463/7127/22 Про визнання недійсним попереднього договору купівлі-продажу транспортного засобу, стягнення авансу, інфляційних втрат та пені - 18.01.2024 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 22 лютого 2023 року у складі судді Грицка Р. Р. та постанову Львівського апеляційного суду від 29 травня 2023 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Везем Шиппінг" про визнання недійсним попереднього договору купівлі-продажу транспортного засобу, стягнення авансу, інфляційних втрат та пені,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Везем Шиппінг" (далі - ТОВ "Везем Шиппінг", Товариство) про визнання недійсним попереднього договору купівлі-продажу транспортного засобу, стягнення авансу, інфляційних втрат та пені.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що влітку 2021 року він знайшов у мережі Інтернет рекламне оголошення ТОВ "Везем Шиппінг" про продаж автомобіля потрібної йому марки.

Під час обговорення у телефонному режимі питання щодо можливості придбання транспортного засобу представник відповідача запропонував йому укласти попередній договір купівлі-продажу, пояснивши це необхідністю транспортування автомобіля зі складу іншого міста, а також зазначив, що після внесення ним завдатку за виставленим рахунком Товариством будуть надані послуги з підбору авто на аукціоні в США, його доставки в Україну та розмитнення.

18 серпня 2021 року між ним та ТОВ "Везем Шиппінг" укладено попередній договір купівлі-продажу транспортного засобу (далі - Попередній договір), за яким сторони взяли на себе зобов`язання у майбутньому, в строк до 31 грудня 2021 року, укласти основний договір купівлі-продажу належного Товариству автомобіля марки "JEEP" моделі "PATRIOT SPORT", 2017 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 .

Крім того, сторони домовилися, що продаж транспортного засобу вчиняється за ціною в розмірі 7 061 доларів США, що згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату укладення Попереднього договору становить 188 353,59 грн, а на підтвердження дійсності намірів укласти основний договір покупець вносить завдаток у сумі 4 311 доларів США, що еквівалентно 114 996,79 грн.

На виконання умов Попереднього договору 19 серпня 2021 року він сплатив на користь відповідача грошові кошти в розмірі 114 996,79 грн, а 23 лютого 2022 року - ще 77 942,70 грн, всього - 192 939,49 грн.

У подальшому позивачу стало очевидним те, що за Попереднім договором Товариство фактично зобов`язалося надати йому послуги з викупу автомобіля з аукціону в США, його транспортування в Україну та розмитнення, і що на час вчинення оспорюваного правочину відповідач не був власником зазначеного в договорі транспортного засобу.

Вважає, що його було введено в оману стосовно основних характеристик товару, який він бажав придбати, а саме, належності відповідачу транспортного засобу та поставки в майбутньому. Фактично Товариство спонукало його дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він би не погодився.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати Попередній договір недійсним;

- стягнути з ТОВ "Везем Шиппінг" на свою користь суму сплаченого авансу в розмірі 192 939,49 грн, пеню згідно з пунктом 5 статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у сумі 683 618,53 грн, інфляційні втрати на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) у розмірі 32 062,65 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 22 лютого 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено тих обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

За змістом пунктів 1.3, 1.6, 3.1 Попереднього договору відповідач гарантував, що транспортний засіб буде йому належати на момент укладення основного договору купівлі-продажу, і що Товариство здійснило викуп транспортного засобу з онлайн-аукціону після погодження з позивачем, а після укладення основного договору транспортний засіб підлягає державній реєстрації на власника в одному із сервісних центрів Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України).

Отже, ніщо не свідчить про те, що транспортний засіб на момент укладення Попереднього договору перебуває у володінні Товариства. Навпаки, за умовами оспорюваного правочину такий транспортний засіб викуплено з онлайн-аукціону після погодження з позивачем, внаслідок чого відсутні підстави для висновку, що з боку відповідача мав місце обман.

Таким чином, аналіз норм чинного законодавства та обставин справи вказує на те, що Попередній договір, істотні умови, порядок і строк виконання якого були узгоджені сторонами, відповідає вимогам статті 203 ЦК України та положенням Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , тому відсутні правові підстави для визнання вказаного правочину недійсним.

