487/2593/20 Про скасування запису про державну реєстрацію, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та зобов`язання повернути земельну ділянку шляхом знесення житлового будинку - 24.01.2024 Прийняття

Позовна заява мотивована тим, що пунктами 47, 47.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 878 кв. м за рахунок земель Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Миколаївбудпроект", з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення ОСОБА_2 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147. Згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, зареєстрованим 05 червня 2012 року за № 6517, вона продала земельну ділянку ОСОБА_1 .

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року у справі № 487/10110/14-ц визнано незаконним рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки та визнано недійсним державний акт серії ЯИ № 140147. Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року та постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року вказане рішення залишено без змін. З огляду на викладене, на думку прокурора, договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05 червня 2012 року № 6517, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, а також запис про право власності на нерухоме майно від 07 грудня 2015 року № 124324572015 про реєстрацію права власності на земельну ділянку відповідно до статей 21, 203, 215 ЦК України, статті 152 ЗК України підлягають визнанню недійсними та скасуванню.

Оскільки житловий будинок та гараж збудовані відповідачем на незаконно відведеній земельній ділянці, всупереч земельному, водному та містобудівному законодавству, державним будівельним та санітарним нормам, то свідоцтво про право власності на це нерухоме майно від 30 березня 2015 року підлягає визнанню недійсним та скасуванню.

Посилаючись на викладене, прокурор просив:

- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухомо майно запис від 07 грудня 2015 року № 12432457 про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0878 га із кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 на АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 ;

- визнати недійсними та скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_1, видане 30 березня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_1 на житловий будинок під літ. А-2 загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м, гараж під літ. Б, на АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв. м, вартістю 621 228,90 грн з кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 на АДРЕСА_1 у придатному для використання стані, шляхом знесення житлового будинку під літ. А-2 загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м, гаражу під літ. Б.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року у складі судді Кузьменко В. В. у задоволенні позову заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що прокурором була заявлена вимога про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності відповідача на спірну земельну ділянку, тоді як починаючи з 16 січня 2020 року Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) не передбачає такого способу судового захисту, а тому відповідна позовна вимога прокурора задоволенню не підлягає.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про скасування свідоцтва про право власності ОСОБА_1 на житловий будинок, що побудований на спірній земельній ділянці, суд першої інстанції зазначав, що вказане свідоцтво не є підставою виникнення права власності, а тому його скасування не призведе до припинення права власності на новостворене майно, оскільки таке виникло за фактом введення будинку в експлуатацію та державної реєстрації права власності на нього, тоді як прокурором вимог про скасування державної реєстрації такого права не було заявлено та не доведено обставин протиправності прийнятого державним реєстратором рішення про державну реєстрацію цього права, не було заявлено вимог щодо незаконності реєстрації ДАБІ декларації про готовність об`єкта до експлуатації, тоді як відповідачка не наділена владними повноваженнями у сфері державної реєстрації права власності та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, отже не є особою, яка порушила право, інтерес держави.

Вирішуючи вимоги прокурора про повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 набула право володіння як земельною ділянкою, так і житловим будинком та фактично володіє цим майном, оскільки право власності на це нерухоме майно зареєстровано за нею у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, і відповідач проживає та зареєстрована за адресою вказаного будинку. За таких обставин суд вважав, що прокурор звернувся до суду із неналежним способом захисту порушеного права, оскільки судове рішення про усунення перешкод у праві користування та розпорядження майном не може бути підставою набуття, зміни чи припинення речових прав. Позивач має довести суду, що він є власником, який має всі правомочності власника. Негаторний позов є неефективним способом захисту для мети повернення у власність майна, якого позивач був незаконно позбавлений, а тому вимога про зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради як негаторний позов задоволенню не підлягає.

Також суд першої інстанції вважав, що обраний спосіб захисту не призведене до поновлення права держави, оскільки прокурор просить захистити право власності територіальної громади міста Миколаєва, яка не зверталась із позовом.

Крім того, з огляду на приписи статті 321 ЦК України щодо непорушності права власності, положення частини другої статті 212 ЗК України, згідно з якими приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки та враховуючи, що відповідач не займала самовільно спірну земельну ділянку, а набула право власності на неї на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги прокурора про відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, шляхом знесення будинку.

