502/386/18 Про виселення із житлового приміщення - 19.01.2024 Прийняття

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2024 року

м. Київ

справа № 502/386/18

провадження № 61-8602св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - Військова частина НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України на постанову Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року Військова частина НОМЕР_1 ( Ізмаїльський прикордонний загін) Державної прикордонної служби України (далі - ВЧ НОМЕР_1 ) звернулася до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з позовом про виселення.

Позовна заява мотивована тим, що у 2003 році військовослужбовець ВЧ НОМЕР_1 ОСОБА_1 та члени його сім`ї - дружина ОСОБА_2, 1979 року народження, та донька ОСОБА_3, 2000 року народження, вселилися до службової двокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Наказом начальника Ізмаїльського прикордонного загону від 15 вересня 2008 року № 125-ос ОСОБА_1 виключений із списків загону та вибув для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 Котовського прикордонного загону міста Котовська Одеської області з 16 вересня 2008 року.

В подальшому ОСОБА_1 був переведений до військової частини НОМЕР_3 Могилів-Подільського прикордонного загону .

Наказом начальника Могилів-Подільського прикордонного загону від 20 серпня 2015 року № 334-ос ОСОБА_1 звільнено в запас Збройних Сил України.

Житловим законодавством передбачено вичерпний перелік підстав, згідно з якими громадян не може бути виселено із службових жилих приміщень без надання іншого житлового приміщення. На відповідачів жодна з підстав, передбачених законом, не поширюється. Добровільно виселятися із службового приміщення відповідачі відмовляються.

ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартирному обліку у ВЧ НОМЕР_1 не перебувають.

При переїзді до міста Котовська відповідачі повинні були звільнити службову квартиру АДРЕСА_1 .

На підставі викладеного позивач просив:

виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Справа судами переглядалась неодноразово

Рішенням Кілійського районного суду Одеської області від 23 жовтня 2019 року позов задоволено.

Виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання житлового приміщення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що заявлений позов є обґрунтованим, оскільки відповідачі займають службове житлове приміщення ВЧ НОМЕР_1 без законних на те підстав, добровільно висилятися відмовляються.

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Кілійського районного суду Одеської області від 23 жовтня 2019 року скасовано, прийнято нову постанову.

Позов ВЧ НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення залишено без задоволення.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

відповідачі у спірному приміщенні не проживають, не зареєстровані, проживають в іншому населеному пункті. Будь-яких доказів знаходження їх речей у спірному приміщенні позивачем не надано;

вибуття наймача та членів його сім`ї до іншого постійного місця проживання або відсутність їх без поважних причин у житловому приміщенні понад шість місяців, у тому числі й службовому, є підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Разом з цим з такими вимогами позивач до відповідачів у період їх відсутності в спірному приміщенні, якщо таке мало місце, не звертався. Суд апеляційної інстанції зробив висновок про те, що відсутні підстави для задоволення позову про виселення, осіб, які не проживають та не зареєстровані в спірному приміщенні;

доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що однією з підстав відмови у задоволенні позовних вимог є сплив позовної давності, є безпідставними, позовна давність до вимог за негаторним позовом (усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення) не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. Негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Постановою Верховного Суду від 01 вересня 2021 року касаційну скаргу ВЧ НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України задоволено частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що:

при відмові у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції вважав, що позивач не звертався до суду з вимогами про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Такий висновок апеляційного суду є помилковим, оскільки при зверненні до суду з цим позовом ВЧ НОМЕР_1 посилалася, зокрема, на статті 107, 124, 125 ЖК Української РСР. Зазначені норми права регулюють порядок виселення із службових житлових приміщень, і пред`явлення позовних вимог про виселення на підставі вказаних норм не залежить від того, чи пред`являлися до відповідачів вимоги визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням. У зв`язку з цим апеляційний суд дійшов безпідставного висновку про відмову у задоволенні позову, через не звернення ВЧ НОМЕР_1 до суду з вимогами про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням;

крім того, у запереченнях на позовну заяву, апеляційній скарзі та письмових поясненнях ОСОБА_1, серед іншого, вказував на те, що він не підлягає виселенню із спірного житлового приміщення, оскільки має вислугу як військовослужбовець більше ніж 20 років (пункт 2 частини першої статті 125 ЖК Української РСР). На зазначені доводи суди взагалі не звернули уваги та не надали їм належної оцінки. Не з`ясували суди наявності у спірного житлового приміщення статусу службового і того, чи забезпечувався ОСОБА_1 та члени його сім`ї при переїзді у іншу місцевість службовим житлом.

Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Кілійського районного суду Одеської області від 23 жовтня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог ВЧ НОМЕР_1 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення відмовлено.

Стягнуто з ВЧ на користь ОСОБА_1 судові витрати у справі в сумі 1 057,20 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

встановивши наявність визначених статтею 125 ЖК УРСР виключень можливості виселення осіб зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення, врахувавши надзвичайну тривалість зв`язка відповідачів зі спірним приміщенням як єдиним їх житлом, оцінивши в контексті положень статті 8 Конвенції пропорційність можливого виселення відповідачів відповідній легітимній меті, а також те, що ОСОБА_1 продовжує перебувати на службі у Збройних Силах України, відсутні підстави для задоволення позову ВЧ НОМЕР_1 про виселення відповідачів із службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення;

доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про необхідність застосування наслідків спливу позовної давності колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки позовна давність до вимог за негаторним позовом (усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення) не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. Негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 13 червня 2023 року заяву представника ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення по цивільній справі за позовом ВЧ НОМЕР_1 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення задоволено.

Стягнуто з ВЧ НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000 гривень.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У червні 2023 року ВЧ НОМЕР_1 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року і залишити в силі рішення Кілійського районного суду Одеської області від 23 жовтня 2019 року, відшкодувати судові витрати (судовий збір) за подання касаційної скарги.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 05 лютого 2020 року у справі № 489/628/16 (провадження № 61-11296св18), від 21 жовтня 2020 року у справі № 750/1680/19 (провадження № 61- 19646св19);

відповідачі виїхали зі службової квартири у вересні 2008 року у зв`язку з переміщенням ОСОБА_1 по службі до Котовського прикордонного загону (м. Котовськ) . Навіть після звільнення ОСОБА_1 з військової служби у 2015 році, відповідачі у спірній квартирі не проживали та не проживають на теперішній час. Це підтверджує відсутність тривалого зв`язку відповідачів зі спірним приміщенням, яке для них з 2008 року не є єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції;

апеляційний суд не врахував норми статті 124 ЖК УРСР;

відповідачі втратили право користування спірною службовою квартирою з дня вибуття на підставі частини другої статті 107 ЖК та підлягають виселенню;

суд неправильно застосував положення статті 125 ЖК України до спірних правовідносин та не встановив вислугу (стаж роботи) ОСОБА_1 саме у ВЧ НОМЕР_1, якій на праві оперативного управління належить спірна службова квартира та надала її своєму військовослужбовцю (працівнику) для тимчасового проживання;

у подібних правовідносинах відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування положень абзацу третього статті 125 ЖК України, а саме щодо характеристики стажу (вислуги), який(а) ураховується при встановленні неможливості виселення зі службового приміщення без надання іншого жилого приміщення - певної кількості років перебування на військовій службі у військовій частині (державній організації), що надала службове житло, чи наявності певної кількості років на військовій службі взагалі;

апеляційний суд скасував рішення першої інстанції та відмовив у задоволенні позову на підставі статті 125 ЖК УРСР, а саме за наявності у ОСОБА_1 більше 10 років вислуги. При цьому суд врахував вислугу років під час проходження військової служби, крім ВЧ НОМЕР_1, у інших військових частинах Держприкордонслужби:

з 2003 по 2008 роки у ВЧ НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 );

з 2008 по 2009 роки у ВЧ НОМЕР_4 ( АДРЕСА_3 );

з 2009 по 2011 роки у ВЧ НОМЕР_5 ( АДРЕСА_4 ;

з 2011по 2015 роки у ВЧ НОМЕР_3 ( АДРЕСА_5 ).

