947/7538/22 Про визнання дій та бездіяльності неправомірними, захист прав споживача, стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди - 18.09.2023 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 жовтня 2022 року в складі судді Пучкової І. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 20 грудня 2022 року в складі колегії суддів: Семиженка Г. В., Бездрабко В. О., Склярської І. В.,

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до публічного акціонерного товариства акціонерного банку "Південний" (далі - ПАТ АБ "Південний", банк) про визнання дій та бездіяльності неправомірними, захист прав споживача, стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову вказав, що має інвалідність ІІ групи з дитинства по зору безстроково, єдиним джерелом доходів для нього є мінімальна пенсія. 04 березня з метою отримання 2019 року допомоги та інших соціальних виплат від держави він відкрив банківський рахунок, отримав один платіж соціальної допомоги (3 624,06 грн), проте 17 червня 2019 року виявив на своїй електронній пошті лист від банку, у якому повідомлялося, що на його рахунок накладено арешт і всі операції по ньому припинені.

Вказав, що ніяких повідомлень з цього приводу він від відповідача не отримував, тоді як останній, будучи обізнаний, що отримані від держави гроші є його єдиним джерелом доходу, зобов`язаний був негайно його проінформувати про накладення арешту на рахунок. Не повідомивши його про накладення арешту на рахунок, банк порушив умови банківського обслуговування та норми Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

У подальшому він на адресу відповідача надіслав дві постанови суду касаційної інстанції, якими скасовані судові рішення, що стали підставою для накладення арешту на банківський рахунок та на підставі яких були видані виконавчі листи, проте відповідач відмовився їх виконувати.

Він звертався до банку та просив закрити його банківські рахунки та його померлого батька, а грошові кошти виплатити через касу банку готівкою.

Зазначав, що право клієнта на розірвання договору банківського рахунку в односторонньому порядку безумовне, проте відповідач в порушення вимог законодавства до цього часу навмисно та свідомо не надав вільний доступ до грошей на рахунку, прострочив виконання грошового зобов`язання, чим завдав йому моральної шкоди, яка полягає у психічних тортурах та переживаннях, психологічних знущаннях, приниженнях, незручностях, хвилюваннях, усвідомленні того, що відповідач позбавив його доступу до джерела отримання його спадкового доходу, він не зможе сплачувати ліки, планове та позапланове обстеження і лікування, комунальні платежі, купувати їжу. Вказані обставини у вигляді завдання шкоди його здоров`ю, псування його репутації, у тому числі і як людини з інвалідністю, спричиняють йому постійний довготривалий душевний біль та страждання через проявлену відповідачем несправедливість.

З огляду на зазначене позивач просив суд:

- визнати дії та бездіяльність ПАТ АБ "Південний" неправомірними в частині порушення його прав як споживача, як людини з інвалідністю, на володіння успадкованого банківського вкладу, щодо усунення перешкод у володінні спадковим майном;

- зобов`язати ПАТ АБ "Південний" повернути та виплатити йому через касу банку грошові кошти у розмірі 3 624,06 грн та нараховані відповідні відсотки по вкладам на дату ухвалення рішення суду по суті;

- стягнути з ПАТ АБ "Південний" на користь ОСОБА_1 пеню у розмірі 3 % інфляційних за кожен день прострочки повернення вказаних грошей від суми 3 624,06 грн та 101,3 % встановленого індексу інфляції від суми 3 624,06 грн, з розрахунком з дати вступу Закону України "Про внесення змін до розділу ХІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження" (1404-19) від 15 березня 2022 року № 2129-ІХ до дати рішення у справі;

- стягнути з ПАТ АБ "Південний" на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 400 000 грн.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 21 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 20 грудня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що за умови чинності постанови державного виконавця про накладення арешту на банківський рахунок позивача відповідач не мав законних повноважень зняти арешт з цього рахунку, його дії щодо відмови у задоволенні скарги позивача є правомірними, тому на відповідача не може бути покладена заявлена у позові цивільна відповідальність.

У відповідача були відсутні будь-які правові підстави для розблокування грошових коштів позивача, що знаходяться на його арештованих рахунках, оскільки до АТ КБ "Південний" не надходило постанови виконавця про зняття арешту з коштів ОСОБА_1 .

Крім того, суди керувалися тим, що сума стягнення зі ОСОБА_1 за виконавчим документом складає 549 740,21 грн, а відповідно до приписів постанови Кабінету Міністрів України від 02 березня 2022 року № 198-р. "Про забезпечення здійснення розрахунків населення в умовах воєнного стану" та Закону України "Про внесення змін до розділу ХІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про виконавче провадження" (1404-19) від 15 березня 2022 року № 2129-ІХ розблокування грошових коштів здійснюється за умови, якщо сума стягнення за виконавчим документом не перевищує 100 000 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У січні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 жовтня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 грудня 2022 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 757/44693/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц, від 25 квітня 2018 року у справі № 295/5011/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 01 серпня 2018 року у справі № 592/11194/14-ц, від 28 вересня 2018 року у справі № 490/8831/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 235/5583/16-ц, від 18 березня 2019 року справі № 21/303-08, від 03 липня 2019 року у справі № 761/6875/15-ц, від 28 листопада 2019 року у справах № 261/0/15-18, № 235/4217/15-к, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 17 вересня 2020 року у справі № 420/4125/19, від 12 жовтня 2020 року у справі № 426/15669/19, від 10 лютого 2021 року у справі № 761/24143/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач в порушення вимог законодавства навмисно та свідомо заблокував позивачу вільний доступ до його грошей на банківському рахунку, прострочив виконання грошового зобов`язання, чим завдав йому моральної шкоди, позбавивши при цьому можливості обрати інший банк. Наклавши арешт на рахунок позивача, який передбачений для отримання соціальних виплат, відповідач порушив норми частини третьої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження". Після надходження постанови про арешт коштів, що знаходяться на рахунку позивача із спеціальним режимом використання, банк був зобов'язаний повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на такому рахунку. Поданий відповідачем відзив не є належним та допустимим доказом.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У березні 2023 року від ПАТ АБ "Південний" до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.

