568/499/16 Про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування - 27.07.2023 Прийняття

Позовна заява мотивована тим, що починаючи з 03 вересня 2011 року ОСОБА_1 незаконно перебував під слідством (майже п`ять років безпідставного кримінального переслідування). Проте 05 травня 2016 року Буський районний суд Львівської області постановив виправдувальний вирок, який набрав законної сили, відповідно до якого ОСОБА_1 визнано невинним та виправдано за пред`явленим обвинуваченням за частиною третьою статті 364, частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України (2341-14) ) у зв`язку з недоведеністю його вини

у вчиненні цих злочинів.

У зв`язку з незаконним кримінальним переслідуванням (з 03 вересня 2011 року до 05 травня 2016 року) позивачу спричинено моральну шкоду, яка полягає в тому, що він пережив значних і тривалих в часі душевних страждань. Протягом майже п`яти років кримінального переслідування були порушені нормальні життєві зв`язки ОСОБА_1, він був позбавлений можливості працювати в органах внутрішніх справ та матеріально забезпечувати свою сім`ю, також був змушений систематично з`являтись для проведення слідчих дій, неодноразових допитів, очних ставок, пред`явлення обвинувачення, відносно нього були порушені кримінальні справи, проводився обшук транспортного засобу, до справи як речовий доказ приєднано його мобільний телефон, позивач відвідував судові засідання та доводив невинуватість у суді, відчув негативний осуд з боку громадськості, знайомих та друзів.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив стягнути з Державного бюджету України шляхом списання в безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку на його користь 2 000 000 грн в якості відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Радивилівського районного суду Рівненської області

від 08 листопада 2021 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання у безспірному порядку коштів з єдиного казначейського рахунку Державною казначейською службою України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду в розмірі 312 000 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що виправдувальним вироком, який набрав законної сили, ОСОБА_1 визнаний невинним у пред`явленому обвинуваченні та виправданий у зв`язку із недоведеністю його вини. Позивач має право на відшкодування моральної шкоди, завданої йому внаслідок незаконного притягнення як обвинуваченого. Моральна шкода, що заподіяна ОСОБА_1 полягає в тому, що незаконним кримінальним переслідуванням, починаючи з 27 грудня 2011 року (з моменту притягнення його як обвинуваченого) і до 05 травня 2016 року (дати ухвалення виправдувального вироку) позивачу спричинено моральну шкоду, яка полягає в тому, що він пережив значних і тривалих в часі душевних страждань. Протягом 52 місяців та 8 днів кримінального переслідування до позивача було застосовано запобіжний захід у виді підписки про невиїзд, який обмежував його право на вільне пересування. Протягом зазначеного часу ОСОБА_1 змушений систематично з`являтись для проведення слідчих дій, у його помешканні та транспортному засобі проведено обшук. Тривалий проміжок часу позивач був змушений неодноразово відвідувати судові засідання, що безперечно порушило його нормальні життєві зв`язки через неможливість продовження активного громадського життя, а також погіршилися стосунки з оточуючими людьми. Притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності негативно позначилось на його сім`ї, його неповнолітня дочка посеред навчального року змушена була змінити навчальний заклад. У зв`язку з притягненням до кримінального відповідальності позивача звільнено з органів внутрішніх справ, на попередній посаді не поновлено у зв`язку з ліквідацією відповідної установи.

Виходячи з мінімального розміру заробітної плати на час ухвалення

рішення судом, розмір відшкодування моральної шкоди повинен бути відшкодований у розмірі 312 000 грн (52 місяці х 6 000 грн). При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд врахував характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках тощо. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він

є гарантованим мінімумом. Стягнення з Державного бюджету України повинно відбуватись на користь позивача через Державну казначейську службу України.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Львівської обласної прокуратури задоволено частково.

Рішення Радивилівського районного суду Рівненської області

від 08 листопада 2021 року змінено, виклавши абзац другий резолютивної частини рішення в такій редакції: "Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 312 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду".

