ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 жовтня 2023 року
м. Київ
справа № 314/460/22
провадження № 61-13109св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, в інтересах якої діють законні представники ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_5, в інтересах якого діють законні представники ОСОБА_6 та ОСОБА_7,
третя особа- служба у справах дітей Павлівської сільської ради Запорізького району Запорізької області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 11 липня 2022 року
в складі судді Капітонова Є. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 грудня 2022 року в складі колегії суддів Кочеткової І. В.,Гончар М. С., Дашковської А. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2022 року акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_5, про виселення.
Ухвалою Вільнянського районного суду Запорізької області від 05 квітня
2022 року залучено до участі у справі як третю особу службу у справах дітей виконавчого комітету Павлівської сільської ради Запорізького району Запорізької області.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 15 листопада 2022 року залучено до участі у справі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як законних представників малолітньої ОСОБА_2, а також ОСОБА_6 та ОСОБА_7 як законних представників малолітнього ОСОБА_5 .
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до кредитного договору від 15 серпня 2008 року закрите акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), назву якого змінено на
АТ КБ "ПриватБанк", надало ОСОБА_1 кредит у розмірі 33 576 дол. США зі строком повернення до 15 серпня 2018 року.
З метою забезпечення виконання кредитних зобов`язань ОСОБА_1 передав в іпотеку ЗАТ КБ "ПриватБанк" житловий будинок загальною площею 42,1 кв. м на АДРЕСА_1, про що між вказаними особами укладено договір іпотеки від 15 серпня 2008 року.
Договір іпотеки передбачає право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Водночас ОСОБА_1 без згоди банку зареєстрував у спірному будинку малолітніх ОСОБА_2
і ОСОБА_5 . Таким чином, ОСОБА_2 і ОСОБА_5 зареєстровані на АДРЕСА_1 з порушенням норм матеріального права та умов договору іпотеки, тому наявні підстави для виселення зазначених осіб.
На підставі викладеного АТ КБ "ПриватБанк" просило виселити
ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5,
ІНФОРМАЦІЯ_2, які зареєстровані та (або) проживають
у будинку АДРЕСА_1, який є предметом іпотеки.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 11 липня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що виселення малолітніх як засіб забезпечення виконання кредитного договору та договору іпотеки є непропорційним втручанню в право на житло малолітніх осіб (фактичне позбавлення права на житло без виникнення і встановлення іншого права на житло) та на повагу до сімейного життя (право проживати однією сім`єю батьків та дітей в одному житлі).
Постановою Запорізького апеляційного суду від 06 грудня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 11 липня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволені позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що житловий будинок, який належить ОСОБА_1 та є предметом договору іпотеки, придбаний ним за власні кошти до укладення кредитного договору та договору іпотеки, а малолітні ОСОБА_2 та ОСОБА_5 були зареєстровані у спірному будинку відповідно до статті 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), тобто за місцем реєстрації своїх батьків.
Спірний будинок є постійним зареєстрованим місцем проживання іпотекодавця, який не підлягає виселенню без надання іншого житла, та членів його сім`ї, а саме: ОСОБА_5, 2012 року народження, та його батьків ОСОБА_6 і ОСОБА_7, а також ОСОБА_2, 2021 року народження, та її батька ОСОБА_3, тому вимоги банку про виселення малолітніх дітей суперечать статті 29 ЦК України, статті 160 Сімейного кодексу України, статтям 11, 14 Закону України "Про охорону дитинства". Та обставина, що діти народилися і були зареєстровані у спірному будинку після укладення договору іпотеки, не є достатньою підставою для задоволення позову, оскільки вказаний будинок був зареєстрованим місцем проживання їхніх батьків і відповідно до статті 29 ЦК України є місцем проживання ОСОБА_2 і ОСОБА_5 незалежно від згоди банку як іпотекодержателя.
Суд першої інстанції, розглянувши справу в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників судового процесу, позбавив сторін можливості представляти свої інтереси в умовах, які передбачені процесуальним законодавством, зокрема, в умовах відкритого та публічного судового розгляду. Вказане, у свою чергу, перешкодило сторонам належним чином користуватися передбаченими статтею 43 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) процесуальними правами. Суд першої інстанції допустив порушення норм права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі АТ КБ "ПриватБанк", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 11 липня 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 грудня 2022 року,ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Вважає, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц. Вказував, що апеляційний суд неповно встановив обставини справи.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не дослідив обсяг житлової нерухомості, яка перебуває у власності відповідачів, не встановив, чи проживають та користуються відповідачі спірним майном, чи мають вони інше житло, не оцінив належним чином доводи сторін щодо співмірності втручання у право на мирне володіння майном з дотриманням балансу
між правами учасників спору.
Суди неправильно визначили характер спірних правовідносин між сторонами, невірно застосували закон, що їх регулює, неповно дослідили матеріали справи та не дали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
Особи, які були зареєстровані у житловому приміщенні, що є предметом іпотеки, після укладення кредитного та іпотечного договорів, не мають права користування цим майном.
