306/2066/21 Про стягнення заробітної плати в частині одноразової винагороди за вислугу років - 05.07.2023 Прийняття

Позовну заяву обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 із 21 листопада 2011 року працював на посаді юрисконсульта, а з 01 лютого 2013 року до 02 серпня 2021 року - на посаді заступника директора з юридичних питань у ДП "Фінансування інфраструктурних проектів". 02 серпня 2021 року згідно з наказом ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" від 30 липня 2021 року № 307-к позивача звільнено із займаної посади заступника директора з юридичних питань у зв`язку із скороченням чисельності штату працівників за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ).

Позивач вказував, що всупереч вимогам чинного законодавства, як станом на день звільнення, тобто 02 серпня 2021 року, так і станом на день подачі позовної заяви, позивачу не нараховано і не виплачено всіх сум, що належать йому від відповідача, а саме: одноразову допомогу за вислугу років за 2020 та 2021 роки (пропорційно до відпрацьованого часу). Зазначав, що відповідно до пункту 3.4 колективного договору оплата праці працівників підприємства здійснюється у вигляді заробітної плати, що складається із основної заробітної плати, компенсаційних і заохочувальних виплат; відповідно до пункту 3.5 колективного договору на підприємстві встановлені доплати, надбавки, премії і винагороди, передбачені колективним договором згідно з додатками № 2, 3 та 4. Додатком № 4 до колективного договору є Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років, згідно з яким така винагорода виплачується: при безперервному стажі роботи, що надає право на отримання винагороди за вислугу років від 1 року до 2-х років - 0,8 винагороди в долях посадового окладу за кожен повний відпрацьований рік; більше 2-х років - 1,0 винагороди в долях посадового окладу за кожен повний відпрацьований рік, граничний розмір для керівного складу - не більше 6,0 в долях посадового окладу, тобто винагорода має виплачуватись працівникам щорічно за результатами роботи працівника упродовж календарного (звітного) року.

Зазначав, що 29 жовтня 2021 року адвокат подав адвокатський запит щодо виплати одноразової винагороди за вислугу років упродовж 2015-2021 років, на який відповідач у відповіді від 04 листопада 2021 року № 1014/11-21 повідомив таке: "Одноразова винагорода за вислугу років ОСОБА_1 щороку протягом періоду з 2015 по 2021 року не нараховувалася та не виплачувалася". При цьому з додатків до відповіді ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" вказано, що відповідно до витягу з наказу від 21 лютого 2018 року № 11-к "Про виплату працівникам одноразової винагороди за вислугу років за 2015 календарний рік"; витягу з наказу від 30 березня 2018 року № 19-к "Про виплату працівникам одноразової винагороди за вислугу років за 2016 календарний рік"; витягу з наказу від 23 травня 2018 року № 24-к "Про виплату працівникам одноразової винагороди за вислугу років за 2017 календарний рік"; витягу з наказу від 18 лютого 2019 року № 11-к "Про виплату працівникам одноразової винагороди за вислугу років за 2018 календарний рік"; витягу з наказу від 28 січня 2020 року № 24-к "Про виплату працівникам одноразової винагороди за вислугу років за 2019 календарний рік" нарахування і виплата одноразової винагороди за вислугу років здійснювалися за 2015, 2016, 2017, 2018 і 2019 роки.

28 липня 2021 року позивач подав заяву на ім`я т.в.о. директора ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" Сироватка С. А. з проханням виплатити позивачу одноразову винагороду за вислугу років за 2020 рік відповідно до вимог колективного договору, проте відповіді на заяву позивач не отримав та винагорода йому не виплачена.

Позивач вважав, що загальна сума ненарахованої та несплаченої одноразової винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 роки становить 717 187,50 грн, яку позивач просив суд стягнути з ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" на свою користь, а також стягнути компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 33 550,03 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року позов задоволено частково. Стягнено з ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" на користь ОСОБА_1 заробітну плату в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 роки у розмірі 605 625,00 грн. Стягнено з ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" на користь держави судовий збір у сумі 2 481,00 грн. Стягнено з ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8 067,00 грн. У задоволенні решти вимог, в тому числі щодо стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 33 550,03 грн, відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції посилався на умови колективного договору та виходив із того, що позивач отримував одноразову винагороду за вислугу років протягом 2015-2019 років, проте не отримав доплату за 2020-2021 роки; будь-яких доказів, які б свідчили про неправомірність виплати одноразової винагороди за вислугу років щорічно позивачу, відповідач до суду не надав. Суд дійшов висновку, що з відповідача підлягає стягненню заробітна плата в частині одноразової винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 роки у розмірі 605 625,00 грн, що складається із одноразової винагороди за вислугу років за 2020 рік у сумі 382 500,00 грн (63 750,00 грн посадового окладу х 6 = 382 500,00) та винагороди за 2021 рік, що складає 223 125,00 грн (63 750,00 посадового окладу х 6 : 12 місяців х 7 відпрацьованих місяців).

Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні вимоги про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 33 550,03 грн, оскільки стягувана судом виплата одноразової винагороди за вислугу років є оспорюваною відповідачем і наслідки щодо нарахування компенсації можуть бути застосовані у випадку несвоєчасної виплати такої винагороди після набуття рішенням суду законної сили.

Також місцевий суд вирішив стягнути 8 067,00 грн витрат на професійну правничу допомогу позивача із заявлених ним 10 000,00 грн, оскільки саме така сума є доведеною, розмір цих витрат є належним, допустимим та пропорційним задоволеним вимогам позивача.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 26 січня 2023 року задоволено апеляційну скаргу ДП "Фінансування інфраструктурних проектів". Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове судове рішення, не погодився із твердженням позивача, що винагорода, яка є предметом спору, є щорічною та має імперативно виплачуватися щорічно. На підставі аналізу Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років, що є додатком № 4 до колективного договору, апеляційний суд дійшов висновку, що виплата винагороди за вислугу років працівнику залежить від ряду факторів і є альтернативним способом заохочення працівника, зокрема в частині виплати винагороди за вислугу років враховується рішення власника та фінансова спроможність підприємства. Підписання відповідних розпорядчих документів підприємства не є формальною процедурою, а результатом взаємодії багатьох факторів, зокрема наявності стажу, фінансової спроможності підприємства, статусу працівника, умов дотримання ним трудової дисципліни, тобто сукупністю обставин, які свідчать про наявність у працівника саме права на отримання такої винагороди. У свою чергу посилання позивача на фактичне щорічне здійснення відповідачем виплати винагороди за вислугу років є безпідставним, оскільки аналогія у цьому випадку не може бути застосована.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У березні 2023 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 січня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2019 року у справі № 174/780/16, від 11 червня 2020 року у справі № 401/3216/17, від 14 грудня 2020 року у справі № 569/11722/16-ц, від 24 березня 2021 року у справі № 127/20211/19, від 18 серпня 2021 року у справі № 813/300/17. Крім того, заявник посилається на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Заявник у касаційній скарзі також вказує, що:

- незалежно від того, яку назву має виплата (у цьому випадку - "одноразова"), така назва жодним чином не впливає на обов`язковість здійснення її нарахування та виплати позивачу та іншим працівникам підприємства відповідача на підставі Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років як додатку № 4 до колективного договору;

- колективний договір ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" не містить такої умови виплати одноразової винагороди за вислугу років, як фінансова спроможність підприємства. Таких обмежень (що виплата за вислугу років здійснюється лише за наявності відповідних коштів чи фінансування) додаток № 4 до колективного договору не містить. Посилання апеляційного суду на те, що при виплаті винагороди за вислугу років враховується фінансова спроможність підприємства, суперечить статті 18 КЗпП України та статті 5 Закону України "Про колективні договори і угоди";

- заперечення відповідачем та апеляційним судом права позивача на отримання винагороди за вислугу років за 2020 та 2021 рік (в тому числі з причини відсутності фінансування) є фактично односторонньою зміною умов оплати праці в гірший для працівника бік, що є неприпустимим. Матеріали справи не містять жодних доказів від відповідача щодо відсутності фінансової спроможності підприємства у 2020-2021 роках на здійснення виплати за вислугу років позивачу;

- оскаржувана постанова не містить посилань суду апеляційної інстанції на КЗпП України (322-08) , Закон України "Про колективні договори і угоди" (3356-12) та Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (137/98-ВР) , що з огляду на суть спору було б доречним;

- матеріали справи не містять доказів про неправомірність виплати позивачу одноразової винагороди за вислугу років щорічно (з 2015 року до 2019 року);

- апеляційний суд не врахував пункти 2.1 та 3.4 Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років.

