183/8170/18 Про виселення із житлового приміщення, яке є предметом іпотеки - 15.01.2024 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2023 року у складі судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 червня 2023 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулось до суду з позовом до

ОСОБА_1 про виселення.

Позовну заяву мотивовано тим, що 06 грудня 2016 року АТ КБ "ПриватБанк" в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки набуло у власність квартиру

АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки

від 05 жовтня 2016 року, укладеному із ОСОБА_1 .

Зазначає, що після отримання права власності на вказану нерухомість, АТ КБ "ПриватБанк" здійснило спробу отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація та проживання у ньому ОСОБА_1 з 30 жовтня 2007 року, який підлягає виселенню без надання іншого житлового приміщення.

Вказує, що проживання ОСОБА_1 в житловому приміщенні перешкоджає позивачу в реалізації прав, передбачених статтями 319, 321 ЦК України.

Зазначає, що банк направив ОСОБА_1 письмову претензію про добровільне звільнення квартири, однак останнім вказана вимога була проігнорована.

Посилаючись на викладене, позивач просив виселити ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у зазначеній квартирі, зі зняттям з реєстрації місця проживання у відповідному органі реєстрації - виконавчому органі сільської, селищної або міської ради, сільський голова, що здійснює реєстрацію, зняття з реєстрації місця проживання особи на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюється повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 червня 2023 року, у задоволенні позову

АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, щоспірне майно було придбано відповідачем не за кредитні кошти, надані позивачем, а виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано не за кредитні кошти можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду, однак позивачем не було вказано у позові інше житло, яке надається у зв`язку із виселенням із іпотечного житла. Суди виходили із того, що позивач не довів та не надав належних доказів про наявність у власності відповідача іншого житла та не спростував, що відповідач використовує спірне житло, яке є іпотечним майном, як місце постійного проживання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 23 червня 2021 року у справі № 279/2993/19.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спірне майно було набуто відповідачем саме за кредитні кошти, що свідчить дата укладення кредитного договору та договору купівлі-продажу квартири (21 вересня 2007 року), за яким до відповідача перейшло право власності на вказане майно, а тому наявні підстави для виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення. Крім того, зазначає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку, однак позивач звернув стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до договору іпотеки від 21 вересня 2007 року, укладеного між

АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1, останній передав в іпотеку банку належну йому квартиру

АДРЕСА_1, якоюзабезпечувалось зобов`язання з повернення кредиту у розмірі 30 300 грн, наданого на підставі договору про іпотечний кредит від 21 вересня 2007 року. За змістом пункту 1.2. договору іпотеки предмет іпотеки буде належати іпотекодавцеві на підставі державної реєстрації договору купівлі-продажу квартири, укладеного між іпотекодавцем та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Дейнего С. І. 21 вересня 2007 року.

Згідно з інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 06 грудня 2016 року АТ КБ "Приватбанк" в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки набуло у власність квартиру

АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки

від 05 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Каримовою Н. С. (а. с. 5).

АТ КБ "Приватбанк" набуло право власності на належну житлову квартиру в безспірному, позасудовому порядку, а саме в порядку, узгодженому сторонами під час підписання договору іпотеки.

В зазначеній житловій квартирі з 30 жовтня 2007 року зареєстрований та проживає ОСОБА_1 (а. с. 6).

09 лютого 2018 року АТ КБ "Приватбанк" направлялась відповідачу вимога - претензія про необхідність виселення та зняття з реєстраційного обліку в квартирі протягом 30 днів з моменту отримання вимоги. Вказана вимога відповідачем залишена без задоволення (а. с. 7).

Позиція Верховного Суду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі "Маккенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2008 року, пункт 50, "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є "житлом" місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві".

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".

Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Такі висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові

від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій правильно виходили із відсутності підстав для виселення відповідача із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого постійного житлового приміщення, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що ця квартира була придбана відповідачем за рахунок кредитних коштів.