При цьому, сам факт невиконання умов Попереднього договору не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки чинне законодавство в такому випадку передбачає інший спосіб захисту, а саме, відшкодування збитків (частина друга 635 ЦК України (435-15) ) та/або повернення завдатку чи авансу (статті 570, 571 ЦК України).

Також відсутні передбачені законом підстави для задоволення позовних вимог про стягнення грошових коштів, пені та інфляційних втрат, оскільки вони є похідними від позовної вимоги про визнання правочину недійсним, причому вимога про стягнення основної суми боргу у розмірі 192 939,49 грн заявлена в порядку статті 216 ЦК України, про що у позовній заяві міститься відповідне посилання, тоді як за правилами реституції така вимога може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Постановою Львівського апеляційного суду від 29 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 22 лютого 2023 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

28 червня 2023 року ОСОБА_1, через представника ОСОБА_2, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Личаківського районного суду міста Львова від 22 лютого 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 травня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2016 року у справі № 6-2978цс15, від 03 червня 2016 року у справі № 6-100цс15, від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17, у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18, від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 29 травня 2019 року у справі № 757/42443/16, від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16 і № 646/14523/15, від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18, від 22 січня 2020 року у справі № 394/301/19, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, від 27 серпня 2020 року у справі № 587/823/19.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що ТОВ "Везем Шиппінг" не виконало умов Попереднього договору, зокрема не здійснило викуп транспортного засобу з онлайн-аукціону після погодження з ним, що взагалі унеможливлювало настання правових наслідків, передбачених цим договором.

Разом із тим саме по собі припинення попереднього договору не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.

Вважає, що його було введено в оману стосовно основних характеристик товару (транспортного засобу), який він бажав придбати, а саме, наявності автомобіля, його належності відповідачу та поставки в майбутньому.

Фактично Товариство з використанням нечесної підприємницької практики спонукало його дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він би не погодився.

Оскільки Попередній договір підлягає визнанню недійсним, то отриманні ТОВ "Везем Шиппінг" грошові кошти за таким договором у розмірі 192 939,49 грн підлягають поверненню йому згідно зі статтею 1212 ЦК України, адже підстава, на якій ці кошти були набутті відповідачем, відпала.

Крім того, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов`язань на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України, за змістом якої нараховані на суму боргу інфляційні втрати входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання. Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) врегульовані договірні відносини за участю споживача, тоді як частиною п`ятою статті 10 цього Закону встановлено, що у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_3. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В. від 18 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Личаківського районного суду міста Львова.

09 серпня 2023 року справа № 463/7127/22 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 02 листопада 2023 року у зв`язку із відставкою судді ОСОБА_3 призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 листопада 2023 року справу № 463/7127/22 передано судді-доповідачу Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.

Фактичні обставини, встановлені судами

Встановлено, що 18 серпня 2021 року між ТОВ "Везем Шиппінг" (далі - Сторона-1) та ОСОБА_1 (далі - Сторона-2) укладено Попередній договір, за яким сторони взяли на себе зобов`язання у майбутньому, в строк до 31 грудня 2021 року, укласти основний договір купівлі-продажу належного Товариству транспортного засобу марки "JEEP" моделі "PATRIOT SPORT", 2017 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 (пункт 1.1) (а. с. 15-16).

Згідно з пунктами 1.3, 1.4 Попереднього договору Сторона-1 гарантує, що на момент укладання основного договору транспортний засіб, визначений у пункті 1.1 цього договору, буде належати їй (Стороні-1) та не буде знаходитися під забороною відчуження, арештом тощо, а також не буде обтяжений будь-яким іншим чином, передбаченим чинним законодавством. Сторона-2 стверджує, що володіє достатньою інформацією про транспортний засіб, його вартість, якісні та технічні характеристики.

У пункті 1.6 Попереднього договору вказано, що Сторона-1 здійснила викуп транспортного засобу з онлайн-аукціону автомобілів після його погодження зі Стороною-2. Сторна-2 жодних заперечень та претензій щодо викупу транспортного засобу з метою подальшого укладення основного договору не має.

