202/7942/20 Про визнання недійсним рішення органу приватизації, свідоцтва про право власності на житло, скасування запису про державну реєстрацію права власності, припинення права власності на житло - 17.01.2024 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2022 року у складі судді Марченко Н. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду

від 28 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2, Департамента житлового господарства Дніпровської міської ради, Дніпровська міська рада, ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення органу приватизації, свідоцтва про право власності на житло, скасування запису про державну реєстрацію права власності, припинення права власності, визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про іпотеку та запису про обтяження.

Позовну заяву мотивовано тим, що 06 липня 1963 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради її батьку ОСОБА_4 був виданий ордер на зайняття житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 на сім`ю: дружина ОСОБА_5, син ОСОБА_2, дочка - позивач у справі.

У 2011 році її з відповідачем батьки померли.

Після їх смерті в квартирі залишилися зареєстрованими вона з сином ОСОБА_6 та відповідач ОСОБА_2 .

Зазначає, що заочним рішенням Індустріального районного суду

м. Дніпропетровська від 14 листопада 2016 року частково задоволено позов ОСОБА_2 та визнано позивача та її сина такими, що втратили право користування зазначеною вище квартирою.

На підставі вказаного судового рішення 13 січня 2017 року її було знято з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня

2019 року ОСОБА_1 було поновлено строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, заочне рішення від 14 листопада 2016 року скасовано, а справу призначено до судового розгляду.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 серпня 2020 року позов ОСОБА_2 був задоволений частково, а саме суд визнав ОСОБА_6 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . В іншій частині позову

ОСОБА_2 відмовлено.

Після цього 23 жовтня 2020 року було поновлено її реєстрацію у зазначеній квартирі, отже, вона має право на приватизацію 1/2 частини цього житла.

Водночас з`ясовано, що після визнання її такою, що втратила право користування квартирою на підставі заочного рішення, яке в подальшому було скасовано, рішенням органу приватизації від 10 вересня 2018 року № 3/91-18 квартиру АДРЕСА_1 було передано у приватну власність ОСОБА_2, який отримав на своє ім`я свідоцтво від 10 вересня

2018 року серії № 91-И-18 про право власності на це житло.

Тим самим порушено її право на приватизацію.

Крім того, позивач зазначила, що відповідно до отриманої інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна 01 грудня 2020 року відповідачем був укладений договір іпотеки, посвідчений державним нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори Демуш Є. В., згідно з яким квартиру АДРЕСА_1 було передано ОСОБА_2 в іпотеку ОСОБА_3 в рахунок забезпечення основного зобов`язання на суму 300 000 грн.

На думку позивача, оскільки нею оспорюється право власності ОСОБА_2 на вказану квартиру, зазначене майно не могло бути предметом іпотеки, у зв`язку з чим договір іпотеки є недійсним.

Посилаючись на викладене, позивач просила:

- визнати недійсним рішення органу приватизації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 10 вересня 2018 року про передачу квартири

АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло серії

№ НОМЕР_1, видане 10 вересня 2018 року Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради ОСОБА_2 на цю квартиру;

- скасувати запис № 29532477 про державну реєстрацію права власності на вказану та припинити право власності ОСОБА_2 на квартиру;

- визнати недійсним договір іпотеки від 01 грудня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 ;

- скасувати запис про іпотеку № 39462348 та запис про обтяження

№ 39461612, які внесені на підставі договору іпотеки.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду

від 28 лютого 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним рішення органу приватизації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 10 вересня 2018 року про передачу ОСОБА_2 у приватну власність квартири АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло серії НОМЕР_1, видане 10 вересня 2018 року Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради ОСОБА_2 на квартиру

Припинено право власності ОСОБА_2 на цю квартиру.

Визнано недійсним договір іпотеки квартири АДРЕСА_1, укладений 01 грудня 2020 року між ОСОБА_2 та

Судові рішення мотивовані тим, що хоча на час приватизації відповідачем ОСОБА_2 спірної квартири та видачі йому органом приватизації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради свідоцтва про право власності на житло було чинним заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2016 року про визнання позивача такою, що втратила право користування цією квартирою, однак у подальшому вказане заочне рішення суду було скасовано та в задоволенні позову

ОСОБА_2 в частині визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування спірною квартирою, відмовлено, а тому скасоване судове рішення жодних правових наслідків не породжує, ОСОБА_1 не втратила право на проживання та користування квартирою. Відтак, позивач, згідно з Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) , мала право на приватизацію квартири разом із відповідачем ОСОБА_2, однак приватизація спірної квартири була проведена без згоди та участі позивача.

