Постанова
Іменем України
21 червня 2023 року
м. Київ
справа № 755/8845/17
провадження № 61-4209св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави Україна в особі Київської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Дніпровського районного суду Києва від 28 вересня 2018 року у складі судді Арапіної Н. Є. та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 рокуу складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави Україна в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна від добросовісного набувача.
Свої вимоги прокурор обґрунтовував тим, що відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 "Про питання організації управління районами в м. Києві" затверджений перелік майна підприємств, організацій та установ комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке передано до сфери управління Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, зокрема, до складу якого увійшло нежитлове приміщення площею 262,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 .
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року у справі № 2-2782/10 визнано право власності на нежитлове приміщення № 102 (в літ. "А") загальною площею 212,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_2 .
У подальшому за договором купівлі-продажу від 08 листопада 2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бабенко В. В. та зареєстрованим в реєстрі під № 2307, ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_1 нежитлове приміщення № 102 (в літ. "А") загальною площею 212,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Разом з тим, відповідно до листа Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації рішення про включення нежитлового приміщення № 102 (в літ. "А") загальною площею 212,0 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, не приймалося.
За вказаних обставин спірне нежитлове приміщення вибуло із володіння територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради поза волею власника.
Прокурор просив витребувати від ОСОБА_1 нежитлове приміщення №102 (в літ. "А") загальною площею 212,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року у задоволенні позову заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави Україна в особі Київської міської ради відмовлено.
Відмова у задоволенні позову мотивована тим, що право комунальної власності на спірне нежитлове приміщення припинилося у зв`язку з видачею свідоцтва Головного управління комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 16 квітня 2008 року про передачу цього майна ОСОБА_3 у приватну власність.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва залишено без задоволення, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року залишено без змін.
Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що ОСОБА_1 набув право власності на спірне нерухоме майно за відплатним договором купівлі-продажу від попереднього власника ОСОБА_2, який отримав спірне майно за рішенням суду, яке набрало законної сили, від попереднього власника ОСОБА_3 .
Матеріали справи не містять відомостей, що ОСОБА_2 чи ОСОБА_3 не мав права відчужувати належне їм майно.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року набрало законної сили, позивачем рішення не оскаржено.
Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції
Постановою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року касаційну скаргу прокуратури міста Києва задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що суди зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову. Апеляційний суд помилково вважав, що позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не підлягають задоволенню з підстав того, що позивач з позовом про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення на ім`я ОСОБА_3 не звертався.
Апеляційний суд не надав оцінки доказам, наданим позивачем на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема листам Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, де зазначено, що приватизацію спірного об`єкту департамент не здійснював та свідоцтво про право власності на спірний об`єкт ОСОБА_3 не оформлялось.
Колегія суддів звернула увагу на те, що свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.
Таким чином, для витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Аналогічний висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 202/589/18 (провадження № 61-12611св20), від 06 жовтня 2021 року у справі № 205/5579/19 (провадження
№ 61-15794св20).
Висновки суду апеляційної інстанції про відмову у позові з підстав того, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року, яким визнано право власності за ОСОБА_2 набрало законної сили, позивачем не оскаржено, є помилковими. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що судове рішення, ухвалене у справі, за жоднихобставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб. Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла в ухвалі від 07 квітня
2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19) та в пункті 10.28 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), від 09 листопада 2021 року у справі
№ 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20). Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що Київська міська рада не була учасником справи під час розгляду справи у Бориспільському міськрайонному суді Київської області та при ухваленні рішення про визнання права власності за ОСОБА_2 на спірні нежитлові приміщення, а тому рішення суду у справі, в якій особа не була відповідачем, не створює для цієї особи правових наслідків та не спричинило припинення права власності територіальної громади міста Києва.
Крім того, під час нового розгляду справи слід звернути увагу на те, що у вересні 2017 року адвокат Биліна Р. Г. в інтересах ОСОБА_1 просив застосувати позовну давність до заявлених у справі вимог.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року апеляційну скаргу прокуратури міста Києва залишено без задоволення, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що первинно відчуження спірного нежитлового приміщення відбулось від ОСОБА_3 . Згідно зі свідоцтвом про право власності, виданим 16 квітня 2008 року Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі наказу Головного управління комунальної власності міста Києва № 203-В
від 16 квітня 2008 року, ОСОБА_3 належить право приватної власності на спірний об`єкт нерухомого майна - група приміщень № 102 (в літ. "А") загальною площею 212,0 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 ). Зазначене свідоцтво видане на підставі наказу Головного управління Комунальної власності міста Києва. Правомірність зазначеного свідоцтва про право власності та наказу Головного управління Комунальної власності міста Києва на підставі якого видано це свідоцтво у встановленому законом порядку не оспорено.
