641/3893/20 Про встановлення факту непроживання зі спадкодавцем та неприйняття спадщини - 26.07.2023 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 29 вересня 2021 року у складі судді Музиченко В. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 03 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В.,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту непроживання зі спадкодавцем та неприйняття спадщини.

Позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її матір ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ в Харківській області.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її батько ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2, виданим Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ в Харківській області.

Після їх смерті відкрилася спадщина, до складу якої входить будинок АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 23 травня 1963 року.

Спадкоємцями після смерті батьків є вона та відповідач ОСОБА_2 .

Вказувала, що у встановлений законом строк вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, інші особи, зокрема відповідач, із заявами про прийняття спадщини до нотаріуса не зверталися.

На день смерті батьків вона була зареєстрована та проживала разом з батьками за місцем відкриття спадщини. Відповідач також був зареєстрований за місцем відкриття спадщини, проте фактично в будинку не проживає більше ніж десять років.

Зазначала, що під час оформлення спадкових прав їй стало відомо, що вона не може оформити всі спадкові права, оскільки відповідач також є зареєстрованим у будинку та вважається таким, що прийняв спадщину.

Встановлення факту неприйняття відповідачем спадщини їй необхідне для спадкування всього майна після смерті батьків. Факт непроживання відповідача за місцем відкриття спадщини підтверджується актами, квитанціями про сплату комунальних послуг та показаннями свідків. Зважаючи, що відповідач більше десяти років не проживав у будинку, тому він ще до смерті батьків втратив право користування житловим будинком і не міг у ньому проживати.

Оскільки законодавець пов`язує прийняття спадщини із фактом постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем, а не з фактом їх реєстрації за однією адресою, тому відповідачу як такому, що не проживав із спадкодавцями, необхідно було у встановлений законом строк звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, проте таку заяву він не подав, тому спадщину не прийняв.

Посилаючись на викладене, позивачка просила суд встановити факт, що на день смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, відповідач ОСОБА_2 постійно не проживав за адресою: АДРЕСА_1, а також встановити факт, що ОСОБА_2 спадщину після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 та померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 не прийняв.

У липні 2020 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за законом, який мотивовано тим, що 03 січня 2020 року, до спливу шестимісячного строку для звернення із заявою про прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2, він звернувся до державного нотаріуса Шостої Харківської міської державної нотаріальної контори Вовкожі О. М. з метою подання заяви про прийняття спадщини, проте державний нотаріус повідомила йому про те, що він не повинен подавати заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2, так як спадкова справа № 743/2019 вже заведена, а тому він повинен звернутися після 31 січня 2020 року до нотаріальної контори задля подання заяви про отримання свідоцтва про право на спадщину, як це передбачено частиною першою статті 1298 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Зважаючи на те, що його місцем реєстрації є АДРЕСА_1, іншого нерухомого майна на праві власності для проживання він не має, в установленому порядку він звернувся до державного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, проте отримав усну відмову в прийнятті вказаної заяви; житловий будинок АДРЕСА_1 за станом обстеження 11 травня 1984 року має загальну площу 50,4 кв. м, що є недостатнім для його проживання в будинку з власною сім`єю, та з розумінням ставлячись до життєвих обставин в житті сестри ОСОБА_1, він тимчасово проживав за іншою адресою, проте місцем реєстрації залишався будинок батьків.

Оскільки він був зареєстрований за місцем відкриття спадщини разом зі спадкодавцем, тому про відмову від прийняття спадщини не заявляв, в установлені законом строки звернувся із заявою про прийняття спадщини, проте отримав усну відмову державного нотаріуса про прийняття такої заяви, а після 31 січня 2020 року знову звернувся до державного нотаріуса з метою отримання свідоцтва про право на спадщину, проте отримав пояснення, що позивачка ОСОБА_1 ще не зверталася з такою заявою, а тому потрібно чекати доки ОСОБА_1 подасть таку заяву та надасть правовстановлюючі документи на будинок.

19 травня 2020 року він знову звернувся до державного нотаріуса з метою отримання свідоцтва про право на спадщину, проте державний нотаріус знову повідомила йому, що ОСОБА_1 не зверталася до нотаріуса, у зв`язку з чим відсутні оригінали правовстановлюючих документів для оформлення свідоцтва про право на спадщину.

Цього ж дня він повторно звернувся до нотаріуса, бажаючи отримати письмову відмову в порядку, передбаченому статтею 49 Закону України "Про нотаріат".