Також судом першої інстанції було встановлено, що позов в цій справі був поданий із пропуском строку позовної давності, проте, відмовляючи у позові за недоведеністю, суд наслідки пропуску позовної давності не застосував.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 квітня 2023 року апеляційну скаргу заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задоволено частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2021 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв. м, з кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 по АДРЕСА_1 .

У задоволенні рештипозовних вимог відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що спірна земельна ділянка знаходиться на відстані дев`яти метрів від урізу води Бузького лиману, у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду і її заволодіння громадянами сталось всупереч вимог закону, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим. Тому суд вважав, що позовні вимоги прокурора про зобов`язання повернути земельну ділянку є негаторним позовом, строк позовної давності на які не поширюється.

Суд послався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19); від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) в яких Велика Палата Верховного Суду робила висновки про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України (2768-14) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Щодо вимоги про знесення будівель, суд зазначив, що повернення земельної ділянки водного фонду, яка не може бути у приватній власності та знесення (демонтаж) будинку і гаражу - це два негаторні позови, тобто дві вимоги (не можна повернуту земельну ділянку шляхом демонтажу будівлі). Проте такої окремої позовної вимоги як демонтаж житлового будинку та гаражу, що розташовані на спірній земельній ділянці, прокурором не було заявлено.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у травні 2023 року до Верховного Суду, перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 17 травня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про знесення будинку та гаражу скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким задовольнити ці позовні вимоги.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 17 травня 2023 року скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Також заявляє клопотання про передачу справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про неможливість об`єднання у негаторному позові двох позовних вимог негаторного змісту, неправильно застосувавши правові висновки Великої Палати Верховного Суду.

Вважає, що права держави не були захищені повністю, адже тільки повернення землі у першопочатковому стані, тобто зі знесенням незаконних будівель на ній, зможе повноцінно відновити права держави та надасть можливості користуватися землею за її цільовим призначенням.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції порушив принцип диспозитивності, оскільки прокурор звернувся до суду в інтересах держави, проте позовні вимоги заявив не в її інтересах, а в інтересах територіальної громади, в інтересах якої до суду мала звертатися Миколаївська міська рада.

Вказує, що судове рішення апеляційного суду не вирішило спору між сторонами, а створило невизначеність, оскільки, позбавивши її права користування землею, судом не було вирішено спору щодо належного їй на праві власності нерухомого майна.

Крім того, вважає безпідставними висновки про те, що вона придбала земельну ділянку водного фонду, то позов прокурора має негаторних характер, до якого не застосовується положення закону щодо строку позовної давності, оскільки нею була придбана земля під забудову.

Вказує, що судом не надано правої оцінки доказам, зокрема, рішенню Миколаївської міської ради від 27 грудня 2022 року № 16/21, в якому вказано, що спірна земельна ділянка відноситься до території житлової садибної забудови, перебуває поза межами прибережної захисної смуги.

Вважає, що позов прокурора є свавіллям держави, оскільки він поданий після 11 років з приватизації землі, через 8 років після її придбання ОСОБА_1 та через 5,5 років після того, як сама держава підтвердила готовність її будинку до експлуатації.

Вказує, що позовні вимоги до неї є неспівмірними з негативними наслідками для неї, є непропорційним втручанням в її право власності.

Просить відступити від правових висновків, які містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2018 року в справі № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц, які застосовані апеляційним судом в оскарженій постанові, вважаючи, що спосіб тлумачення національного закону несумісний із принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) та суперечить практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Зокрема, вважає, що твердження про те, що наявність у особи правовстановлюючих документів й офіційне визнання її власником в публічних реєстрах не свідчить, що вона є власником майна, юридичним або фактичним володільцем, утворює правову невизначеність щодо усталеного підходу до розмежування взаємовиключних віндикаційного та негаторного позовів, що був змінений вказаною постановою Великої Палати Верховного Суду з нелегітимною метою відмови від позовної давності, призначенням якої є гарантування правової визначеності. Вважає, що відмова від позовної давності утворює непропорційну перевагу органам державної влади у спорах з носіями конвенційних прав щодо їх права власності та нівелює обов`язок держави діяти послідовно та своєчасно на виправлення своїх помилок під час приватизації, посвідчення правочинів, реєстрації земельних ділянок та прав на них, тобто, фактично відміняє поняття "належного врядування".

Посилається на судову практику ЄСПЛ.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційні скарги

У серпні 2023 року прокурор подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому вказує, що викладені в ній доводи є безпідставними та не впливають на правильність вирішення спору судом апеляційної інстанції у частині, в якій позовні вимоги були задоволені, висновки в якій вважає законними та обґрунтованими, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову в цій частині- без змін.

