333/5449/22 Про стягнення аліментів на дитину - 02.10.2023 Прийняття

суб`єкт оскарження - державний виконавець Вознесенівського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Дніпро) Петренко Олеся Сергіївна,

заінтересована особа (стягувач)- ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 грудня 2022 року

у складі Ковальової Ю. В. та постанову Запорізького апеляційного суду

від 28 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,

Описова частина

Короткий зміст вимог скарги

У листопаді 2022 року ОСОБА_1, стягувач - ОСОБА_2, звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця Вознесенівського відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Дніпро)

(далі - Вознесенівський ВДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного МРУ Міністерства юстиції (місто Дніпро)) Петренко О. С.

Скарга мотивована тим, що на виконанні Вознесенівського ВДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного МРУ Міністерства юстиції (місто Дніпро) перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 333/4309/19 від 21 серпня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на дитину

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття, з дня набрання рішенням законної сили 08 листопада 2021 року.

Відповідно до розрахунку заборгованості зі сплати аліментів

від 03 листопада 2022 року станом на 01 листопада 2022 року заборгованість ОСОБА_1 складає 6 766,50 грн, а також сума заборгованості з 08 листопада 2021 року нараховувалася у розмірі

частини від розміру доходу - середньої заробітної плати працівника для даної місцевості без вирахування обов`язкових податків та зборів.

26 жовтня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до державної виконавчої служби з відповідною заявою щодо проведення перерахунку заборгованості з вирахуванням обов`язкових податків та зборів.

27 жовтня 2022 року ОСОБА_1 отримав відповідь від Вознесенівського ВДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного МРУ Міністерства юстиції

(місто Дніпро) про те, що він має право отримати розрахунок заборгованості за заявою та звернутися до відповідного суду для його оскарження.

Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просив суд: визнати неправомірним та скасувати розрахунок заборгованості зі сплати аліментів від 03 листопада 2022 року старшого державного виконавця Вознесенівського ВДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного МРУ Міністерства юстиції (місто Дніпро) Петренко О. С.; визнати неправомірними дії старшого державного виконавця щодо здійснення розрахунку заборгованості без вирахування податків та зборів із показників середньомісячної номінальної заробітної плати штатного працівника; зобов`язати старшого державного виконавця здійснити новий розрахунок заборгованості зі сплати аліментів з вирахуванням податків та зборів із показників середньомісячної номінальної заробітної плати штатного працівника.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Комунарський районний суд міста Запоріжжя ухвалою від 06 грудня

2022 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовив.

Запорізький апеляційний суд постановою від 28 лютого 2023 року ухвалу Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 грудня 2022 року залишив без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що скаржник у спірному періоді не працював та не отримував офіційних доходів, тому державний виконавець правомірно здійснила розрахунки заборгованості зі сплати аліментів, виходячи з розміру середнього заробітку працівника у Запорізькій області, без вирахування сум податків та зборів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2023 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення скарги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Верховного Суду від 05 вересня 2019 року

у справі № 760/4569/18-ц (провадження № 61-45100сво18)

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що на термін дії воєнного стану в Україні при визначенні розміру аліментів державний виконавець має враховувати розмір податку на доходи фізичних осіб (18 %) та військовий збір (1,5 %).

Доводи інших учасників справи

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на виконанні Вознесенівського ВДВС у місті Запоріжжі Південно-Східного МРУ Міністерства юстиції (місто Дніпро) перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 333/4309/19 від 21 серпня 2019 року про стягнення

з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на дитину ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, до досягнення дитиною повноліття, з дня набрання рішенням законної сили 08 листопада 2021 року.

Відповідно до розрахунку заборгованості за аліментами від 03 листопада 2022 року станом на 01 листопада 2022 року заборгованість ОСОБА_1 зі сплати аліментів складає 6 766,50 грн, а також сума заборгованості

з 08 листопада 2021 року нараховувалася у розмірі частини від розміру доходу - середньої заробітної плати працівника для даної місцевості без вирахування обов`язкових податків та зборів.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою, другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частинами першою, третьою статті 406 ЦПК України передбачено, що ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2, 3 частини першої статті 389 цього Кодексу. Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства, зокрема, є обов`язковість судового рішення.

Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (стаття 129-1 Конституції України).

Статтею 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані, зокрема, на примусове виконання рішень судів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших Законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби.

Тобто, з метою забезпечення реального виконання судового рішення та ефективного захисту порушених прав, ЦПК України (1618-15) передбачає спеціальні форми реагування, зокрема розділом VІІ "Судовий контроль за виконанням судових рішень" ЦПК України (1618-15) визначено порядок судового контролю за виконанням судових рішень в цивільних справах.

Так, статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Частиною першою статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

У постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження

№ 12-197гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що "право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України (статті 447 ЦПК України) пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця".

У постанові від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження

№ 61-10355св19) Верховний Суд вказав, що "завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим".

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 оскаржує дії старшого державного виконавця щодо розрахунку заборгованості за аліментами, зробленого без вирахування податків та зборів із показників середньомісячної номінальної заробітної плати штатного працівника.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що під час розрахунку розміру заборгованості зі сплати аліментів ОСОБА_1 державний виконавець діяв відповідно до частини другої статті 195 СК України та статті 71 Закону України "Про виконавче провадження", права заявника діями державного виконавця не порушено, отже, немає підстав для задоволення скарги.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 760/4569/18-ц (провадження № 61-45100сво18), відступаючи від висновку, викладеного у постанові

від 07 травня 2018 року у справі № 640/537/14-ц (провадження

№ 61-15685св18), зробив висновок про те, що стаття 81 СК України та частина третя статті 181 СК України вказують на необхідність визначення розміру аліментів від частки доходу платника, а не його заробітку. Звуження ж змісту норм закону за допомогою положень підзаконних нормативно-правових актів є неприпустимим. При цьому Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 146 (146-93-п) (тут і далі - Перелік № 146, у редакції, чинній на момент виникнення заборгованості зі сплати аліментів), до поняття "заробіток" включає також і виплати, які заробітною платою не є, зокрема доходи від підприємницької діяльності, кооперативів тощо, що свідчить про більш широке тлумачення змісту поняття "заробіток", ніж виплати, які виплачуються в межах трудових правовідносин.

Крім того, відповідно до пункту 13 Переліку № 146 утримання аліментів провадиться із суми заробітку (доходу), що належить особі, яка сплачує аліменти, після утримання з цього заробітку (доходу) податків. Вживання терміну "дохід" у дужках після поняття "заробіток" може розумітися як визнання цих понять синонімами в контексті приписів цього Переліку

Разом з тим, наведений висновок щодо Переліку № 146 стосується випадків, коли особа працює та отримує реальний заробіток як дохід, з якого й розраховується розмір аліментів або заборгованості.

Проте, у цій справі спір виник з приводу розрахунку заборгованості за аліментами платника аліментів, який у період виникнення заборгованості не працював та реальних доходів (реального заробітку) не отримував.

Згідно з частиною другою статті 195 Сімейного кодексу України

(далі - СК України (2947-14) ) заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною

особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості.

Тобто у частині другій статті 195 СК України чітко визначено: заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості.

Поняття "середня заробітна плата для даної місцевості" є макроекономічним показником, який як і інші макроекономічні показники, збирається та складається Державною службою статистики України і використовується, у тому числі, при проведенні грошово-кредитної політики та аналізу фінансової стабільності. Макроекономічні показники розраховуються за допомогою системи національних рахунків як комплексу взаємопов`язаних балансових таблиць, показники яких призначені для визначення розміру доходу, споживання, накопичення і величини капітальних витрат. Середня заробітна плата для даної місцевості як макроекономічний показник обчислюється як середнє арифметичне значення заробітних плат певної групи працівників (наприклад, по підприємству, по галузі, по регіону). Розраховується виходячи із фонду оплати праці працівників (включаючи оплату праці сумісників), премій, винагород за підсумками роботи за рік та одноразових заохочень.