Крім того, рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року у справі № 2-2782/10, яке набрало законної сили встановлено, що право власності на приміщення № НОМЕР_1 загальною площею 212,0 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, належить ОСОБА_3 . Цим же рішенням визнано право власності на спірний об`єкт нерухомого майна за ОСОБА_2 . Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 08 листопада 2013 року 29 грудня 2012 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на групу приміщень № 102 (в літ. "А") загальною площею 212,0 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 набув право власності на спірне нерухоме майно за відплатним договором купівлі-продажу від попереднього власника ОСОБА_2, який набув у власність спірне майно за рішенням суду, яке набрало законної сили, від попереднього власника ОСОБА_3 .
Матеріали справи не містять відомостей, що ОСОБА_2 чи ОСОБА_3 не мали права відчужувати належне їм майно.
Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що спірне нерухоме майно вибуло з власності територіальної громади міста Києва без її волі.
Колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції, що позовна давність, заявлена відповідачем, не застосовується до спірних правовідносин у зв`язку із необґрунтованістю позовних вимог.
Аргументи учасників справи
У травні 2022 року до Верховного Суду від першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави Україна в особі Київської міської ради надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
У касаційній скарзі та її уточненій редакції прокурор зазначає, що підставою для відмови у задоволенні позову суди попередніх інстанцій вказали наявність свідоцтва про право власності, видане 16 квітня 2008 року Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), відповідно до якого ОСОБА_4 належить право приватної власності на спірний об`єкт, правомірність якого у встановленому законом порядку прокуратурою не оспорено, та відсутність доказів на підтвердження того, що спірне нерухоме майно вибуло з власності територіальної громади без її волі. Разом з тим про помилковість таких висновків зазначав Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року у цій справі. При новому апеляційному розгляді апеляційний суд не врахував вказівок Верховного Суду, прийняв постанову, повторно не надавши оцінки тому факту, що рішення щодо оформлення документів на приватизацію спірного приміщення не приймалися, свідоцтво про право власності не видавалося. Апеляційний суд не оцінив листи Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради від 21 квітня 2017 року, від 11 квітня 2017 року, від 28 травня 2015 року, у яких зазначено, що приватизацію спірного об`єкта Департамент не здійснював та свідоцтво про право власності на спірний об`єкт ОСОБА_3 не оформлявся. Свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення, яке уповноваженим органом не видавалось, не породжує правових наслідків та є недійсним за своєю правовою природою, тому не потребує додаткового визнання його недійсним за рішенням суду. Таким чином, висновки судів про правомірність свідоцтва про власності ОСОБА_3 на спірне нежитлове приміщення у зв`язку з неоскарженням є безпідставними. Стверджує, що спірне приміщення є неприватизоване, перебуває в комунальній власності територіальної громади міста Києва, в установленому законом порядку у приватну власність нікому не передавалось. Більше того, Київська міська рада здійснила дії щодо розпорядження спірним майном. Питання щодо повернення спірного приміщення від недобросовісного орендаря ФОП ОСОБА_5 було предметом спору у справі № 11/232. Рішенням Господарського суду міста Києва від 08 вересня 2009 року задоволено позов КП "ФРЦ "Дніпровський" та примусово виселено ФОП ОСОБА_5 з нежитлового приміщення загальною площею 262,4 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 . У подальшому рішенням Київської міської ради від 23 жовтня 2013 № 290/9778 "Про передачу в оренду нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади м. Києва єдиному претенденту на право оренди" спірне нежитлове приміщення передано в оренду ФОП ОСОБА_6 строком на 2 роки 364 дні. Наголошує на тому, що відсутність спрямованого на відчуження майна рішення органу місцевого самоврядування означає, що власник волю на відчуження спірного майна (приватизацію) не виявляв. Суд апеляційної інстанції не врахував, що Київська міська рада не була учасником справи при ухваленні рішення про визнання права власності за ОСОБА_2 на спірні нежитлові приміщення, а тому рішення суду у справі, в якій особа не є відповідачем, не створює для цієї особи правових наслідків та не спричиняє припинення права власності територіальної громади міста Києва на це майно.
У липні 2022 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому він вказує, що жодна із постанов Верховного Суду, на які міститься посилання у касаційній скарзі, не спростовує обов`язковості судового рішення, яке набрало законної сили, для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
Позивач не надав доказів на підтвердження його права власності на спірне майно. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року у справі № 2-2782/10 не втратило законної сили.
Суди правильно застосували положення матеріального права до спірних правовідносин, а тому відсутні підстави для скасування оскаржених судових рішень. Позивач пропустив позовну давність.
У серпні 2022 року до Верховного Суду прокурора Київської міської прокуратури надійшло пояснення, у якому висловлена незгоди із аргументами відзиву. Прокурор зазначає, що у справі достатньо доказів на підтвердження того, що спірне майно перебувало у комунальній власності. Висновки, на які міститься посилання у касаційній скарзі, є релевантними.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження у складу колегії із п`яти суддів.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 07 квітня 2021 року у справі № 202/589/18, від 06 жовтня 2021 року у справі № 205/5579/19, від 18 грудня 2019 року у справі № 755/9182/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 755/174/18, від 08 грудня 2021 року у справі № 755/8845/17, від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, від 30 вересня 2020 року у справі № 175/1057/17, від 23 листопада 2020 року у справі № 826/3508/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 757/36411/17-ц, від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46240/16-ц, судове рішення ухвалено з порушенням пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Фактичні обставини
Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року №1112 "Про питання організації управління районами в місті Києві" затверджений перелік, майно яких передається до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій, згідно з додатками 1-10 до цього розпорядження.
До сфери управління Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації увійшло спірне нежитлове приміщення, розташоване в АДРЕСА_1 .
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року у справі № 2-2782/10 за ОСОБА_2 визнано право власності на групу приміщень № 102 загальною площею 212,0 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення 29 грудня 2012 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на спірне приміщення.
08 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, відповідно до умов якого останній придбав групу приміщень № 102 загальною площею 212,0 кв. м у будинку АДРЕСА_1 .
Рішення Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів "Про формування комунального майна міста та районів`від 13 січня 1992 року № 26 затверджено перелік комунального майна, що перебуває у власності міста (додаток 1), а саме: майстерня по ремонту холодильників № 13, завод "Ремпобуттехніка", розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ; житлово-експлуатаційна контора № 1014, за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням Дніпровської районної в місті Києві ради від 03 грудня 2008 року № 323 внесено зміни до рішення Дніпровської районної у місті Києві ради від 16 жовтня 2008 року № 297 "Про внесення змін та доповнень до рішення Дніпровської районної у місті Києві ради від 26 червня 2008 року № 239 "Про затвердження переліку об`єктів, що відносяться до власності територіальної громади Дніпровського району міста Києва, які підлягають приватизації у 2008-2009 роках", а саме додаток 1 до рішення доповнено позиціями, серед яких нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Дніпровської районної в місті Києві ради від 12 березня 2009 року № 339 було виключено спірне майно з переліку об`єктів, що відносяться до власності територіальної громади Дніпровського району міста Києва, які підлягають приватизації у IV кварталі 2007 року та у 2008 році.
Рішенням Київської міської ради від 23 жовтня 2013 року № 290/9778 "Про передачу в оренду нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади м. Києва єдиному претенденту на право оренди" нежитлове приміщення площею 262,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1, передано в оренду ФОП ОСОБА_6 строком на 2 роки 364 дні.
Відповідно до договору від 22 листопада 2013 року № 29/1, укладеного між Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацією та ФОП ОСОБА_6, останньому передано в оренду майно, яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до листа Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 17 лютого 2017 року спірний об`єкт нерухомості було повернуто з орендного користування відповідно до акту приймання-передачі (повернення) від 26 квітня 2013 року.
Відповідно до листа Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 21 квітня 2017 року реєстрація прав власності ні Дніпровською районною у місті Києві державною адміністрацією, ні КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва" на нерухоме майно - нежитлове приміщення, загальною площею 212,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, не здійснювалась. Свідоцтво про право власності ОСОБА_1 на цей об`єкт нерухомості не видавалось.
У листі Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 11 квітня 2017 року зазначено, що приватизацію спірного об`єкту департамент не здійснював.
У листі Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 28 травня 2014 року вказано, що свідоцтво про право власності на спірний об`єкт ОСОБА_3 не оформлялось.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19).
Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19).
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) зазначено, що "задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) вказано, що:
"відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).
Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову".
Судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб. Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19) та в пункті 10.28 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження
№ 14-93цс20).
Судове рішення, оскаржене не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги (постанова Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 175/1057/17, постанова Верховного Суду від 23 листопада 2020 року у справі № 826/3508/17).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, звертаючись до суду з позовом, прокурор зазначав, що рішення про віднесення спірного нерухомого майна до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, не приймалося, що свідчить про те, що
воно вибуло із володіння територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради поза волею власника.
Підставою відмови у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вказав те, що позивач не звертався із позовом про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення на ім`я ОСОБА_3, а також те, що рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року у справі № 2-2782/10 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 і ОСОБА_3 про визнання права власності на спірне майно, яке набрало законної сили, не скасоване.
Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).
При новому апеляційному розгляді суд апеляційної інстанції не виконав вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 08 грудня 2021 року, про необхідність надання оцінки листам Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, де зазначено, що приватизацію спірного об`єкту департамент не здійснював та свідоцтво про право власності на спірний об`єкт ОСОБА_3 не оформлялось.
Поза увагою апеляційного суду залишилося те, що свідоцтво про право власності не є правочином, а лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб`єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності. Вказавши, що ОСОБА_2 набув право власності на спірне майно на підставі судового рішення, апеляційний суд не врахував, що первинно перехід права власності на спірну нерухомість відбувся до ОСОБА_3, від якого це право перейшло до ОСОБА_2 за судовим рішенням. Апеляційний суд не дослідив підстави переходу права власності на спірне майно, яке перебувало у комунальній власності, до ОСОБА_3, зокрема, чи на законних підставах і з волі власника майна (територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради) це майно перейшло у його власність.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Тому постанову апеляційного суду належить скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а тому касаційну скаргу належить задовольнити частково, а постанову апеляційного суду - скасувати з переданням справи на новий апеляційний розгляд.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 15 лютого 2022 року втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. І. Крат Судді:Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук