686/18977/17 Про стягнення боргу за договором позики - 20.09.2023 Прийняття

Позовні заяви мотивовані тим, що 29 травня 2015 року між нею як позикодавцем та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як позичальниками було укладено договір позики, за умовами якого вона передала у власність позичальникам 600 000 грн на строк до 01 липня 2015 року зі сплатою процентів за користування коштами у розмірі 2 процентів від суми позики за кожний місяць. В пункті 5 договору позики сторони погодили, що у випадку коли позичальники не повернуть суму позики у строк, вони зобов`язані сплатити суму боргу відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 1 процент від суми позики за кожен день прострочення. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позики 06 червня 2015 року між нею та ОСОБА_5 було укладено та нотаріально засвідчено договір застави, предметом якого є транспортний засіб Volkswagen Tiguan 2014 року випуску, номер шасі НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2 . З цією ж метою 29 червня 2015 року між нею та ОСОБА_2 як поручителем було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_2 зобов`язалася солідарно із позичальниками відповідати перед позикодавцем у тому ж обсязі, що і позичальники. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 жовтня 2018 року у справі № 127/18671/18 було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання зобов`язання за договором позики припиненим. Цим же рішенням було встановлено, що ОСОБА_5 не довела належними і допустимими доказами наявності між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 угоди, в якій обумовлено припинення зобов`язання за договором позики. Крім того, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 грудня 2019 року у справі № 127/15663/18 було задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет застави. Рішення набрало законної сили 30 червня 2020 року після його перегляду Вінницьким апеляційним судом. Вказаними рішеннями також було встановлено, що позичальники не виконали зобов`язання за договором позики, у зв`язку з цим наявна заборгованість за тілом позики. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила стягнути солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на свою користь заборгованість у розмірі 13 207 883,79 грн, з яких: 600 000 грн - сума основного боргу за договором позики від 29 травня 2015 року; 12 774,20 грн - проценти за користування позикою; 12 180 000 грн - пеня; 315 000 грн - інфляційні втрати; 100 109,59 грн - три проценти річних.

Короткий зміст судових рішень

Заочним рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 травня 2021 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 24 жовтня 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 1 200 000 грн, з яких: 600 000 - сума основного боргу за договором позики від 29 травня 2015 року; 12 774,20 грн - проценти за користування позикою; 172 116,21 грн - пеня; 315 000 грн - інфляційні втрати; 100 109,59 грн - три проценти річних, а також по 1 031,20 грн сплаченого судового збору та 817,69 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Судові рішення мотивовано тим, що в порушення умов договору позики ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не повернули ОСОБА_1 позику в розмірі 600 000 грн, тому ці кошти необхідно стягнути в судовому порядку. З урахуванням умов пункту 5 договору позики та відповідно до статті 625 ЦК України суди також дійшли висновку про стягнення із зазначених відповідачів на користь позивача 12 774,20 грн - процентів за користування позикою, 172 116,21 грн - пені, 315 000 грн - інфляційних втрат, 100 109,59 грн - три проценти річних. Зменшуючи розмір пені до 172 116,21 грн, суди керувалися положеннями статті 551 ЦК України та виходили з того, що розмір пені, визначений позивачем в сумі 12 180 000 грн, в 20 разів перевищує розмір боргу. При цьому позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 не підлягає задоволенню, оскільки порука припинилася з 01 січня 2016 року, а ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до поручителя ОСОБА_2 29 вересня 2017 року, тобто після спливу шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання - 01 липня 2015 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2022 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 травня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 24 жовтня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_3 подана на підставі пунктів 3, 4 частини другої статті 389, пункту 6 частини першої, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) та обґрунтована тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а також суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, ухвалив судове рішення з порушенням правил територіальної юрисдикції та не дослідив зібрані у справі докази.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.

