705/4167/21 Про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, і виселення - 21.06.2023 Прийняття

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, і виселення. Свої вимоги обґрунтовував тим, що 26 грудня 2006 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (далі - ТОВ "Український промисловий банк") та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 230/ФЖВ-06 з метою придбання однокімнатної квартири за адресою АДРЕСА_1 . Відповідно до іпотечного договору від 26 грудня 2006 року № 7297, укладеного між ТОВ "Український промисловий банк" та позичальником у забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, в іпотеку була передана вищезазначена квартира. ОСОБА_4 умови кредитного договору не виконала, у визначений строк кредит не повернула. Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") та він ( ОСОБА_1 ) уклали договір № 1993/К купівлі-продажу прав вимоги за результатами відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом № UA-EA-2019-07-23-000046-b від 09 вересня 2019 року, за яким AT "Дельта Банк" 04 жовтня 2019 року відступило йому (шляхом продажу новому кредитору) право вимоги до фізичної особи ОСОБА_4 за кредитним договором від 26 грудня 2006 року № 230/ФЖВ-06, іпотечним договором від 26 грудня 2006 року, які укладалися між ОСОБА_4 та ТОВ "Український Промисловий Банк". Постановою Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 705/5544/19 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до нього ( ОСОБА_1 ) про визнання договорів відступлення прав вимог недійсними. 11 грудня 2019 року він на підставі іпотечного застереження, передбаченого іпотечним договором від 26 грудня 2006 року, зареєстрував за собою право власності на квартиру

АДРЕСА_1 . Відповідно до інформації, наданої відділом держаної реєстрації виконавчого комітету Уманської міської ради, у вказаній квартирі зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 17 січня 2020 року він направив вимогу на адресу відповідача про звільнення квартири та зняття з реєстрації, проте ця вимога не була виконана.

Враховуючи наведене, просив:

визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1,

виселити ОСОБА_2 із вказаної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 03 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 . Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що право позивача вільно користуватися і розпоряджатися своєю власністю порушене та підлягає захисту у зв`язку із реєстрацією та проживанням у спірній квартирі відповідача, який відмовляється добровільно звільнити житло навіть після отримання вимоги про виселення, а тому право позивача підлягає судовому захисту шляхом виселення відповідача із квартири.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Черкаського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Кравченка Р. М. задоволено частково. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 03 грудня 2021 року в частині задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1, скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 03 грудня 2021 року в частині виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення залишено без змін.

Апеляційний суд зазначив, що:

під час розгляду справи апеляційним судом представником позивача було заявлено клопотання про приєднання до матеріалів справи доказів направлення ОСОБА_2 вимоги про добровільне виселення із спірного житла. Колегія суддів прийшла до висновку про необхідність прийняття поданих представником позивача доказів з урахуванням того, що справа була розглянута без участі учасників справи, тому позивач не мав змоги виправити допущену під час подання позовної заяви помилку у долученні документів до позовної заяви;

при цьому колегія суддів враховує, що у позовній заяві ОСОБА_1 вказував, що 17 січня 2020 року направив відповідачу вимогу про звільнення з квартири та зняття з реєстрації, а в додатку до позовної заяви вказано копію вимоги позивача про усунення порушень від 17 січня 2020 року, направлену рекомендованим листом цінним з описом. Згідно із копією вимоги від 17 січня 2020 року, направленої ОСОБА_1 відповідачу ОСОБА_2, позивач вимагав від відповідача протягом місяця з дня отримання вимоги звільнити квартиру АДРЕСА_1 та знятися з реєстраційного обліку. Вказана вимога направлена ОСОБА_2 рекомендованим листом 17 січня 2020 року, що підтверджується накладною Укрпошти № 1800101519783, описом цінного листа від 17 січня 2020 року, однак конверт повернувся до позивача із відміткою поштового зв`язку "за закінченням встановленого строку зберігання". Враховуючи наведене, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 дотримався процедури, визначеної частиною другою статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частиною третьою статті 109 ЖК України, а тому рішення суду першої інстанції в частині виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення належить залишити без змін;

загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині третій статті 109 ЖК України процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.

водночас рішення суду в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, задоволенню не підлягає у зв`язку із безпідставністю та необґрунтованістю. За змістом статей 71, 72 ЖК України наймач або члени його сім`ї можуть бути визнані судом такими, що втратили право користування жилою площею, зокрема, коли вони в ньому не проживають без поважних причин понад шість місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а в разі спору - судом. Позивачем під час подання позову не надано належних доказів на підтвердження обставин непроживання відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі протягом строку, вказаного у зазначених нормах закону. Додані представником позивача до відзиву на апеляційну скаргу акти державного виконавця від 04 травня 2022 року та 09 червня 2022 року про непроживання відповідача у спірній квартирі складені під час примусового виконання рішення суду першої інстанції, яке є предметом апеляційного перегляду, тому не є належними доказами у справі;

посилання в апеляційній скарзі на положення Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) є безпідставними, оскільки він втратив чинність 21 квітня 2021 року;

зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 можливе при винесенні судом рішення про його виселення.