Тобто, суд зазначив, що строк для застосування статті 125 ЖК України повинен рахуватися за весь час проходження ОСОБА_1 служби (вислуги) у Держприкордонслужбі (відомстві), а не у кожній військовій частині (державній організації), що суперечить нормам ЖК. Так, відповідно до абзацу третього статті 125 ЖК України без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

військова частина НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (є юридичною особою), якій на праві оперативного управління належить спірна службова квартира. Тобто, в розумінні ЖК України (5464-10) Державна прикордонна служба України є державним відомством, а ВЧ НОМЕР_1 - державною організацією;

ОСОБА_1 проходив військову службу у ВЧ НОМЕР_1 з 2003 по 2008 роки - 5 років (тобто, менше 10 років). На підставі рішення житлово-побутової комісії ВЧ НОМЕР_1 від 11 грудня 2003 року він отримав спірну службову квартиру;

отже, всупереч абзацу третього статті 125 ЖК України суд в оскаржуваному рішенні ототожнив відомство (Державну прикордонну службу України) з організацією (ВЧ НОМЕР_1 ) та включив терміни проходження військової служби ОСОБА_1 в інших військових частинах Державної прикордонної служби України, які не видавали йому спірне службове житло;

суд у оскаржуваному судовому рішенні зазначив, що після вибуття з ВЧ НОМЕР_1 ОСОБА_1 не забезпечувався службовим житлом. При цьому суд не взяв до уваги заперечення ВЧ НОМЕР_1 на додаткові пояснення представника ОСОБА_1 від 16 жовтня 2022 року про те, що відповідно до законодавства у разі відсутності за місцем служби військовослужбовця службового житла, йому військова частина зобов`язана тимчасово орендувати житло для забезпечення ним військовослужбовця та його сім`ї або за бажанням військовослужбовця виплачувати грошову компенсацію за піднайом (найом) ним жилого приміщення. Тобто, оренда житла для забезпечення ним військовослужбовця та його сім`ї або виплата грошової компенсації за піднайом (найом) ним жилого приміщення є тотожним отриманню ним службового житлового приміщення. Ці обставини суд в оскаржуваному рішенні не врахував;

також суд не перевірив наявність у відповідачів житла відповідно до державних реєстрів прав на нерухоме майно, оскільки, як зазначено у постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у цій справі ОСОБА_1 разом зі своєю родиною виїхав зі спірної квартири, знявся з реєстраційного обліку та проживає у Вінницькій області, що підтверджується довідками виданими Кілійським РС ГУ ДМС України в Одеській області, письмовими поясненнями заступника начальника відділу з персоналу старшого лейтенанта ОСОБА_4, заступника начальника прикордонної застави "о. Зміїний" капітана ОСОБА_5, заступника начальника штабу начальника відділу прикордонної служби, начальника відділу майора ОСОБА_6, а також самими відповідачами, які зазначають свою адресу саме у Вінницькій області.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2023 року поновлено ВЧ НОМЕР_1 строк на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року, відкрито касаційне провадження у справі № 502/386/18, витребувано справу з суду першої інстанції.

У серпні 2023 року матеріали цивільної справи № 502/386/18 надійшли до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 19 червня 2023 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 489/628/16, від 21 жовтня 2020 року у справі № 750/1680/19, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до наказу МВС від 14 липня 2015 року № 857 Про затвердження Переліку закритих військових містечок Державної прикордонної служби України, за Військовою частиною НОМЕР_1 по АДРЕСА_3 . Тому, спірне майно належить Військовій частині НОМЕР_1 на праві оперативного управління.

На підставі рішення житлово-побутової комісії ВЧ НОМЕР_1 від 11 грудня 2003 року ОСОБА_1 отримав ордер № 24 на право зайняття житлової площі в будинку для малосімейних із сім`єю у складі трьох осіб, а саме двокімнатної квартири АДРЕСА_6 .

