295/17428/21 Про визнання незаконним та скасування рішення, зобов`язання усунути перешкоди у користуванні шляхом повернення земельної ділянки, скасування державної реєстрації, зобов`язання вчинити певні дії - 20.09.2023 Прийняття

Позовна заява мотивована тим, що пунктом 2 рішення дванадцятої сесії Житомирської міської ради сьомого скликання від 06 вересня 2016 року № 308 "Про передачу у власність та оренду земельних ділянок громадянам під існуючим нерухомим майном" ОСОБА_2 було передано у власність земельну ділянку площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, а також в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0799 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0039, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Спірна земельна ділянка площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, знаходиться в межах прибережної захисної смуги річки Тетерів, про що Житомирській міській раді було достеменно відомо на час її передачі у власність ОСОБА_2, а тому рішення міської ради було прийнято всупереч забороні на це, передбаченої Земельним кодексом України (2768-14) (далі - ЗК України (2768-14) ) та Водним кодексом України (213/95-ВР) (далі - ВК України). В подальшому ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_2 зазначену земельну ділянку та об`єкт нерухомого майна на ній, право власності на які зареєстровані. Оскільки ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку всупереч вимогам чинного законодавства, то державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на неї підлягає скасуванню. Придбаний ОСОБА_1 будинок тривалого відпочинку, розташований в межах спірної земельної ділянки та прибережної захисної смуги річки Тетерів, становить собою об`єкт самочинного будівництва, а тому у відповідача не виникло право власності на нього і його винесення за межі прибережної захисної смуги жодним чином не порушуватиме прав ОСОБА_1 та не створюватиме обов`язку у власника земельної ділянки щодо відшкодування завданих збитків. Ураховуючи викладене, перший заступник керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Житомирській області просив:

- визнати незаконним та скасувати пункт 2 рішення дванадцятої сесії Житомирської міської ради сьомого скликання від 06 вересня 2016 року № 308 "Про передачу у власність та оренду земельних ділянок громадянам під існуючим нерухомим майном" в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, за адресою: АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні шляхом повернення земельної ділянки площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, за адресою: АДРЕСА_1, до комунальної власності Житомирської міської об`єднаної територіальної громади;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, за адресою: АДРЕСА_1 (запис про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 33671384);

- винести будинок тривалого відпочинку загальною площею 215,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта 560407418101, за межі прибережної захисної смуги річки Тетерів;