З урахуванням зазначених вище обставин, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що позивачкою доведено факт порушення її прав діями відповідача ОСОБА_2 та, як наслідок, підстави для часткового задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

До Верховного Суду 30 березня 2023 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2022 року справа

№ 2004/1979/12, постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року справа

№ 295/3551/19, від 24 лютого 2022 року справа № 185/9601/18, від 27 травня

2020 року справа № 442/2771/17, від 15 червня 2022 року справа № 552/1123/20.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не надала суду жодних належних та достовірних доказів щодо проживання у спірній квартирі, доказів щодо підтримання спірного майна у належному стані, доказів щодо сплати будь-яких комунальних чи інших послуг тощо. Крім того, позивач не надала доказів, які в вказували на те, що вона з 2011 року до 2020 року вчиняла будь-які дії щодо оформлення себе як наймача квартири чи вчиняла дії щодо приватизації спірного житла. Зазначає, що він оформив на себе право наймача на спірну після смерті своїх батьків, а позивач на той момент не була членом його сім?ї ОСОБА_2, а була лише близьким родичом.

Посилався на те, що договір іпотеки є правомірним правочином, оскільки на момент передачі майна в іпотеку він був одноосібним власником спірної квартири та мав право її передави в якості забезпечення виконання зобов`язання.

Вважав, що у зв`язку із невиконанням ним умов договору позики іпотекодержатель ОСОБА_3 має право на звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження у договорі шляхом визнання за собою права власності на це майно.

Зазначає, що 28 лютого 2023 року до початку судового засідання до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання від ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи у зв`язку із тим, що про наявність рішення суду першої інстанції та про розгляд справи апеляційним судом він дізнався лише 28 лютого 2023 року, однак суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні цього клопотання та розглянув справу за відсутності відповідача ОСОБА_3 .

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відзив на касаційну скаргу

У вересні 2023 року від Дніпровської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому міська рада підтримала доводи та вимоги касаційної скарги ОСОБА_2 .

Встановлені судами фактичні обставини справи

06 липня 1963 року виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради ОСОБА_4 був виданий ордер на зайняття житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 на сім`ю: дружина ОСОБА_5, син ОСОБА_2, дочка

У 2011 році основний квартиронаймач ОСОБА_4 та його дружина ОСОБА_5 померли.

Після їх смерті в квартирі залишилися зареєстрованими ОСОБА_2, ОСОБА_8 та її син ОСОБА_6 .

У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Індустріального районного суду

м. Дніпропетровська з позовом, в якому просив визнати ОСОБА_1 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська

від 14 листопада 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено частково та визнано ОСОБА_1 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного судового рішення 13 січня 2017 року ОСОБА_1 було знято з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

Після цього, в 2018 році ОСОБА_2 звернувся до органу приватизації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради з заявою про передачу йому у приватну власність квартири

За результатами розгляду цієї заяви органом приватизації було прийнято рішення від 10 вересня 2018 року № 3/91-18 про передачу квартири у приватну власність ОСОБА_2 .

На підставі цього рішення 10 вересня 2018 року Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради ОСОБА_2 було видано свідоцтво серії №91-И-18 про право власності на зазначену квартиру.

В подальшому, у травні 2019 року, відповідач ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про перегляд вказаного заочного рішення.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня

ОСОБА_2 відмовлено.

23 жовтня 2020 року було поновлено реєстрацію ОСОБА_1 у квартирі

Також судами установлено, що 01 грудня 2020 року ОСОБА_2 з

ОСОБА_3 уклав договір іпотеки, відповідно до якого передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 в рахунк виконання у строк до 07 грудня 2020 року зобов`язання за договором позики грошей на суму 300 000 грн.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує права або інтереси.

Статтею 8 Конвенції закріплено право на повагу до житла.