У касаційній скарзі заявник просить розглянути її за участю сторін.

Вирішуючи клопотання про розгляд справи в суді касаційної інстанції за особистої участі сторін, Верховний Суд виходить із такого.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право особи бути присутньою під час розгляду справи може бути реалізовано у разі розгляду такої справи у відкритому судовому засіданні, у всіх інших випадках присутність інших осіб при розгляді справи у порядку письмового провадження чинним ЦПК України (1618-15) не передбачено.

Сторона позивача реалізувала свої процесуальні права, які відповідають принципу змагальності на стадії касаційного перегляду справи, шляхом викладення своєї позиції у касаційній скарзі. Клопотання не містить обґрунтувань того, які ще важливі для справи пояснення можуть надати сторони лише особисто в суді, окрім тих, які викладені письмово.

Верховний Суд врахував, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь, "публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції" (§ 25 рішення ЄСПЛ від 08 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява № 8273/78).

Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема і в суді касаційної інстанції. Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій. Зокрема тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (§ 28 рішення ЄСПЛ від 08 грудня 1983 року у справі "Axen v. Germany", заява № 8273/78).

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник не представив переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.

Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

У розглядуваній справі Верховний Суд створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України (1618-15) .

Ураховуючи викладене та зважаючи на відсутність необхідності заслуховування особистих пояснень сторін, виходячи із повноважень суду касаційної інстанції, який не може встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, оцінивши характер спору та суть правового питання, яке підлягає вирішенню у розглядуваній справі, Верховний Суд вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, тобто за наявними у ній матеріалами, а тому клопотання ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

У квітні 2023 року від ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано зі Свалявського районного суду Закарпатської області матеріали цивільної справи № 306/2066/21 та надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2023 року матеріали справи № 306/2066/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Суди попередніх інстанцій встановили, що згідно із записами, що містяться в трудовій книжці серії НОМЕР_1, ОСОБА_1 01 лютого 2013 року прийнято на посаду заступника директора з юридичних питань ДП "Фінансування інфраструктурних проектів".

На підставі наказу ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" від 30 липня 2021 року № 307-к ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора з юридичних питань ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Між адміністрацією та трудовим колективом ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" 01 вересня 2014 року укладений колективний договір, який діяв на підприємстві з 01 січня 2015 року та на момент звільнення позивача.

Відповідно до пункту 3.4 колективного договору ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" оплата праці працівників підприємства здійснюється у вигляді заробітної плати, що складається з основної заробітної плати, компенсаційних і заохочувальних виплат; пункту 3.5 колективного договору - на підприємстві встановлені доплати, надбавки, премії і винагороди, передбачені колективним договором згідно з додатками № 2, 3 та 4.

Додатком № 4 до колективного договору є Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років, яка виплачується в таких розмірах: при безперервному стажі роботи, що надає право на отримання винагороди за вислугу років від 1 року до 2-х років, - 0,8 винагороди в долях посадового окладу за кожен повний відпрацьований рік; більше 2-х років - 1,0 винагороди в долях посадового окладу за кожен повний відпрацьований рік.

Згідно з пунктом 2.1 Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років у стаж роботи, що надає право на отримання винагороди, включається час безперервної роботи па підприємстві. Стаж роботи обчислюється щорічно станом на 01 січня.

Відповідно до пункту 3.1 Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років одноразова винагорода за вислугу років виплачується працівникам ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" після підписання відповідних розпорядчих документів і з періодичністю, що визначена цим Положенням.

Згідно з пунктом 3.4 Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років винагорода виплачується за час роботи в календарному році, а також час оплачуваних відпусток, тимчасовій непрацездатності, час, протягом якого за працівниками відповідно до чинного законодавства зберігається повністю або частково заробітна плата.

Відповідно до протоколу загальних зборів трудового колективу ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" від 23 січня 2017 року № 1/2016 та протоколу загальних зборів трудового колективу ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" від 19 січня 2018 року № 1/2017, на яких також була присутня адміністрація підприємства, розглянуто аналіз (стан) виконання колективного договору станом на 2016 та 2017 роки, а також пропозиції щодо змін та реалізації колективного договору. У зв`язку з відсутністю виплати винагороди за вислугу років за 2015 та 2016 роки, через складний фінансовий стан підприємства у вказаний період, трудовим колективом запропоновано компромісний варіант вишукати можливість здійснення такої оплати. У 2018 році після покращення фінансового стану підприємства такі виплати були забезпечені адміністрацією у повному обсязі.

Позивач отримував одноразову винагороду за вислугу років протягом 2015-2019 років та не отримав доплату за 2020-2021 роки.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 43 Конституції Українигарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про колективні договори і угоди" (у редакції, чинній для спірних правовідносин) колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи.

Статтею 5 Закону України "Про колективні договори і угоди" визначено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та на сторін, які їх уклали.

Згідно з положенням статті 13 КЗпП України зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції, а в колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.).

Статтею 18 КЗпП України (у редакції, чинній для спірних правовідносин) визначено, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов`язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства, установи, організації.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У постанові від09 вересня 2019 року у справі № 174/780/16-ц (провадження № 61-34732св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішені спорів про виплату премій, винагороди за підсумками роботи за рік чи за вислугу років, надбавок i доплат, потрібно виходити з нормативно-правових актів, якими визначено умови та розмір цих виплат. Працівники, на яких поширюється дія зазначених нормативно-правових актів, можуть бути позбавлені таких виплат (або розмір останніх може бути зменшено) лише у випадках i за умов, передбачених цими актами. З мотивів браку грошових коштів у здійсненні зазначених виплат може бути відмовлено в тому разі, коли їх виплата обумовлена в зазначених актах наявністю певних коштів чи фінансування.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, яким частково задоволено позов ОСОБА_1, та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що одноразова винагорода за вислугу років згідно з Положенням про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років, що є додатком № 4 до колективного договору, виплачується працівникам відповідача після підписання відповідних розпорядчих документів і з періодичністю, що визначена цим Положенням. За висновками апеляційного суду, жодним пунктом згаданого Положення не визначено періодичність та строки виплати такої винагороди, сама назва виплати містить слово "одноразова", що означає її одноразовість, позивач не має відповідне право на отримання винагороди на вислугу років, оскільки одноразово таке право вже було ним реалізовано, а в частині виплати винагороди за вислугу років враховується рішення власника та фінансова спроможність підприємства, які є вирішальними.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується із такими висновками апеляційного суду та вважає їх неправильними з огляду на наведені приписи трудового законодавства, зміст колективного договору та Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років (додаток № 4 до колективного договору ДП "Фінансування інфраструктурних проектів").

Верховний Суд виходить з того, що при вирішенні спорів про виплату премій, винагороди за підсумками роботи за рік чи за вислугу років, надбавок і доплат необхідно виходити з нормативно-правових актів, якими визначено умови та розмір цих виплат. Працівники, на яких поширюються зазначені нормативно-правові акти, можуть бути позбавлені таких виплат (або розмір останніх може бути зменшено) лише у випадках і за умов, передбачених цими актами. З мотивів відсутності коштів у проведенні вказаних виплат може бути відмовлено в тому разі, коли вони обумовлені в зазначених актах наявністю певних коштів чи фінансування.

Твердження апеляційного суду про те, що заявлена позивачем виплата за вислугу років є одноразовою виплатою, а не щорічною, та виплачується за рішенням керівництва, враховуючи фінансову спроможність підприємства, є помилковим, оскільки з умов колективного договору ДП "Фінансування інфраструктурних проектів", який діяв на підприємстві з 01 січня 2015 року, та Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років випливає, що така винагорода повинна виплачуватися працівникам щороку, а умови щодо її виплати, залежно від рішення керівництва чи враховуючи фінансову спроможність підприємства, відсутні.

Визначаючи повноваження відповідача у спірних правовідносинах дискреційними, апеляційний суд зробив необґрунтований висновок, що роботодавець вправі на власний розсуд не виконувати Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років, що є складовою колективного договору, зокрема у частині дотримання особливих умов щодо оплати праці позивача.

Одноразовий характер виплати за вислугу років, на що посилається апеляційний суд, також спростовується тим, що позивачу одноразові винагороди за вислугу років нараховувалися та виплачувалися за період роботи з 21 листопада 2011 року до 31 грудня 2015 року в розмірі 4,0 посадового окладу заступника директора з юридичних питань; з 21 листопада 2011 року до 31 грудня 2016 року - в розмірі 5,0 посадового окладу заступника директора з юридичних питань; з 21 листопада 2011 року до 31 грудня 2017 року - в розмірі 6,0 посадового окладу заступника директора з юридичних питань; з 21 листопада 2011 року до 31 грудня 2018 року - в розмірі 6,0 посадового окладу заступника директора з юридичних питань; з 21 листопада 2011 року до 31 грудня 2019 року - в розмірі 6,0 посадового окладу заступника директора з юридичних питань.

Посилання відповідача та апеляційного суду на те, що згідно з Положенням про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років встановлений максимальний розмір винагороди, проте він може бути і мінімальним (наприклад, у розмірі 1,0 посадового окладу), не може бути підставою для позбавлення працівника передбаченого умовами колективного договору права на отримання спірної виплати, а розрахований позивачем граничний розмір винагороди за вислугу років у розмірі 6,0 в долях посадового окладу обумовлений та відповідає пунктам 1.1, 1.2 Положення про порядок виплати одноразової винагороди за вислугу років.

Так, працедавець вправі самостійно визначити критерії нарахування та виплати цієї надбавки/винагороди, її розмір, в тому числі й з урахуванням фінансового стану. Проте ненарахування такої взагалі прямо суперечить умовам колективного договору і порушує вимоги статті 5 Закону України "Про колективні договори та угоди".

У свою чергу повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши усі надані сторонами докази на предмет належності та достатності, врахувавши їх та оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" безпідставно не виплатило ОСОБА_1 винагороду за вислугу років за 2020 рік та за період з 01 січня 2021 року до дати його звільнення - 30 липня 2021 року, яка передбачена колективним договором підприємства. При цьому суд обґрунтовано зменшив розмір стягуваної винагороди за вислугу років за 2021 рік, оскільки ОСОБА_1 пропрацював не цілий рік.

Суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування встановлених судом першої інстанції обставин та досліджених доказів, не врахував указані вище норми матеріального права, тому дійшов помилкових висновків про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга, в якій заявник просить залишити в силі рішення суду першої інстанції, не містить доводів щодо того, що суд першої інстанції неправильно відмовив у задоволенні вимог про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 33 550,03 грн, тому суд касаційної інстанції не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції в цій частині.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує постанову апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" як позивач у справі про стягнення заробітної плати.

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Отже, з ДП "Фінансування інфраструктурних проектів" на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подання позивачем касаційної скарги у розмірі 12 131,93 грн: 750 737,53 (ціна позову) х 1 % (ставка судового збору за подання позову) х 80,80 % (розмір задоволених позовних вимог) х 200 % (ставка судового збору за подання касаційної скарги).

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за участю сторін.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 26 січня 2023 року скасувати, рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 19 вересня 2022 року залишити в силі.

Стягнути із Державного підприємства "Фінансування інфраструктурних проектів" на користь держави (Отримувач коштів: ГУК у м.Києві/Печерс.р-н/22030102. Код отримувача: 37993783. Банк отримувача: Казначейство України (ел. адм. подат.). Код банку отримувача: 899998. Рахунок отримувача: UA288999980313151207000026007. Код класифікації доходів бюджету: 22030102) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 12 131,93 грн.