- стягнути звідповідачів на користь Житомирської обласної прокуратури сплачений судовий збір.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 13 вересня 2022 року у складі судді Полонця С. М. позов залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до викопіювання з Генерального плану міста Житомира територія на якій розташовано будинок тривалого відпочинку та спірна земельна ділянка, відноситься до території зелених насаджень, яка може використовуватися, зокрема для рекреації. Тому Житомирська міська рада при прийнятті оспорюваного рішення діяла в межах і в спосіб визначений Законом. Оскільки ОСОБА_1 є добросовісним набувачем земельної ділянки площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, за адресою: АДРЕСА_1, яка відноситься до земель рекреаційного призначення, а не до земель водного фонду, то вимоги про зобов`язання ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні шляхом повернення земельної ділянки у володіння Житомирської об`єднаної територіальної громади є безпідставними. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Законодавець виключив з конструкції статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію прав, у зв`язку з чим задоволення позовної вимоги про скасування записів державного реєстратора не призведе до ефективного захисту прав, а реєстратор у свою чергу, отримавши судове рішення про скасування запису, не зможе його виконати. В матеріалах позову відсутні докази виявлення інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю (уповноваженого на те органу) факту наведення недостовірних даних в деклараціях про початок виконання будівельних робіт та про готовність об`єкта до експлуатації, що в свою чергу, було б підставою вважати об`єкт майнового комплексу на орендованій земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, самочинним будівництвом. Право власності на вказаний об`єкт нерухомого майна було зареєстровано за приватним підприємством "Олсо" (далі - ПП "Олсо"), реєстраційний номер 560407418101, тому безпідставними є доводи прокурора, що вказаний об`єкт є самочинним будівництвом. Отже, зареєструвавши декларацію про готовність об`єкта до експлуатації та право власності на побудований об`єкт, зважаючи на принцип юридичної визначеності та належного урядування ПП "Олсо", а в подальшому ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вправі сумлінно розраховувати на використання належного майна, що виключає неправомірне втручання з боку суб`єкта владних повноважень. Тому вимога про винесення зазначеного будинку за межі прибережної захисної смуги річки Тетерів також не підлягає задоволенню.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2023 рокуапеляційну скаргу заступника керівника Житомирської обласної прокуратури задоволено частково. Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 13 вересня 2022 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким позов першого заступника керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Житомирській області задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано пункт 2 рішення дванадцятої сесії Житомирської міської ради сьомого скликання від 06 вересня 2016 року № 308 "Про передачу у власність та оренду земельних ділянок громадянам під існуючим нерухомим майном" в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, за адресою: АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні шляхом повернення земельної ділянки площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, за адресою: АДРЕСА_1, до комунальної власності Житомирської міської об`єднаної територіальної громади. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, за адресою: АДРЕСА_1 (запис про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 33671384). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 19 листопада 2014 року у справі № 6-175цс14, існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). А тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом (аналогічного висновку дійшла також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц). Згідно з інформацією з Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1810136300:11:023:0028 зареєстровано обмеження у її використанні - "Прибережні захисні смуги вздовж річок, навколо водойм та на островах" на всю площу даної земельної ділянки, тобто 0,1182 га. В додатку 3 до оспорюваного рішення Житомирської міської ради зазначено обмеження у використанні земельних ділянок переданих ОСОБА_2 саме у зв`язку з їх місцезнаходженням в межах прибережної захисної смуги. Аналогічні обмеження також містяться в пункті 6 договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, який був укладений 15 жовтня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Таким чином є документально доведеним той факт, що спірна земельна ділянка, яка була передана ОСОБА_2 оскаржуваним рішенням Житомирської міської ради, належить до земель водного фонду, щодо яких установлено спеціальний правовий режим обмеження в обороті (статті 20, 21, 60, 61, 63, 84 ЗК України та статті 88, 89 ВК України), а відтак не могла бути передана у приватну власність. Протиправне віднесення цієї земельної ділянки до земель рекреаційного призначення не змінює її статус земель водного фонду. Отже, пункт 2 рішення дванадцятої сесії Житомирської міської ради сьомого скликання від 06 вересня 2016 року № 308 "Про передачу у власність та оренду земельних ділянок громадянам під існуючим нерухомим майном" в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, за адресою: АДРЕСА_1, є таким, що прийнято з порушенням чинного законодавства, а тому його необхідно визнати незаконним та скасувати. Оскільки ухвалення цього судового рішення обов`язково має супроводжуватися одночасним припиненням речових прав, обтяжень речових прав відповідача на спірну земельну ділянку, зареєстрованих відповідно до законодавства, то позовна вимога щодо скасування державної реєстрації за ОСОБА_1 права приватної власності на спірну земельну ділянку також підлягає задоволенню. Оскільки судом встановлено, що порушення права комунальної власності Житомирської об`єднаної територіальної громади на земельну ділянку відбулось у зв`язку із прийняттям Житомирською міською радою, як органом місцевого самоврядування, незаконного рішення, тому спірна земельна ділянка має бути повернута територіальній громаді. В позовній заяві прокурор заявив вимогу про винесення будинку тривалого відпочинку за межі прибережної смуги річки Тетерів, не вказуючи на кого з відповідачів (а їх два) та у який спосіб має бути покладений цей обов`язок, що перешкоджає виконанню судом вимог статті 266 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ). Тому в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У травні 2023 року заступник керівника Житомирської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга заступника керівника Житомирської обласної прокуратури подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 161/2823/19, від 21 жовтня 2021 року у справі № 137/731/17, від 12 січня 2022 року у справі № 756/4043/17, від 15 лютого 2023 року у справі № 461/3526/22, а також - не дослідив зібрані у справі докази.