У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частин третьої, п`ятої статті 9 ЖК України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Зазначені норми є загальними, оскільки відсилають до закону, тобто спеціального законодавства.

Частиною першою статті 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі - Закон) визначено, що приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

Статтями 3, 5 Закону визначено, що приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі наймачу та членам його сім`ї квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у межах визначеної норми. При цьому, до членів сім`ї наймача включаються громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Отже, умовою приватизації житла є обов`язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження.

Наслідком порушення вимог частини другої статті 8 Закону є визнання приватизації незаконною.

Подібні висновки висловлені у постановах Верховного Суду від 01 червня

2020 року у справі № 520/14902/17 (провадження № 61-21727св19),

від 14 вересня 2021 року у справі № 473/2473/20 (провадження № 61-38св21),

від 27 лютого 2023 року у справі № 215/1765/21 (провадження № 61-218св23).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суди попередніх інстанцій, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим доказам, як в цілому, так і кожному окремо, дійшов правильного висновку, що оскаржуване рішення органу приватизації - Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 10 вересня 2018 року про передачу квартири

АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_2 є незаконним, оскільки воно порушує права ОСОБА_1 на користування зазначеним житлом. Позивач мала право користування вказаною квартирою,що підтверджено рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 серпня 2020 року, однак не надавала згоди на передачу займаної квартири в приватну власність ОСОБА_2 . Отже були порушені права позивача на приватизацію житла.

Колегія суддів враховує, що хоча на час приватизації відповідачем ОСОБА_2 спірної квартири та видачі йому органом приватизації Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради свідоцтва про право власності на житло було чинним заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2016 року про визнання позивача такою, що втратила право користування цією квартирою, однак у подальшому вказане заочне рішення суду було скасовано та в задоволенні позову

ОСОБА_2 в частині визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування спірною квартирою, відмовлено, а тому скасоване судове рішення жодних правових наслідків не породжує. ОСОБА_1 не втратила право на проживання та користування квартирою, відтак вона згідно з Законом мала право на приватизацію квартири разом із відповідачем ОСОБА_2, однак приватизація спірної квартири була проведена без згоди та участі позивача.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач не мала права на приватизацію спростовуються вищевикладеним.

Враховуючи те, що на підставі незаконного рішення органу приватизації в цей же день було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, то колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що таке свідоцтво також підлягає визнанню недійсним.

Щодо визнання недійсним договору іпотеки

Зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша

статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним

є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України (435-15) наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом

За змістом статті 5 Закону України "Про іпотеку" предметом іпотеки може бути нерухоме майно за умови, зокрема, якщо воно належить іпотекодавцю.

Судами установлено, що 01 грудня 2020 року ОСОБА_2 з ОСОБА_3 уклав договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_2 передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 в рахунок забезпечення виконання у строк до 07 грудня 2020 року зобов`язання за договором позики грошей на суму 300 000 грн.

Хоча позивач не є стороною оспорюваного нею договору іпотеки, однак у цій справі було встановлено порушення її прав на приватизацію спірної квартири, яку в цілому незаконно здійснено на користь відповідача і останній не мав права одноосібно нею розпоряджатися шляхом передання в іпотеку, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про визнання зазначеного договору іпотеки від 01 грудня 2020 року недійсним.

Доводи касаційної скарги про безпідставне відхилення судом апеляційної інстанції клопотання ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи та порушення його прав на звернення стягнення на предмет іпотеки у звязку із невиконанням ОСОБА_2 умов договору позики колегією суддів не беруться до уваги, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має права перевіряти законність рішення щодо осіб, які скаргу на таке рішення не подавали. Це відповідає основоположним принципам цивільного процесуального права - диспозитивності й змагальності процесу, тому особи, які беруть участь у справі, самі визначають свою процесуальну поведінку. ОСОБА_3 до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою на судові рішення не звертався, а матеріали касаційного провадження не містять доказів стосовно надання ним повноважень ОСОБА_2 на представлення його інтересів у суді касаційної інстанції.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2022 року справа № 2004/1979/12, постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року справа № 295/3551/19, від 24 лютого 2022 року справа № 185/9601/18, від 27 травня 2020 року справа № 442/2771/17, від 15 червня 2022 року справа

№ 552/1123/20 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.