521/12590/21 Про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого житла - 17.01.2024 Прийняття

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі не є власниками спірного майна, членами сім`ї позивача, а тому позивач, як власник квартири АДРЕСА_1, має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності. Проживання та реєстрація відповідачів у спірній квартирі перешкоджає останньому у користуванні та розпорядженні належним йому майном.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Одеського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_2, задоволено частково.

Рішення Малиновського районного суду Одеської області від 29 листопада 2022 року скасовано й ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі, залишив поза увагою ту обставину, що у 2016 році відповідач ОСОБА_2 подарував спірну квартиру ОСОБА_5, який став її власником.

Судом першої інстанції помилково не було залучено ОСОБА_5 до участі у розгляді справи, що позбавило останнього можливості захистити свої права та законні інтереси стосовно майна, що є предметом спору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року й залишити в силі рішення Малиновського районного суду Одеської області від 29 листопада 2022 року.

Підставами касаційного оскарження указаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказує, що суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2023 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу № 521/12590/21 із Малиновського районного суду Одеської області.

У листопаді 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 січня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не звернув увагу на те, що власником спірної квартири на час звернення до суду з позовом у цій справі є ОСОБА_1, рішення суду не стосується прав та обов`язків останнього, тому є безпідставними висновки суду про відмову у задоволенні позову через незалучення до участі у розгляді справи ОСОБА_5 .

Також звертає увагу, що рішенням Малиновського районного суду Одеської області від 23 травня 2023 року, яке набрало законної сили у справі № 521/21656/21, вже усунуто перешкоди в користуванні ОСОБА_1 спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_5 без надання іншого житла.

Судом апеляційної інстанції також не враховано, що право членів сім`ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Оскільки відповідачі не є членами сім`ї позивача, позивач, як власник майна, має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності. При цьому заявник посилається на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 липня 2021 року ОСОБА_1 придбав на електронних торгах квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується нотаріально посвідченим свідоцтвом, зареєстрованим в реєстрі за № 851 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 266166009 від 16 липня 2021 року (а. с. 3, 4).

Згідно відомостей, наданих Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради 31 січня 2022 року за № 154/01-09, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, - з 09 вересня 2002 року; ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2,- з 31 жовтня 2016 року; ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, - з 21 червня 2019 року (а. с. 58).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Предметом позову у справі, яка переглядається, є усунення позивачу, який є власником квартири АДРЕСА_1, набутої за результатами електронних торгів, перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Права позивача у спірних правовідносинах врегульовані статтями 317, 319, 383, 391 ЦК України.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Крім того, у спірних правовідносинах права позивача як власника квартири захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція).

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

В свою чергу права відповідача у справах про виселення захищені статтею 8 Конвенції, яка встановлює, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька таКривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Вказана правова позиція сформульована в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Таким чином, враховуючи позиції, висловлені ЄСПЛ, а також Великою Палатою Верховного Суду, при розгляді справ, в яких піднімається питання щодо необхідності захисту прав власника майна шляхом виселення осіб з цього майна, з метою недопущення порушення права на мирне володіння майном та права на повагу до приватного життя, які в розумінні Конвенції є рівнозначними правами, слід завжди оцінювати пропорційність втручання.

З матеріалів справи вбачається, що спірна квартира АДРЕСА_1 була надана відповідачу ОСОБА_2 як працівнику ВАТ ХК "Краян" на підставі ордеру на жиле приміщення № 24 від 22 серпня 2002 року.

17 червня 2003 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на житло на вказану квартиру, яке зареєстроване в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації за реєстровим номером 3243.

09 листопада 2016 року на підставі нотаріально посвідченого договору дарування ОСОБА_2 подарував квартиру АДРЕСА_1 своєму сину - ОСОБА_5, продовжуючи проживати та бути зареєстрованим у цій квартирі.

ОСОБА_3 вселилася у спірну квартиру та зареєстрована з червня 2019 року за згодою власника ОСОБА_5 .

ОСОБА_1 набув право власності на спірну квартиру 16 липня 2021 року за результатами проведених електронних торгів з примусового виконання судового рішення про стягнення з ОСОБА_5 кредитної заборгованості.

Матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 іншого житла.

У пунктах 39, 40 постанови Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі 608/1823/17 містяться висновки про те, що зважаючи на те, що набуття позивачем у власність спірної квартири відбулось в ході примусового виконання рішення суду, то державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді реєстрації та проживання попереднього власника у ній.

Отже набувач за певної обачності має реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування членів сім`ї колишнього власника.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив з того, що незалучення судом першої інстанції до участі у розгляді справи ОСОБА_5, який став власником спірної квартири на підставі укладеного 09 листопада 2016 року з ОСОБА_2 договору дарування, позбавило ОСОБА_5 можливості захистити свої права та законні інтереси стосовно майна, що є предметом спору.

Такі висновки апеляційного суду зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Відповідно до частин першої-другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) . За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Визначення у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад (правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19, від 20 січня 2021 року у справі № 203/2/19, від 21 листопада 2022 року у справі № 754/16978/21).

Якщо заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов`язків іншої особи, яка не залучена до участі у справі в якості відповідача, не можуть бути розглянуті судом, оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку з незалученням до участі у розгляді справи ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції не врахував, що останній не є власником квартири АДРЕСА_1 та не був її власником на час звернення позивача з позовом у цій справі.

За даними з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення. Рішенням Малиновського районного суду Одеської області від 23 травня 2023 року, яке набрало законної сили у справі № 521/21656/21, усунуто перешкоди в користуванні ОСОБА_1 спірною квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_5 без надання іншого житла.

Отже питання щодо виселення ОСОБА_5 із спірного житла було предметом розгляду судом у іншій справі з наданням відповідної правової оцінки, а тому спірні правовідносини жодним чином не стосуються його прав та обов`язків.

За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про відмову у задоволення позову через неналежний суб`єктний склад.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Разом з тим відповідно до пунктів 3, 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Помилково відмовивши в задоволенні позову ОСОБА_1 з процесуальних мотивів, а саме через неналежний суб`єктний склад, суд апеляційної інстанції фактично не вирішив справу по суті пред`явлених вимог, не перевірив та не дав оцінку доводам апеляційної скарги про їх недоведеність.

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.