Постановою державного нотаріуса від 26 травня 2020 року за № 1421/02-31 постановлено відмовити ОСОБА_2 у видачі на його ім`я свідоцтва про право на спадщину за законом на належну йому частку спадщини на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 через відсутність оригіналу документа, який посвідчує право власності на нерухоме майно, а не у зв`язку з пропуском строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Вважав, що відповідно до вимог частини третьої статті 1268 ЦК України він є таким, що прийняв спадщину, проте не може отримати свідоцтво про право на спадщину, оскільки у нього відсутні правовстановлюючі документи, у зв`язку з чим він вимушений звернутися до суду з відповідним позовом.

Посилаючись на викладене, позивач за зустрічним позовом просив суд визнати за ним право власності на частки житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 14 грудня 2020 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_2 до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 .

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 29 вересня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту непроживання зі спадкодавцем та неприйняття спадщини відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за законом задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на частки житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, житловою площею 35,7 кв. м, загальною площею 50,4 кв. м, в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 100,00 грн.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із підтвердженого паспортом громадянина України та Інформацією з реєстру територіальної громади м. Харкова факту реєстрації відповідача у будинку АДРЕСА_1 та з того, що з часу відкриття спадщини пройшло більше шести місяців, і протягом цього строку від ОСОБА_2 не надходило заяв про відмову у прийнятті спадщини після смерті батька ОСОБА_4 . На підставі цього місцевий суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 після смерті батька ОСОБА_4, відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, прийняв спадщину, а реєстрація місця проживання є достатньою обставиною для визнання спадкоємця таким, який прийняв спадщину за правилами частини третьої статті 1268 ЦК України. Крім того, суд першої інстанції звернув увагу, що вимога про встановлення факту постійного непроживання зі спадкодавцем не є належним способом судового захисту позивачки у розумінні статті 16 ЦК України. Вказаний юридичний факт підлягає встановленню при вирішенні спадкового спору, а не як окрема позовна вимога. Вимог про визнання права власності на всю квартиру у порядку спадкування за законом як за єдиним спадкоємцем позивачка не заявляла.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачу з незалежних від нього причин відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом і він бажає її прийняти, обраний ним спосіб захисту прав є належним, тому суд вважав за можливе визнати за ОСОБА_2 право на спадкове майно.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 03 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки суду не спростовуються.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У грудні 2022 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_5 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу (у січні 2023 року - уточнену касаційну скаргу на виконання вимог ухвали Верховного Суду від 21 грудня 2022 року) на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 29 вересня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 03 жовтня 2022 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити. У касаційній скарзі заявниця просить поновити строк на касаційне оскарження оскаржуваних судових рішень, а також зупинити дію постанови Полтавського апеляційного суду від 03 жовтня 2022 року.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 471/601/17-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 717/1470/16-ц, від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17, від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 464/566/19, від 12 січня 2022 року у справі № 446/53/16-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 402/438/20 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України (1618-15) ); недослідження письмових доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Заявниця у своїй касаційній скарзі також зазначає, що суди неправильно застосували статтю 1268 ЦК України, прирівнявши факт реєстрації відповідача в будинку до факту постійного проживання в цьому будинку, а також неправильно застосували статтю 16 ЦК України (зокрема визнання факту неприйняття спадщини ОСОБА_2 є належним способом захисту, оскільки надає позивачці можливість оформити спадщину на все майно в позасудовому порядку у нотаріуса без зайвих витрат на судовий збір і правову допомогу, а розглянувши і задовольнивши зустрічну позовну вимогу, суди позбавили позивачку можливості звернутися із позовом про визнання права власності на будинок в порядку спадкування за законом як за єдиним спадкоємцем, оскільки спадковий спір по суті вже вирішений, окрім цього, встановлення факту непроживання спадкоємця із спадкодавцем може бути розглянуто судом у вигляді окремої вимоги); суд дослідив у засіданні, але не врахував при прийнятті рішення і не спростував у рішенні надані позивачкою докази непроживання відповідача із спадкодавцями; суд першої інстанції помилково вважав факт реєстрації місця проживання спадкоємця єдиною необхідною підставою для встановлення факту прийняття спадщини, тому належним чином не відобразив у рішенні дослідження доказів фактичного непроживання відповідача з батьками, не спростував такі докази і не з`ясував обставин, які доводилися цими доказами, у свою чергу апеляційний суд не звернув на вказані обставини увагу.

У травні 2023 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, відповідач просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.

У червні 2023 року від ОСОБА_1 через її представника ОСОБА_5 до Верховного Суду надійшла відповідь на відзив ОСОБА_2

21 липня 2023 року через засоби електронного зв`язку до Верховного Суду від ОСОБА_2 в особі його представника ОСОБА_6 надійшла заява про участь в судовому засіданні у справі в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, в якій адвокат просить забезпечити її участь як представника відповідача за первісним позовом/позивача за зустрічним позовом у судовому засіданні у справі 26 липня 2023 року о 10 год 00 хв в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою власних технічних засобів відповідно до Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи та здійснити проведення судового засідання в режимі відеоконференції за допомогою системи відеоконференцзв`язку (htts://vkz.court.gov.ua).

З приводу цієї заяви Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право особи бути присутньою під час розгляду справи може бути реалізовано у разі розгляду такої справи у відкритому судовому засіданні, у всіх інших випадках присутність інших осіб при розгляді справи у порядку письмового провадження чинним ЦПК України (1618-15) не передбачено.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) визначив, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачили відповідні юридичні норми (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі "Жук проти України" (Zhuk v. Ukraine, заява № 45783/05, § 32)).

ЄСПЛ неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь "публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції" (рішення від 08 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява № 8273/78, § 25).

Проте, публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема і в суді касаційної інстанції. Так, у цій справі зазначена гарантія забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій. Зокрема тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява № 8273/78, § 28).

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.

Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Сторони у справі реалізували свої процесуальні права, які відповідають принципу змагальності на стадії касаційного перегляду справи, шляхом викладення своїх позицій у касаційній скарзі, відзиві на касаційну скаргу та відповіді на відзив відповідно. Заява не містить обґрунтувань того, які ще важливі для справи пояснення може надати представник ОСОБА_2 лише особисто в суді, окрім тих, які викладені письмово.

Верховний Суд, враховуючи викладене, виходячи із повноважень суду касаційної інстанції, який не може встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, оцінивши характер спору та суть правового питання, яке підлягає вирішенню у розглядуваній справі, вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, тобто за наявними у ній матеріалами.

Верховний Суд створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України (1618-15) .

Ураховуючи викладене та зважаючи на відсутність необхідності виклику учасників справи для надання пояснень з огляду на обставини справи, Верховний Суд не знаходить підстав для задоволення заяви відповідача (позивача за зустрічним позовом).

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2022 року задоволено клопотання ОСОБА_1 та поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 29 вересня 2021 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 03 жовтня 2022 року, касаційну скаргу залишено без руху, надано строк на усунення недоліків касаційної скарги, зокрема для сплати судового збору та подання нової редакції касаційної скарги з наведенням належних підстав касаційного оскарження судових рішень.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2023 року, після усунення заявницею недоліків касаційної скарги, відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано із Комінтернівського районного суду м. Харкова матеріали цивільної справи № 641/3893/20, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Полтавського апеляційного суду від 03 жовтня 2022 року та надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2023 року матеріали справи № 641/3893/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що згідно зі свідоцтвом про право особистої власності від 23 травня 1963 року, виданим Комінтернівським райжилуправлінням Виконавчого комітету Комінтернівської районної ради депутатів трудящих, будинок АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_4

ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_4 та ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 .

ОСОБА_2 є сином ОСОБА_4 та ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 .

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_3, про що 04 березня 2019 року Харківським міським відділом ДРАЦС ГТУЮ в Харківській області складено актовий запис № 3479 та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 .

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2, про що 02 серпня 2019 року Харківським міським відділом ДРАЦС ГТУЮ в Харківській області складено відповідний актовий запис № 11276 та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_5 .

Внаслідок смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина, до складу якої увійшло право на житловий будинок АДРЕСА_1, що належав ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право особистої власності від 23 травня 1963 року, виданого Комінтернівським райжилуправлінням Виконавчого комітету Комінтернівської районної ради депутатів трудящих.

12 листопада 2019 року за заявою ОСОБА_1 про прийняття спадщини Шостою харківською міською державною нотаріальною конторою відкрито спадкову справу № 743/2019 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 .

Начальником Слобідського відділу поліції ГУНП в Харківській області 27 квітня 2020 року надано відповідь, що згідно з обліками Слобідського ВП ГУНП в Харківській області ОСОБА_2 та інші особи у період з 01 січня 2010 року до теперішнього часу з будь-якими заявами щодо перешкоджання їм у проживанні в будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, до ВП не звертались.

Відповідно до матеріалів спадкової справи № 743/2019, заведеної після смерті ОСОБА_4, із заявою про прийняття спадщини звернулася ОСОБА_1 26 травня 2020 року державним нотаріусом Шостої харківської міської державної нотаріальної контори Вовкожею О. М. винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії - видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за законом на належну йому частку спадщини на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 у зв`язку з ненаданням заявником оригіналу документа, який посвідчує право власності спадкодавця на вказане нерухоме майно (житловий будинок).

Завідуюча Шостої харківської державної нотаріальної контори 26 червня 2020 року надала відповідь ОСОБА_2, в якій зазначено, що спадкодавець на час смерті був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначена адреса є також місцем проживання/перебування сина спадкодавця ОСОБА_2 . Ця інформація підтверджується також Інформаційною довідкою з Реєстру територіальної громади м. Харкова від 12 листопада 2019 року. Згідно із зазначеною довідкою адреса: АДРЕСА_1, на час смерті спадкодавця (тобто станом на ІНФОРМАЦІЯ_2 ) була також місцем проживання/перебування ОСОБА_2 . Роз`яснено ОСОБА_2, що відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України він є таким, що прийняв спадщину після смерті батька, незалежно від факту подачі чи неподачі заяви про прийняття спадщини. Більше того, у цьому випадку подача відповідної заяви не була необхідною для прийняття ним спадщини. Підставою для видачі постанови про відмову від видачі свідоцтва про прийняття спадщини послуговало те, що не було подано оригіналу документа, який посвідчує право власності спадкодавця на нерухоме майно.

Допитані в судовому засіданні як свідки ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 підтвердили факт тривалого непроживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначили, що за вказаною адресою проживала ОСОБА_1 з батьками.

Допитаний у судовому засіданні як свідок відповідач ОСОБА_2 пояснив, що з 2010 року до 2020 року він проживав за адресами: АДРЕСА_2, АДРЕСА_1, АДРЕСА_3, а також він тимчасово проживав за адресами найманого житла, проте всіх адрес не пам`ятає. За адресою місця реєстрації він не мав можливості постійно проживати, оскільки не дозволяла житлова площа, проте він був постійно зареєстрованим за вказаною адресою. Іншого місця реєстрації та житла у власності він не має.

ОСОБА_1 надала акти від 18 лютого 2016 року № 247 та від 17 листопада 2016 року № 1151 про обстеження матеріально-побутових умов сім`ї, які складені УП та СЗН Слобідського району Харківської міської ради для призначення субсидії. Із наданих актів випливає, що брат заявниці за адресою: АДРЕСА_1, не проживає з 1990 року, вона не підтримує з братом відносин, його місцезнаходження їй не відомо.

Також ОСОБА_1 наданий акт, складений ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_1, про те, що ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1, останні 10 років не мешкає.

Похованням ОСОБА_3 та ОСОБА_4 займалася ОСОБА_1, про що свідчать відповідні договори замовлення.

Факт реєстрації відповідача у будинку АДРЕСА_1, підтверджується даними паспорта громадянина України серії НОМЕР_6 та Інформацією з реєстру територіальної громади м. Харкова.

З часу відкриття спадщини пройшло більше шести місяців, протягом цього строку від ОСОБА_2 не надходило заяв про відмову від прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_4 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів Верховного Суду вважає, що оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України, виходячи із такого.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтями 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частина перша та друга статті 1220 ЦК України).

У частинах першій та другій статті 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Частиною першою статті 1258 ЦК України встановлено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Статтею 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).

Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Тобто, будь-яка особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що своєчасно прийняла спадщину.

Подібні висновки щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду: від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17 (провадження № 61-27212св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19 (провадження № 61-6290св20), від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19 (провадження № 61-15380св20), від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19 (провадження № 61-3620св21).

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

У встановлений частиною першою статті 1270 ЦК України шестимісячний строк із заявою про прийняття спадщини або відмову від її прийняття відповідач ОСОБА_2 не звертався. Спадкову справу заведено 12 листопада 2019 року на підставі заяви про прийняття спадщини позивачки ОСОБА_1 .

При розгляді справ про спадкування суди мають встановлювати: місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, які прийняли спадщину, законодавство, яке підлягає застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини. Обставини, які входять до предмета доказування у зазначеній категорії справ, можна встановити лише при дослідженні документів, наявних у спадковій справі. Належними доказами щодо фактів, які необхідно встановити для вирішення спору про спадкування, є копії документів відповідної спадкової справи, зокрема, поданих заяв про прийняття спадщини, виданих свідоцтв про право на спадщину, довідок житлово-експлуатаційних організацій, сільських, селищних рад за місцем проживання спадкодавця.

Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця.

Так, частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.

Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Зазначена норма відображає загальний принцип недискримінації за ознакою наявності чи відсутності реєстрації місця проживання чи місця перебування особи.

За змістом пунктів 3.21 та 3.22 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (z0282-12) , спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 Цивільного кодексу, він не заявив про відмову від неї. У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем може бути: довідка органу реєстрації місця проживання про те, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18) вказав, що частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, суди встановили, що на день смерті ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, як позивач, так і відповідач були зареєстровані за місцем фактичного проживання спадкодавця: АДРЕСА_1 . Водночас фактичне місце проживання ОСОБА_2 було відмінним, останні роки він не проживав з батьками та сестрою за цією адресою, а проживав за іншими адресами.

Наведені обставини сторонами не заперечуються та матеріалами справи не спростовано.

Отже, оскільки ОСОБА_2 в житловому будинку на АДРЕСА_1 був зареєстрований, проте не проживав, а сама по собі реєстрація місця проживання не може вважатися саме місцем проживання та свідчити відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України про своєчасність прийняття спадщини, тому ОСОБА_2 як спадкоємець не прийняв своєчасно спадщину, що відкрилася після смерті батька, а отже, не набув права на спадкове майно.

Такі висновки відповідають правовій позиції, висловленій Верховним Судом у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 471/601/17-ц (провадження № 61-38452ск18), від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17 (провадження № 61-27212св19) та від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц (провадження № 61-3620св210).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Тобто право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 26 травня 2020 року відмовлено ОСОБА_2 у видачі на його ім`я свідоцтва про право на спадщину за законом на спірний будинок з підстав ненадання заявником оригіналу документа, який посвідчує право власності на житловий будинок.

Посилаючись на це, суд першої інстанції, врахувавши, що ОСОБА_2 з незалежних від нього причин відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, а обраний ним спосіб захисту прав є належним, дійшов висновку про обґрунтованість зустрічного позову, з чим погодився й апеляційний суд.

Водночас, оскільки ОСОБА_2 не проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса не звертався, тому підстав для визнання за ним права власності на частки житлового будинку в порядку спадкування за законом після смерті батька немає, а у задоволенні зустрічного позову необхідно було відмовити. Доводи касаційної скарги у цій частині знайшли своє підтвердження.

Висновки судів про визнання за відповідачем права власності на частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, не відповідають установленим ними обставинам, тому підлягають скасуванню з постановленням нового судового рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

У свою чергу з приводу позову ОСОБА_1 про встановлення факту непроживання зі спадкодавцем та неприйняття спадщини, Верховний Суд зазначає таке.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України позивач викладає свої вимоги щодо предмета позову та їх обґрунтування.

Предмет позову - це конкретна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, заявлена через суд.

Підстава позову - це юридичні факти (фактична підстава) і норми права (юридична підстава), якими позивач обґрунтовує свої вимоги до відповідача.

Предметом позову ОСОБА_1 визначила вимогу про встановлення факту непроживання ОСОБА_2 із спадкодавцями на час відкриття спадщини та неприйняття відповідачем спадщини після померлих батьків.

Однак, виходячи зі змісту позову, позивачка фактично намагалася довести те, що лише вона є спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_11 та ОСОБА_4 .

З огляду на викладене у задоволенні позову ОСОБА_1 має бути відмовлено у зв`язку із застосуванням позивачкою способу захисту, який не узгоджується із положеннями статті 16 ЦК України, а посилання судів на те, що фактичне місце проживання відповідача не має правового значення у цій справі, не є правильним та суперечить змісту частини третьої статті 1268 ЦК України.

Посилання судів на постанови Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 360/2312/16-ц та від 02 червня 2021 року у справі № 425/237/20, де зазначено про те, що реєстрація спадкоємця за місцем проживання спадкодавця на час смерті спадкодавця свідчить про "автоматичне прийняття спадкоємцем спадщини", не є нерелевантним, оскільки висновок суду касаційної інстанції у згаданих справах стосується правовідносин та обставин, які відрізняються від тих, що є предметом розгляду в цій справі, де достеменно встановлено, що спадкоємець фактично не проживав із спадкодавцем на час смерті спадкодавця.

За таких обставин рішення судів попередніх інстанцій щодо позову ОСОБА_1 підлягають скасуванню із постановленням нового судового рішення про відмову у задоволенні її позову у зв`язку із застосуванням позивачкою способу захисту, який не узгоджується із положеннями статті 16 ЦК України, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні первісного та зустрічного позовів із наведених у цій постанові мотивів.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 зазначеної Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява № 63566/00).

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.