В обґрунтування доводів відзиву відповідач вказав, що за відсутності постанови про зняття арешту з коштів ОСОБА_1, банк був позбавлений можливості у передбаченому законом порядку зняти арешт з його рахунків, заборона використання яких прямо передбачена нормами Інструкції про безготівкові розрахунки в України в національній валюті. Приписи чинного законодавства не вимагають від банку перевірки законності постанови державного виконавця, натомість регламентують обов`язок банку при надходженні постанови виконавця накласти арешт на відповідні рахунки та здійснити блокування будь-яких операцій за ними.

09 серпня 2023 року справа передана судді-доповідачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

04 березня 2019 року між ПАТ АБ "Південний" та ОСОБА_1 було укладено заяву-договір банківського рахунку з використанням електронного платіжного засобу, відповідно до умов якого банком було відкрито рахунок № НОМЕР_1 у національній валюті - гривні.

Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Щеглової Є. В. від 30 травня 2019 року ВП № 48185088 було накладено арешт на грошові кошти, що містяться на рахунках, зокрема в АБ "Південний", та всіх інших відкритих рахунках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника, крім коштів, що містяться на рахунках накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, та які належать боржнику ОСОБА_1, РНОКПП: НОМЕР_2 . Зі змісту цієї постанови вбачається, що сума стягнення за виконавчим документом складає 499 763,83 грн, сума звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору та витрат виконавчого провадження становить 549 740,21 грн.

Зазначена постанова надійшла на адресу банку 07 червня 2019 року після завершення операційного дня та, відповідно, виконана наступного робочого дня- 10 червня 2019 року.

18 червня 2019 року на підставі заяви-договору банківського рахунку з використанням електронного платіжного засобу відповідач відкрив позивачеві рахунок № НОМЕР_3 у національній валюті - гривні.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Щодо вимог про неправомірність дій відповідача

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.

Згідно із частиною другою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

За змістом статей 1, 5 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон № 1404-VIII (1404-19) ) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (1403-19) .

Згідно з пунктом 7 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.

Арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі (стаття 56 Закону № 1404-VIII).

Відповідно до частини третьої статті 52 Закону № 1404-VIII не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 59 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 68 Закону № 1404-VIII стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається у разі відсутності в боржника коштів на рахунках у банках чи інших фінансових установах, відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, а також у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів. За іншими виконавчими документами виконавець має право звернути стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника без застосування заходів примусового звернення стягнення на майно боржника - за письмовою заявою стягувача або за виконавчими документами, сума стягнення за якими не перевищує п`яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Згідно із пунктом 1 частини другої статті 59 Закону № 1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.

У справі, що переглядається, встановлено, що позивач у передбаченому законом порядку не звертався до державного виконавця із заявою про зняття арешту із належного йому майна, у тому числі грошових коштів, що знаходяться на його банківських рахунках.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій вірно керувались тим, що у відповідача були відсутні будь-які правові підстави для розблокування грошових коштів позивача, що знаходяться на його арештованих рахунках, оскільки до АТ КБ "Південний" не надходило постанови виконавця про зняття арешту з коштів ОСОБА_1 .

Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 в обґрунтування своїх вимог посилався на положення Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , а також на статті 23, 1167 ЦК України, вказуючи на заподіяння йому моральної шкоди у зв`язку з неправомірними діями банку щодо накладення арешту на кошти, які знаходяться на відкритих позивачем рахунках у банку.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Отже, право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв`язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому обов`язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, яка вимагає її відшкодування, що відповідає змісту частини третьої статті 12 та статті 81 ЦПК України.

Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної шкоди розглядаються зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України (254к/96-ВР) або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.

Згідно із пунктами 2, 5 частини першої статті 4 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі під час придбання замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: належну якість продукції та обслуговування; відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

У контексті цієї справи, з урахуванням її фактичних обставин, позивач не довів завдання йому моральної шкоди відповідачем у силу вимог вказаного закону.

Водночас колегія суддів враховує, що позивач не використав позасудових та судових засобів захисту прав у вигляді можливого звернення з заявою до виконавчої служби про зняття арешту та надання усіх документів, які підтверджують соціальні виплати за арештованими рахунками, не використав право звернення до суду зі скаргою на неправомірні дії чи бездіяльність державного виконавця у порядку статті 447 ЦПК України, вважаючи, що мало місце порушення його права під час виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості.

Аналогічного висновку в справі з подібними правовідносинами дійшов Верховний Суд у постанові від 09 січня 2023 року в справі № 520/15186/19 (провадження № 61-9317св21).

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі

№ 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) визначила правила, елементи та критерії, за якими має встановлюватись подібність правовідносин

Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 28 березня 2018 року у справі № 757/44693/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц, від 25 квітня 2018 року у справі № 295/5011/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 01 серпня 2018 року у справі № 592/11194/14-ц, від 28 вересня 2018 року у справі № 490/8831/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 235/5583/16-ц, від 18 березня 2019 року справі № 21/303-08, від 03 липня 2019 року у справі № 761/6875/15-ц, від 28 листопада 2019 року у справах № 261/0/15-18, № 235/4217/15-к, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 17 вересня 2020 року у справі № 420/4125/19, від 12 жовтня 2020 року у справі № 426/15669/19, від 10 лютого 2021 року у справі № 761/24143/19, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведеній справі відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.