757/66739/19-ц Про стягнення пені за прострочення виконання депозитного зобов`язання - 10.01.2024 Прийняття

Позов обґрунтований тим, що 03 березня 2008 року між нею та Публічним акціонерним товариством Комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", був укладений депозитний договір № SAMDN47000701014379, за умовами якого вона передала банку грошові кошти у розмірі 800,00 євро із процентною ставкою 8 % річних. Для внесення зазначених коштів було відкрито рахунок № НОМЕР_1 . Цей договір укладено строком на 12 місяців до 03 березня 2009 року, однак надалі його дія пролонгована.

12 січня 2010 року між нею та ПАТ КБ "ПриватБанк" укладений депозитний договір № SAMDN2500079087991, за яким вона передала відповідачу грошові кошти у розмірі 14 000,00 грн із процентною ставкою 22,5 % річних. Для внесення зазначених коштів було відкрито рахунок № НОМЕР_2 . Вказаний договір укладено строком на 12 місяців до 12 січня 2011 року.

Навесні 2014 року у зв`язку із припиненням функціонування банківських відділень АТ КБ "ПриватБанк" на території АР Крим доступ до коштів було заблоковано, а її неодноразові звернення до банку про повернення депозитних вкладів не задоволено, тому вона звернулася до суду.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 06 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року, у справі № 754/2917/15-ц позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про захист прав споживачів та повернення коштів задоволено. Стягнено з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 суму вкладу станом на 03 березня 2014 року 1 377,98 євро за договором від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379; 51,65 євро - проценти за період з 03 березня 2014 року до 20 серпня 2014 року; 29,48 євро - проценти за період з 21 серпня 2014 року до 09 жовтня 2016 року; 1 350,78 євро - пені за період з 03 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року; 107,82 євро, що становить 3 103,06 грн - трьох процентів річних за період з 03 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року. Стягнено на користь ОСОБА_1 з АТ КБ "ПриватБанк" за договором від 12 січня 2010 року № SAMDN25000709087991 13 972,55 грн - суму вкладу станом на 12 березня 2014 року, 1 395,34 грн - проценти за період з 12 березня 2014 року до 20 серпня 2014 року, 298,97 грн - проценти за період з 21 серпня 2014 року до 09 жовтня 2016 року, 13 652,15 грн - пеня за період з 12 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року, 1 082,97 грн - трьох процентів річних за період з 12 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року, 11 947,93 грн - індекс інфляції. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 13 листопада 2019 року касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк"задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року в частині позову ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення пені за договором банківського вкладу від 03 березня 2008 року скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року в частині вирішення спору ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення суми вкладів за договорами банківських вкладів від 03 березня 2008 року у розмірі 1 377,98 євро та від 12 січня 2010 року у розмірі 13 972,55 грн, а також процентів за період з 03 березня 2014 року до 20 серпня 2018 рік у розмірі 51,65 євро та з 21 серпня 2014 року до 09 жовтня 2016 року - 29,48 євро та трьох процентів річних - 107,82 євро, що в еквіваленті становить 3 103,06 грн, за вказаний період (за договором банківського вкладу від 03 березня 2008 року), а також процентів за період з 12 березня 2014 року до 20 серпня 2014 року - 1 395,34 грн, процентів за період з 21 серпня 2014 року до 09 жовтня 2016 року - 298,97 грн, пені за період з 12 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року - 13 652,15 грн, трьох процентів річних за період з 12 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року у розмірі 1 082,97 грн та 11 947,93 грн індексу інфляції (за договором банківського вкладу від 12 січня 2010 року) залишено без змін.

Отже, станом на 21 серпня 2014 року зобов`язання банку перед нею становило 1 429,63 євро за депозитним договором від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379 та 15 367,89 грн за депозитним договором від 12 січня 2010 року № SAMDN25000709087991.

18 грудня 2019 року відповідач отримав та зареєстрував заяву, в якій вона запропонувала банку добровільно виконати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 березня 2017 року і сплатити кошти за вкладом, однак вказану заяву банк не задовольнив.