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачу завдана моральна шкода, яка полягає у порушенні його конституційних прав, переживаннях через незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, порушення у зв`язку з цим нормальних життєвих зв`язків, вимушених змінах в організації його життя. Крім цього, сам факт незаконного притягнення позивача до кримінальної відповідальності та перебування його 52 місяці 8 днів під слідством та судом унеможливив продовження активного громадського життя, що призвело до порушення зв`язків з оточуючими людьми, та змусило його докладати додаткових зусиль для поновлення вказаних зв`язків. Розмір моральної шкоди в ході судового розгляду був належним чином проаналізований, співставлений з обставинами справи та відповідає мінімально можливому за законом. Суд першої інстанції розглянув справу з дотриманням правил територіальної юрисдикції (підсудності).

Водночас слід враховувати, що відповідачем у такій категорії справ, а саме

у справі, що переглядається, є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення (списання), оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача у разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не в резолютивній частині рішення. Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції вірно зазначив в резолютивній частині про стягнення коштів з Державного бюджету України, проте зайво вдався до надмірної регламентації дій Державної казначейської служби України на користь позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Львівська обласна прокуратура, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Радивилівського районного суду Рівненської області

від 08 листопада 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду

від 27 жовтня 2022 року, ухвалити нове судове рішення про відмову

в задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

23 листопада 2022 року Львівська обласна прокуратура надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Радивилівського районного суду Рівненської області від 08 листопада

2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 27 жовтня

Верховний Суд ухвалою від 07 грудня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Львівської обласної прокуратури

на рішення Радивилівського районного суду Рівненської області

від 08 листопада 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду

від 27 жовтня 2022 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скарга

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень Львівська обласна прокуратура посилається на пункти 1, 4 частини другої

статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ). Вважає, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палата Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц,

від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, від 15 грудня 2020 року

у справі № 752/17832/14-ц; Верховного Суду від 28 листопада 2018 року

у справі № 214/6982/13-ц, від 04 лютого 2019 року у справі

№ 752/19717/15-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 161/10842/15,

від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 22 квітня 2019 року

у справі № 236/893/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19,

від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19, від 29 вересня 2021 року

у справі № 161/10816/20, від 17 листопада 2021 року у справі

№ 755/5684/18-ц, від 18 травня 2022 року у справі № 522/2493/18,

від 31 жовтня 2022 року у справі № 461/2891/21; Верховного Суду України від 24 квітня 2017 року у справі № 760/23169/14 (№ 6-2885цс16). Вказує, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням правил територіальної юрисдикції. Зазначає, що суди необґрунтовано відхилили клопотання заявника щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме щодо порушення правил територіальної юрисдикції.

Касаційна скарга мотивована тим, що належним судом першої інстанції у спірних правовідносинах мав бути Буський районний суд Львівської області, а не Радивилівський районний суд Рівненської області. Якщо позивача визнано невинним у вчиненні пред`явлених злочинів, вказане

не свідчить про незаконність притягнення його до кримінальної відповідальності та не тягне за собою права на відшкодування шкоди

в порядку статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" (266/94-ВР) .

Судом першої інстанції не враховано, що позивач повинен обґрунтувати об`єктивними, належними і допустимими доказами підтвердження факту заподіяння моральних чи фізичних страждань, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі він оцінює заподіяну шкоду та з чого при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення справи. В матеріалах справи відсутні об`єктивні докази того, що завдані позивачу душевні та психічні страждання прямо свідчать про погіршення стану його здоров`я, порушення стосунків з оточуючими людьми, а також суттєве обмеження прав та можливостей, які потребують додаткових матеріальних затрат. Розмір відшкодування, визначений судом,

є необґрунтованим і безпідставним. Позивач не довів належними та допустимими доказами завдання йому моральної шкоди, такі докази

в матеріалах справи відсутні. Суди не врахували того факту, що слідчі дії відносно позивача зупинялись.

Позиції інших учасників

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 05 травня 2016 року Буським районним судом Львівської області був ухвалений виправдувальний вирок, згідно з яким ОСОБА_1 визнаний невинним у пред`явленому обвинуваченні за частиною третьою статті 364, частиною третьою статті 368, частиною другою статті 342 КК України та виправданий у зв`язку з недоведеністю його вини. Вказаний вирок набрав законної сили 25 травня 2016 року.