У травні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Вірьовкін О. І. також подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І.подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 577/1890/19 (провадження № 61-14118св19), від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19 (провадження № 61-7648св20), від 30 серпня 2022 року у справі № П/811/1067/17 (адміністративне провадження № К/9901/33663/20), від 30 листопада 2022 року у справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22), від 07 березня 2023 року у справі № 308/5533/17 (провадження № 61-11430св21), від 15 березня 2023 року у справі № 725/1824/20 (провадження № 61-15705св21) та постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), а також - не дослідив зібрані у справі докази.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою заступника керівника Житомирської обласної прокуратури на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року, витребувано цивільну справу № 295/17428/21 з Богунського районного суду міста Житомира.

16 червня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 27 червня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року.

У серпні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Вірьовкін О. І. звернувся до Верховного Суду з клопотанням про зупинення виконання постанови Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 серпня 2023 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. про зупинення виконання оскаржуваного судового рішення задоволено, зупинено виконання постанови Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга заступника керівника Житомирської обласної прокуратури мотивована тим, що апеляційний суд з формальних процесуальних підстав, які не були реальною перешкодою для захисту порушеного права, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про винесення спірного будинку за межі прибережної захисної смуги річки Тетерів. Крім того, встановивши фактичні обставини справи щодо незаконності заволодіння земельною ділянкою водного фонду, факт розміщення на ній об`єкта, який не відповідає правовому режиму таких земель, власника такого об`єкта та відповідно особу, яка є відповідачем за вимогою прокурора, апеляційний суд не звернув увагу на наявні порушення інтересів держави та необхідність і можливість їх захисту. Некоректне з точки зору лінгвістики формулювання вимог позову "винести будинок" замість коректного " ОСОБА_1 винести будинок" не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо послідовного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І.мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно виходив з того, що спірна земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, так як рішенням Житомирської міської ради від 26 грудня 2001 року № 266 було затверджено Генеральний план міста Житомира, з якого вбачається, що територія, на якій розташовується спірний будинок та земельна ділянка, відноситься до території зелених насаджень. При цьому територія зелених насаджень може використовуватись, зокрема для рекреації. ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна та не повинна нести тягар виправлення помилок, за які несуть виключну відповідальність органи влади, а внаслідок задоволення позовних вимог апеляційний суд поклав на неї індивідуальний і надмірний тягар, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом приватного інтересу у мирному володінні її майном. Апеляційний суд не перевірив підстав представництва прокурором інтересів держави і правомірності подання ним позовної заяви в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Житомирській області. Апеляційний суд не звернув увагу на те, що починаючи з 16 січня 2020 року з конструкції статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" виключено можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію прав, у зв`язку з чим задоволення позовної вимоги про скасування записів державного реєстратора не призведе до ефективного захисту прав, а реєстратор у свою чергу, отримавши судове рішення про скасування запису, не зможе його виконати. При цьому позивачем не залучено до участі у справі відповідного державного реєстратора, який вчинив реєстраційну дію. Крім того, перший заступник керівника Житомирської окружної прокуратури звернувся до суду з позовом після спливу трьох років з часу прийняття оспорюваного рішення Житомирської міської ради сьомого скликання від 06 вересня 2016 року № 308, але суд апеляційної інстанції не дослідив питання щодо застосування наслідків спливу позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачами. Також апеляційний суд не врахував тих обставин, що лише власник спірної земельної ділянки мав право звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, яким в даному випадку є Житомирська міська рада. Тому зазначення Житомирської міської ради відповідачем в цій справі є протиправним та свідчить про те, що позивач залучив неналежного відповідача, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційні скарги

У червні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Вірьовкін О. І. та Житомирська міська радаподали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу заступника керівника Житомирської обласної прокуратури, в яких підтримали доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року та просили її задовольнити. При цьому зазначили, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову є законним та обґрунтованим. Вважають висновки суду апеляційної інстанції в цій частині такими, що відповідають вимогам закону та обставинам справи.