Згідно з пунктами 2.1, 2.3, 2.4 Попереднього договору продаж транспортного засобу вчиняється між сторонами за ціною (вартістю) у розмірі 7 061 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на дату укладання Попереднього договору становить 188 353,59 грн, у тому числі податок на додану вартість - 31 392,26 грн, та сплачується Стороною-2 в безготівковій формі на поточний рахунок Сторони-1 в національній валюті України - гривні за офіційним курсом НБУ на дату виставлення рахунку. Сторона-2 сплачує в день підписання цього Договору Стороні-1 як завдаток першу частину суми вартості транспортного засобу на розрахунковий рахунок Сторони-1 у розмірі 4 311 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на дату укладання Попереднього договору становить 114 996,79 грн, у тому числі податок на додану вартість - 19 166,13 грн. Повний розрахунок за транспортний засіб здійснюється Стороною-2 на розрахунковий рахунок Сторони-1 відповідно до виставленого рахунку, але не пізніше строку, встановленого у пункті 1.2 цього Договору (не пізніше 31 грудня 2021 року).

Пунктами 3.1, 3.2, 4.1 Попереднього договору передбачено, що після укладення основного договору транспортний засіб підлягає державній реєстрації на власника в одному із сервісних центрів МВС України. Сторона-2 набуває право власності на транспортний засіб з моменту виконання умови, вказаної в пункті 3.1 цього Договору. Попередній договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами, а саме 18 серпня 2021 року і діє до 31 грудня 2021 року або до укладення основного договору.

Згідно з квитанціями ОСОБА_1 19 серпня 2021 року перерахував на поточний рахунок ТОВ "Везем Шиппінг" грошові кошти у розмірі 114 996,80 грн, а 23 лютого 2022 року, на відповідну вимогу Товариства, - ще 77 942,70 грн (а. с. 14, 17, 19).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги про визнання Попереднього договору недійсним тим, що ТОВ "Везем Шиппінг" ввело його в оману стосовно основних характеристик товару (транспортного засобу), який він бажав придбати, а саме, наявності автомобіля, його належності відповідачу та поставки в майбутньому. Фактично Товариство з використанням нечесної підприємницької практики спонукало його дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він би не погодився.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частин першої та другої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (частина перша статті 207 ЦК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 635 ЦК України в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину, попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Загальні правила щодо форми договору визначено статтею 639 ЦК України, згідно з якою договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому (частина перша статті 656 ЦК України).

Договір купівлі-продажу транспортного засобу згідно із вимогами пункту 3 частини першої статті 208 ЦК України, а також відповідно до Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388 (1388-98-п) , який визначає певні особливості укладення, виконання та правові наслідки невиконання відповідних договорів, належить вчиняти у письмовій формі.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/ набуття/ зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).

У ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Загальним майновим наслідком недійсності правочину є реституція (лат. restitutio - "відновлення") - повернення становища сторін недійсного правочину у початковий стан.

Реституція як спосіб захисту порушеного права закріплена у статті 216 ЦК України, відповідно до частини першої якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (у цій нормі матеріального права закріплено саме двосторонню реституцію).

Реституція визначає спеціальний наслідок недійсного правочину, а тому її ознаки та особливості застосування безпосередньо пов`язані із природою самого недійсного правочину.

Реституція застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зазначено, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) вказано, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Стаття 19 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

За приписами частин першої, другої статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає, зокрема, будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика вважається такою, що вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, шляхом надання йому неправдивої чи неповної інформації. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Аналіз вказаної правової норми дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі № 293/780/18 (провадження № 61-10328св19), від 28 квітня 2020 року у справі № 263/16688/17 (провадження № 61-16584св19), від 02 жовтня 2019 року у справі № 140/2589/15-ц (провадження № 61-16847св18), від 17 лютого 2022 року у справі № 307/3807/19 (провадження № 61-19275св21), від 01 листопада 2023 року у справі № 317/2213/21 (провадження № 61-10790св23).

Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що позивачем не доведено факту введення його в оману з боку відповідача при укладанні Попереднього договору, який був вчинений за добровільної згоди сторін, і що позивач добре розумів та усвідомлював умови, зміст та правову природу цього правочину, зокрема, що Товариство буде придбавати предмет договору (транспортний засіб) на онлайн-аукціоні, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним за статтею 230 ЦК України.

Наведені позивачем аргументи в обґрунтування заявлених вимог про те, що він був введений в оману стосовно наявності автомобіля та його належності ТОВ "Везем Шиппінг" обґрунтовано не взяті судами до уваги, оскільки за умовами оспорюваного правочину транспортний засіб мав належати відповідачу саме на момент укладення основного договору, тобто Товариство взяло на себе обов`язок передати позивачу автомобіль лише в майбутньому, що узгоджується з вимогами частини першої статті 656 ЦК України, згідно з якою предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.

При цьому, суди попередніх інстанцій правильно вказали, що сам факт невиконання відповідачем умов Попереднього договору не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки чинне законодавство в такому випадку передбачає інший спосіб захисту, а саме відшкодування збитків (частина друга 635 ЦК України (435-15) ) та/або повернення завдатку чи авансу (статті 570, 571 ЦК України).

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2016 року у справі № 6-2978цс15, від 03 червня 2016 року у справі № 6-100цс15, від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17, у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18, від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 29 травня 2019 року у справі № 757/42443/16, від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16 і № 646/14523/15, від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18, від 22 січня 2020 року у справі № 394/301/19, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, від 27 серпня 2020 року у справі № 587/823/19, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постановах Верховного Суду України від 22 березня 2016 року у справі № 6-2978цс15, від 03 червня 2016 року у справі № 6-100цс15 вказано, що системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей). Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками відповідних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України. Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання. Якщо ж зобов`язання не припиняється з підстав, передбачених статтями 11, 600, 601, 604- 607, 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов`язання). Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не є безпідставним. Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або взагалі була відсутня.

Схожі за змістом правові висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18.

У постанові Верховного Суду України від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17 та у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 757/42443/16 (провадження № 61-38890св18) зазначено, що виходячи зі змісту статті 1212 ЦК України можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов`язання. Кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави. Відтак, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно, що мало місце і в даних правовідносинах.

У постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18 та від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19 вказано, що положення 83 глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15 (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) зазначено, що за змістом частини другої статті 625 ЦК Українинарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 703/2718/16 (провадження № 14-241цс19) вказано, що за змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України (435-15) грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 394/301/19 (провадження № 61-19185св19) зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі визнання недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі № 587/823/19 (провадження № 61-9676св20) вказано, що істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Частиною другою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, якщо під час виконання робіт (надання послуг) стане очевидним, що їх не буде виконано з вини виконавця згідно з умовами договору, споживач має право призначити виконавцю відповідний строк для усунення недоліків, а в разі невиконання цієї вимоги у визначений строк - розірвати договір і вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення недоліків третій особі за рахунок виконавця.

Однак у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову в частині визнання Попереднього договору недійсним, а отже, підстава, на якій відповідач набув грошові кошти, не відпала, тому заявлена позивачем вимога про повернення коштів, переданих на виконання оспорюваного правочину, яка є похідною від позовної вимоги про визнання договору недійсним, не підлягала задоволенню ані за правилами частини першої статті 216 ЦК України, на яку посилався заявник у позовній заяві, ані за правилами статті 1212 ЦК України, яка підлягає застосуванню тоді, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання.

Таким чином, враховуючи те, що похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги), і у цій справі у задоволенні такої основної вимоги (про визнання правочину недійсним) відмовлено, то у судів попередніх інстанцій була відсутня необхідність застосовувати до спірних правовідносин положення статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" та статей 216, 625, 1212 ЦК України, а відтак, і враховувати правові висновки, сформульовані у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення спору по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Судами правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і їх висновки не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції, на які посилався заявник у касаційній скарзі.

З урахуванням викладеного Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77- 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.