Суди правильно зазначили, що позивач не довів та не надав належних доказів про наявність у власності відповідача іншого житла та не спростував, що відповідач використовує спірне житло, яке є іпотечним майном, як місце постійного проживання.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не надали оцінки тому, що у кредитному та іпотечному договорах зазначена інша адреса місця проживання відповідача ( АДРЕСА_2 ) не беруться колегією суддів до уваги, оскільки такими обставинами позивач не обґрунтовував позовні вимоги, а даних про те, що це майно використовується відповідачем як місце постійного проживання матеріали справи не містять.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неможливість застосування положення частини другої статті 109 ЖК України у разі звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудового порядку, оскільки порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені цією статтею гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19).

Доводи касаційної скарги про те, що спірне майно було набуто відповідачем за рахунок кредитних коштів, наданих позивачем, є необґрунтованими, оскільки таких доказів матеріали справи не містять. Зокрема, у матеріалах справи відсутній кредитний договір, з якого б вбачалось цільове призначення кредиту, та договір купівлі-продажу, на підставі якого відповідач набув право власності на спірне майно, з якого б можна було встановити вартість квартири. При цьому укладення в один день кредитного договору та договору купівлі-продажу спірної квартири, про що зазначає позивач у касаційній скарзі, не свідчить про те, що це житло було придбано лише за кредитні кошти.

Крім того, відповідно до договору іпотеки від 21 вересня 2007 року, укладеного між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1, іпотекою забезпечувалось зобов`язання з повернення банку кредиту у розмірі 30 300 грн; вартість предмета іпотеки, що передається іпотекодавцем в іпотеку відповідно до звіту про оцінку від 12 вересня 2007 року становить 40 400 грн (а. с. 42, 43), тобто різниця між кредитом та вартістю майна становить 10 100 грн, що може свідчити про те, що спірне майно було набуто не лише за кредитні кошти, відповідно, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення, відповідач не підлягає.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження

№ 61-16820сво19) зазначено, що в разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, неможливо виселити відповідачів без надання іншого жилого приміщення.

Слід зазначити, що у позовній заяві та у суді першої інстанції банк не обґрунтовував можливість виселення відповідача із квартири без надання іншого житла придбанням її за кредитні кошти, а лише посилався на обов`язок відповідача виселитися із спірного майна після звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі статті 40 Закону України "Про іпотеку", однак саме позивач повинен був довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, чого зроблено позивачем не було (постанова Верховного Суду від 15 червня 2020 року у справі № 344/5278/13).

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 08 грудня 2021 року у справі

№ 209/2032/14, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц,

від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 23 червня 2021 року

у справі № 279/2993/19.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі № 209/2032/14 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив із того, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки наявній у матеріалах справи копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в якій міститься інформація про належність відповідачці на праві власності іншої житлової нерухомості, відмінній від предмета іпотеки, не встановив обсяг житлової нерухомості, яка перебуває у власності відповідачки, придатності цих об`єктів до проживання та неправильно застосував положення частини другої статті 109 ЖК Української РСР.

У справі № 442/328/19 Верховний Суд, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, погодився із висновком місцевого суду про наявність підстав для виселення відповідачів із предмета іпотеки, оскільки вони інше постійне місце проживання.

У справі № 344/12708/19 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив із того, що судами не встановлено, чи проживають та користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, не оцінено доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами.

У справі, яка переглядається, матеріали справи не містять доказів наявності у власності відповідача іншого майна, окрім предмета іпотеки, отже судами у цих справах встановлено різні фактичні обставини, а тому правовідносини не є подібними.

У справі № 279/2993/19 направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції Верховний Суд виходив із того, що суди не звернули увагу на те, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося не в судовому, а у позасудовому порядку, а тому загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, до спірних правовідносин застосуванню не підлягає.

Суди попередніх інстанцій правильно не застосували висновок Верховного Суду, викладений у справі № 279/2993/19, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), яка набрала законної сили після прийняття вказаної заявником постанови Верховного Суду, зазначено, що в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення, а заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 січня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 червня 2023 року - без змін.