У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

У червні 2023 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з клопотанням про зупинення виконання заочного рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 травня 2021 року та постанови Хмельницького апеляційного суду від 24 жовтня 2022 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року клопотання ОСОБА_3 про зупинення виконання судових рішень задоволено частково, зупинено виконання заочного рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 травня 2021 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що листи, які направлялися йому судом першої інстанції за адресою: АДРЕСА_1, були повернуті до суду у зв`язку із відсутністю адресата. Однак інформація про його відсутність за вказаною адресою не відповідає дійсності, а свідчить про неналежне виконання працівниками пошти своїх обов`язків, внаслідок чого він був позбавлений можливості звернутися до суду першої інстанції із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог про стягнення пені. Апеляційний суд не звернув увагу на вказані обставини та не застосував наслідків спливу позовної давності до цих вимог за його заявою, яку було подано до суду апеляційної інстанції.

В матеріалах справи відсутні будь-які відомості про дослідження судами оригіналу договору поруки від 29 червня 2015 року. Цей договір є недійсним та фіктивним, оскільки його було укладено внаслідок зловмисної домовленості між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 лише з метою залучення до участі у справі ОСОБА_2, у зв`язку з чим виникла можливість зміни підсудності цієї справи та пред`явлення позову до суду за місцем її проживання.

Наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: вирішення питання про застосування наслідків спливу позовної давності на стадії апеляційного розгляду, у випадку, якщо учасник справи який заявляє таке клопотання був відсутній під час розгляду в суді першої інстанції та в матеріалах справи знаходяться поштові повідомлення про відсутність адресата за вказаною адресою, хоча насправді адресат за вказаною адресою зареєстрований та проживає; вирішення справи без дослідження оригіналу договору, що є предметом розгляду, за умови, що копія договору, яка знаходиться в матеріалах справи ніким не посвідчувалася.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

29 травня 2015 року між ОСОБА_1 як позикодавцем та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 як позичальниками було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передала у власність позичальникам 600 000 грн на строк до 01 липня 2015 року зі сплатою процентів за користування коштами у розмірі 2 процентів від суми позики за кожний місяць.

Пунктом 3 вищевказаного договору позики передбачено, що повернення коштів має відбутися в місті Вінниці в день фактичного повернення коштів в повному обсязі, тобто 01 липня 2015 року. Дострокове повернення коштів припустиме.

В пункті 5 договору позики сторони погодили, що у випадку коли позичальники не повернуть суму позики у строк, вони зобов`язані сплатити суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 1 процент від суми позики за кожен день прострочення.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позики 06 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було укладено та нотаріально засвідчено договір застави, предметом якого є транспортний засіб Volkswagen Tiguan 2014 року випуску, номер шасі НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Крім того, з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики 29 червня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як поручителем було укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_2 зобов`язалася солідарно із позичальниками відповідати перед позикодавцем у тому ж обсязі, що і позичальники.

Відповідачі умови договору позики не виконали та в строк до 01 липня 2015 року борг у сумі 600 000 грн та проценти за користування коштами не сплатили.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша, друга статті 400 ЦПК України).

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).

Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (стаття 551 ЦК України).

За змістом частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Отже, порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб`єктивне право кредитора.

Встановивши, що відповідачі не виконали своїх зобов`язань за договором позики, в результаті чого в них утворилася заборгованість, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про стягнення з позичальників на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 1 200 000 грн, з яких: 600 000 - сума основного боргу за договором позики від 29 травня 2015 року; 12 774,20 грн - проценти за користування позикою; 172 116,21 грн - пеня; 315 000 грн - інфляційні втрати; 100 109,59 грн - три проценти річних.

При цьому суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог, заявлених до поручителя ОСОБА_2, оскільки згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припинилася після спливу шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання, тобто з 01 січня 2016 року, а з позовом до поручителя позивач звернулася лише 29 вересня 2017 року.

Крім того, встановивши, що розмір пені, визначений позивачем в сумі 12 180 000 грн, в 20 разів перевищує розмір боргу, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про її зменшення до 172 116,21 грн з підстав, передбачених частиною третьою статті 551 ЦК України.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що він був позбавлений можливості звернутися до суду першої інстанції із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог про стягнення пені, а суд апеляційної інстанції не застосував наслідків спливу позовної давності до цих вимог за його заявою, яку було подано до апеляційного суду, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

В постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18), в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18), на яку послався апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні, викладено правові висновки про те, що суд апеляційної інстанції вправі вирішувати питання про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити у суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Частиною третьою статті 13 ЦПК України передбачено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Згідно з частинами першою та другою статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

В постанові від 20 січня 2023 року у справі № 465/6147/18 Велика Палата Верховного Суду виклала такі правові висновки.

Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (частини друга, четверта та п`ята статті 128 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.

Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (частина восьма статті 128 ЦПК України).

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини(далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують апеляційні або касаційні суди, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (рішення від 17 січня 1970 року у справі "Delcourt v. Belgium" ("Делькур проти Бельгії"), заява № 2689/65, пункт 25 та рішення від 11 жовтня 2001 року у справі "Hoffmann v. Germany" ("Гофман проти Німеччини"), заява № 34045/96, пункт 65).

ЄСПЛ вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (рішення від 08 квітня 2010 року у справі "GUREPKA v. UKRAINE (№ 2)" ("Гурепка проти України (№ 2)"), заява № 38789/04, § 23).

Також ЄСПЛ зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на "усне слухання". Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (рішення від 13 грудня 2011 року у справі "TRUDOV v. RUSSIA", заява № 43330/09, § 25, 27).

Згідно з матеріалами справи в апеляційній скарзі ОСОБА_3 заявив про застосування позовної давності до вимог про стягнення пені з огляду на те, що він не зміг заявити відповідне клопотання під час розгляду справи в суді першої інстанції, оскільки не отримував листів місцевого суду та судових повісток.

Натомість в матеріалах справи є докази особистого вручення ОСОБА_3 судових повісток та процесуальних документів, направлених судом першої інстанції за адресою: АДРЕСА_1 . (т. 1 а.с.52, 110, 122, 187, 199, 226)

Також ОСОБА_3 був присутній в судовому засіданні під час розгляду справи місцевим судом 13 грудня 2017 року. (т.1 а.с.202)

Вищенаведені докази та наявні в матеріалах справи заяви та клопотання від 12 грудня 2017 року, від 11 квітня 2018 року, від 19 вересня 2018 року, від 22 жовтня 2018 року, від 22 жовтня 2018 року, подані до місцевого суду особисто ОСОБА_3, а також клопотання його представника ОСОБА_7 від 27 лютого 2018 року, свідчать про обізнаність заявника про розгляд справи судом. (т.1 а.с.40, 93, 173-174, 190, 193)

Судові повістки про судові засідання 01 березня 2021 року, 05 квітня 2021 року, 12 травня 2021 року (дата ухвалення оскаржуваного судового рішення судом першої інстанції) були направлені ОСОБА_3 за тією ж адресою: АДРЕСА_1, та повернулися до суду з відмітками "адресат відсутній за вказаною адресою". (т.2 а.с.146, 232, 254)

В постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі № 910/22873/17 та від 14 серпня 2020 року у справі № 904/2584/19 вказано, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною, і судовий акт повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.

З огляду на вищенаведене ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про розгляд справи місцевим судом та мав можливість зробити у суді першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності.

Згідно з частиною другою статті 411 ЦПК України судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.

З матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій ОСОБА_3 не заявляв про непідсудність справи Хмельницькому міськрайонному суду Хмельницької області, а тому посилання заявника в касаційній скарзі на порушення правил територіальної юрисдикції (підсудності), не може слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в цій справі.

Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, зробленими Верховним Судом в постанові від 31 жовтня 2022 року у справі № 461/2891/21 (провадження № 61-5206св22).

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, оскільки такі висновки існують та викладені в численних постановах Верховного Суду, зокрема й у вищенаведених постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18), в постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18), від 31 жовтня 2022 року у справі № 461/2891/21 (провадження № 61-5206св22).

В постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 викладено такі висновки.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні справи судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Судами попередніх інстанції правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389,пунктом 6 частини першої статті 411 ЦПК України, є необґрунтованими.

Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі ОСОБА_3 підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, доводи його касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.