Іпотекодавець без будь-якої письмової згоди банку зареєстрував малолітніх онуків з метою вчинення перешкод для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості. Наявність осіб, зареєстрованих у предметі іпотеки, на який звертається стягнення, негативно відображається на можливості звернення стягнення та впливає на ціну спірного нерухомого майна. Встановлення факту придбання предмета іпотеки не за кредитні кошти не є визначальним для правильного розгляду цього спору.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
У грудні 2022 року АТ КБ "ПриватБанк" звернулося до Верховного Суду
з касаційною скаргою на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 11 липня 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду
від 06 грудня 2022 року.
Верховний Суд ухвалою від 16 серпня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "ПриватБанк" на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 11 липня 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 грудня 2022 року, витребував справу із суду першої інстанції.
13 березня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2023 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Встановлено, що ЗАТ КБ "ПриватБанк", назву якого змінено на
АТ КБ "ПриватБанк", і ОСОБА_1 15 серпня 2008 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 33 576 дол. США строком до 15 серпня 2018 року зі сплатою 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.
З метою забезпечення виконання кредитних зобов`язань ОСОБА_1 передав в іпотеку ЗАТ КБ "ПриватБанк" житловий будинок загальною площею 42,1 кв. м на АДРЕСА_1, про що між вказаними особами укладено договір іпотеки від 15 серпня 2008 року. Зазначений будинок належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності
від 23 березня 2007 року серії НОМЕР_1 . ОСОБА_1 зобов`язався не надавати документи у відповідні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя.
Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу 11 січня 2019 року звернув стягнення на спірний житловий будинок у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором
у загальному розмірі 35 817 дол. США.
Постановою державного виконавця Вільнянського відділу державної виконавчої служби у Запорізькому району Запорізької області від 12 січня 2022 року повернуто виконавчий напис стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки органи опіки і піклування відмовили у наданні згоди на реалізацію житлового будинку, в якому зареєстровані малолітні особи.
Відповідно до довідки органу місцевого самоврядування від 07 грудня 2021 року у спірному будинку зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_8,
ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, АТ КБ "ПриватБанк" посилалося на те, що в порушення умов договору іпотеки іпотекодавець зареєстрував у спірному будинку малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_5 . Позивач вказував, що наявні підстави для виселення зазначених малолітніх осіб.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до частини першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України.
Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.
Колегія суддів звертає увагу на те, що ні ЦК України (435-15) , ні Законом України "Про іпотеку" (898-15) не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2023 року у справі № 175/17/23.
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 Житлового кодексу України (далі - ЖК України (5464-10) ) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
З аналізу частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України слідує, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 215/6578/21.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.
Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України "Про охорону дитинства".
Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 січня 2023 року у справі № 691/995/21.
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (в редакції, чинній на час народження ОСОБА_2 та ОСОБА_5 ) встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.
Частинами другою-четвертою статті 5 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні" передбачено, що батьки або інші законні представники зобов`язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна.
За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).
Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 757/11476/18-ц.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах "МакКенн проти Сполученого Королівства", "Кривіцька та Кривіцький проти України").
Концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства").
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві".
Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України").
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 932/929/22.
За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України "Про іпотеку", підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки.
АТ КБ "ПриватБанк" у позовних вимогах підставою позову вказало, що відповідачем в порушення умов договору іпотеки зареєстровано у будинку, який передано в іпотеку банку, малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_5 без згоди іпотекодержателя.
З урахуванням статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах судом першої інстанції не встановлено.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 зроблено висновки, що "частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма
статті 109 ЖК України".
У даній справі іпотекодавець ( ОСОБА_1 ) вказував, що спірний будинок придбано 23 березня 2007 року не за рахунок кредитних коштів, а його онуки ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (які народилися 09 лютого 2021 року
та 03 березня 2012 року, відповідно, тобто після укладення іпотечного договору від 15 серпня 2008 року) зареєстровані за місцем проживання своїх батьків, що узгоджується з вимогами статті 29 ЦК України.
Вказані доводи були перевірені судом апеляційної інстанції та знайшли своє обґрунтування за результатом апеляційного перегляду справи, що підтверджується зібраними у справі доказами та змістом оскаржуваної постанови.
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції правильно виходив із заявлених позовних вимог банка, правових обґрунтувань позову, врахував, що спір стосується виселення малолітніх осіб з житла, де зареєстровані та проживають їхні батьки.
Право дитини на житло передбачено Конвенцією про права дитини. Згідно зі статтею 16 цієї Конвенції жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте
і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.
Встановивши, що спірний будинок придбано не за рахунок кредитних коштів, а малолітні ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстровані за місцем проживання своїх батьків, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що вказані особи набули право користування спірним житлом і не можуть бути виселені за вимогами кредитора у цій справі.
Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 442/2982/18.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц, враховуючи наступне.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини
є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не
будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Так, постановою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц скасовано постанову апеляційного суду, справу направлено на новий розгляд. В указаній справі банк заявив вимоги про виселення відповідача, ІНФОРМАЦІЯ_3 . Касаційний суд вказував, що "суд апеляційної інстанції не надав оцінки наявній у матеріалах справи копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в якій міститься інформація про належність відповідачу на праві власності житлової нерухомості: однокімнатної квартири у АДРЕСА_2, житлового будинку у місті Одесі, 67/200 частин будинку
у місті Харкові, 25/100 частин квартири в селищі міського типу Есхар Чугуївського району Харківської області".