Посилаючись на порушення її прав як споживача, на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII (1023-12) ) просила стягнути з відповідача на її користь пеню у розмірі трьох відсотків за кожен день прострочення за період із 24 грудня 2018 року до 24 грудня 2019 року, а саме: за депозитним договором від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379 у розмірі 15 654,44 євро; за депозитним договором від 12 січня 2010 року № SAMDN25000709087991 - 168 278,39 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2020 року позов задоволено частково. Стягнено з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 за договором від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379 штрафні санкції у вигляді пені у розмірі трьох процентів за кожен день прострочення за період з 24 грудня 2018 року до 24 грудня 2019 року в сумі 1 429,63 євро. Стягнено з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 за договором від 12 січня 2010 року № SAMDN25000709087991 штрафні санкції у вигляді пені у розмірі трьох процентів за кожен день прострочення за період з 24 грудня 2018 року до 24 грудня 2019 року в сумі 15 367,89 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань, наслідком чого є настання відповідальності, передбаченої частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII у вигляді сплати пені у розмірі трьох процентіввід суми утримуваних банком коштів за кожен день прострочення. Суд також виходив з того, що розмір нарахованої неустойки значно перевищує розмір збитків і є неспівмірним, а тому згідно з частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) її розмір необхідно зменшити до фактичного розміру банківських вкладів.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2020 року в частині вимог про стягнення пені за депозитним договором № SAMDN47000701014379 в сумі 1 429,63 євро змінено, стягнувши з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 пеню за депозитним договором від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379 за період із 24 грудня 2018 року до 24 грудня 2019 року в розмірі 36 852,86 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що стягуючи із відповідача пеню за депозитним договором від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379 в сумі 1 429,63 євро, тобто в іноземній валюті, суд першої інстанції не врахував, що пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов`язання, її сплата та розмір визначені Законом № 1023-XII (1023-12) , а тому за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України. Тому суду першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо визначення суми пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII у іноземній валюті.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2021 року АТ КБ "ПриватБанк" засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року, просило їх скасувати в частині вирішення позову про стягнення пені та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення частини третьої статті 551 ЦК України, оскільки не врахував правових висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 29 січня 2020 року у справі №757/53464/18, від 12 лютого 2020 року у справі №757/42043/18-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №757/49408/18-ц, 19 лютого 2020 року у справі №761/6898/17-ц. Крім того, заявник зазначає, що ухвалою від 15 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до свого провадження справу № 320/5115/17, оскільки дійшла висновку про виключну правову проблему щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України у подібних правовідносинах, а тому передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду має значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також для вирішення питання щодо відступу від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України.

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції банк наводив правові висновки Верховного Суду та зазначав, що заявлений розмір пені (щодо розміру заборгованості банку за неповернутим вкладом) є завищеним, таким, що не відповідає принципу розумності, справедливості, пропорційності засадам цивільного судочинства. Проте вказаного суд апеляційної інстанції не врахував.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що нарахування пені у розмірі трьох процентівза кожен день прострочення на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII з дня витребування вкладу до дня ухвалення судового рішення повинно нараховуватися не на ненараховані або невиплачені проценти, а на суму коштів (вклад).

Таким чином, зменшуючи суму пені, на підставі статті 551 ЦК України суд має зменшити суму пені не до суми процентів, яку банк мав сплатити, але не сплатив, а до суми утримуваних банком коштів.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року поновлено АТ КБ "ПриватБанк" строк касаційного оскарження рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. Задоволено клопотання АТ КБ "ПриватБанк" про зупинення виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року. Зупинено виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року до закінчення касаційного провадження у справі.

У травні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі № 757/66739/19, провадження № 61-890св21, за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язання, за касаційною скаргою АТ КБ "ПриватБанк" на рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 199/3152/20, провадження

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2023 року поновлено касаційне провадження у справі № 757/66739/19 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язанняза касаційною скаргою АТ КБ "ПриватБанк" на рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктами 1, 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк" укладений депозитний договір № SAMDN47000701014379, за умовами якого ОСОБА_1 передала банку грошові кошти у розмірі 800,00 євро із процентною ставкою 8 % річних. Договір укладено строком на 12 місяців і надалі дія договору продовжена.

12 січня 2010 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк" укладений депозитний договір № SAMDN2500079087991, за умовами якого ОСОБА_1 передала банку грошові кошти у розмірі 14 000,00 грн із процентною ставкою 22,5 % річних. Договір укладено строком на 12 місяців до 12 січня 2011 року.

