205/1779/16-ц Про скасування реєстрації права власності на частину домоволодіння - 28.09.2023 Прийняття

У травні 2015 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_1, Новокодацький районний відділ у м. Дніпрі ГУ ДМС України у Дніпропетровській області, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстрації. Натомість ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про скасування права власності (справа № 205/3005/15-ц).

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2016 року було об`єднано в одне провадження справу № 205/1779/16-ц та справу № 205/3005/15-ц; присвоєно єдиний номер справи - 205/1779/16-ц.

Позовні заяви ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 мотивовані тим, що за договором дарування від 24 грудня 2014 року ОСОБА_1 на праві приватної власності належить 1/2 частка домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є власниками по 1/4 частці кожен цього домоволодіння за рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 червня 2014 року.

У домоволодінні зареєстровані: ОСОБА_6, ОСОБА_8, ОСОБА_7 та ОСОБА_2 . Натомість фактично у домоволодінні проживають ОСОБА_8, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (без реєстрації). Позивачі зазначали, що після набуття права власності на домоволодіння вони неодноразово намагалися потрапити до будинку, але ОСОБА_2 та ОСОБА_3 всіляко цьому протидіють. На неодноразові прохання вирішити питання мирним шляхом і добровільно надати можливість користуватися домоволодінням ОСОБА_3 відповідає відмовою та не бажає звільнити приміщення. Відповідачі своїми діями, самоправно займаючи спірне домоволодіння та перебуваючи в ньому без достатніх підстав, створюють позивачам перешкоди в користуванні житловим будинком, земельною ділянкою та прибудинковими спорудами.

ОСОБА_1 просила усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із спірного домоволодіння, зняття з реєстрації та зобов`язати звільнити домоволодіння від належних їм речей, залишивши його у стані, що відповідає санітарно-гігієнічним нормам.

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просили усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_8, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, такими, що втратили право користування житловим будинком, зобов`язати виселитися та знятися з реєстраційного обліку; зобов`язати звільнити домоволодіння від належних їм речей, залишивши його у стані, що відповідає санітарно-гігієнічним нормам.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про скасування права власності та визнання недійсним технічного паспорта мотивований тим, що він вважав неправомірним набуття у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_5 по 1/4 частці спірного домоволодіння. Останні не мали права на частку спадщини від спадкодавця ОСОБА_10 (який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ), оскільки їх батько ОСОБА_11, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, не був спадкоємцем ОСОБА_10 . За статтею 527 Цивільного кодексу Української РСР (який діяв до 01 січня 2004 року) спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця.Вважав посилання відповідачів, що за статтею 529 цього ж Кодексу онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був спадкоємцем, нікчемними.

ОСОБА_2 просив скасувати право власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на належні їм частки у домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним технічний паспорта на домоволодіння.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2019 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Позовні вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задоволено частково. Усунуто перешкоди ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у користуванні власністю у вигляді частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, шляхом зняття ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 .

Відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про скасування права власності та визнання недійсним технічного паспорта.

Розподілено судові витрати.

Рішення мотивоване тим, що сам факт переходу права власності на житловий будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були обізнані про проживання вказаних осіб у спірному житловому приміщенні, а саме відповідачів - членів сім`ї колишнього власника цього житла, один з яких є особою з інвалідністю І групи ( ОСОБА_2 ), іншого житла не має, другий відповідач ( ОСОБА_3 ) здійснює постійний догляд за ним, третій відповідач ( ОСОБА_8 ) використовує таке приміщення також для постійного проживання, іншого житла не має. У свою чергу, позивачі хоча набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але за певної обачності могли передбачити характер та вагу обтяження їх майбутньої нерухомості; не виявили розумну дбайливість про інтереси вказаних відповідачів, не з`ясували, чи відмовляються ці відповідачі від свого права користування спірним жилим приміщенням. Отже, суд відмовив у задоволенні позовів ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстрації.

Суд визнав обґрунтованими вимоги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_12 та ОСОБА_7, оскільки суд встановив обставину відсутності тривалого та постійного користування цими відповідачами спірним жилим приміщенням через наявність у них іншого житла. Факт реєстрації відповідачів у спірному домоволодінні за відсутності у них права користування цим житлом є обмеженням для позивачів у здійсненні ними права користування, володіння та розпорядження своїм майном.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд виходив із їх безпідставності. Вказав, що право власності на частину спірного домоволодіння набуте відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 правомірно, що позивач не спростував. Технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна не може вважатись правовстановлюючим документом, оскільки він не встановлює та не засвідчує речові права особи щодо певного майна, та не породжує для неї відповідних обов`язків. Такий документ містить інформацію суто технічного характеру у вигляді основних відомостей про об`єкт нерухомого майна, а отже, не може бути визнаний судом недійсним.

Судове рішення оскаржили до апеляційного суду ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у частині вирішення їх позову доОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення та зняття з реєстрації (відмова у задоволенні цих вимог). Судове рішення також оскаржив ОСОБА_2 в частині вирішення його зустрічного позову до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про скасування права власності та визнання недійсним технічного паспорта (відмова у задоволенні цих вимог). В іншій частині рішення суду першої інстанції не оскаржувалося та в апеляційному порядку не переглядалося.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5, ОСОБА_2 залишені без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2019 року в оскаржуваних частинах - без змін.

Постанова мотивована тим, що місцевий суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстрації. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 знали про проживання в ньому вказаних відповідачів - членів сім`ї колишнього власника цього житла, перший з яких є особою з інвалідністю І групи, іншого житла не має, другий відповідач здійснює постійний догляд за ним, а третій відповідач використовує таке приміщення також для постійного проживання, іншого житла також не має. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 хоча набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявили розумну дбайливість про інтереси вказаних відповідачів, зокрема, не з`ясували, чи відмовляються відповідачі від свого права користування таким жилим приміщенням. При цьому відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 не є такими, що самоправно вселилися до жилого приміщення.

Також апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 . Вказав, зокрема, що суд дійшов обґрунтованого висновку, що право власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на 1/4 частку спірного домоволодіння за кожним набуто правомірно. Технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна не є правовстановлюючим документом, не може бути визнаний судом недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

25 листопада 2022 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 (далі також - позивачі) надіслали засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року.

У касаційній скарзі позивачі просять суд касаційної інстанції:

- скасувати рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та зняття з реєстрації;

- ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та зняття з реєстрації.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 16 березня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року; витребував справу із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 вересня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року заявники вказують застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16; у постановах Верховного Суду від 28 січня 2019 року у справі № 521/10548/16-ц, від 17 липня 2019 року у справі № 320/13248/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 167/407/17. Крім того, у касаційній скарзі заявники обґрунтовують необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

Підставою касаційного оскарження зазначено пункти 1, 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Позиції інших учасників

У квітні 2023 року ОСОБА_2 надіслав відзиви на касаційну скаргу, в яких вказував на безпідставність доводів касаційної скарги, обґрунтованість оскаржуваних рішень. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

У травні 2023 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надіслали відповідь на відзив на касаційну скаргу. Вказували на безпідставність аргументів відзиву. Просили задовольнити їх касаційну скаргу.

У травні 2023 року ОСОБА_2 надіслав заперечення на відповідь на відзив на касаційну скаргу. Вказував на безпідставність доводів, викладених у відповіді на відзив на касаційну скаргу. Просив залишити судові рішення без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

За укладеним між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 договором дарування від 24 грудня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Грищенко А. О., зареєстрованим у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 грудня 2014 року № 8220327, ОСОБА_1 є власником 1/2 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане речове право ОСОБА_1 зареєстровано у встановленому законом порядку, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 грудня 2014 року № 31559821.

1/4 частка домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві власності ОСОБА_5 за рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 червня 2014 року в справі № 205/8999/13-ц. Вказане речове право ОСОБА_5 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом від 28 липня 2014 року № 6560943.

1/4 частка домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві власності ОСОБА_4 на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 червня 2014 року в справі № 205/8999/13-ц. Вказане речове право ОСОБА_4 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 28 липня 2014 року № 6561695.

У вказаному домоволодінні є зареєстрованими та фактично проживають ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 .

Відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 станом на день розгляду справи за місцем розташування спірного домоволодіння ( АДРЕСА_1 ) фактично не проживають, а лише зареєстровані за цією адресою.

Зазначені обставини щодо місця проживання відповідачів визнані сторонами в повному обсязі та підтверджені показами свідків, а факт реєстрації за вказаною адресою усіх відповідачів ( ОСОБА_8, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 ) підтверджується повідомленнями ГУ ДМС України у Дніпропетровській області.

ОСОБА_2 є особою з інвалідністю з дитинства І групи безстроково, особою із порушеними функціями опори та пересування, потребує постійного стороннього догляду, що підтверджується довідкою медико-соціальної (експертної) комісії від 17 грудня 2003 року № 382705. Такий постійний догляд за вказаною особою здійснює ОСОБА_3 .

За показаннями свідків ОСОБА_5, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_1, ОСОБА_9, наданими у суді першої інстанції, встановлено, що між сторонами виникли стійкі неприязні стосунки. Вони підтвердили фактичне проживання у спірному домоволодінні ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 . Показаннями свідків було підтверджено, що ОСОБА_3 також має неприязні стосунки із ОСОБА_8, внаслідок чого останні фактично мешкають у різних частинах домоволодіння. ОСОБА_8 використовував як місце постійного проживання приміщення літньої кухні, а ОСОБА_3 та ОСОБА_2 займали іншу частину домоволодіння.

Апеляційний суд також встановив, що ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Враховуючи матеріали спадкової справи № 332/2020 (заведеної після смерті ОСОБА_8 ), ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 28 вересня

2022 року було залучено до участі у цій справі правонаступників ОСОБА_8 - ОСОБА_2, ОСОБА_9 та ОСОБА_6 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, судові рішення, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Враховуючи зміст та вимоги касаційної скарги, Верховний Суд здійснює перегляд в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в частині вирішення позову ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (далі також - відповідачі) про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстрації.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401- 406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц).

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, а також постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке фактично є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

За статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.

Законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Такі правові висновки сформувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 набули право користування спірним житловим приміщенням згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном.

При цьому необхідно врахувати, що ОСОБА_2 як особа з інвалідністю І групи з дитинства, що потребує постійного догляду, непрацездатний, потребує певних вимог до житлового приміщення, в якому мешкає, а також стороннього догляду, який здійснює ОСОБА_3

ОСОБА_4 та ОСОБА_5, набуваючи у власність спірне житло були обізнані про проживання вказаних осіб - членів сім`ї колишнього власника цього житла, один з яких є особою з інвалідністю І групи та іншого житла не має; інший відповідач здійснює постійний догляд за ним, іншого житла не має.

У свою чергу, позивачі хоча набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, за певної обачності могли передбачити характер та вагу обтяження їх майбутньої нерухомості, але не виявили розумну дбайливість про інтереси вказаних відповідачів, не з`ясували, чи відмовляються відповідачі від свого права користування цим жилим приміщенням.

Матеріали справи не містять належних доказів наявності у відповідачів іншого житла.

Дотримуючись балансу між захистом права власності і права особи на житло, суди врахували: законність вселення та проживання відповідачів у спірному житлі як членів сім`ї колишнього власника; ОСОБА_2 є особою з інвалідністю І групи з дитинства, потребує догляду, а ОСОБА_3 здійснює такий догляд; іншого житла ці особи не мають; у разі позбавлення відповідачів права користування житлом і їх виселення, вони стануть безхатченками, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи.

При вирішенні справи за наявності передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві", воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема, бути співмірним із переслідуваною законною метою.

Ураховуючи зазначене, суди обґрунтовано не встановили "нагальної суспільної необхідності" для втручання у право ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на житло шляхом їх виселення та зняття з реєстрації у спірному домоволодінні без надання іншого житла.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстрації.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваного рішення апеляційним судом без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 та постановах Верховного Суду від 28 січня 2019 року у справі № 521/10548/16-ц, від 17 липня 2019 року у справі № 320/13248/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 167/407/17, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 521/10548/16-ц Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про зобов`язання ОСОБА_6 та ОСОБА_5 не чинити перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1; визнання ОСОБА_6 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, виселення їх із зазначеної квартири), вказав, зокрема, таке. Суд установив, що відповідно до договору купівлі-продажу від 29 квітня 2016 року ОСОБА_4 придбала квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_8. Згідно з довідкою житлово-будівельної контори "Поліекран" від 25 травня 2016 року № 23/16, з довідками відділу адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 04 липня 2016 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_6, ОСОБА_5. За домовленістю між ОСОБА_9 та зареєстрованими у квартирі, останні повинні були знятися з реєстрації протягом місяця з моменту продажу квартири. Таким чином, вирішуючи спір, суди повно та всебічно з`ясували обставини справи, дійшли обґрунтованих висновків про задоволення позовних вимог ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житлом та виселення, оскільки спір виник щодо захисту права власності шляхом усунення перешкод у користуванні цією власністю, що регулюється нормами ЦК України (435-15) (статті 321, 383, 391 ЦК України).

У справі № 320/13248/14-ц Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про виселення неповнолітнього ОСОБА_6 разом із батьками ОСОБА_7 та ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1; усунення перешкоди у користуванні власником вказаною квартирою шляхом виселення ОСОБА_4 як такої, що безпідставно проживає там, без надання їй іншого житлового приміщення; зобов`язання ОСОБА_4 не чинити перешкоди у володінні, користуванні і розпорядженні власністю, звільнити квартиру від усіх рухомих речей, що належать їй, передати квартиру та ключі від неї законному представнику власника), вказав, зокрема, таке. Заявник стверджував, що суди не звернули уваги на те, що вона є особою з інвалідністю І групи, не врахували, що вона потребує житла. Проте на підставі наявних у справі доказів встановлено, що відповідач з 2009 року у спірній квартирі не проживає, здавала її в найм, чинила перешкоди у користуванні власнику квартирою. На час пред`явлення позову квартира заявником не використовувалася для її проживання, не була її єдиним житлом.У зв`язку зі зміною власника припинилося право відповідача, яка хоча і вселилася до спірної квартири за згодою попереднього власника ОСОБА_5, проте мала інше житло, не є членом сім`ї позивачів, тому новий власник на підставі статті 391 ЦК України має право на усунення перешкод у користуванні житлом шляхом його вселення та виселення відповідача. За встановлених обставин, а саме фактичного непроживання відповідача у спірному житлі з власної волі з 2009 року, суд дійшов висновку, що житлові права відповідача внаслідок задоволення позову про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення не порушені, в тому числі не було порушення прав заявника, гарантованих статтею 8 Конвенції. Задоволення позову мало на меті захист прав власника спірного житла, а за конкретними обставинами це не становило незаконного та неспіврозмірного втручання у право відповідача.

У справі № 167/407/17 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про задоволення первісного позову про виселення ОСОБА_5 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення), вказав, зокрема, таке. Задовольняючи позов та виселяючи ОСОБА_5 із будинку що розташований за адресою: АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що оскільки відповідач не є членом сім`ї ОСОБА_4, не укладала договору найму житла, а позивач вимагає усунення перешкод у здійсненні нею свого права власності на цей будинок, то права власника підлягають судовому захисту. Посилання у касаційній скарзі, щодо примусового виселення новим власником квартири ОСОБА_5 разом з дитиною не знайшли свого підтвердження.

У справі № 6-158цс14 Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу суду касаційної інстанції про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на судові рішення (про відмову в задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення із будинку та зняття з реєстрації), вказав, зокрема, таке. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивачі проживають у м. Львові, де забезпечені житлом, а відповідачі вселились у будинок як члени сім`ї власника ОСОБА_8, після її смерті вони проживають у будинку як наймачі житла і несуть витрати на його утримання. Разом із тим суд не врахував, що право на користування житловим приміщенням членів сім`ї власника будинку і наймачів регулюється різними нормами. Зокрема, права і обов`язки членів сім`ї власника будинку регулюються статтями 156, 157 ЖК Української РСР (назва в редакції на час прийняття постанови), а права і обов`язки наймачів - статтями 158- 170 ЖК Української РСР, а також главою 59 ЦК України (435-15) .

У справі № 6-709цс16 та у справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації у зв`язку із фактичним непроживанням відповідача (племінниці позивача, яка не є власником спірного житла) у належному позивачу на праві власності житлі більше 13 років без поважних причин.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах та у справі, яка переглядається, відмінними є, зокрема, предмет позову, встановлені фактичні обставини.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц та від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 викладено висновки, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке фактично є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

За частиною другою статті 416 ЦПК Українита частиною першою статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

У справі, яка переглядається, встановлено, що відповідачі мають достатні та триваючі зв`язки із спірним жилим приміщенням, тобто спірне домоволодіння є єдиним житлом відповідачів у розумінні статті 8 Конвенції; їх виселення без надання іншого житла буде вважатися втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, що є неприпустимим.

Крім того, у своїй касаційній скарзі позивачі обґрунтовують необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо необхідності відступу від правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, враховуючи таке.

Відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 04 липня 2023 року в справі № 373/626/17).

Разом із цим касаційна скарга не містить належних доводів щодо необхідності відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

Інші аргументи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень в оскаржуваних частинах, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Колегія суддів враховала усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу resjudicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).