225/665/18 Про відшкодування моральної шкоди за втрату чоловіка, який загинув від артилерійського обстрілу - 15.01.2024 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Агєєва О. В., Кішкіної І. В., Корчистої О. І.,

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України про відшкодування моральної шкоди.

Позовну заяву мотивовано тим, що 27 січня 2015 року у м. Торецьку (на той час - Дзержинськ) Донецької області невстановленими особами було вчинено терористичний акт: артилерійський обстріл міста та прилеглих до нього селищ, у результаті якого загинув її чоловік ОСОБА_2 . Цього ж дня уповноваженими службовими особами слідчого відділу Дзержинського МВ ГУМВС України в Донецькій області були внесені відомості про вчинене кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12015050220000161 з правовою кваліфікацією за частиною третьою статті 258 КК України. Кримінальне провадження знаходиться на стадії досудового розслідування та повідомлених про підозру осіб немає, тому позивач вважала, що держава належним чином не виконала свого позитивного процесуального обов`язку з проведення ефективного офіційного розслідування обставин смерті її чоловіка.

Смерть чоловіка сталася на території, підконтрольній українській владі, однак держава не забезпечила в умовах збройного конфлікту безпеки і захист життя ОСОБА_2, як вищу соціальну цінність, а правоохоронні органи не забезпечили належного ефективного розслідування скоєного злочину, встановлення винних осіб.

Вважала, що держава порушила позитивний обов`язок розробити компенсаційні механізми за втручання у право на життя.

Зазначала, що через смерть чоловіка вона пережила значні моральні та душевні страждання, порушився назавжди її звичайний життєвий уклад, що призвело до негативних наслідків, втрата рідної людини є найвищою немайновою втратою, яка не підлягає відновленню; позивач позбавлена можливості матеріальної та моральної підтримки чоловіка у подальшому своєму житті; відновити попередній стан її життя неможливо.

Виходячи з вимог розумності і справедливості, позивач оцінює завдану їй моральну шкоду на суму 1 000 000 грн, що на її погляд відповідає характеру та глибині її моральних страждань, та зазначену суму просила стягнути з Державного бюджету України на її користь.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 25 березня

2021 року у складі судді Мигалевича В. В.позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, спричиненої їй внаслідок смерті її чоловіка ОСОБА_2, у розмірі

500 000,00 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що держава Україна не забезпечила право позивача, гарантоване статтею 2 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод, а також не забезпечила ефективного розслідування загибелі чоловіка позивача. Сама обставина того, що досудове розслідування кримінального провадження за фактом загибелі ОСОБА_2 триває вже понад 6 років, що дає підстави дійти висновку про неналежну ефективність розслідування цього кримінального провадження.

З урахуванням характеру, обсягу та глибини заподіяних позивачу моральних страждань та їх негативних наслідків, виходячи з засад розумності, виваженості і справедливості, з огляду на те, що позивач ОСОБА_1 перебувала 35 років в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 до дня його загибелі, відзначаючи, що у випадку смерті чоловіка позивача факт отримання моральної шкоди має презюмуватись, суд, враховуючи обставини справи і надані позивачем докази, за своїм внутрішнім переконанням, визначив розмір відшкодування моральної шкоди у 500 000 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 11 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що позивач не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення нею конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя чоловіка позивача. Суд першої інстанції частково задовольнив позов, але не встановив у судовому рішенні жодного факту невиконання чи неналежного виконання саме державою Україною її обов`язків з гарантування зазначеного права.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач не обґрунтовувала, що держава Україна до того моменту, як загинув її чоловік, могла вжити, але не вжила заходи, які б усунули ризик для його життя. Так само позивач не доводила, що держава Україна обстріляла чи знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань м. Торецька і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя чоловіка позивача. Отже, позивачем не обґрунтовано порушень державою Україною її позитивного матеріального обов`язку що до гарантування права на життя чоловіка з наданням належних та допустимих доказів. Посилаючись на неефективне розслідування кримінального провадження

№ 12015050220000161, розпочатого за фактом загибелі чоловіка позивача внаслідок терористичного акту, як на підставу даного позову, позивач