ОСОБА_1 вселився у спірну квартиру як військовослужбовець, тобто як особа, яка відноситься до категорії громадян, яким житлове приміщення надається у зв`язку із характером служби. Ордер, на підставі якого відбулося вселення у спірну квартиру, недійсним не визнавався.

З витягу із наказу начальника Ізмаїльського прикордонного загону від 15 вересня 2008 року № 125-ос встановлено, що старшого офіцера (з організації діяльності інспекторів прикордонної служби) відділу прикордонної служби штабу майора ОСОБА_1 з 16 вересня 2008 року виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення як такого, що вибуває до Котовського прикордонного загону для подальшого проходження служби.

Згідно з витягом з наказу начальника Могилів-Подільського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України міста Могилів-Подільський від 20 серпня 2015 року № 334-ос майора ОСОБА_1, П-003185 старшого офіцера відділу оборонної, мобілізаційної роботи та організації антитерористичних заходів штабу, звільненого в запас Збройних Сил України наказом начальника Південного регіонального управління (І категорії) Державної прикордонної служби України від 22 липня 2015 року № 315-ос на підставі пункту "и" частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем) без надання права носіння військової форми одягу, з 20 серпня 2015 року.На момент звільнення загальна військова вислуга ОСОБА_1 становить 24 роки.

Доказів того, що на момент подання позову про виселення та на час розгляду справи у судах ОСОБА_1 та члени його сім`ї: дружина ОСОБА_2 та донька ОСОБА_3 мали інше житло, матеріали справи не містять.

ОСОБА_1 проходив військову службу у наступних місцях та у наступні періоди:

- з 2003 по 2008 роки у В/ч НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 );

- з 2008 по 2009 роки у В/ч НОМЕР_4 ( АДРЕСА_3 );

- з 2009 по 2011 роки у В/ч НОМЕР_5 ( АДРЕСА_4 ;

- з 2011 по 2015 роки у В/ч НОМЕР_3 ( АДРЕСА_5

- з 18 травня 2020 року по теперішній час у В/ч НОМЕР_6 ( АДРЕСА_7 ).

Подільським прикордонним загоном повідомлено, що ОСОБА_1 під час проходження служби у В/ч НОМЕР_4 з 17 вересня 2008 року по 07 вересня 2009 року службовою, постійною житловою площею не забезпечувався.

Білгород-Дністровським прикордонним загоном повідомлено, що ОСОБА_1 під час проходження служби у В/ч НОМЕР_5 з 08 вересня 2009 року по 28 листопада 2011 року житловою площею не забезпечувався.

Могилів-Подільським прикордонним загоном повідомлено, що ОСОБА_1 під час проходження служби з 30 листопада 2011 року по 20 серпня 2015 року житловою площею не забезпечувався.

ОСОБА_1 та члени його сім`ї при переїзді у іншу місцевість службовим житлом не забезпечувались. Докази того, що під час проходження військової служби у Подільському, Білгород-Дністровському та Могилів-Подільському прикордонних загонах ОСОБА_1 перебував на квартирному обліку, та значився у списках осіб, що потребують отримання службових житлових приміщень відсутні.

Згідно довідки Голови об`єднаної житлової комісії військових частин НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9 від 15 жовтня 2022 року №5891 вбачається, що ОСОБА_1 під час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_6 АДРЕСА_7 з 18 вересня 2020 року по теперішній час на квартирному обліку військовослужбовців об`єднаної житлової комісії військових частин НОМЕР_10, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9 не перебуває. Постійним або службовим житлом фондів Міністерства Оборони України не забезпечувався.

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що "коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції" (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК України).

Стаття 125 ЖК України визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені із службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього Кодексу, без надання іншого жилого приміщення, в тому числі без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Таким чином, статті 124- 125 ЖК України передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), на яку посилається ВЧ НОМЕР_1 в касаційній скарзі, зроблено висновок, що "Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі "Каракуця проти України" ("Karakutsya v. Ukraine"), заява № 18986/06, § 71). Втручання у право на повагу до житла має бути також "необхідним у демократичному суспільстві". Тобто, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності" та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" ("Zehentner v. Austria"), заява № 20082/02, § 56). Вирішуючи питання про "необхідність у демократичному суспільстві" виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів суд першої інстанції висловився, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" ("Stankova v. Slovakia"), заява № 7205/02, § 60-63)".

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності.

На підставі частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У частині першій статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, що переглядається:

звертаючись до суду з даним позов ВЧ НОМЕР_1 посилались на те, що в 2003 році військовослужбовець ОСОБА_7 разом з членами сім`ї заселився до службової квартири, після вибуття для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_4 з 16 вересня 2008 року квартиру не звільнили, на квартирному обліку не перебувають, тому відсутні підстави для проживання;

суд апеляційної інстанції встановив, що на підставі рішення житлово-побутової комісії ВЧ НОМЕР_1 від 11 грудня 2003 року ОСОБА_1 отримав ордер № 24 на право зайняття житлової площі в будинку для малосімейних із сім`єю у складі трьох осіб, а саме двокімнатної квартири АДРЕСА_6 ;

ОСОБА_1 проходив військову службу у наступних місцях та у наступні періоди:

- з 2003 по 2008 роки у В/ч НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 );

- з 2008 по 2009 роки у В/ч НОМЕР_4 ( АДРЕСА_3 );

- з 2009 по 2011 роки у В/ч НОМЕР_5 ( АДРЕСА_4 ;

- з 2011 по 2015 роки у В/ч НОМЕР_3 ( АДРЕСА_5

- з 18 травня 2020 року по теперішній час у В/ч НОМЕР_6 ( АДРЕСА_7 );

станом на 20 серпня 2015 року загальна військова вислуга ОСОБА_1 становила 24 роки.

ОСОБА_1 під час проходження служби у В/ч НОМЕР_4 ( Подільський прикордонний загін ) з 17 вересня 2008 року по 07 вересня 2009 року службовою, постійною житловою площею не забезпечувався, під час проходження служби у В/ч НОМЕР_5 з 08 вересня 2009 року по 28 листопада 2011 року ( Білгород-Дністровський прикордонний загін ) житловою площею не забезпечувався, під час проходження служби з 30 листопада 2011 року по 20 серпня 2015 року ( Могилів-Подільський прикордонний загін ) житловою площею не забезпечувався;

докази того, що під час проходження військової служби у Подільському, Білгород-Дністровському та Могилів-Подільському прикордонних загонах ОСОБА_1 перебував на квартирному обліку, та значився у списках осіб, що потребують отримання службових житлових приміщень відсутні;

згідно довідки Голови об`єднаної житлової комісії військових частин НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9 від 15 жовтня 2022 року №5891 вбачається, що ОСОБА_1 під час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_6 АДРЕСА_7 з 18 вересня 2020 року по теперішній час на квартирному обліку військовослужбовців об`єднаної житлової комісії військових частин НОМЕР_10, НОМЕР_7, НОМЕР_8, НОМЕР_9 не перебуває. Постійним або службовим житлом фондів Міністерства Оборони України не забезпечувався;

за таких обставин суд апеляційної інстанції зробив обгрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 489/628/16, від 21 жовтня 2020 року у справі № 750/1680/19 є необґрунтованими, висновки суду апеляційної інстанції не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновкуВерховного Суду щодо застосування положень абзацу третього статті 125 ЖК України безпідставні.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 465/7432/16-ц (провадження № 61-12546св21) зроблено висновок, що "апеляційний суд, встановивши наявність визначених статтею 125 ЖК Української РСР виключень можливості виселення осіб зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення, врахувавши надзвичайну тривалість зв`язку відповідачів зі спірним приміщенням як єдиним їх житлом, з огляду на повернення ОСОБА_1 після звільнення у запас до міста Львова та подальше перебування його на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_11, оцінивши в контексті положень статті 8 Конвенції пропорційність можливого виселення відповідачів відповідній легітимній меті, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про виселення із службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення".

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судом апеляційної інстанції обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги з урахуванням меж касаційного перегляду не свідчать про те, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, тому колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін,а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

В. І. Крат