У липні 2023 року заступник керівника Житомирської обласної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргупредставника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року, в якому зазначив, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог є законним та обґрунтованим. Вважає, що доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. не спростовують висновків суду апеляційної інстанції в цій частині, а правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду, на які послався представник ОСОБА_1 - адвокат Вірьовкін О. І., є нерелевантними до спірних правовідносин в цій справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У строковому користуванні ПП "Олсо" перебувала земельна ділянка для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення площею 2,2376 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0006, розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

05 вересня 2013 року ПП "Олсо" в Управлінні ДАБІ у Житомирській області зареєструвало декларацію про початок виконання будівельних робіт за № ЖТ 083132480422 по об`єкту "Реконструкція власного майнового комплексу бази на орендованій земельній ділянці".

31 грудня 2014 року Управлінням ДАБІ у Житомирській області за № ЖТ 143143640744 зареєстровано декларацію ПП "Олсо" про готовність об`єкта до експлуатації по об`єкту "Реконструкція власного майнового комплексу бази на орендованій земельній ділянці (І черга - будівництво будинку тимчасового відпочинку в блоці з гаражем на орендованій земельній ділянці по АДРЕСА_1 )".

На підставі вищевказаної декларації 27 січня 2015 року в Єдиному державному реєстрі речових прав відкрито розділ та зареєстровано як об`єкт нерухомого майна будинок тривалого відпочинку площею 215,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, присвоєно йому реєстраційний номер НОМЕР_1 та зареєстровано право власності ПП "Олсо" на цей будинок.

ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу будівлі від 03 липня 2015 року № 7587 придбав у ПП "Олсо" будинок тривалого відпочинку загальною площею 215,2 кв. м по АДРЕСА_1 .

Рішенням восьмої сесії Житомирської міської ради сьомого скликання від 28 квітня 2016 року № 206 ПП "Олсо" затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 1810136300:11:023:0006, внаслідок чого, в числі інших, сформовано земельні ділянки площею 0,1182 га з кадастровим номером 1810136300:11:023:0028 та площею 0,0799 га з кадастровим номером 1810136300:11:023:0030 по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, категорія земель - землі рекреаційного призначення.

В подальшому пунктом 2 рішення дванадцятої сесії Житомирської міської ради сьомого скликання від 06 вересня 2016 року № 308 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж вищевказаних земельних ділянок, передано ОСОБА_2 у приватну власність для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення земельну ділянку площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, а земельну ділянку площею 0,0799 га з кадастровим номером 1810136300:11:023:0030 передано йому в оренду строком на 10 років (пункт 3 додатку № 3 до рішення Житомирської міської ради від 06 вересня 2016 року № 308).

За відомостями з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (витяг з ДЗК № НВ-1802909842016) щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1810136300:11:023:0028 на підставі ЗК України (2768-14) 03 грудня 2014 року зареєстровано обмеження у використанні - прибережні захисні смуги вздовж річок, навколо водойм та на островах. Цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, категорія земель - землі рекреаційного призначення, вид використання земельної ділянки - для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, форма власності - комунальна.

На підставі оскаржуваного рішення 05 листопада 2016 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Черпак Г. А. за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку, про що в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинено запис № 17362289.

За договором купівлі-продажу від 15 жовтня 2019 року ОСОБА_2 продав ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1182 га з кадастровим номером 1810136300:11:023:0028 та цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Даний договір засвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В. Я. та зареєстрований в реєстрі за № 10054

15 жовтня 2019 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В. Я. зареєстровано право власності ОСОБА_1 на вищевказану земельну ділянку, про що в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинено запис № 33671384.

Також 15 жовтня 2019 року було укладено та нотаріально засвідчено договір купівлі-продажу приміщення, за умовами якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_1 купила будинок тривалого відпочинку (І черга будівництва) за адресою: АДРЕСА_1 . Об`єкт нерухомого майна розташований на земельній ділянці площею 0,1182 га, кадастровий номер: 1810136300:11:023:0028. Право власності на вказаний об`єкт зареєстровано за ОСОБА_1 у встановленому законом порядку.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

05 серпня 2021 року державними інспекторами ГУ Держгеокадастру у Житомирській області складено акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом - земельної ділянки, з якого вбачається, що надання у приватну власність спірної земельної ділянки, яка знаходиться у прибережній захисній смузі суперечить нормам статей 59, 83 ЗК України.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог першого заступника керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Житомирській області ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. цих висновків не спростовують. При цьому касаційна скарга заступника керівника Житомирської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України (1618-15) .