У зв`язку із припиненням функціонування банківських відділень відповідача на території АР Крим навесні 2014 року доступ позивачки до коштів було заблоковано, а її неодноразові звернення до банку про повернення депозитних вкладів не задоволено.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 06 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року, у справі № 754/2917/15-ц позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про захист прав споживачів та повернення коштів задоволено. Стягнено з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 суму вкладу станом на 03 березня 2014 року 1 377,98 євро за договором від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379; 51,65 євро - проценти за період з 03 березня 2014 року до 20 серпня 2014 року; 29,48 євро - проценти за період з 21 серпня 2014 року до 09 жовтня 2016 року; 1 350,78 євро - пені за період з 03 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року; 107,82 євро, що становить 3 103,06 грн - трьох процентів річних за період з 03 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року. Стягнено на користь ОСОБА_1 з АТ КБ "ПриватБанк" за договором від 12 січня 2010 року № SAMDN25000709087991 13 972,55 грн - суму вкладу станом на 12 березня 2014 року, 1 395,34 грн - проценти за період з 12 березня 2014 року до 20 серпня 2014 року, 298,97 грн - проценти за період з 21 серпня 2014 року до 09 жовтня 2016 року, 13 652,15 грн - пеня за період з 12 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року, 1 082,97 грн - трьох процентіврічних за період з 12 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року, 11 947,93 грн - індекс інфляції. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постановою Верховного Суду від 13 листопада 2019 року касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк"задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року в частині позову ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення пені за договором банківського вкладу від 03 березня 2008 року скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 12 липня 2017 року в частині вирішення спору ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення суми вкладів за договорами банківських вкладів від 03 березня 2008 року у розмірі 1 377,98 євро та від 12 січня 2010 року у розмірі 13 972,55 грн, а також процентів за період з 03 березня 2014 року до 20 серпня 2018 рік - 51,65 євро та з 21 серпня 2014 року до 09 жовтня 2016 року - 29,48 євро та трьох процентіврічних у розмірі 107,82 євро, що в еквіваленті становить 3 103,06 грн, за вказаний період (за договором банківського вкладу від 03 березня 2008 року), а також процентів за період з 12 березня 2014 року до 20 серпня 2014 року - 1 395,34 грн, проценти за період з 21 серпня 2014 року до 09 жовтня 2016 року - 298,97 грн, пені за період з 12 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року - 13 652,15 грн, трьох процентів річних за період з 12 березня 2014 року до 09 жовтня 2016 року - 1 082,97 грн та 11 947,93 грн індексу інфляції (за договором банківського вкладу від 12 січня 2010 року) залишено без змін.

У вказаній постанові зазначено, що 13 серпня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до ПАТ КБ "ПриватБанк" із заявами про розірвання договорів від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379 і від 12 січня 2010 року № SAMDN25000709087991 та перерахування коштів. З аналогічними заявами ОСОБА_1 зверталася до ПАТ КБ "ПриватБанк" 16 серпня 2014 року та 27 серпня 2014 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 січня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 березня 2017 року в частині стягнення пені за договором банківського вкладу від 03 березня 2008 року скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнено з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 пеню за договором банківського вкладу від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379 у розмірі 36 429,86 грн.

18 грудня 2019 року відповідач отримав та зареєстрував заяву, в якій вона запропонувала банку добровільно виконати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 06 березня 2017 року і сплатити кошти за вкладом, проте заяву банк не задовольнив.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк", в якому, посилаючись на частину п`яту статті 10 Закону № 1023-XII, просила стягнути з банку на свою користь пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання із повернення банківських вкладів у розмірі 15 654,44 євро та 168 278,39 грн.

Відповідно до статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до частин першої, другої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу).

За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачою ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XIIу разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.

Пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, застосовується у разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача.

Згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XIIбазою нарахування пені необхідно вважати розмір процентів на суму або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1066, 1070 ЦК України). Сама сума коштів, розміщених на рахунках, не може бути врахована у базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII.

Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20).