У серпні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу прокурора, в якому вказує, що викладені в ній доводи є безпідставними, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2023 року у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою прокурора та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1

24 липня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано судді-доповідачу Лідовцю Р. А.

Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2023 року у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А., Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д., справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51 затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв. м за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 .

Пунктом 54 вказаного рішення зазначену земельну ділянку вирішено передати в оренду ТОВ "Миколаївбудпроект" строком на 10 років для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 та зобов`язано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки.

Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 (пункти 38-56) затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1 000 кв. м за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект" з віднесенням їх до земель житлової забудови для будівництва житлових будинків на АДРЕСА_1, у тому числі ОСОБА_2, площею 878 кв. м. (пункти 47, 47.1).

29 жовтня 2009 року на підставі цього рішення органу місцевого самоврядування ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147 (зареєстрований Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві 03 грудня 2009 року).

05 червня 2012 року ОСОБА_2 продала земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу № 6517.

25 лютого 2013 року ОСОБА_1 повідомила Інспекцію ДАБК у Миколаївської області про початок виконання будівельних робіт.

29 липня 2013 року Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради надала їй містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки на АДРЕСА_1 .

28 січня 2015 року ОСОБА_1 подала декларацію про готовність до експлуатації житлового будинку II категорії складності. 02 лютого 2015 року Управління ДАБІ в Миколаївській області зареєструвало декларацію під № МК142150330455.

30 березня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на житловий будинок загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м у зв`язку із чим державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Мостецьким Д. О. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (житловий будинок - літ. А-2, гараж - літ. Б), про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було внесено запис за № 9218609.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухомо майно 07 грудня 2015 року державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції Вирич Т. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,0878 га із кадастровим номером 4810136300:12:001:0013 на АДРЕСА_1, запис № 12432457. Підставою для державної реєстрації зазначено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу від 05 червня 2012 року № 6517 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147, виданий 03 грудня 2009 року Управлінням Держкомзему у м. Миколаєві.

У будинку АДРЕСА_1 з квітня 2015 року проживають і зареєстровані ОСОБА_1 зі своїм чоловіком - ОСОБА_4, та неповнолітня дитина ОСОБА_5, 2006 року народження.

16 жовтня 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави звернувся із позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 878 кв. м на АДРЕСА_1, визнання недійсними державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140147, виданого 29 жовтня 2009 року, та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 червня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, а також про повернення земельної ділянки в комунальну власність.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2015 року у справі № 487/10110/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року, позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 878 кв. м на АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2 з відміткою про перехід права власності на цю земельну ділянку до ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 05 червня 2012 року. У задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки та про повернення земельної ділянки в комунальну власність відмовлено. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що норма частини першої статті 216 ЦК України, на яку посилався позивач, не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 19 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 14 грудня 2015 року в частині позовних вимог Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині судові рішення не оскаржувались, а тому в касаційному порядку в цій частині не переглядались.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року у справі № 487/10110/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року, позовні вимоги прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 у частині надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 878 кв. м на АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2 .

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив із того, що спірна земельна ділянка відноситься до території зелених насаджень загального користування і входить до земельної ділянки площею 14 424 кв. м, яка входить до земель прибережної захисної смуги та знаходиться на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману. За таких обставин, спірна земельна ділянка не могла бути виділена ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, оскільки згідно з нормами законодавства України у прибережних захисних смугах уздовж річок забороняється будівництво таких споруд. При виділенні ОСОБА_2 спірної земельної ділянки Миколаївською міською радою не було дотримано вимог ВК України та ЗК України (2768-14) , у зв`язку із чим її рішення є незаконним і підлягає скасуванню з відповідними похідними від цього правовими наслідками щодо визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку від 29 жовтня 2009 року серії ЯИ № 140147.

