754/991/22 Про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 10.01.2024 Прийняття

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2024 року

м. Київ

справа № 754/991/22

провадження № 61-9248св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Олійник А. С.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: комунальне підприємство "Київпастранс", філія комунального підприємства "Київпастранс" "Автобусний парк № 2",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 18 травня 2023 року в складі колегії суддів Немировської О. В., Кирилюк Г. М., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до комунального підприємства "Київпастранс" (далі - КП "Київпастранс"), філії комунального підприємства "Київпастранс" "Автобусний парк № 2" (далі - філія "Автобусний парк № 2")про визнання незаконним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він з 08 червня 1999 року працює на посаді водія автобуса у філії "Автобусний парк № 2". Наказом виконуючого обов`язки директора філії "Автобусний парк № 2" від 15 листопада 2021 року № 132 позивача відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Зазначав, що вказаний наказ є незаконним і таким, що підлягає скасуванню, оскільки не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених у ній працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, щеплення від гострої респіраторної хвороби

СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-COV-2, не передбачено календарем профілактичних щеплень. Крім того, оскаржуваний наказ прийнятий за відсутності визначеного законом порядку відсторонення.

ОСОБА_1 просив: визнати незаконним та скасувати наказ філії "Автобусний парк № 2" від 15 листопада 2021 року № 132 про відсторонення його від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати; стягнути з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 16 травня 2022 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ виконуючого обов`язки директора філії "Автобусний парк № 2"від 15 листопада 2021 року № 132 про відсторонення ОСОБА_1 від роботи з 15 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Стягнено з КП "Київпастранс" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 15 листопада 2021 року до 16 травня 2022 року у розмірі 77 275,69 грн та витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 204 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 (z1306-21) не визначено обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, для певних професій, виробництв та організацій, а затверджено лише Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням.

Тривале відсторонення від роботи у зв`язку із відсутністю вакцинації проти певної хвороби є обмеженням на доступ до професії, яке впливає на приватне життя особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У даному випадку відсторонення позивача від роботи пов`язане із введенням в Україні карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19.

На час відсторонення позивача від роботи в Україні чи в окремих її місцевостях не вводився режим надзвичайного стану, однак Кабінет Міністрів України ввів карантин та запровадив для деяких категорій працівників такі суттєві обмеження права на працю, які згідно статті 64 Конституції України допустимі лише за умови введення режиму надзвичайного стану. Тривале обмеження права позивача на працю у вигляді відсторонення від роботи внаслідок відсутності щеплення проти COVID-19 не відповідає вимогам статей 43, 64 Конституції України.

Філія "Автобусний парк № 2"перед видачою оскаржуваного наказу не зафіксувала факт відмови чи ухилення позивача від щеплення та, відповідно, зазначений наказ не містить вказівки на конкретну підставу відсторонення від роботи: відмова чи ухилення від проведення щеплення, тобто не дотримано порядку відсторонення від роботи на підставі норм матеріального права, що є підставою для скасування такого наказу та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

При визначенні середнього заробітку суд першої інстанції застосував норми Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) , а також навів розрахунок, з якого виходив при задоволенні грошової вимоги.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 травня 2023 року апеляційну скаргу КП "Київпастранс" задоволено. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 16 травня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, враховуючи характер виконуваних обов`язків водія автобуса, які пов`язані з об`єктивною необхідністю під час їхнього виконання особисто контактувати з великою кількістю людей, позивач підлягав обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, однак ухилився від проходження вакцинації, відповідних документів щодо протипоказань від такого щеплення роботодавцю не надав, тому відповідач обґрунтовано, з дотриманням норм матеріального права відсторонив його від роботи з 15 листопада 2021 року на термін усунення причин, що спричинили відсторонення. Доказів на підтвердження наявності у позивача протипоказань до щеплення роботодавцю не надано.

У цій справі позивач не довів, а суд не встановив обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення від роботи становило непропорційне втручання у його приватне життя.

Оскільки підстави для скасування наказу про відсторонення від роботи не знайшли свого підтвердження, то відсутні і підстави для задоволення вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 18 травня 2023 рокута залишити в силі рішення Деснянського районного суду міста Києва від 16 травня 2022 року.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень ОСОБА_1 посилається на пункти 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ). Вказував, що відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Зазначав, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та не встановив обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд порушив строк розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, порушив процедуру вручення судової повістки (зміст якої не відповідає вимогам закону - помилково зазначено, що позивач звертався з апеляційною скаргою), не надіслав позивачу ухвалу про поновлення провадження рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував статтю 11, частини

першу-четверту, шосту, сьому статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", пункти 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (1236-2020-п) , наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 "Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" (z1306-21) , Міжнародні договори України, пункти "б", "г" статті 10 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я". Висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 не можуть бути застосовані до справи, яка переглядається, оскільки фактичні обставини цих справ є різними.