Аргументи учасників

Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги

У серпні 2022 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшла касаційна скарга, у якій його представник, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 зазначає, що:

в апеляційній скарзі він наголошував на тому, що суд першої інстанції усупереч відсутності належних і допустимих доказів визнав доведеним факт дотримання процедури, визначеної Законом України "Про іпотеку" (898-15) та статті 109 ЖК України, разом з тим, у матеріалах справи відсутні направлення вимоги саме відповідачу - ОСОБА_2 ;

апеляційний суд, прийнявши на стадії апеляційного перегляду додаткові докази, подані позивачем, порушив норми процесуального права (статті 83, 367 ЦПК України). Більше того, ці докази не направлялися відповідачу, а тому він не мав можливості ознайомитися з ними;

апеляційний суд не вказав на існування виняткових випадків, унаслідок яких позивач був позбавлений можливості надати ці докази суду першої інстанції.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується у частині позовних вимог про виселення, в іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядається.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, судове рішення ухвалено з порушенням пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 26 грудня 2006 року між ТОВ "Український промисловий банк" та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 230/ФЖВ-06, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 20 000,00 доларів США строком до 25 грудня 2026 року на придбання однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 5-10).

26 грудня 2006 року між ТОВ "Український промисловий банк" та

ОСОБА_4 також було укладено іпотечний договір, відповідно до умовам якого з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_4 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 11-14).

Відповідно до пункту 2.1.6 Іпотечного договору у випадку порушення іпотекодавцем (позичальником) обов`язків за цим та/або кредитним договором іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Згідно із пунктами 4.4., 4.4.1. Іпотечного договору у випадку настання будь-якої з підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачених пунктом 4.1 цього договору, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги, зокрема, шляхом прийняття іпотеко держателем предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов`язання.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 193363370 від 17 грудня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване 11 грудня 2019 року за ОСОБА_1 на підставі іпотечного договору від 26 грудня 2006 року № 7297, договору купівлі-продажу прав вимоги від 04 жовтня 2019 року № 1993/К; письмової вимоги ОСОБА_1 про усунення порушень від 17 жовтня 2019 року; повідомлення ОСОБА_1 від 09 жовтня 2019 року; листа про отримання вимоги від 11 грудня 2019 року; рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення б/н від 09 жовтня 2019 року (а. с. 15-16).

Згідно з листом Уманської міської ради від 07 вересня 2021 року відповідно до даних, що містяться у Реєстрі Уманської міської територіальної громади, станом на 03 вересня 2021 року за адресою: АДРЕСА_1, зареєстрованим значиться ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 21).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Отже, позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У частинах першій, другій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Стаття 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК України після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Згідно з частинами другою та третьою статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті (частина четверта статті 109 ЖК України).

Отже, при придбанні іпотечного жилого приміщення за рахунок кредиту допускається виселення мешканців без надання іншого постійного житлового приміщення (статті 40 Закону України "Про іпотеку" та 109 ЖК України (5464-10) ), що включає і право власника вимагати припинення права користування таким житлом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зроблено такі висновки:

"в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі

№ 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками. У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі

№ 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону №898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Разом з тим, і суд першої інстанції, і апеляційний суд встановили, що ОСОБА2 вселилася до житлового будинку, який є предметом іпотеки, після укладення договору іпотеки без дозволу іпотекодержателя. Згідно з вимогами частини третьої статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування. Тобто вселення ОСОБА2 у спірний житловий будинок відбулося всупереч вимогам договору іпотеки та прямій забороні, що міститься у Законі № 898-IV (898-15) . Реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки доньки іпотекодавця ОСОБА2 у житловому будинку, який є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу. З урахуванням викладеного наявні обґрунтовані підстави для задоволення позову про виселення ОСОБА2 із житлового будинку АДРЕСА та скасування реєстрації її місця проживання".