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду в повній мірі не відповідає.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України).

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим та іншими законами.

Частиною п`ятою статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно з частиною п`ятою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення дванадцятої сесії Житомирської міської ради сьомого скликання від 06 вересня 2016 року № 308), органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Пунктами "а", "б", "в", "г" статті 12 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 84 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Статтею 19 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема землі рекреаційного призначення та землі водного фонду.

До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації (стаття 51 ЗК України).

Згідно з частиною третьою статті 52 ЗК України на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Статтею 3 ВК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин, до земель водного фонду належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів;

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації об`єктів водного фонду, виконують певні захисні функції.

Порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством (частина перша статті 85 ВК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 59 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60- 62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

За змістом статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту. Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених ВК України. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. У межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води, що включає: території, розташовані між лінією максимального відпливу та лінією максимального напливу хвиль, зареєстрованих під час найсильніших штормів, а також територію берега, яка періодично затоплюється хвилями; прибережні території - складені піском, гравієм, камінням, ракушняком, осадовими породами, що сформувалися в результаті діяльності моря, інших природних чи антропогенних факторів; скелі, інші гірські утворення.

Згідно з частинами першою, другою, пунктом "ґ" частини третьої статті 83 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Частиною другою статті 90 ЗК України передбачено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14 вирішувалось питання визначення належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду та зроблено висновок, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (2768-14) (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України (2768-14) та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку варто розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред`явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, а також в поставної Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 545/1847/20.

Встановивши, що спірна земельна ділянка розташована у прибережній захисній смузі річки Тетерів, тобто належить до земель водного фонду, однак оспорюваним пунктом 2 рішення дванадцятої сесії Житомирської міської ради сьомого скликання від 06 вересня 2016 року № 308 була передана у приватну власність фізичній особі з порушенням ЗК України (2768-14) та ВК України, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав, передбачених статтею 391 ЦК України, для задоволення позовних вимог першого заступника керівника Житомирської окружної прокуратури про визнання незаконним та скасування зазначеного пункту рішенняміської ради тазобов`язання ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні шляхом повернення земельної ділянки площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, за адресою: АДРЕСА_1, до комунальної власності Житомирської міської об`єднаної територіальної громади.

Згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" (340-20) , який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у редакції, чинній із 16 січня 2020 року, відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, яка діяла на час ухвалення судових рішень у цій справі, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Водночас у пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" (340-20) унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) до набрання чинності цим Законом.

Отже, за змістом вказаної норми наразі виконанню підлягають судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 278/3367/19-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 754/8547/19.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення похідної позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1182 га, кадастровий номер 1810136300:11:023:0028, за адресою: АДРЕСА_1, так як відновити становище, яке існувало до порушення, можливо шляхом скасування державної реєстрації права власності та припинення права власності на земельну ділянку.

В цій справі позивач не заявляв вимогу про скасування запису про державну реєстрацію, а просив скасувати саме державну реєстрацію права власності. Тому викладені в оскаржуваному судовому рішенні висновки суду апеляційної інстанції про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно не суперечать правовим висновкам, сформульованим в постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19 та від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19 (провадження № 61-7648св20), на які послався представник ОСОБА_1 - адвокат Вірьовкін О. І. в касаційній скарзі.

У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 126/2200/20 зазначено, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений (постанова Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 336/4662/19).

Таким чином аргументи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. про те, що в цій справі позивачем не залучено до участі у справі відповідного державного реєстратора, який вчинив реєстраційну дію, є неспроможними.

Крім того, доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 577/1890/19 (провадження № 61-14118св19), від 30 серпня 2022 року у справі № П/811/1067/17 (адміністративне провадження № К/9901/33663/20) про те, що прокурор має обґрунтувати та довести законність та обґрунтованість позовних вимог заявлених в інтересах держави, зокрема в особі ГУ Держгеокадастру, та в постанові Верховного Суду від 07 березня 2023 року у справі № 308/5533/17 (провадження № 61-11430св21) щодо суб`єкта звернення до суду за захистом своєї власності (земельної ділянки) від самочинного будівництва, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно зі статтею 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (пункт 35 рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Російської Федерації", пункт 33 рішення ЄСПЛ від 01 квітня 2010 року у справі "Корольов проти Російської Федерації").

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики ЄСПЛ, свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 (v003p710-99) у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України зазначив, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III ЦПК України (1618-15) .

Згідно з абзацом першим частини другої, абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У статті 2 Закону України "Про охорону земель" визначено, що землі в межах території України є об`єктом особливої охорони держави.

Відповідно до абзацу першого частини першої, частини другої статті 188 ЗК України в редакції, чинній на час звернення до суду із позовом, державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом

Відповідно до статті 2 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" основними завданнями державного контролю за використанням та охороною земель, зокрема, є забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України; запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення.

Згідно зі статтею 4 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" об`єктом державного контролю за використанням та охороною земель є всі землі в межах території України.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" в редакції, чинній на час звернення до суду із позовом, державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

У пункті "а" частини першої статті 6 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" зазначено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, належить, зокрема, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у частині додержання органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, додержання вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових угод, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 № 15 (15-2015-п) в редакції, чинній на час звернення до суду із позовом (далі - Положення), Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері національної інфраструктури геопросторових даних, топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Згідно з підпунктом 25-1 пункту 4 Положення Держгеокадастр організовує та здійснює державний нагляд (контроль):

а) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за:

веденням державного обліку і реєстрацією земель, достовірністю інформації про наявність та використання земель;

виконанням умов зняття, збереження і використання родючого шару ґрунту під час проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, пов`язаних із порушенням ґрунтового покриву, своєчасним проведенням рекультивації порушених земель в обсягах, передбачених відповідним робочим проектом землеустрою;

дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок;

дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю;

дотриманням правил, установленого режиму експлуатації протиерозійних, гідротехнічних споруд, збереженням захисних насаджень і межових знаків;

проведенням землеустрою, виконанням заходів, передбачених проектами землеустрою, зокрема за дотриманням власниками та користувачами земельних ділянок вимог, визначених у проектах землеустрою;

розміщенням, проектуванням, будівництвом та введенням в експлуатацію об`єктів, що негативно впливають або можуть вплинути на стан земель;

здійсненням заходів, передбачених відповідними робочими проектами землеустрою, стосовно захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочення, засолення, солонцювання, висушування, ущільнення та інших процесів, що призводять до погіршення стану земель, а також щодо недопущення власниками та користувачами земельних ділянок псування земель шляхом їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, заростання чагарниками, дрібноліссям та бур`янами;

дотриманням строків своєчасного повернення тимчасово зайнятих земельних ділянок та обов`язковим здійсненням заходів щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

дотриманням порядку визначення та відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва;

використанням земельних ділянок відповідно до цільового призначення;

дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах.

Згідно з пунктом "б" частини першої статті 6 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" до повноважень центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, належить, зокрема: внесення до органів місцевого самоврядування клопотань щодо приведення у відповідність із законодавством прийнятих ними рішень з питань регулювання земельних відносин, використання та охорони земель; припинення права користування земельною ділянкою відповідно до закону.

З аналізу завдань, покладених на Держгеокадастр пунктом 4 Положення, вбачається, що Держгеокадастр є як центральним органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, так і центральним органом, який забезпечує реалізацію державної політики зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, на які законом покладено різні повноваження.

Ураховуючи наведене, держава визначила Держгеокадастр державним органом, уповноваженим здійснювати державний нагляд (контроль) за додержанням органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства України, зокрема, в процесі набуття і реалізації права на землю, в тому числі під час надання земель у користування, оренду, продажу прав на земельні ділянки на конкурентних засадах.

Отже, у спірних правовідносинах саме ГУ Держгеокадастру у Житомирській області є органом, уповноваженим державою здійснювати функції нагляду (контролю) за дотриманням Житомирської міської ради встановленого законом порядку передачі земельної ділянки в користування. Ураховуючи той факт, що міська рада у даному випадку допустила порушення земельного законодавства, не вживала заходів для їх припинення і є співвідповідачем у справі, прокурор правомірно визначив позивачем у справі ГУ Держгеокадастру у Житомирській області.