ОСОБА_1 перебував під слідством та судом 52 місяці 8 днів

з 27 грудня 2011 року (з моменту притягнення його як обвинуваченого)

і до 05 травня 2016 року (ухвалення виправдувального вироку). 27 грудня 2011 року відносно ОСОБА_1 обрано запобіжний захід - підписку про невиїзд. Проводилось ряд слідчих дій, які обмежували конституційні права позивача на свободу, особисту недоторканність, власність.

Суди також встановили, що протягом зазначеного часу ОСОБА_1 змушений був систематично з`являтись для проведення слідчих дій, у його помешканні та транспортному засобі проведено обшук. Тривалий проміжок часу позивач був змушений неодноразово відвідувати судові засідання, що безперечно порушило його нормальні життєві зв`язки через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми. Притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності негативно позначилось на його сім`ї, його неповнолітня дочка ОСОБА_2 посеред навчального року змушена була змінити навчальний заклад. У зв`язку з притягненням ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності його було звільнено з органів внутрішніх справ. На попередній посаді позивача не було поновлено, в зв`язку з ліквідацією відповідної установи.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд при вирішенні касаційної скарги, та застосовані норми права

Відповідно до частини п`ятої статті 9, частини шостої

статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, частини п`ятої статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен, хто став жертвою арешту, затримання, засудження, має право на відшкодування шкоди.

Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави закріплено у статтях 56, 62 Конституції України, Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (266/94-ВР) та

статтях 1167, 1176 ЦК України.

Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Відповідно до частин першої, другої та сьомої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу,

що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю

органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Згідно з пунктом 1 частини першої та частини другої статті 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду (частина друга статті 1 указаного Закону).

Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених

цим Законом, виникає, у тому числі, у випадках постановлення виправдувального вироку суду (пункт 1 частини першої

статті 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють

оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду").

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2023 року у справі № 766/5551/17.

Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" у наведених в статті 1 Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.

За змістом статті 4 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.

У частинах четвертій та п`ятій статті 4 указаного Закону визначено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин

з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" розмір моральної шкоди визначається

з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Отже, законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством і судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Наведене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування

є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, ураховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих

і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.

Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості

і справедливості.

Разом із цим, розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.

Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц,

від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 та Верховного Суду

від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, від 23 вересня 2021 року у справі № 295/13971/20, від 29 вересня 2021 року у справі № 607/16567/20.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами встановлено, що вироком Буського районного суду Львівської області від 05 травня

2016 року, який набрав законної сили, ОСОБА_1 визнано невинним

у пред`явленому обвинуваченні за частиною третьою статті 364, частиною третьою статті 368, частиною другою статті 342 КК України та виправдано

у зв`язку з недоведеністю його вини.

Таким чином, суди на підставі правильно встановлених фактичних обставин справи та належної оцінки поданих сторонами доказів та їх доводів, зробили вірний висновок про наявність у позивача права на відшкодування моральної шкоди внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності відповідно до вимог Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (266/94-ВР) .

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_1 незаконно перебував під слідством і судом судом 52 місяці 8 днів, відтак уважав, що мінімальний розмір відшкодування не може бути меншим 312 000 грн (52 місяці х 6 000 грн - розмір мінімальної заробітної плати на час ухвалення рішення судом першої інстанції).

При цьому суди врахували, що протягом 52 місяців та 8 днів кримінального переслідування були порушені нормальні життєві зв`язки позивача, до нього застосовано запобіжний захід у виді підписки про невиїзд, який обмежував його право на вільне пересування. Протягом зазначеного часу

ОСОБА_1 змушений систематично з`являтись для проведення слідчих дій, у його помешканні та транспортному засобі проведено обшук. Тривалий проміжок часу позивач був змушений неодноразово відвідувати судові засідання, що безперечно порушило його нормальні життєві зв`язки через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми. Притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності негативно позначилось на його сім`ї, його неповнолітня дочка посеред навчального року змушена була змінити навчальний заклад. У зв`язку з притягненням до кримінального відповідальності позивача звільнено з органів внутрішніх справ, на попередній посаді не поновлено у зв`язку з ліквідацією відповідної установи.

