940/1680/19 Про визнання заповіту недійсним та факту нікчемності заповіту, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини - 21.06.2023 Прийняття

треті особи: Клюківська сільська рада Тетіївського району Київської області, державний нотаріус Тетіївської районної державної нотаріальної контори Київської області Бурлаченко Олена Григорівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 17 жовтня 2022 року в складі судді Косович Т. П. та постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року в складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Семенюк Т. А.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Клюківська сільська рада Тетіївського району Київської області, державний нотаріус Тетіївської районної державної нотаріальної контори Київської області Бурлаченко О. Г., про визнання заповіту недійсним та факту нікчемності заповіту, визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3, після смерті якого залишилося спадкове майно, а саме дві земельні ділянки, розташовані на території Клюківської сільської ради Тетіївського району Київської області.

За життя ОСОБА_3 склав заповіт від 27 жовтня 2016 року, посвідчений секретарем виконкому Клюківської сільської ради Тетіївського району Київської області Непом?ящою Т. П. та зареєстрований в реєстрі за № 19, у якому він все своє майно заповів онуку ОСОБА_2 .

Позивач вказав, що зазначений заповіт є нікчемним, оскільки складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, а також недійсним, так як під час його посвідчення не було дотримано вимог, передбачених статтею 1247 ЦК України, щодо особистого підписання заповіту заповідачем.

На підставі оскаржуваного заповіту державний нотаріус Тетіївської районної державної нотаріальної контори Київської області Бурлаченко О. Г. видала на ім`я ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 та 27 червня 2018 року, які через нікчемність та недійсність заповіту від 27 жовтня 2016 року позивач також просив визнати недійсними.

Крім того, позивач просив визначити йому додатковий строк тривалістю два місяці для прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_3, посилаючись на те, що визначений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини він пропустив з поважних причин, оскільки знав про існування заповіту від 27 жовтня 2016 року на ім`я ОСОБА_2, проте не бажав суперечити волі батька та не знав, що даний заповіт підроблений.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 17 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 січня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, керувався тим, що зазначена позивачем причина пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини після смерті батька не може бути визнана поважною, оскільки вона не пов`язана з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для позивача на вчинення цих дій.

Водночас суд першої інстанції констатував, що заповіт від 27 жовтня 2016 року складений в письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, засвідчений відповідно уповноваженою особо, особисто прочитаний вголос та підписаний заповідачем ОСОБА_3, тобто волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі, а тому дійшов висновку про безпідставність позовних вимог щодо недійсності оскаржуваного заповіту.

Установивши, що ОСОБА_1 як спадкоємець першої черги після смерті ОСОБА_3 звернувся до суду з цим позовом після спливу встановленого законом строку для прийняття спадщини та за відсутності підстав для поновлення такого строку, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач вважається таким, що не прийняв спадщину після смерті батька. Вказане у свою чергу свідчить про відсутність порушеного цивільного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду, а отже є підставою для відмови у задоволенні решти позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У березні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 червня 2019 року справа № 916/3156/17, від 31 березня 2020 року справа № 348/1259/18, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не надав правової оцінки доводам позивача щодо нікчемності оскаржуваного заповіту та не звернув уваги на порушення вимог закону при посвідченні заповіту посадовою особою органу місцевого самоврядування. Так, відсутність власноручно написаного письмового застереження заповідача про прочитання заповіту вголос до його підписання та незазначення ним повного прізвища, ім'я та по батькові на спірному заповіті у графі "підпис" свідчить про те, що цей заповіт вчинено з порушення частини третьої статті 203 ЦК України. Таким чином, суди попередніх інстанцій не врахували висновок Верховного Суду про те, що недоліки в посвідченні заповіту свідчать про його нікчемність. Водночас на переконання заявника інші позовні вимоги є похідними саме від вимоги про визнання заповіту нікчемним.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У квітні 2023 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень. В обґрунтування доводів відзиву заявник вказав, що суди установили обставини дотримання порядку посвідчення заповіту, а позивач не надав належних та допустимих доказів про невідповідність заповіту внутрішній волі заповідача та не довів поважності причин пропуску ним строку на подання заяви про прийняття спадщини. За відсутності доведеного факту прийняття спадщини позивачем його право не може відновитись шляхом визнання оскаржуваного заповіту недійсним.

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3, а відповідач ОСОБА_2 - його онуком.

Відповідно до заповіту від 27 жовтня 2016 року, посвідченого секретарем виконкому Клюківської сільської ради Тетіївського району Київської області Непомнящою Т. П., ОСОБА_3 заповів все своє майно онуку ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

22 березня 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Тетіївської районної державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті його діда ОСОБА_3 .

Відповідно до довідки виконавчого комітету Клюківської сільської ради Тетіївського району Київської області від 22 березня 2018 року № 181, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, дійсно проживав і був зареєстрований на АДРЕСА_1 до дня смерті. На день смерті в шлюбі не перебував, з ним ніхто не проживав і не був зареєстрований. Спадкоємців, які б мали право на обов`язкову частку відповідно до статті 1421 ЦК України у померлого немає.