Переглядаючи справу у касаційному порядку, Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року вважав, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні судові рішення, неправильно застосували норми матеріального права, а тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши мотивувальні частини рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року в редакції цієї постанови. При цьому Верховний Суд виходив з того, що відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (2768-14) (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України (2768-14) та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тому суди першої й апеляційної інстанцій мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу та частини другої статті 52 ЗК України.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказане судове рішення та просить його скасувати на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає, що суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 листопада 2021 року в справі № 330/1876/19, від 12 жовтня 2022 року в справі № 369/3261/17, від 20 січня 2021 року в справі № 442/302/17, від 08 грудня 2021 року в справі № 520/8336/17, від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, від 14 грудня 2021 року в справі № 643/21744/19, від 25 січня 2022 року в справі № 143/591/20, від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц, від 18 квітня 2021 року в справі № 357/8277/19, від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19, від 20 жовтня 2021 року в справі № 9901/554/19, від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду, посилаючись як на підставу касаційного оскарження на пункти:

1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 159/5837/19, від 05 жовтня 2022 року в справі № 922/1830/19, від 11 січня 2023 року в справі № 554/5587/20, від 27 липня 2022 року в справі № 331/5517/19, від 09 листопада 2022 року в справі № 2-807/2007, від 31 серпня 2022 року в справі № 367/5171/17, від 17 лютого 2021 року в справі № 360/469/18, від 16 червня 2020 року в справі № 689/26/17, від 09 вересня 2022 року в справі № 487/5434/17, від 23 листопада 2022 року в справі № 521/12361/16-ц, від 03 липня 2018 року в справі № 917/1345/14, від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц, від 16 березня 2023 року в справі № 755/458/19;

2 частини другої статті 389 ЦПК України та просить відступити від правових висновків, які містяться в постановах Верховного Суду від 12 травня 2018 року в справі № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц, які застосовані апеляційним судом в оскарженій постанові;

3 частини другої статті 389 ЦПК України якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд не дослідив зібрані в справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційні скарги заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури та ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

За змістом статей 13, 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно з положеннями статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі сільськогосподарського призначення й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно зі статтею 3 ВК України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Згідно з положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; в) для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Отже, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Статтею 59 ЗК України встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, хоча й у частині першій статті 59 ЗК України передбачено, що такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, разом з тим стаття 59 ЗК України у частинах другій-четвертій закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди.

Відповідно до пункту "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України та пункту "д" частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України, зокрема, громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (частина друга статті 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

За змістом положень ЗК України (2768-14) землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60- 62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо.

Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) зазначила, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (2768-14) (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України (2768-14) та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20) дійшла висновку про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України; близькі за змістом приписи викладені у частині першій статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі ""East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Вирішуючи позов прокурора в частині позовних вимог про зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку у придатному для використанні стані, шляхом знесення житлового будинку та гаражу, суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, безпідставно вказав, що позивачем не заявлено окремих позовних вимог про демонтаж житлового будинку та гаражу, що розташовані на спірній земельній ділянці, залишивши відповідні позовні вимоги без реагування, а спір в цілому, фактично, не вирішеним.

Верховний Суд не погоджується із судом апеляційної інстанції про те, що прокурор неправильно об`єднав в одному позові дві вимоги негаторного характеру (повернення землі та знесення нерухомого майна на ній).

Апеляційний суд не звернув уваги на те, що висновки Великої Палати Верховного Суду, на які він послався, сформовані за інших фактичних обставин, і в них не зазначено про неможливість вимагати шляхом пред`явлення негаторного позову повернення земельної ділянки у придатному для використання стані шляхом знесення побудованого на ній нерухомого майна. По суті, це є одна вимога (взаємопов`язана) негаторного характеру.

Подібні висновки Верховний Суд вже робив у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 483/954/21 (провадження № 61-7919св23).

Тобто, правильно скасовуючи рішення суду першої інстанції у вказаній частині, який помилково вказав, що негаторний позов є неефективним способом захисту в цьому випадку, суд апеляційної інстанції розглянув тільки частину позовних вимог, залишивши іншу частину цієї самої вимоги, фактично, невирішеною.

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення районного суду в частині повернення земельної ділянки у придатному для використанні стані, шляхом демонтажу побудованого на ній нерухомого майна, не забезпечив повного та всебічного розгляду справи в цій частині, залишивши частину позовних вимог невирішеними, суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень позбавлений можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, надавати оцінку обставинам, які не досліджувалися судами попередніх інстанцій, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу в указаній частині необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При цьому, Верховний Суд, враховуючи принцип правової визначеності, вважає за необхідне скасувати судове рішення та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, як у частині вимог про знесення нерухомого майна, так і в частині вимог про повернення земельної ділянки, оскільки вважає, що ці вимоги є взаємопов`язаними між собою, а їх окремий розгляд є неправильним, інакше буде встановлена певна преюдиційна обставина.