При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, врахував характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках тощо. Розмір моральної шкоди був належним чином проаналізований судами, співставлений з обставинами справи та відповідає мінімально можливому за законом.

Доводи касаційних скарг про недоведеність позивачем факту завдання йому моральної шкоди на увагу не заслуговують, оскільки спростовуються вищевказаними встановленими судами обставинами та оціненими судами доказами у їх сукупності та взаємозв`язку.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває

і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що

у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема. і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі

№ 5023/10655/11, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц,

від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17).

Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011 (460/2011) , центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України.

Тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номер чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача у разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16).

Аналогічні висновки викладено Верховним Судом у постановах:

від 07 жовтня 2020 року у справі № 569/12383/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 751/7182/19.

Апеляційний суд врахував зазначене та дійшов правильного висновку, що суд першої інстанції помилково вдався до надмірної регламентації дій Державної казначейської служби України на користь позивача, тому обґрунтовано змінив рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували висновки, викладені у постановах: Великої Палата Верховного Суду від 20 вересня 2018 року

у справі № 686/23731/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц; Верховного Суду

від 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц, від 04 лютого

2019 року у справі № 752/19717/15-ц, від 06 березня 2019 року у справі

№ 161/10842/15, від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17,

від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 21 жовтня 2020 року

у справі № 754/8730/19, від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19,

від 29 вересня 2021 року у справі № 161/10816/20, від 17 листопада

2021 року у справі № 755/5684/18-ц, від 18 травня 2022 року у справі

№ 522/2493/18, від 31 жовтня 2022 року у справі № 461/2891/21; Верховного Суду України від 24 квітня 2017 року у справі № 760/23169/14

(№ 6-2885цс16) не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, у справі № 464/3789/17 фізична особа звернулася до суду з адміністративним позовом до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Львові, в якому просила: визнати протиправними дії відповідача щодо складання акта перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, припису про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, протоколу про адміністративне правопорушення; акта перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил; протоколу про адміністративне правопорушення; скасувати припис про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил; стягнути з відповідача на її користь відшкодування за завдану моральну шкоду. Постановою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року залишено без змін судові рішення, якими позов задоволено частково.

Фізична особа у справі № 755/5684/18-ц звернулася до суду із позовом до приватного акціонерного товариства, правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю, треті особи: територіальне управління юстиції, приватний нотаріус, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Постановою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року скасовано судові рішення, якими позов задоволено, справу направлено на новий розгляд.

Таким чином, у справах № 464/3789/17 та № 755/5684/18-ц не вирішувалося питання щодо стягнення моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування.

Висновки суду касаційної інстанції у зазначених справах (№ 464/3789/17 та № 755/5684/18-ц) ґрунтувалися, виходячи з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Спірні правовідносини у порівнюваній ситуації, враховуючи їхні риси насамперед за змістом, а також суб`єктний і об`єктний критерії, не є подібними.

Водночас у справі № 760/23169/14 (№ 6-2885цс16) предметом вимог

є відшкодування майнової та моральної шкоди унаслідокбезпідставного тривалого судового слідства та обрання запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, відсутності житла на території України тощо. Постановою Верховного Суду України від 24 квітня 2017 року скасовано судові рішення (якими стягнуто кошти з Державного бюджету України шляхом списання у безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку на користь позивача на відшкодування моральної шкоди, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено), справу направлено на новий розгляд. Касаційний суд вказував, що: позивач з дотриманням вимог закону подав до Святошинського районного суду міста Києва заяву про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної йому незаконним засудженням; до заяви долучив копію виправдувального вироку, постановленого цим же судом; лише та обставина, що позивач зазначив, що це позовна заява, не давала можливості Святошинському районному суду міста Києва нехтувати вимогами закону, безпідставно залишати її без руху та, всупереч вимогам Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури

і суду", вирішувати питання про зміну підсудності; Солом`янський районний суд міста Києва не є судом, який визначено вказаним Законом для вирішення спірного питання; крім того, вирішуючи його по-суті, суд також проігнорував вимоги зазначеного Закону та Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" (266/94-ВР) , затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України

від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, безпідставно відмовивши у вирішенні вимог щодо відшкодування майнової шкоди з посиланням на те, що

з такими вимогами позивач не звертався.

У справі № 686/23731/15-ц позивач заявив вимоги про стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України відшкодування майнової шкоди та відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року скасовано судові рішення (якими провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди закрито; стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь позивача 150 000 грн на відшкодування моральної шкоди; у задоволенні іншої частини позовних вимог про відшкодування моральної шкоди відмовлено) справу направлено до суду першої інстанції. Касаційний суд вказував, що: внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди; за захистом свого порушеного права позивач звернувся у порядку цивільного судочинства до Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької

області, який ухвалив виправдувальний вирок щодо нього, із позовом

про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої

незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює

оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, а саме незаконним засудженням; суди помилково вважали наявними правові підстави для закриття провадження у справі у частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не звернувши достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а також наявність порушеного права позивача, встановленого законом, на звернення до суду за захистом такого права та права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного засудження. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що суди не врахували, що законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом; тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.

Позивач у справі № 383/596/15 просив стягнути на його користь

з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством протягом 44 місяців; відшкодувати йому за рахунок коштів Державного бюджету України недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати і витрати на правову допомогу. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року скасовано рішення апеляційного суду, залишено в силі рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та витрат на правову допомогу; скасовано рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, справу в цій частині направлено на новий розгляд. Касаційний суд зазначив, що: законним та обґрунтованим є висновок місцевого суду щодо визначеного судом розміру моральної шкоди, беручи до уваги те, що розмір мінімальної заробітної плати становив на час розгляду справи в суді першої інстанції - 1 218 грн; суд правильно керувався засадами розумності, виваженості та справедливості й тим, що тривалим розглядом спочатку кримінальної справи, а потім кримінального провадження стосовно позивача, застосуванням запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, у період з 08 лютого 2011 року по 09 грудня 2014 року (44 місяці) позивачу завдано моральної шкоди, яка виразилася в тяжкості вимушених змін у життєвих і виробничих стосунках, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану, у розмірі 107 184 грн. Також суд касаційної інстанції вказував, що суди не перевірили належним чином позовні вимоги у частині стягнення на користь позивача недоотриманої внаслідок незаконного звільнення заробітної плати, не дослідили наданих позивачем на обґрунтування цих позовних вимог доказів та не перевірили його доводів щодо підстав звільнення.

У справі № 214/6982/13-ц позивач, посилаючись на те, що у зв`язку

з незаконним розслідуванням кримінальної справи вона втратила роботу

і заробіток, за її місцем проживання і роботи проводилися обшуки, на належне їй і її сім`ї майно накладений арешт, вона незаконно утримувалася під вартою і була обмежена у свободі пересування через підписку про невиїзд, позивач просила стягнути з держави Україна в особі Державної казначейської служби України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку у відшкодування моральної шкоди 27 185 184 грн, у відшкодування втраченого заробітку з урахуванням інфляційних втрат та трьох процентів річних 987 436,83 грн та у відшкодування витрат на правову допомогу

40 000 грн. Постановою Верховного Суду від 28 листопада 2018 року змінено судові рішення, зменшено розмір відшкодування втраченого заробітку з 570 408,30 грн до 423 484,95 грн; а розмір відшкодування моральної шкоди з 2 500 000 грн до 268 056 грн. Верховний Суд вказував, що: встановивши, що у зв`язку з досудовим розслідуванням

і судовим розглядом кримінальної справи позивач була відсторонена від займаної посади і позбавлена заробітку, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність у позивача передбаченого законодавством права на відшкодування заробітку, втраченого нею

у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом; проте суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що особі відшкодовується втрачений заробіток за період відсторонення від роботи чи посади, а також за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення; позивач фактично не виконувала свої посадові обов`язки і не отримувала заробітну плату у зв`язку з триманням під вартою і відстороненням від посади 49 місяців, при розрахунку належного до відшкодування втраченого заробітку суд помилково послався на те, що позивачу належить відшкодувати втрачений заробіток за

66 місяців. Касаційний Суд також зазначив, що суд першої інстанції, встановивши завдання позивачу моральної шкоди у зв`язку з тривалим досудовим розслідуванням і судовим розглядом кримінальної справи, дійшов правильного висновку про право позивача на її відшкодування, проте не зазначив підстав, за яких визначив розмір відшкодування у сумі, яка перевищує гарантовану законодавством суму відшкодування більш, ніж у десять разів; суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, такі порушення суду першої інстанції не усунув.

