727/4352/22 Окрема думка про визнання незаконним наказу та його скасування, стягнення заборгованості по заробітній платі та відшкодування моральної шкоди - 27.07.2023 Прийняття

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), своєю ухвалою від 27 липня 2023 року постановив закрити касаційне провадження у справі № 727/4352/22 за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Міська стоматологічна поліклініка" Чернівецької міської ради про визнання незаконним наказу та його скасування, стягнення заборгованості по заробітній платі та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою Комунального некомерційного підприємства "Міська стоматологічна поліклініка" Чернівецької міської ради на постанову Чернівецького апеляційного суду від 31 березня 2023 року.

Закриваючи провадження касаційне провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, колегія суддів виходила з того, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 761/3388/15-ц, від 08 липня 2020 року у справі № 501/3407/18, від 21 січня 2020 року у справі № 686/25653/18 та на які посилається КНП "Міська стоматологічна поліклініка" у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, що за фактичними обставинами у цих справах не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

З результатами касаційного розгляду і мотивами прийнятої ухвали Верховного Суду не погоджуюся з таких міркувань.

Суть справи

Суть зазначеного трудового спору полягає в тому, що у зв'язку зі зміною в організації виробництва і праці (скорочення штатної чисельності лікарів-стоматологів-терапевтів на дві штатні одиниці) з метою недопущення звільнення працівників наказом КНП "Міська стоматологічна поліклініка" від 29 квітня 2022 року № 63-К "Про зміни в організації виробництва і праці та зміни істотних умов праці" п'ятьох працівників зазначеного лікувального закладу, які працювали на вказаних посадах, переведено для подальшої роботи в умовах неповного робочого дня по 0,5 штатної посади.

Не погодившись з цим наказом відповідача, ОСОБА_1 оспорила його в судовому порядку, вважаючи, що фактично у відповідача не відбулись зміни в організації виробництва і праці, просила визнати оспорюваний наказ незаконним і скасувати його, стягнути заборгованість із заробітної плати та відшкодувати їй моральну шкоду.

Судові рішення у справі

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 08 грудня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з тих підстав, що зміну істотних умов праці (тривалості робочого часу) позивачки проведено з дотриманням трудового законодавства, оскільки у лікувальному закладі відбулись зміни в організації виробництва і праці, які зумовили таку зміну, і її завчасно попереджено про запровадження цих змін.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 31 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 07 грудня 2022 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позовні вимоги

ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ генерального директора КНП "Міська стоматологічна поліклініка" Струка В. І. від 29 квітня 2022 року № 63-к "Про зміну в організації виробництва і праці та зміни істотних умов праці".

Стягнено з КНП "Міська стоматологічна поліклініка" на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за період із 02 травня 2022 року до 28 лютого 2023 року у розмірі 41 509,23 грн.

Стягнено з КНП "Міська стоматологічна поліклініка" на користь ОСОБА_1 компенсацію моральної шкоди в розмірі 3 000,00 грн.

Ухвалюючи таке судове рішення, суд апеляційної інстанції вважав, що у відповідача не відбулось змін в організації виробництва і праці, які відповідно до статті 32 КЗпП України можуть бути підставою для зміни для працівника істотних умов його праці.

Арґументи касаційної скарги

У квітні 2023 року до Верховного Суду від представника КНП "Міська стоматологічна поліклініка" надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Зокрема в касаційній скарзі зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 761/3388/15-ц, від 08 липня 2020 року у справі № 501/3407/18, від 21 січня 2020 року у справі № 686/25653/18.

Висловлюючи свою незгоду з результатами касаційного розгляду і мотивами прийнятого судом касаційної інстанції судового рішення, виходжу з такого:

У пункті 5 частини першої статті 396 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі

№ 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) конкретизовано вищевказаний висновок та зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, однаковими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі

№ 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зроблено висновок, що під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Предметом розглядуваного трудового спору є вимога про повернення (відновлення) позивачці попередніх умов праці (повного робочого дня), які, на її думку, були незаконно змінені роботодавцем, а підставами позову - відсутність у роботодавця змін в організації виробництва і праці, які б давали підстави для зміни її істотних умов праці (запровадження для неї режиму неповного робочого дня).