У пункті 38 ухвали від 13 квітня 2022 року про прийняття справи № 199/3152/20 до розгляду (провадження 14-224цс21) Велика Палата Верховного Суду вказала, що питання щодо бази нарахування пені за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, які були вказані Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду як підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), вже роз`яснені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) та щодо них зроблені правові висновки, тому відсутні підстави для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в цій частині. Зазначено, що Велика Палата Верховного Суду відступає не від конкретної постанови в конкретній справі, а від правового висновку щодо застосування норм процесуального чи матеріального права, а тому незазначення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) відступу від конкретної постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) не свідчить, що правова позиція, яка є аналогічною тій, яка вже висловлена, є чинною.

У касаційній скарзі заявник посилається, зокрема, на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду. Крім того, ухвалою від 15 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до свого провадження справу №320/5115/17, оскільки дійшла висновку про наявність виключної правової проблеми щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України у подібних правовідносинах, а тому передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду має значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також для вирішення питання щодо відступу від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України.

З урахуванням того, що одним з основних доводів касаційної скарги є питання щодо розміру стягненої з відповідача пені за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XIIВерховний Суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Для кваліфікації послуги головним є предметний критерій: предметом договору про надання послуг є процес надання послуги, що не передбачає досягнення матеріалізованого результату, але не виключає можливість його наявності. Якщо внаслідок надання послуги й створюється матеріальний результат, то він не є окремим, віддільним від послуги як нематеріального блага, об`єктом цивільних прав, через що відповідний результат не є обігоздатним сам по собі. При цьому переважно наголошується, що послуга тісно пов`язана з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення діяльності) і навіть невіддільна від них, але все ж таки не збігається з такими діями (діяльністю) й існує як окреме явище - певне нематеріальне благо, що споживається в процесі вчинення відповідних дій (здійснення діяльності) виконавцем.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг. Зокрема, договір банківського вкладу послугою у вказаному розумінні не є, адже вкладник як замовник такої "послуги" нічого не оплачує банку - навпаки, оплатність цього договору є зворотною: саме вкладник отримує відсотки за депозитом. Крім того, результат депозитної операції як фінансової послуги в інтересах вкладника не можна визнати невіддільним від діяльності банку та необігоздатним, адже грошові кошти, виплачені як відсотки за депозитом, очевидно є найбільш ліквідним та цілком обігоздатним майном.

Отже, у системі договірних зобов`язань, що запроваджена ЦК України (435-15) , договір банківського вкладу (депозиту) є договором sui generis (свого роду), який не може бути кваліфікований як різновид договору про надання послуг.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Преамбула Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 зазначеного Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Згідно з приписами пункту 17 частини першої статті 1 Закону № 1023-XIIпослуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

У цьому випадку вкладається істотно розширений зміст: послугами згідно із цим Законом є всі види комерційної взаємодії суб`єктів господарювання зі споживачами, які не вписуються в набагато більш конкретні й чіткі визначення понять "товари" та "роботи" і є набагато ширшими за аналогічне поняття, що вжите в ЦК України (435-15) , адже включає в себе, наприклад, прокат, який ЦК України (435-15) однозначно кваліфікується як різновид договору майнового найму.

Таким чином, за договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу, поняття якої трактується в розумінні вищевказаних законів, але не в розумінні ЦК України (435-15) .

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

За змістом статті 1 Закону № 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

З аналізу наведених законодавчих норм випливає, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику, крім суми вкладу, також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України).

У загальноприйнятому розумінні поняття "вартість послуги" - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.

Такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII.

Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 "Банківський вклад" глави 71 та параграфа 1 "Загальні положення про банківський рахунок" глави 72 ЦК України (435-15) як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), у якій зазначила, що з урахуванням розширеного змісту поняття "послуга", прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми необхідно трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XIIнеобхідно трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що дійсний зміст положень частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XIIнеобхідно трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XIIбазою нарахування пені необхідно вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Тобто сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII.

Вирішуючи спір у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21), до вирішення якої зупинялося провадження у справі, яка переглядається судом касаційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року, з урахуванням наведеного, вважала помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанції про стягнення з банку пені у розмірі три проценти від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Разом із цим, проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (частина п`ята статті 1061 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Велика Палата Верховного Суду у цій справі зазначила, що при вирішенні цього спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються.