У справі № 752/19717/15-ц позивач звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до Голосіївського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, Прокуратури міста Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування і прокуратури. Під час розгляду справи судом замінено відповідача Голосіївське управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві на Головне управління Національної поліції у місті Києві. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 24 травня 2016 року справу передано за підсудністю до Печерського районного суду

міста Києва. Рішенням Печерського районного суду міста Києва

від 08 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02 серпня 2017 року, позов задоволено частково, стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача у відшкодування моральної шкоди 75 000 грн. Постановою Верховного Суду від 04 лютого 2019 року скасовано рішення Печерського районного суду міста Києва від 08 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 02 серпня 2017 року, справу направлено на новий розгляд до Голосіївського районного суду міста Києва. Касаційний суд вказував, що позивач, посилаючись як на підставу своїх вимог на положення Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури

і суду", вірно визначив її підсудність Голосіївському районному суду

міста Києва, враховуючи, що саме цей суд розглядав кримінальну справу по першій інстанції; зміна суб`єктного складу учасників справи шляхом заміни співвідповідача не породжувала для суду першої інстанції правових підстав для зміни територіальної юрисдикції з розгляду заяви позивача.

Позивач у справі № 161/10842/15 звернувся до суду з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, оскільки притягнення його до кримінальної відповідальності і тримання під вартою є незаконними. Постановою Верховного Суду від 06 березня 2019 року залишено без змін судові рішення, якими відмовлено у задоволення позову. Касаційний суд вказував, що позивача засуджено за вчинення злочинів, передбачених частиною другою статті 28, частиною другою статті 303, частиною третьою статті 357 КК України, однак звільнено від покарання у зв`язку із закінченням строків давності, тобто з нереабілітуючих підстав. Враховуючи наведене, Верховний Суд погодився з висновками судів про відсутність підстав для відшкодування шкоди на користь позивача, оскільки

у останнього не виникло право на відшкодування шкоди у зв`язку із відсутністю фактів незаконного засудження або тримання під вартою.

Фізична особа у справі № 236/893/17 звернулася до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Головного управління Національної поліції в Донецькій області, у якому просила визнати дії органів досудового розслідування в особі співробітників поліції під час відкриття кримінального провадження щодо неї та під час досудового розслідування незаконними, стягнути з казначейської служби 500 000 грн на відшкодування моральної шкоди, спричиненої незаконними діями органу досудового розслідування. Судовими рішеннями позов задоволено частково; визнано дії органів досудового розслідування стосовно позивача під час відкриття кримінального провадження та під час досудового розслідування незаконними; стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь позивача 19 200 грн на відшкодування моральної шкоди; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено, вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 22 квітня 2019 року скасовано судові рішення в частині позовних вимог про визнання дій незаконними, провадження у справі в частині цих позовних вимог закрито; в іншій частині судові рішення залишено без змін. Касаційний суд вказував, що: суди помилково вирішили позовні вимоги щодо визнання незаконними дій органів досудового розслідування в порядку цивільного судочинства; суди правильно визначили мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи

з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом.

У справі № 754/8730/19 фізична особа звернулася до суду з позовом до Прокуратури міста Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 200 000 грн. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляції, позов задоволено частково; стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь позивача 250 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Постановою Верховного Суду

від 21 жовтня 2020 року змінено судові рішення, стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача 250 000 грн на відшкодування моральної шкоди, в іншій частині судові рішення залишено без змін. Касаційний суд вказував, що: суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відшкодування позивачеві моральної шкоди, розмір відшкодування якої визначається із урахуванням обставин справи, засад розумності та справедливості, проте у будь-якому разі не менше одного розміру мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, що діяв на момент розгляду справи у суді; зазначення судами у резолютивній частині рішення відомостей про суб`єкта його виконання, вид рахунку, з якого буде здійснено безспірне списання, є помилковим.