Сам розмір середньої заробітної плати як макроекономічний показник, який використовується, у тому числі, і в разі застосування частини другої

статті 195 СК України, обраховується органами статистики України на підставі Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 (z0114-04)

(тут і далі - Інструкція № 5, у редакції, чинній на момент виникнення заборгованості зі сплати аліментів).

Інструкція № 5 містить основні методологічні положення щодо визначення показників оплати праці у формах державних статистичних спостережень з метою одержання об`єктивної статистичної інформації про розміри та структуру заробітної плати найманих працівників.

Інструкція № 5 не застосовується для визначення складових фонду оплати праці як бази (об`єкта) для нарахування внесків до фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, тобто для обрахування суми обов`язкових податків та зборів у разі отримання особами реального заробітку (доходу).

Стаття 6 Податкового кодексу України (далі - ПК України (2755-17) ) визначає, що податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу.

Збором (платою, внеском) є обов`язковий платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Відповідно до статті 22 ПК України об`єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об`єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов`язує виникнення у платника податкового обов`язку.

Отже, за змістом ПК України (2755-17) , об`єктами оподаткування і об`єктами, пов`язаними з оподаткуванням, є реальне майно та реальні дії з отримання доходів, у зв`язку з якими у платника податків виникають обов`язки щодо сплати податків та зборів. Такі об`єкти за кожним видом податку та збору визначаються згідно з відповідним розділом цього Кодексу.

Проте середня заробітна плата для даної місцевості, із якої розраховуються аліменти у разі виникнення заборгованості в особи, яка не працювала, не належить до доходу (прибутку) або його частини, з наявністю яких податкове законодавство пов`язує виникнення у платника реального податкового обов`язку. Тобто середня заробітна плата для даної місцевості як макроекономічний показник не є реальною і не може бути об`єктом оподаткування.

Також варто звернути увагу на те, що за змістом пункту 4 розділу ХVI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 № 512/5

(тут і далі - Інструкція № 512/5, у редакції, чинній на момент виникнення заборгованості зі сплати аліментів), розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих з інформації про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості. Тобто, довідка про інформацію про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості є самостійним документом, який береться до уваги при розрахунку заборгованості.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 759/1727/16 (провадження № 61-15882св20).

Таким чином, касаційний суд вважає правильним висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні скарги з тих підстав, що ОСОБА_1 не працював, тобто не мав реального заробітку, тому державний виконавець правомірно здійснив розрахунок, виходячи із середньої заробітної плати для відповідної місцевості на час виникнення заборгованості.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Верховного Суду від 05 вересня 2019 року

у справі № 760/4569/18-ц (провадження № 61-45100сво18), оскільки висновки в указаній справі не суперечать висновкам судів під час розгляду цієї справи.

Доводи касаційної скарги про протиправність нарахування розмірів аліментів на довоєнному рівні, без вирахування податку на доходи фізичних осіб та військового збору, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Суди встановили, що аліменти нараховані з урахуванням відсутності реального заробітку, а тому державний виконавець правомірно здійснив розрахунок, виходячи із середньої заробітної плати для відповідної місцевості на час виникнення заборгованості без вирахування податку на доходи фізичних осіб та військового збору. Разом з тим, введення в Україні воєнного стану не передбачає змін при розрахунку аліментів, які підлягають сплаті. Сума, з якої має виходити державний виконавець при визначенні розміру заборгованості, є розрахунковою величиною, а відтак не передбачає будь-якого коригування.

Водночас, апеляційний суд роз`яснив заявнику, що останній не позбавлений права звернутися до суду із позовом про зменшення розміру аліментів, визначеним за рішенням суду, на підставі статті 192 СК України.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Пономарьов проти України", заява № 3236/03,

від 03 квітня 2008 року) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).