15 червня 2018 року ОСОБА_2 звернувся до Тетіївської районної державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 27 жовтня 2016 року та цього ж дня отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом, що складається з земельної ділянки площею 3, 0283 га (кадастровий номер 3224684000:05:010:0016).

27 червня 2018 року державний нотаріус Тетіївської районної державної нотаріальної контори Бурлаченко О. Г. видав на ім`я ОСОБА_2 додаткове свідоцтво про на спадщину за заповітом, що складається з земельної ділянки площею 3,0281 га (кадастровий номер 3224684000:05:010:0017).

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам оскаржувані судові рішення відповідають з таких підстав.

Щодо вимог про визначення додаткового строку для прийняття спадщини

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Подання заяви про прийняття спадщини є дією, яку повинен вчинити спадкоємець, який бажає прийняти спадщину тоді, коли такий спадкоємець не проживав на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем. Відповідно, пропустити строк на прийняття спадщини може спадкоємець, який постійно не проживав на час відкриття спадщини зі спадкодавцем.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними.

З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

У постанові від 28 березня 2022 року в справі № 750/2158/21 (провадження № 61-753св22) Верховний Суд зазначив, що поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: 1) тривала хвороба спадкоємців; 2) велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; 3) складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; 5) необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.

Судами встановлено, що позивач був обізнаний про те, що його батько склав заповіт на користь онука, проте після смерті батька ІНФОРМАЦІЯ_1 спадщини не прийняв, із заявою про прийняття спадщини до нотаріуса не звернувся.

Позивач звернувся до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини у грудні 2019 року, пропустивши строк для прийняття спадщини після смерті його батька ОСОБА_3, який закінчився у травні 2018 року. Поважними причинами для пропуску строку позивач зазначає ті обставини, що він не знав, що складений на ім'я ОСОБА_2 заповіт є підробленим.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшли правильного висновку про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів наявності поважних причин, пов`язаних з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами, що завадили йому подати заяву нотаріусу про прийняття спадщини протягом шести місяців після смерті його батька.

Зазначені позивачем причини пропуску вказаного строку (небажання суперечити волі батька, висловленій у заповіті, та здобуті ним докази, які на його переконання свідчать про підробку цього заповіту) не є поважними в розумінні статті 1272 ЦК України, оскільки не свідчать про наявність об`єктивних, непереборних, істотних труднощів для спадкоємця на вчинення цих дій.

Щодо порушення прав позивача

Відповідно до частини першої статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця й залежить виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.

Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину.

При зверненні до суду із позовними вимогами про визнання недійсним та нікчемним заповіту, складеного на користь ОСОБА_2, ОСОБА_1 вважав, що оспорюваним заповітом порушені його права та інтереси, які підлягають судовому захисту.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з пунктом 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій, з урахуванням обставин справи, на підставі досліджених доказів, яким надано належну правову оцінку, правильно встановили, що ОСОБА_1 не прийняв спадщину після смерті батька, оскільки в установлений законом строк не подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини і постійно не проживав зі спадкодавцем. Водночас ОСОБА_1 відмовлено у визначенні додаткового строку для прийняття спадщини.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням зазначених вимог закону та встановлених обставин у справі правильно виходили із того, що вимоги позову ОСОБА_1 не можуть бути задоволені з підстав неприйняття ним спадщини, оскільки захисту підлягає тільки порушене право, яке в цьому випадку не відбулось.

Даних про те, що ОСОБА_1 має право на обов`язкову частку у спадщині на підставі статті 1241 ЦК України матеріали справи не містять.

З огляду на наведене Верховний Суд вважає, що судами попередніх інстанцій було правильно установлені фактичні обставини справи, на підставі яких зроблені обґрунтовані висновки щодо відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Аналогічні висновки про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку із недоведенням заявниками фактів прийняття спадщини та, як наслідок, відсутність порушеного права, що підлягає захисту, були висловлені Верховним Судом у постановах: від 31 серпня 2020 року (справа № 476/988/17, провадження № 61-2532св19) та від 16 червня 2021 року (справа № 652/1031/18, провадження № 61-21387св19).

Зазначені ОСОБА_1 у касаційній скарзі аргументи про нікчемність заповіту та похідний характер інших позовних вимог від вимоги про визнання заповіту нікчемним, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлені без додержанням норм процесуального права, зводяться до незгоди з висновками судів та його власного тлумачення норм спадкового та процесуального законодавства, оскільки під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17, від 31 березня 2020 року в справі № 348/1259/18, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведених справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Так, предметом розгляду справи № 916/3156/17 є застосування наслідків недійсності договору про розірвання договору застави майнових прав, а у справі 348/1259/18 - визнання правочину (заповіту) дійсним.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суди попередніх інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судові рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.