Позивач у справі № 752/17832/14-ц, посилаючись на незаконне притягненням до кримінальної відповідальності та незаконне взяттям під варту, просив стягнути на його користь за рахунок коштів Державного бюджету України моральну шкоду, матеріальну шкоду та щомісячний заробіток з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних, у зв`язку з неповернення йому застави просив стягнути грошову заставу з урахуванням валютних втрат, а також кошти у вигляді індексу інфляції та 3 % річних на суму боргу. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково: на користь позивача за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з Державної казначейської служби України стягнуто відшкодування моральної шкоди в розмірі 250 000 грн, у задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. Рішенням апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції, позов у частині вимог про відшкодування моральної шкоди задоволено частково - стягнуто з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача у сумі 150 000 грн, провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди у розмірі

17 810 455,52 грн закрито. Постановою Великої Палати Верховного Суду

від 15 грудня 2020 року: рішення апеляційного суду в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами про відшкодування іншої матеріальної шкоди скасовано, справу в цій частині направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції; рішення апеляційного суду в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди скасовано, залишено в силі в цій частині рішення суду першої інстанції; рішення апеляційного суду в частині закриття провадження у справі за позовними вимогами про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних залишити без змін. Касаційний суд вказував, що: за захистом свого порушеного права позивач звернувся у порядку цивільного судочинства до суду, який постановив закрити провадження у справі у зв`язку з відмовою від обвинувачення,

з позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду; апеляційний суд помилково вважав наявними правові підстави для закриття провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди; висновок місцевого суду щодо визначеного судом розміру моральної шкоди є правильним, законним та обґрунтованим; суд апеляційної інстанції обґрунтовано закрив провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами кримінального судочинства (про стягнення грошової застави з урахуванням валютних втрат, індексу інфляції та 3 % річних).

У справі № 638/509/19 позивач звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України, Вовчанського районного суду Харківської області, Головного управління Національної поліції в Харківській області, у якому просив відшкодувати йому моральну шкоду у розмірі 2 000 000 грн шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України через Державну казначейську службу, завдану незаконним притягненням його до адміністративної відповідальності у виді адміністративного арешту. Судовими рішеннями позов задоволено частково, стягнуто з Державного казначейства України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 90 000 грн на відшкодування моральної шкоди, в іншій частині позовних вимог відмовлено. Постановою Верховного Суду від 03 березня 2021 року змінено судові рішення в частині розміру та порядку відшкодування моральної шкоди, стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь позивача 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Касаційний суд зазначив, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на тривалість перебування позивача під незаконним адміністративним арештом (9 днів) та недостатньо врахували вимоги частини третьої статті 23 ЦК України щодо розумності і справедливості, враховуючи які, Верховний Суд вважав обґрунтованим розмір відшкодування моральної шкоди, що підлягає стягненню на користь позивача, у 10 000 грн. Суд касаційної інстанції також зазначив, що кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номера чи види рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення.

Постановою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі

№ 161/10816/20 залишено без змін постанову апеляційного суду, якою стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 294 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Касаційний суд вказував, що: межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеним законодавством, за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент розгляду справи;

у вказані, коли кримінальне провадження неодноразово закривалось, досудове розслідування відносно позивача не здійснювалось, а тому відсутні підстави вважати, що у цей час були незаконні дії

кримінально-процесуального характеру відносно нього; посилання заявника у касаційній скарзі на те, що він не отримував постанови про закриття кримінального провадження не можуть бути прийняті судом, оскільки неотримання останнім вказаних постанов не спростовує відсутність дій щодо нього як обвинуваченого, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України (4651-17) ; розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи

і не повинен призводити до її надмірного збагачення за рахунок держави.

