинку залежно від розміру часток в спільній власності на будинок (частина перша статті 91 ЗК Української РСР 1970 року (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу Силою В. В. 1/5 частки житлового будинку)).

Рішенням народного суду міста Чернігова від 17 травня 1968 року було встановлено порядок користування земельною ділянкою на АДРЕСА_2 ) її попереднім користувачам: виділено ОСОБА_6 ділянку розміром 545 кв. м, у тому числі: під будинком 131 кв. м, двором

243 кв. м та садом 171 кв. м або по наявній грані, вказаній на плані чорною тушшю; ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 виділено 819 кв. м, у тому числі: під будовою 54 кв. м, двором 126 кв. м, садом 636 кв. м.

Рішення суду, яким встановлено порядок користування спірною земельною ділянкою, набрало законної сили, а тому є обов`язковим для виконання. Правова дія судового рішення, що набрало законної сили, як прямий

і безпосередній наслідок рішення, поширюється на підтверджені та встановлені судом матеріально-правові відносини і має особливе значення для забезпечення стабільності цивільних правовідносин.

Визначення порядку користування спірною земельною ділянкою попередніми власниками/землекористувачами ( ОСОБА_6 та ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 ), що встановлено судовим рішенням, безпосередньо впливає на режим користування спірною земельною ділянкою (та у подальшому на оформлення права власності) позивачем та відповідачами, а тому посилання ОСОБА_1 на те, що він має право отримати у власність відповідну частину земельної ділянки, що відповідає його ідеальній частці власності на будинок, є помилковими, оскільки матиме наслідок зміни розміру та порядку користування земельною ділянкою, визначених судовим рішенням. Таким чином, визначення частки земельної ділянки ОСОБА_1 залежить від уже встановленого судом порядку користування земельною ділянкою попередніми користувачами, зокрема ОСОБА_6, який у подальшому лише частину будинку, що належав йому на праві власності, продав ОСОБА_4 (11/25 часток).

При вирішенні питання про передачу у власність земельної ділянки відповідачам ОСОБА_2 і ОСОБА_3 орган місцевого самоврядування дослідив проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, акт про встановлення (відновлення в натурі (на місцевості) та погодження зовнішніх меж земельної ділянки від 17 серпня 2011 року і акт прийому-передачі межових знаків на зберігання від 05.вересня 2016 року та врахував порядок користування спірною земельною ділянкою, визначений за рішенням народного суду міста Чернігова від 17 травня 1968 року між попередніми землекористувачами.

ОСОБА_1 не довів, що рішення Чернігівської міської ради від 01 грудня 2016 року в частині передачі у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 земельної ділянки у розмірі 0,0753 га прийнято з порушенням вимог законодавства, оскільки розмір земельної ділянки, переданої у власність відповідачів, не перевищує розміру земельної ділянки, переданої в користування попередніх землекористувачів ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_9 і ОСОБА_10 а саме 819 кв. м. Про інші порушення норм чинного законодавства під час передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3 позивач не вказує. При цьому доводи касаційної скарги про те, що відповідачі мають право на отримання у власність земельної ділянки лише у розмірі 0,02216 га, не ґрунтуються на нормах права та не підтверджуються обставинами справи.

З огляду на зазначене позивачем не доведено, що пунктом 2.1 рішення Чернігівської міської ради від 01 грудня 2016 року № 13/VII-25, відповідно до якого передано ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у власність безоплатно земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану в АДРЕСА_1, площею 0,0753 га, по 1/2 частці кожному, порушені його законні права та інтереси, оскільки позивач не довів, що він позбавлений права на отримання у власність частини земельної ділянки з урахуванням визначеного порядку користування спірною земельною ділянкою попередніми землекористувачами.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про порушення його прав власника, визначених частиною першою статті 120, частинами першою, третьою статті 121 Земельного кодексу України, не заслуговують на увагу, оскільки Земельний кодекс України (2768-14) не дає особі право реалізувати свої права землекористувача за рахунок іншого власника, який набув земельну ділянку у спосіб, визначений законом.

Колегія суддів також не бере до уваги доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм статей 1, 2, 15, 16, 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" з огляду на таке.

Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

За змістом частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, відповідні права припиняються.

Отже, враховуючи те, що колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку з недоведеністю його порушених прав, рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого передано у власність відповідачам земельну ділянку, не скасоване, тому наведені норми Закону України "Про Державний земельний кадастр" (3613-17) для вирішення спірних правовідносин не підлягають застосуванню.

Тож доводи скаржника в аспекті спірних правовідносин про відсутність висновку Верховного Суду є безпідставними, а тому наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду справи.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 також посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня

2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, зокрема про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Колегія суддів частково бере до уваги вказані доводи, оскільки, як зазначено вище, відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, а тому суд апеляційної інстанції помилково зробив висновок щодо невідповідності та неефективності обраного способу захисту.

Разом із тим на підставі вимог процесуального закону рішення суду першої інстанції не може бути залишеним у силі, оскільки під час задоволення позовних вимог суд не врахував того факту, що між сторонами з моменту набуття ними права власності на спірний житловий будинок існував порядок користування спірною земельною ділянкою відповідно до їх часток у будинку, який було встановлено ще попередніми власниками вказаної нерухомості, що свідчить про помилкове застосування судом норм матеріального права, зокрема статей 120 ЗК України, 377 ЦК України (435-15) у відповідних редакціях. У свою чергу, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1, проте необґрунтовано вирішив питання щодо неефективності обраного способу захисту, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду - зміні в частині мотивів відмови в задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення

у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповіднійчастині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку щодо відмови в задоволенні позову ОСОБА_1, однак із помилкових мотивів, оскаржене судове рішення підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.