(в обґрунтування завдання їй шкоди) зазначила про переживання нею моральних та душевних страждань внаслідок саме втрати близької людини, а не через проведення державою неналежного розслідування.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

До Верховного Суду 23 січня 2023 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просила її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми справа, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня

2022 року справа № 635/6172/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що підставою позову була також відсутність ефективного розслідування обставин смерті її чоловіка та порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання у право на життя. Зазначає, що формально розслідування триває, але за увесь час такого розслідування не проводилося жодних слідчих (розшукових) дій, спрямованих на встановлення обставин вчинення терористичного акту, тому позивач вважає, що вона довела факт невиконання державою свого позитивного процесуального обов`язку з проведення ефективного офіційного розслідування обставин терористичного акту, в результаті якого загинув її чоловік, а держава в особі відповідачів не довела іншого.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відзив на касаційну скаргу

У лютому 2023 року від Служби безпеки України надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови. Зазначає, що досудове слідство зазначеного кримінального провадження триває та здійснюється відповідно до норм законодавства України, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Фактичні обставини справи, встановлені судами Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 (405/2014) "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" розпочато АТО.

Територія проведення АТО охоплює територію України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку відповідно до вказаного Указу Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 (405/2014) . Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2014 року№ 1085-р (1085-2014-р) затверджений перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють повноваження, та перелік населених пунктів, що розташовані на лінії розмежування.

У перелік зазначених населених пунктів включено м. Торецьк Донецької області як населений пункт, що розташований на лінії розмежування. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року№ 1275-р (1275-2015-р) затверджений перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася АТО. У перелік зазначених населених пунктів включено

м. Торецьк Донецької області.

27 січня 2015 року у м. Торецьку невстановленими особами було вчинено терористичний акт: артилерійський обстріл міста та прилеглих до нього селищ, у результаті якого загинув чоловік позивача ОСОБА_2 .

Цього ж дня слідчим відділом Дзержинського МВ ГУМВС України в Донецькій області були внесені відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 12015050220000161 з правовою кваліфікацією за частиною третьою статті 258 КК України.

Відповідно до листа ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях

від 13 квітня 2018 року, кримінальне провадження № 12015050220000161 було об`єднане в одне провадження з кримінальним провадженням

№ 120140502200001178 та знаходиться в провадження слідчого відділу 2 управління ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях. Кримінальне провадження знаходиться на стадії досудового розслідування та повідомлених про підозру осіб немає.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо права позивачки на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю чоловіка внаслідок терористичного акта, на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом"

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).

Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим),

а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга

статті 1168 ЦК України).

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).

Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.

Проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції чинній

до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), зазначив, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування.

ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним.

Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.

З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня

2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі "Золотюк проти України" (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).

Частина перша статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду,

в порядку, встановленому законом.

Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України "Про боротьбу

з тероризмом").

З огляду на зміст вказаних приписів Закону України "Про боротьбу з тероризмом" (638-15) реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

Більше того, у законодавстві України відсутня не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня

2014 року у справі "Петльований проти України").

За усталеною практикою ЄСПЛ поняття "майно" у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року

у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява

№ 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ

у справі "Копецький проти Словаччини", § 35).

Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі "Гайдук та інші проти України" (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).

Отже, передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від держави Україна відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачці внаслідок загибелі чоловіка під час терористичного акту в період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України "Про боротьбу з тероризмом" (638-15) до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю чоловіка у період проведення АТО.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).

Ураховуючи наведене, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом".

Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України

Позивач заявила вимогу про стягнення з держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі її чоловіка, посилаючись на те, що держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша

статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення

і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі "Україна проти росії (щодо Криму)" (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушенняу межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому:

1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку;

2) позитивний обов`язок має два різновиди:

- матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб;

- процесуальний, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя.

Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі "Кая проти Туреччини" (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі "Гонгадзе проти України" (Gongadze v. Ukraine), заява

№ 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними

й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі

№ 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) виклала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті

2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоби встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила Держава України певні свої обов`язки з тих, які випливають із указаної статті.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування державою Україна шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами

у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку російської федерації (далі - рф), яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії"

від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1, схваленої постановою

від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, Заяви Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків" (далі - Заява). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала рф державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами рф озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (07 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої згідно

з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" (2268-19) визнані частини території України, в межах яких збройні формування рф та окупаційна адміністрація рф встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону від 18 січня 2018 року).

Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на території м. Торецька Донецької області під час проведення АТО та ведення бойових дій внаслідок артилерійського обстрілу загинув чоловік позивача ОСОБА_2 .

Факт загибелі ОСОБА_2 під час проведення АТО підтверджується витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження № 12015050220000161 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).

Відповідно до листа ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях

Верховний Суд погоджується, що втрата позивачем чоловіка, який загинув за трагічних обставин, є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для неї.

Однак, позивачка не обґрунтовувала, що держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибель її чоловіка, що держава знала про можливість обстрілу м. Торецька Донецької області з боку незаконних збройних формувань у зв`язку зі збройною агресією з боку рф і могла вжити, але не вжила заходів з попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя чоловіка позивачки.

Загибель чоловіка позивачки та виконання державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2 не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

З огляду на викладене правильним є висновок апеляційного суду про те, що відсутні підстави для відповідальності держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_2 .

За таких обставин позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначили факти (обставини), за яких можна би було стверджувати про порушення державою конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її чоловіка.

Згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

рф як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України").

Апеляційний суд, встановивши, що територія, на якій загинув чоловік позивача, була територією, що розташована на лінії розмежування,

і позивач не довела належними та допустимими доказами, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для життя її чоловіка, зокрема про факт артилерійського обстрілу м. Торецька Донецької області, відповідач міг вжити, але не вжив заходів з попередження такого обстрілу, тобто

з усунення ризику для життя чоловіка позивача, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог

Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції, у межах контрольованої території Україною, без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї.

Таким чином, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що відсутні підстави для висновку про невиконання державою Україна позитивного процесуального обов`язку, за яким держава має забезпечити об`єктивне

й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на відсутність ефективного незалежного розслідування за фактом загибелі чоловіка протягом майже шести років, стверджувала, що держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов`язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту загибелі чоловіка, однак суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення не врахувавши постанову Великої Палата Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі

Відповідно до пунктів 102-108 постанови Великої Палата Верховного Суду

від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції). Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

Згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов`язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов`язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.

Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв`язку із загибеллю її близького родича внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний обов`язок - негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) - держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов`язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо).

Залежно від обставин порушення права на життя та зумовлених ним наслідків для потерпілого відповідна компенсація (відшкодування) з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися. Так, у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя та провести об`єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання, це відшкодування буде суттєво меншим, ніж як за порушення державою негативного обов`язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем.

Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи).

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

У визначених у частині другій статті 1167 ЦК України випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд - обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача).

Не заперечуючи факт спричинення моральної шкоди позивачці внаслідок загибелі чоловіка Верховний Суд зазначає, що позивач не надала належних, допустимих і достатніх доказів на підтвердження того факту, що ця шкода є наслідком непроведення державою об`єктивного і ефективного розслідування факту смерті її чоловіка.

У справі, що переглядається, встановлено, що досудове розслідування за фактом смерті чоловіка позивача триває з 27 січня 2015 року.

Верховий Суд також ураховує, що силові дії рф проти Україна тривають

з 20 лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, зокрема окупація значної частини державної території України, у зв`язку із зазначеним фактично з причин незалежних від органів досудового розслідування, не надається можливим завершити усю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій у рамках досудового розслідування кримінального провадження № 12015050220000161.

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі "Пелісьє і Сассі проти Франції"; § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року

у справі "Філіс проти Греції", заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.

Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 лише вказала на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом загибелі її чоловіка, однак не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною в умовах триваючої збройної агресії рф, не зазначила, які процесуальні дії не вживаються чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.

Крім того, виходячи із положень статей 36, 39 КПК України оцінку ефективності досудового розслідування має право надавати керівник органу досудового розслідування чи прокурор.

Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що

ОСОБА_1 подавала скарги у порядку, передбаченому КПК України (4651-17) , на дії чи бездіяльність слідчого або прокурора.

За таких обставин доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскарженого судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.