За результатом касаційного перегляду справи № 753/12729/15-ц постановою Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення відмовлено. Касаційний суд вказував, що "частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК України… Спірна квартира придбана при реалізації предмета іпотеки державним виконавцем. Державний виконавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді проживання у ній її власника разом із членами сім`ї, серед яких є неповнолітня дитина… Новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків".
У справі № 390/34/17 фізична особа звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння. Постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року залишено без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову з тих підстав, що "спірний договір оренди був укладений та підписаний за життя орендодавця, виконувався сторонами, його реєстрація після смерті власника земельної ділянки не свідчить про його неукладеність, умовами договору не передбачене автоматичне припинення оренди у зв`язку із переходом права власності на земельну ділянку, договір продовжував виконуватися й позивачем, який набувши права власності на земельну ділянку, уклав додатковий договір з орендарем щодо умов договору".
У справі № 442/328/19-ц фізична особа звернулася до суду з позовом до іншої фізичної особи про усунення перешкод у користуванні та виселення без надання іншого житлового приміщення. Вимоги у справі мотивовані тим, що позивач на підставі рішення суду набув у власність спірний будинок, проте садовий будинок та земельну ділянку, проте після реєстрації права власності на вказане майно відповідач не задовольнив вимогу законного власника про звільнення садового будинку шляхом виселення протягом місяця. Постановою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року залишено в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову. Касаційний суд зазначав, що "відповідачі під час розгляду різних судових справ вказували, що мають одночасно два постійних та єдиних місця проживання: у квартирі та садовому будинку, тому дії відповідачів спрямовані на зловживання своїми цивільними правами всупереч вимогам статей 3, 13 ЦК України; встановлення обставин про те, що у відповідача є інше постійне місце проживання, в якому він проживає, дає підстави для його виселення із садового будинку без надання іншого житлового приміщення, оскільки частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, що має більше одного місця проживання і не може бути підставою для звуження правомочностей власника".
Предметом позовних вимог фізичної особи у справі № 344/12708/19 є визнання інших фізичних осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням. За результатом касаційного перегляду скасовано постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд у постанові від 29 вересня 2021 року вказував, що "для вирішення питання щодо визнання осіб такими, що втратили право користування майном (наслідок виселення), необхідно встановити, чи проживають та користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами".
Постановою Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц залишено без змін судові рішення про виселення відповідачів, які зареєстровані та проживають у житловому будинку. Касаційний суд вказував, що "відповідачі були зареєстровані в будинку після того, як набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором на предмет іпотеки, в порушення умов договору іпотеки без письмової згоди іпотекодержателя; суди дійшли обґрунтованого висновку, що відповідачі підлягають виселенню, оскільки їх реєстрація у будинку була спрямована лише на те, щоб уникнути реалізації майна, на яке звернуто стягнення заборгованості за кредитним договором".
Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи. Висновки судів не є суперечливими у порівнюваних ситуаціях.
Помилковими є доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції неповно з`ясував обставини справи та неправильно оцінив зібрані у справі докази, оскільки постанова апеляційного суду прийнята на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.
Разом із тим встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що банк не може реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки через реєстрацію у ньому дітей в інший спосіб, аніж визначений ним у позові, оскільки відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 04 вересня 2023 року у справі № 334/7004/21 "звернення кредитора з позовом про виселення осіб, які зареєстровані в іпотечному майні, з метою передачі його на реалізацію в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості, не є необхідним". Верховний Суд у постанові від 22 лютого 2023 року у справі
№ 127/30571/21-ц зазначив, що "з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду із заявою (поданням) про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом в порядку, встановленому в статті 435 ЦПК України".
Доводи касаційної скарги щодо невстановлення апеляційним судом обсягу житлової нерухомості, яка перебуває у власності відповідачів, та можливості їх проживання за іншою адресою, не заслуговують на увагу, оскільки відповідач не подав до суду першої та апеляційної інстанції таких доказів. Банком заявлено вимоги про виселення лише малолітніх осіб, водночас суди встановили, що за вказаною адресою також зареєстровані і їхні батьки.
Апеляційний суд правильно встановив характер правовідносин між сторонами, обґрунтовано застосував закон, що їх регулює, повно дослідив зібрані у справі докази та надав належну правову оцінку аргументам сторін і зібраним у справі доказам, тому доводи касаційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.
Доводи касаційної скарги щодо відсутності у всіх мешканців, що були зареєстровані у житловому приміщенні, яке є предметом іпотеки, права на користування цим майном, не заслуговують на увагу, оскільки такі обставини не були предметом дослідження в суді першої інстанції, банк не заявляв вимог щодо прав та інтересів цих осіб до ухвалення оскаржуваного рішення. Водночас суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Безпідставними є доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки рішення суду першої інстанції скасовано постановою апеляційного суду.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди
з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення
обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України").
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, тому її необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 06 грудня 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко
В. В. Сердюк