У справі № 522/2493/18 позивач просила за рахунок державного бюджету відшкодувати завдану їй моральну шкоду в розмірі 13 000 000 грн через незаконне притягнення її до кримінальної відповідальності. Рішенням суду першої інстанції стягнуто на користь позивача відшкодування моральної шкоди в розмірі 150 000 грн, в іншій частині позовних вимог відмовлено. Постановою апеляційного суду змінено рішення суду першої інстанції, стягнуто в рахунок відшкодування моральної шкоди 750 000 грн, в іншій частині рішення залишено без змін. Постановою Верховного Суду

від 18 травня 2022 року постанову апеляційного суду скасовано, мотивувальну частину рішення суду першої інстанції змінено, виклавши її в редакції цієї постанови, у решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Касаційний суд вказував, що: суди встановили всі елементи складу правопорушення, за яке Держава Україна несе цивільно-правову відповідальність перед позивачем; конкретний розмір моральної шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади у кожному окремому випадку, встановлюється індивідуально з урахуванням обставин справи та на підставі здійсненої судами правової оцінки доказів, наданих учасниками справи на підтвердження своїх вимог та заперечень; визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди та збільшуючи його зі

150 000 грн до 750 000 грн, апеляційний суд помилково вдався до переоцінки доказів та необґрунтовано дійшов висновку про необхідність стягнення на користь позивача відповідної суми; у даному випадку апеляційний суд, визначаючи розмір грошового відшкодування моральної шкоди, фактично допустив переоцінку доказів у справі, оскільки змінив (значно збільшив) цей розмір на підставі тих самих доказів, згідно з якими визначав його суд першої інстанції, та не вказав належним чином мотивів таких висновків.

Постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2022 року у справі

№ 461/2891/21 залишено без змін судові рішення, якими стягнуто за рахунок Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на відшкодування моральної шкоди на користь позивача 1 - 329 612 грн; на користь позивача 2 - 315 870 грн; на користь позивача 3 - 315 870 грн. Касаційний суд вказував, що: суди визначили мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом за кожен місяць перебування позивачів під слідством та судом, що не перевищує гарантований законодавством України мінімальний розмір шкоди станом на 2021 рік, і саме в такому розмірі позивачі просили відшкодувати її; висновки судів щодо визначеного розміру моральної шкоди є правильними, законними та обґрунтованими; під час розгляду справи у суді першої інстанції прокуратура не заявляла про непідсудність справи Галицькому районному суду міста Львова, тому посилання заявника в касаційній скарзі на порушення правил територіальної юрисдикції (підсудності), не може слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових рішень у цій справі.

Висновки суду касаційної інстанції у справах № 760/23169/14

(№ 6-2885цс16), № 686/23731/15-ц, № 383/596/15, № 752/17832/14-ц,

№ 214/6982/13-ц, № 752/19717/15-ц, № 161/10842/15, № 236/893/17,

№ 754/8730/19, № 638/509/19, № 161/10816/20, № 522/2493/18,

№ 461/2891/21 ґрунтувалися, виходячи з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Висновки судів не є суперечливими.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо розгляду справи та ухвалення судових рішень з порушенням правил територіальної юрисдикції, оскільки частиною четвертою статті 110 ЦПК України

(в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом у цій справі) було передбачено, що позови, пов`язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача. Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 24 січня 1996 року зареєстрований у на АДРЕСА_1, а з 27 вересня 2018 року на АДРЕСА_2 . Водночас ухвалою Радивилівського районного суд Рівненської області від 23 квітня 2021 року правильно відмовлено у задоволенні клопотання представника Львівської обласної прокуратури про передачу справи за підсудністю на розгляд Буського районного суду Львівської області з тієї підстави, що на час звернення до суду у позивача була альтернатива щодо подачі позову до суду, яка збереглася на час розгляду зазначеного клопотання, та він скористався правом подачі позову за своїм зареєстрованим місцем проживання, а відтак будь-яких порушень правил підсудності допущено не було.

Помилковими є доводи касаційної скарги, що позивач не довів належними та допустимими доказами заявлені у справі вимоги, зокрема, заподіяння йому моральної шкоди, оскільки рішення суду першої інстанції у незміненій частині ухвалене та постанова апеляційного суду прийнята на основі повно

і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених належними та допустимими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Разом із тим встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У мотивувальній частині оскаржуваної постанови міститься обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними

є висновки суду першої інстанції у незміненій частині та апеляційного суду.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно встановлення обставин справи та переоцінки доказів, що в силу статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції

є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною

в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Серявін та інші проти України"). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення (у відповідній частині) з додержанням норм матеріального і процесуального права, що згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а вказаних судових рішень без змін.