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (частина друга статті 83 ЦПК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 177 ЦПК України позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19 (провадження № 61-16692св19) зазначено, що "тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі № №346/5603/17 (провадження №61-41031св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18). …представник ТОВ "ТБ "Азовмашпром" ні в запереченні на апеляційну скаргу, ні в судовому засіданні не обґрунтовувала поважність обставин неподання відповідних доказів до суду першої інстанції, внаслідок яких відповідач був позбавлений можливості їх надати з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Отже, апеляційний суд з порушенням зазначених норм процесуального права прийняв як докази копії договорів купівлі - продажу від 12 серпня 2009 року № 24-09/342 Мр, від 30 вересня 2009 року № 30-09/342 Мр та копії контрактів від 08 вересня 2009 року № А/09-26, від 19 серпня 2010 року № 36-10, які не були подані до суду першої інстанції. Мотиви апеляційного суду щодо підстав прийняття доказів на стадії апеляційного перегляду справи у оскарженій постанові не викладено, що може свідчити про відсутність виняткових випадків, внаслідок яких позивач був позбавлений можливості надати ці докази до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року в справі

№ 279/11692/15-ц (провадження № 61-1233св19) зазначено, що "тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову у їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Апеляційний суд усупереч нормам процесуального права, приймаючи зазначені докази, у прийнятті яких було відмовлено судом першої інстанції, не навів мотивів такого рішення та не встановив неможливості своєчасного їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від учасника справи, необґрунтованості відмови у їх прийнятті, а дійшов передчасного висновку про виділ частини майна у натурі відповідно до висновків експерта від 24 квітня 2018 року № 805/04/18".

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях".

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

в оскарженій постанові при залишенні без змін рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог про виселення апеляційний суд послався на те, що у позовній заяві ОСОБА_1 зазначав, що 17 січня 2020 року направив відповідачу вимогу про звільнення з квартири та зняття з реєстрації, а в додатку до позовної заяви вказано копію вимоги позивача про усунення порушень від 17 січня 2020 року, направлену рекомендованим листом цінним з описом. Згідно із копією вимоги від 17 січня 2020 року, направленої ОСОБА_1 відповідачу ОСОБА_2, позивач вимагав від відповідача протягом місяця з дня отримання вимоги звільнити квартиру АДРЕСА_1 та знятися з реєстраційного обліку. Вказана вимога направлена ОСОБА_2 рекомендованим листом 17 січня 2020 року, що підтверджується накладною Укрпошти № 1800101519783, описом цінного листа від 17 січня 2020 року, однак конверт повернувся до позивача із відміткою поштового зв`язку "за закінченням встановленого строку зберігання". Тому апеляційний суд зробив висновок, що матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 дотримався процедури, визначеної частиною другою статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частиною третьою статті 109 ЖК України;

аналіз матеріалів справи свідчить, що у суді першої інстанції позивач надав копію вимоги, яка направлялась ОСОБА_4 (а. с. 17-20). У суді першої інстанції копію вимоги, яка направлялась ОСОБА_2 позивач не надав;

у відзиві на апеляційну скаргу позивач надав докази направлення ОСОБА_2 вимоги від 17 січня 2020 року про добровільне виселення із спірного житла (а. с. 123-131), посилаючись на те, що справа була розглянута судом першої інстанції без участі учасників справи, тому позивач не мав змоги виправити допущену під час подання позовної заяви помилку у долученні документів до позовної заяви;

апеляційний суд в оскарженій постанові зробив висновок про необхідність прийняття поданих представником позивача доказів, посилаючись на те, що "справа була розглянута без участі учасників справи, тому позивач не мав змоги виправити допущену під час подання позовної заяви помилку у долученні документів до позовної заяви";

апеляційний суд не врахував, що розгляд справи судом першої інстанції у порядку спрощеного провадження без участі учасників справи не може бути поважною причиною неподання доказів позивачем до суду першої інстанції. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього;

апеляційний суд у порушення норм процесуального права, приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції (докази направлення вимоги ОСОБА_2 ), не навів мотивів такого рішення, та здійснив це без встановлення неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від учасника справи;

залишаючи без змін рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог про виселення, апеляційний суд зазначив, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині третій статті 109 ЖК України процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги;

апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_1 набув спірну квартиру у власність у порядку звернення стягнення на предмет іпотеки; винятком із встановленої законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбаченої у частині другій статті 109 ЖК України, є придбання відповідного жилого приміщення за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою. Визначальним у цьому випадку є те, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів. При придбанні іпотечного жилого приміщення за рахунок кредиту допускається виселення мешканців без надання іншого постійного житлового приміщення, що включає і право власника вимагати припинення права користування таким житлом;

під час перегляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції не встановив обставини придбання іпотечного майна (за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів), які мають значення для вирішення спору у цій справі, оскільки при придбанні іпотечного жилого приміщення за рахунок кредиту допускається виселення мешканців без надання іншого постійного житлового приміщення (статті 40 Закону України "Про іпотеку" та 109 ЖК України (5464-10) ), що включає і право власника вимагати припинення права користування таким житлом;

суд апеляційної інстанції не встановив коли ОСОБА_2 був вселений у спірну квартиру до чи після укладення договору іпотеки та чи було отримано дозвіл іпотекодержателя на таке вселення.

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції у частині позовних вимог про виселення.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Тому постанову апеляційного суду в оскарженій частині належить скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без дотримання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду у частині позовних вимог про виселення скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.