Апеляційний суд помилково вважав, що позивач підлягає щепленню проти

COVID-19. Відсторонення позивача від роботи є незаконним. Позивач наголошує, що він чітко, конкретно, категорично та свідомо відмовився брати участь у щепленні проти COVID-19, про що належним чином повідомив відповідача. У позивача був відсутній обов`язок зробити щеплення проти COVID-19. Відмова позивача від вакцинації, яка є клінічним випробуванням, не повинна нести для нього негативні наслідки. Постанови Кабінету Міністрів України, якими, зокрема, введено карантин, встановлено обмежувальні протиепідемічні заходи та затверджено перелік професій з метою обов`язкового щеплення, є незаконними і не підлягають виконанню. Обмеження позивача права на працю є протиправним та незаконним.

Позиція інших учасників справи

У серпні 2023 року КП "Київпастранс" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Вказує, що, враховуючи характер виконуваних обов`язків водія автобуса, які пов`язані з об`єктивною необхідністю під час їхнього виконання особисто контактувати з великою кількістю людей, позивач ухилився від проходження вакцинації, відповідних документів щодо протипоказань від такого щеплення не надав, тому відповідач обґрунтовано з дотриманням законодавства відсторонив його від роботи з 15 листопада 2021 року на строк усунення причин, що спричинили відсторонення.

Провадження у суді касаційної інстанції

22 червня 2023 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 18 травня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 31 липня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 18 травня 2023 року, витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

17 серпня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 працює на посаді водія автобуса у філії "Автобусний парк № 2".

Філія "Автобусний парк № 2" 02 листопада 2021 року видала наказ № 131 "Про відсторонення від роботи працівників АП-2", яким відсторонено з 15 листопада працівників, у яких відсутній документ, що підтверджує наявність профілактичного щеплення від COVID-19: документ, який підтверджує, що працівник отримав повний курс вакцинації або одну дозу дводозної вакцини від COVID-19, включеної Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою дводозної вакцини (жовтий сертифікат) або однією дозою однодозової вакцини чи двома дозами дводозної вакцини (зелений сертифікат), які включені Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях; довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженому наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 (z1306-21) (далі - Перелік № 2153); COVID-сертифікати для тих, хто перехворів коронавірусом, згенеровані у додатку "Дія".

Згідно з актом від 12 листопада 2021 року ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення з наказом від 11 листопада 2021 року № 131.

Позивач не надав роботодавцю доказів на підтвердження наявності протипоказань до щеплення.

Характер виконуваних позивачем обов`язків водія автобуса пов`язані з об`єктивною необхідністю під час їхнього виконання особисто контактувати з великою кількістю людей. Специфіка роботи позивача виключає можливість його дистанційної роботи, а також обмеження соціальних контактів з великою кількістю людей.

Наказом філії "Автобусний парк № 2" від 15 листопада 2021 року № 132 ОСОБА_1 відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти

COVID-19 без збереження заробітної плати.

В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції позивач пояснив, що вважає вакцинацію від COVID-19 експериментальним медичним втручанням. При цьому на наявність у нього протипоказань до щеплення не посилався.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Стаття 43 Конституції України гарантує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції" (1700-18) , а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Термін "законодавство" досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин.

Згідно з пунктами "б", "г" статті 10 Закону України "Про основи законодавства України про охорону праці" громадяни України зобов`язані упередбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

У статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 "Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави" (83-2015-п) затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83). Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 01 листопада 2021 року № 2393 "Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" (z1452-21) , який набрав чинності 09 грудня 2021 року, Перелік № 2153 було доповнено

пунктами 4-6, відповідно до яких у цей Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83. Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 30 листопада 2021 року № 2664 "Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" (z1624-21) , який набрав чинності 31 січня 2022 року, Перелік № 2153 доповнено пунктами 7-9, згідно з якими до цього Переліку увійшли працівники органів місцевого самоврядування, закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності, комунальних підприємств, установ та організацій. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 (1096-2021-п) постанову Кабінету Міністрів України № 1236 доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу"; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано у Законі України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (4004-12) та в Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66 (z0270-95) (далі - Інструкція № 66).

Абзац шостий частини першої статті 7 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" та Інструкція № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (4004-12) . Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 (1096-2021-п) передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" і частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу".

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Нормами законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 212/1611/22.

Суди встановили, що ОСОБА_1 працює на посаді водія автобуса у філії "Автобусний парк № 2".

Філія "Автобусний парк № 2" наказом від 02 листопада 2021 року № 131 повідомила працівників про необхідність надати документ про вакцинацію або довідку про абсолютні протипоказання до профілактичних щеплень. Також повідомлено про те, що працівників, які не нададуть один із зазначених документів, буде відсторонено від роботи.

Згідно з актом від 12 листопада 2021 року ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення з наказом від 11 листопада 2021 року № 131. Позивач не надав роботодавцю доказів на підтвердження наявності протипоказань до щеплення.

В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції позивач пояснив, що вважає вакцинацію від COVID-19 експериментальним медичним втручанням. При цьому на наявність у нього протипоказань до щеплення не посилався.

Характер виконуваних позивачем обов`язків водія автобуса пов`язані з об`єктивною необхідністю під час їхнього виконання особисто контактувати з великою кількістю людей. Специфіка роботи позивача виключає можливість його дистанційної роботи, а також обмеження соціальних контактів з великою кількістю людей.

Наказом філії "Автобусний парк № 2" від 15 листопада 2021 року № 132 ОСОБА_1 відсторонено від роботи на час відсутності щеплення проти

COVID-19 без збереження заробітної плати.

Відповідно до статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

У пунктах "а", "б" частини першої статті 10 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я" встановлено обов`язки громадян піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 також зазначено, що при вирішенні питання про правомірність відсторонення працівника від роботи у зв`язку з відсутністю профілактичного щеплення проти COVID-19 слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення особи від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи слід виходити не тільки з Переліку № 2153, а й з оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

У постанові Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 146/167/22 викладено висновок про те, що "держава, встановивши обов`язковість щеплень для певних категорій працівників, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх працівників, в тому числі і власне не щепленого працівника. Відмова від вакцинації є правом особи, але, як будь-яке право, в деяких ситуаціях це право може бути обмежено. Обмеження прав може відбуватися в інтересах держави і суспільства і обумовлено насамперед необхідністю поваги таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави".

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 є водієм автобуса, специфікою роботи якого є перевезення численної кількості пасажирів за заданим маршрутом.

Позивач не надав роботодавцю доказів на підтвердження наявності протипоказань до щеплення.Характер виконуваних позивачем обов`язків водія автобуса пов`язані з об`єктивною необхідністю під час їхнього виконання особисто контактувати з великою кількістю людей. Специфіка роботи позивача виключає можливість його дистанційної роботи, а також обмеження соціальних контактів з великою кількістю людей.

Оскільки відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що у цьому випадку відсторонення від роботи відповідатиме загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних з поширенням на території України COVID-19.

Крім того, слід враховувати, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припиняється, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили його відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт).

У спорі, що розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю протиставляється загальному праву (інтересу) інших працівників, які провели щеплення, з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Оскільки за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення ним причин, що зумовили відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт), то відсутні підстави вважати про порушення права працівника на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

У цій справі позивач не довів, а суди не встановили обставин, що тимчасове відсторонення від роботи становило непропорційне втручання у приватне життя працівника.

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду, що відсторонення ОСОБА_1 відбулося правомірно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, тому відсутність вакцинації проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих. Підстави для скасування наказу про відсторонення від роботи відсутні, тому вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 697/2349/21, від 01 березня 2023 року у справі № 751/8696/21, від 15 березня 2023 року у справі № 697/2359/21, від 29 березня 2023 року у справі № 682/2645/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 686/27893/21.

Аргументи позивача про те, що відсторонення його від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення проти COVID-19 відбулось з порушенням законодавства є безпідставними, оскільки відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Норми законів України щодо приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Відмова або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 (z1306-21) . Як виняток, невакцинований працівник може бути допущений до роботи, якщо надасть роботодавцю медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

При цьому саме працівник має надати роботодавцю документи, які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Позивач не надав роботодавцю документи на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.

За таких обставин суд апеляційної інстанції, керуючись статтею 46 КЗпП України, статтею 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (1236-2020-п) та наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 (z1306-21) , які є нормативно-правовою підставою для відсторонення працівників, що відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, дійшов правильного висновку про те, що відсутність підтвердження факту проходження працівником обов`язкового щеплення та відсутність медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації є підставою для його відсторонення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності" та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За Переліком № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню.

Відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

У справі, що переглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, в тому числі людей, які користуються громадським транспортом; інших працівників цього ж підприємства, які здійснили у встановленому державою порядку щеплення до 15 листопада 2021 року. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета: загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я.

Специфіка роботи позивача виключає можливість його дистанційної роботи, а також обмеження соціальних контактів з великою кількістю людей.

Право позивача на працю було тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач ухилився від обов`язкового щеплення. Таке втручання ґрунтувалося на законі, має легітимну мету, є пропорційним до досягнення такої мети та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Таким чином, доводи позивача про те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, наведені у касаційній скарзі, є необґрунтованими.

Безпідставними є доводи касаційної інстанції, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування та встановлених конкретних обставин справи.

Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд порушив строк розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 7 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є розумні строки розгляду справи.

Статтею 6 Конвенції визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися в контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявників та відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявників (рішення від 06 лютого 2020 року у справі "Закутній проти України").

Верховний Суд, в аспекті зазначених критеріїв, виокремлених ЄСПЛ, та з урахуванням того, що ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року справу № 130/3548/21 з подібних правовідносин передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення сталості та єдності судової практики щодо вирішення виключної правової проблеми, та ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 вересня 2022 року справу № 130/3548/21 прийнято до розгляду, вважає, що строки розгляду справи в суді апеляційної інстанції відповідали критеріям розумної тривалості.

Помилковими є доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та не встановив обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки оскаржувана постанова прийнята на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

У мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення міститься обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції.

З огляду на викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними по суті є висновки суду апеляційної інстанції.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження суду апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Серявін та інші проти України").

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, тому її необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк