644/6352/20 Про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення - 21.06.2023 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені якої діє адвокат Онопко В`ячеслав Сергійович, на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 січня 2023 року у складі колегії суддів: Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М.,

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що починаючи з 2003 року він та ОСОБА_2 проживали разом однією сім`єю без реєстрації шлюбу. За час їхнього спільного проживання без реєстрації шлюбу між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, вони мали спільний бюджет, вели спільне господарство та придбали за спільні кошти квартиру, автомобіль, предмети домашнього вжитку.

У 2009 році вони зареєстрували шлюб офіційно.

16 вересня 2004 року вони уклали договір позики для придбання нерухомості, відповідно до якого ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_4 9 254,00 дол. США, а 06 червня 2005 року між ними було укладено додаткову угоду, згідно з якою визначено, що позичальник отримав 11 881,00 дол. США.

Після отримання позики він з ОСОБА_2 придбали квартиру АДРЕСА_1, яку було передано в іпотеку ОСОБА_4 .

Придбавши спільну квартиру, вони вдвох зареєструвалися у ній та фактично до моменту розірвання шлюбу продовжували проживати разом.

У 2017 році він з ОСОБА_2 закінчили виплату позики, тому 13 серпня 2017 року у реєстр іпотек був внесений запис про припинення іпотеки у зв`язку із виконанням умов договору.

Після розірвання шлюбу, скориставшись його відсутністю у квартирі, ОСОБА_2 змінила замки на вхідних дверях та повідомила, що доступу до квартири він мати не буде. Іншого житла ніж спірна квартира, він не має, його особисті речі знаходяться у квартирі і він не має змоги їх забрати.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1, посилаючись на статті 65, 156 Житлового кодексу України (далі - ЖК України (5464-10) ), статті 319, 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), просив суд усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом передачі йому ОСОБА_2 ключів від вхідних дверей зазначеної житлової квартири та вселення до квартири.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2021 року у складі судді Глібко О. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не є членом сім`ї ОСОБА_2 (власника спірної квартири), тому його право користування цієї квартирою підлягає припиненню на вимогу власника житла.

Окрім того, суд приймає до уваги те, що спірна квартира є однокімнатною, має житлову площу 17,6 кв. м, тоді як норма жилої площі на одну особу згідно з статтею 47 ЖК України становить 13,65 кв. м.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 09 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 22 квітня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення по суті заявлених вимог.

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом покладення на ОСОБА_2 обов`язку передати ОСОБА_1 ключі від вхідних дверей зазначеної квартири.

Вселено ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що матеріалами справи підтверджується і не заперечується відповідачем, що позивач вселився, зареєстрував своє місце проживання у спірній квартирі за її згодою і проживав у цій квартирі як член сім`ї власника.

Предметом спору у цій справі є матеріально-правова вимога про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою, отже висновок суду першої інстанції про можливість припинення права користування квартирою на вимогу власника (відповідача) є необґрунтованим, оскільки у межах цього спору не може вирішуватися вимога про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла.

Отже, тільки той факт, що спірна квартира є однокімнатною, має житлову площу 17,6 кв. м, тоді як норма жилої площі на одну особу згідно з статтею 47 ЖК України становить 13,65 кв. м, не може бути підставою для позбавлення позивача права на проживання у спірній квартирі, враховуючи також відсутність даних про наявність у позивача іншого житла.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2, від імені якої діє адвокат Онопко В. С., на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 січня 2023 року, в якій заявник просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не врахував того, що вселення ОСОБА_1 призведе до втручання у права ОСОБА_2 на власність, на повагу до приватного життя та права на житло з урахуванням вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) .

Отже, ОСОБА_2 вважала, що суд апеляційної інстанції поставив інтереси ОСОБА_1 вище її (власника житла) інтересів, яка також є єдиним користувачем цього житла, при цьому жодним чином не аргументував своєї позиції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її з суду першої інстанції.

У лютому 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2023 року справу № 644/6352/20 призначено до розгляду.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 вересня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 прийняла від ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 9 254,00 дол. США та зобов`язалася їх повернути не пізніше 15 липня 2008 року, у порядку та у строки, що передбачені додатком № 1, який є невід`ємною частиною цього договору (а. с. 5, 6).

Також, того ж дня між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань за указаним договором позики, згідно з яким іпотекодавець ОСОБА_2 передала, а іпотекодержатель ОСОБА_4 прийняв у заставу квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 8).

06 червня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено додаткову угоду до договору позики від 16 вересня 2004 року, відповідно до якої позичальник отримала грошові кошти у розмірі 11 881,00 дол. США (а. с. 7).

18 липня 2009 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, що підтверджує свідоцтво про шлюб, видане Орджонікідзевським відділом реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції (а. с. 10).

ОСОБА_1 з 14 липня 2010 року має зареєстроване місце проживання у квартирі АДРЕСА_1, що підтверджує копія паспорту громадянина України (а. с. 11, 12)

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 28 лютого 2020 року № 202284422 ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 15 вересня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гриценко Є. В. (а. с. 27).

Також з цієї інформації вбачається, що 13 серпня 2017 року заборона на відчуження квартири АДРЕСА_1, накладена на підставі договору іпотеки від 16 вересня 2004 року, знята (а. с. 28).

Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 09 січня 2020 року у справі № 644/7158/19 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу задоволено.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а. с. 29).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_2, від імені якої діє адвокат Онопко В. С., підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги про вселення позивача до квартири АДРЕСА_1, керувався положеннями статей 64, 156 ЖК України і виходив із того, що ОСОБА_1 вселився у квартиру як чоловік ОСОБА_2, тому він має рівне з відповідачем права щодо проживання та користування спірною квартирою.

Однак колегія суддів Верховного Суду не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, з огляду на таке.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401- 406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК України (5464-10) та ЦК України (435-15) можна зробити такі висновки: у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні із власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У постановах від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/19-ц (провадження № 61-16974св20), від 31 травня 2021 року у справі № 310/1912/19 (провадження № 61-3370св20), від 15 вересня 2021 року у справі № 643/2443/17 (провадження № 61-1731св20) Верховний Суд дійшов висновку про те, що у разі виникнення спору між власником та членами його сім`ї суд повинен врахувати, що право члена сім`ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

При розгляді справи суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 є власником спірної квартири, у якій зареєстрований ОСОБА_1 її колишній чоловік, тобто він набув право користування спірним житлом.

Однак ОСОБА_1 належних і достатніх доказів того, що після фактичного припинення шлюбних відносин з ОСОБА_2 та розірвання шлюбу у січні 2020 року, він веде спільне господарство, проживає однією сім`єю із власником квартири і продовжує бути членом її сім`ї до суду не надано.

Крім того, відповідно до інформаційної довідки від 28 лютого 2020 року № 202284422 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, квартири АДРЕСА_1, є однокімнатною, загальною площею 39,2 кв. м, житловою площею 17,6 кв. м.

Відповідно до статті 47 ЖК України норма жилої площі на одну особу встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу.

Таким чином, частка житлової площі, на кожного з двох осіб є меншою, ніж допустимий законом мінімум на одну особу.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про вселення його до спірної квартири, як колишнього члена сім`ї власника спірної квартири, яка є однокімнатною та на праві власності належить відповідачу.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги про вселення, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки межам допустимого (розумного) втручання у право власності ОСОБА_2 за встановлених судом обставин та того, чи дотримано справедливого балансу інтересів обох сторін відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про вселення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції при винесенні рішення були належним чином оцінені подані сторонами докази, точно встановлені обставини справи та правильно застосовані норми матеріального права, а апеляційний суд помилкового скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції залишенню в силі.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.