У постанові Верховного Суду від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22) зроблено висновок про те, що з моменту розірвання договору вкладу нарахування передбачених договором процентів припиняється, а права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У справі № 754/2917/15-ц встановлено, що 13 серпня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до ПАТ КБ "ПриватБанк" із заявами про розірвання договорів від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379 і від 12 січня 2010 року № SAMDN25000709087991 та перерахування коштів. З аналогічними заявами ОСОБА_1 зверталася до ПАТ КБ "ПриватБанк" 16 серпня 2014 року та 27 серпня 2014 року.

Крім того, у справі № 754/2917/15-ц рішенням суду стягнено з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 суми вкладів, проценти, три процента річних та індекс інфляції за договорами від 03 березня 2008 року № SAMDN47000701014379 і від 12 січня 2010 року № SAMDN25000709087991.

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (частини перша, друга статті 1060 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що у цивільному законодавстві закріплено конструкцію "розірвання договору" (статті 651- 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору.

У спеціальних нормах ЦК України (435-15) досить часто використовується формулювання "відмова від договору" (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782 ЦК України). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, необхідно кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ (1023-12) , а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується. Як установлено судами, позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, обчислену саме за період з 19 липня 2016 року до 19 липня 2017 року, тобто за один рік, що передував зверненню до суду із цим позовом, у той час як рішення суду, яким розірвано договори банківського вкладу, набрало законної сили 25 березня 2015 року. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені.

Аналогічні правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 757/34149/18 (провадження

№ 61-17507св20).

З урахуванням наведеного суди зробили помилковий висновок про часткове задоволення вимоги про стягнення пені, оскільки у зв`язку з розірванням вказаних договорів банківських вкладів за заявою вкладника ( ОСОБА_1 ) 13 серпня 2014 року між сторонами припинено правовідносини з цих договорів, тому частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини, тому проценти нарахуванню не підлягають.

Отже, у позові ОСОБА_1 про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ необхідно відмовити.

Верховний Суд частково виходить за межі доводів і вимог касаційної скарги відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України, у зв`язку з необхідністю врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, провадження № 14-184цс20, від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20, провадження № 14-224цс21, після подання касаційної скарги.

Щодо відступу від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц про застосування частини третьої статті 551 ЦК України, Верховний Суд зазначає таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20, провадження № 14-224цс21, зауважує, що після прийняття постанови у справі № 761/26293/16-ц вона вже конкретизувала критерій, на підставі якого суд застосовує частину третю статті 551 ЦК України, у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.24) і від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункт 85).

Отже, підстав для відступу від цих висновків Верховний Суд не встановив.

Доводи відзиву на касаційну скаргу про те, що пеня повинна нараховуватися на суму коштів (вклад), а не на невиплачені проценти, Верховний Суд відхиляє, оскільки Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, провадження № 14-184цс20, від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20, провадження № 14-224цс21, викладено висновки про те, що базою нарахування пені необхідно вважати розмір процентів на суму вкладу.

Щодо клопотань про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

ОСОБА_1., в інтересах якої діє адвокат Дугінов Д. А., у клопотаннях просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою вирішення правової проблеми, а саме формулювання єдиної правозастосовної практики щодо застосування частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII.

Згідно з частиною п`ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Відповідно до статті 403 ЦПК України клопотання має містити обґрунтування необхідності передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд неодноразова вказував, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Оцінюючи підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів, наведених у клопотаннях ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Дугінов Д. А., Верховний Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20, провадження № 14-224цс21, не відступила від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, провадження № 14-184цс20, та зазначила, що базою нарахування пені за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XIIнеобхідно вважати розмір процентів на суму вкладу.

Тому Верховний Суд дійшов висновку, що немає підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суд з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 403 ЦПК України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

З урахуванням наведених вище мотивів, Верховний Суд вважає за необхідне рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною третьою статті 22 Закону № 1023-XII споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

За результатами касаційного перегляду в позові відмовлено.

Відповідач сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги - 1 315,75 грн, за подання касаційної скарги - 1 754,34 грн.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а ОСОБА_1, як споживач, звільнена від сплати судового збору, то АТ КБ "ПриватБанк" необхідно компенсувати сплачений за подання апеляційної та касаційної скарг судовий збір у розмірі 3 070,09 грн (1 315,75 грн + 1 754,34 грн) за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).