Такі висновки узгоджуються із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19, стосовно того, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності.

У справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом, прокурор обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні земель водного фонду, які не можна передавати у власність громадян. При цьому з метою виконання вимог, визначених частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", Житомирська окружна прокуратура листом від 30 вересня 2021 року № 51-84-5560вих-21 повідомила ГУ Держгеокадастру у Житомирській області про виявлені порушення вимог земельного законодавства під час передачі Житомирською міською радою спірної земельної ділянки у власність фізичній особі, а також поінформувала про те, що за умови невжиття ГУ Держгеокадастру у Житомирській області відповідних заходів, а також подальшої бездіяльності, прокурор самостійно подасть позовну заяву до суду.

Проте у відповіді ГУ Держгеокадастру у Житомирській областівід 18 жовтня 2021 року зазначено, що в нього відсутні кошти на сплату судового збору для звернення до суду. Будь-якої іншої інформації щодо причин невжиття або неможливості вжиття заходів реагування не повідомлено.

Отже, в цій справі першим заступником керівника Житомирської окружної прокуратури дотримано порядок, передбачений статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", та доведено підстави для представництва прокурором інтересів держави в особі ГУ Держгеокадастру у Житомирській області в суді.

В касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Вірьовкін О. І. послався на те, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна та не повинна нести тягар виправлення помилок, за які несуть виключну відповідальність органи влади, а внаслідок задоволення позовних вимог апеляційний суд поклав на неї індивідуальний і надмірний тягар, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом приватного інтересу у мирному володінні її майном. Верховний Суд з цими доводами касаційної скарги не погоджується з огляду на таке.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166 - 168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40 -43)).

Користування приватними особами ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації тощо. У цій справі з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судами обставини та застосовані юридичні норми, Верховний Суд вважає, що немає невідповідності заходу втручання держави у право володіння ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання у це право, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

У справі, яка переглядається, суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки територіальній громаді спрямований на задоволення соціальних потреб: у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права комунальної власності на цю ділянку; у недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду та їх використання з метою житлового та іншого будівництва, що прямо суперечить визначеній законом; у збереженні прибережної захисної смуги річки Тетерів.

Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для Житомирської міської об`єднаної територіальної громади зокрема. Тому загальний інтерес у контролі за використанням спірної земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації, безумовно, переважає приватний інтерес однієї особи у збереженні права власності на цю ділянку.

Верховний Суд вважає, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки ОСОБА_1, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що ця ділянка розташована на незначній відстані від урізу води річки Тетерів. Вона могла ознайомитись зі змістом земельного, водного та природоохоронного законодавства (норми якого щодо отримання у власність земельних ділянок водного фонду є доступними, чіткими та передбачуваними), а також за необхідності могла отримати відповідну правову допомогу перед набуттям у власність спірної земельної ділянки. Відтак, ОСОБА_1 могла і повинна була розуміти, що ця ділянка належить до земель водного фонду, і її отримання у приватну власність є неможливим в силу імперативних вимог законодавства України. За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право володіння токим об`єктом, який ОСОБА_1 за добросовісної поведінки не могла отримати, є для неї надмірним тягарем. Немає жодних підстав вважати, що перед укладенням договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки.

З наведеного вбачається, що судом апеляційної інстанції правомірно зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні шляхом повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді.

Посилання представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. в касаційній скарзі на те, що перший заступник керівника Житомирської окружної прокуратури звернувся до суду з позовом після спливу трьох років з часу прийняття оспорюваного рішення Житомирської міської ради сьомого скликання від 06 вересня 2016 року № 308, але суд апеляційної інстанції не дослідив питання щодо застосування наслідків спливу позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачами, є безпідставним з огляду на наведений у вищевказаній постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, а також в поставної Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 545/1847/20 правовий висновок про те, що належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред`явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

За таких обставин доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. про неврахування апеляційним судом під час ухвалення оскаржуваного судового рішення правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 577/1890/19 (провадження № 61-14118св19), від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 352/1021/19 (провадження № 61-7648св20), від 30 серпня 2022 року у справі № П/811/1067/17 (адміністративне провадження № К/9901/33663/20), від 30 листопада 2022 року у справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22), від 07 березня 2023 року у справі № 308/5533/17 (провадження № 61-11430св21), від 15 березня 2023 року у справі № 725/1824/20 (провадження № 61-15705св21) та постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), є необґрунтованими.

Таким чином, заявлена в касаційній скарзі представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшла свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованою.

З урахуванням того, що Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, доводи його касаційної скарги про недослідження апеляційним судом наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

Що стосується аргументів касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Вірьовкіна О. І. про помилковість висновку апеляційного суду щодо належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, то вони за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовних вимог першого заступника керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Житомирській області до Житомирської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення, зобов`язання усунути перешкоди у використанні шляхом повернення земельної ділянки, скасування державної реєстрації відповідають вимогам закону й підстави для його скасування в цій частині відсутні.

Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позовних вимог першого заступника керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Житомирській області про винесення будинку тривалого відпочинку загальною площею 215,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта 560407418101, за межі прибережної захисної смуги річки Тетерів, апеляційний суд виходив з того, що позивач не вказав на кого з відповідачів (а їх два) та у який спосіб має бути покладений цей обов`язок, що перешкоджає виконанню судом вимог статті 266 ЦПК України.

При цьому суд апеляційної інстанції не звернув уваги на такі обставини.

В постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 161/2823/19, на яку послався заступник керівника Житомирської обласної прокуратури в касаційній скарзі, зазначено, що згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Позов - це звернена через суд до відповідача матеріально-правова вимога про поновлення порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, який здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі.

Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога.

Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

В постановах від 21 жовтня 2021 року у справі № 137/731/17 та від 12 січня 2022 року у справі № 756/4043/17, на які послався заступник керівника Житомирської обласної прокуратури в касаційній скарзі, Верховний Суд зазначив, що некоректне з точки зору лінгвістики формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо послідовного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Крім того, згідно з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 461/3526/22, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Відповідно до статті 6 Конвенції кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутіч проти Хорватії", заява № 48778/99).

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має "застосовуватися на практиці і бути ефективним" (рішення у справі "Белле проти Франції" від 04 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа "повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права" (рішення у справі "Белле проти Франції" від 04 грудня 1995 року та "Нун`єш Діаш проти Португалії" від 10 квітня 2003 року).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року).

У справі, яка переглядається, апеляційним судом було встановлено, що спірна земельна ділянка, яка була передана ОСОБА_2 за оскаржуваним рішенням Житомирської міської ради, а в подальшому набута ОСОБА_1, належить до земель водного фонду, а відтак не могла бути передана у приватну власність. Спірний будинок тривалого відпочинку, належний ОСОБА_1, розташований на вказаній земельній ділянці.

Таким чином, за встановлених в цій справі обставин, очевидним є те, що саме власник вищевказаного будинку має бути зобов`язаний вчинити необхідні дії для відновлення становища, яке існувало до порушення.

При цьому, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про винесення будинку тривалого відпочинку за межі прибережної смуги річки Тетерів, оскільки прокурором не вказано на кого з відповідачів та у який спосіб має бути покладений цей обов`язок, суд апеляційної інстанції вдався до надмірного формалізму у трактуванні процесуального законодавства та розумінні вимог позову, незважаючи на правову кваліфікацію відносин сторін, установлених під час розгляду справи фактів, наявних доказів, предмету і підстав позову, що у своєму взаємозв`язку надає можливість виконати основне завдання суду - вирішення спору між сторонами.

Отже, доводи касаційної скарги заступника керівника Житомирської обласної прокуратури про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 161/2823/19, від 21 жовтня 2021 року у справі № 137/731/17, від 12 січня 2022 року у справі № 756/4043/17, від 15 лютого 2023 року у справі № 461/3526/22, тобто заявлені підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є обґрунтованими.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76- 78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263- 265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.