Виниклі між сторонами спірні правовідносини врегульовані:

частиною третьою статті 32 КЗпП України, якою визначено, що у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці;

та пунктом 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, якою, зокрема, визначено, що одним із видів змін в організації виробництва є скорочення штату працівників.

У предмет доказування в цій справі входило встановлення факту зміни для позивачки істотних умов праці; наявності у роботодавця змін в організації виробництва і праці, які зумовили зміну для позивачки істотних умов праці (запровадження режиму неповного робочого дня); додержання роботодавцем строку попередження працівника про наступну зміну істотних умов праці.

У справі № 501/3407/18, на яку є посилання у касаційній скарзі, позивач оспорював наказ про зміну його істотних умов праці (зменшення розміру оплати праці), вважаючи, що у роботодавця не відбулись зміни в організації виробництва і праці.

Суд першої інстанції задовольнив позов, вважаючи, що мотиви запровадження відповідачем змін істотних умов праці позивачеві (оплати праці) не пов`язані зі змінами в організації виробництва і праці. Судом апеляційної інстанції ухвалене протилежне судове рішення, виходячи з того, що зміна розміру оплати праці позивача була зумовлена змінами в організації виробництва і праці, які відбулись у відповідача.

Переглядаючи зазначену справу, суд касаційної інстанції вказав, що "необхідно розмежовувати поняття "зміни в організації виробництва і праці" та "зміна істотних умов праці". Про це, наприклад, зазначив Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 754/8595/17-ц (провадження № 61-34818св18), вказавши, що зміна істотних умов праці за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку зі зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці (постанова Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі

№ 6-2748цс15). Отже, зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо доведена наявність змін в організації виробництва і праці. Якщо такі зміни не вводяться, власник не має права змінити істотні умови праці. Як відомо з матеріалів справи, зміні істотних умов праці на ДП МТП "Чорноморськ" передували зміни в організації виробництва і праці, про що свідчить наказ від 03 квітня 2018 року № 172. Такі зміни були обґрунтовані необхідністю приведення функцій та задач структурних підрозділів у відповідність з фактично виконуваними завданнями, оптимізації виробничих зв`язків та взаємодії структурних підрозділів у досягненні стратегічних цілей підприємства, з метою уникнення дублюючих функцій. Отже, такі дії роботодавця були обґрунтованими та документально оформленими. Роботодавець дотримав установленого законом порядку проведення зміни істотних умов праці.

Правовідносини у цій справі і у справі, що переглядається, є повністю подібними за своїм предметом (вимоги про поновлення попередніх умов праці), підставами позову (відсутність у роботодавця змін в організації виробництва і праці), правовим регулюванням (частина третя статті 32 КЗпП України, яка визначає порядок і умови зміни істотних умов праці працівника).

Одна є відмінність - в умові праці, яку змінено. В справі, що переглядається, змінено режим робочого часу (встановлено неповний робочий час). У справі, наведеній в касаційній скарзі, змінено (зменшено) розмір оплати праці. Як встановлення неповного робочого часу, так і зміна в оплаті праці (її зменшення), охоплюється одним загальним поняттям "зміна істотних умов праці", яке використовується у диспозиції частини третьої статті 32 КЗпП України. Отже, зазначена відмінність не може свідчити про неподібність спірних правовідносин, адже в одному і другому випадку незалежно від того, яка умова праці змінена, потрібно перевіряти, чи були підстави для такої зміни (наявність у роботодавця змін в організації виробництва і праці). Положення частини третьої статті 32 КЗпП України не містять різного регулювання можливості зміни істотних умов праці в залежності від того, яка з істотних умов (щодо систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад тощо) змінюється.

Отже, щонайменше в одній із вказаних у касаційній скарзі справ (справа № 501/3407/18) висновки Верховного Суду щодо застосування положень частини третьої статті 32 КЗпП України стосуються правовідносин, які є подібними із правовідносинами у справі, що переглядається. Відтак у суду касаційної інстанції не було визначених пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України підстав для закриття касаційного провадження.