645/6584/20 Про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та зобов`язання вчинити певні дії - 20.06.2023 Прийняття

Відмова у задоволенні позову мотивована недоведеністю умислу ОСОБА_2 у відчуженні квартири з метою уникнення виконання своїх майнових зобов`язань (повернення боргу) перед позивачем. Посилання позивача на частину третю статті 228 ЦК України як на підставу визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 19 жовтня 2020 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, є хибним, оскільки у цьому випадку мова йде саме про відчуження нерухомого майна з метою подальшого уникнення цивільної відповідальності за результатами розгляду справи про стягнення боргу за розпискою. Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Відчуження майна здійснено ОСОБА_2 після пред`явлення до нього позову ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики. Однак, позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним до того, як у справі № 591/6114/20 ухвалено судове рішення, яке б набрало законної сили, про задоволення позовних вимог, тобто обґрунтування позивача щодо намагання ОСОБА_2 уникнути цивільної відповідальності за результатами розгляду справи є лише його припущеннями. Позивач не довів, що у ОСОБА_2 відсутнє будь-яке інше майно, яке належить йому на праві власності та за рахунок якого останній може виконати рішення суду, у разі задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Крім того, позивач не довів той факт, що продаж спірної квартири відбувся саме з метою уникнення цивільної відповідальності, а не з метою отримання коштів для виконання умов договору позики.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 09 червня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений 19 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, щодо квартири АДРЕСА_1, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 5895.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд зазначив, що станом на момент укладення ОСОБА_2 спірного правочину 19 жовтня 2020 року останній був обізнаний про судове провадження у справі відносно нього, ініційоване ОСОБА_1, про стягнення боргу за розпискою. Ураховуючи те, що станом на момент укладення правочину купівлі-продажу від 19 жовтня 2020 року, зареєстрованого за реєстровим номером 5895, ухвала Зарічного районного суду міста Суми від 06 жовтня 2020 року у справі № 591/6114/20 про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 була чинною, у відповідача ОСОБА_2 було відсутнє право 19 жовтня 2020 року здійснювати дії щодо відчуження вищевказаного нерухомого майна. Оскільки станом на 19 жовтня 2020 року на підставі ухвали Зарічного районного суду міста Суми від 06 жовтня 2020 року у справі № 591/6114/20 було наявне обтяження на спірну квартиру, апеляційний суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу від 19 жовтня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Кошель Т. В., зареєстрований в реєстрі за № 5895, щодо квартири АДРЕСА_1 підлягає визнанню недійсним.

Додатково апеляційний суд вказав, що рішенням Зарічного районного суду міста Суми від 12 травня 2021 року, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у сумі 622 578,80 грн. Обтяження у виді арешту нерухомого майна, належного відповідачеві ОСОБА_2, вживались судом за клопотаннями позивача ОСОБА_1 для забезпечення виконання майбутнього рішення суду. Отже, відчуження ОСОБА_2 належного йому нерухомого майна в період вжитих судом обтяжень, яке в свою чергу виступало запорукою виконання судових рішень про стягнення з відповідача заборгованості, є належним підтвердженням наявності порушених оспорюваним договором прав та інтересів ОСОБА_1 . Продавець не надав суду жодних доказів того, що у нього на момент продажу квартири було інше майно, за рахунок якого він міг би виконати зобов`язання з повернення ОСОБА_1 боргу за розпискою.

Щодо вимоги позивача про поновлення права власності на спірну квартиру ОСОБА_2 суд апеляційної інстанції зазначив, що підставою для державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 був договір купівлі-продажу від 19 жовтня 2020 року (реєстровий № 5895), тому відповідно до чинного законодавства у зв`язку із визнанням недійсним договору купівлі-продажу підлягає скасуванню і запис про державну реєстрацію права власності № 38717225 від 19 жовтня 2020 року (т. 1, а. с. 19), вчинений приватним нотаріусом ХМНО Кошель Т. В.

Аргументи учасників

У березні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_3 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначає, що при задоволенні позову апеляційний суд не врахував, що, укладаючи спірний договір, він мав на меті покращити побутові умови проживання сина ОСОБА_4, який навчається у місті Харкові. Договір укладався через агентство нерухомості, до його укладення він не був знайомий з ОСОБА_2, будь-яких відносин між ними не було. Це свідчить про те, що при укладенні договору він діяв добросовісно. Він та дружина зробили у придбаній квартирі ремонт, сплачують комунальні послуги і з 01 листопада 2020 року до цього часу його син проживає в цій квартирі. Зазначеними доказами підтверджено добропорядність ОСОБА_3 щодо оспорюваного правочину.

ОСОБА_3 вказує, що вчинений правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, всі його умови виконані. У покупця та у продавця був наявний умисел на реальне настання правових наслідків. Дії покупця свідчать саме про добросовісну поведінку, яка не спрямована на позбавлення позивача в майбутньому його законних прав. ОСОБА_3 як покупець, ОСОБА_2, як продавець, до або в момент укладення договору купівлі-продажу, разом або кожен окремо не мали на меті введення в оману третьої особи - ОСОБА_1, або будь-яку іншу особу щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників. ОСОБА_3 і ОСОБА_2 не є родичами, друзями, приятелями, взагалі дізналися один про одного в зв`язку з його бажанням, як продавця, продати вказану квартиру, отримати за неї кошти від покупця, передати її покупцю, а також у зв`язку із бажанням покупця придбати вказану квартиру, передати продавцю за неї кошти, прийняти цю квартиру від продавця. У сторін не було свідомого наміру невиконання зобов`язань договору, не було умислу приховування справжніх намірів учасників правочину.

ОСОБА_3 не було відомо про наявність у продавця боргів, відкритого провадження у суді про стягнення заборгованості за договором позики, про те, що ухвалою суду заборонено відчужувати цю квартиру. Про наявність в провадженні Зарічного районного суду м. Суми справи № 591/6114/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу ОСОБА_3 вперше стало відомо, коли 03 грудня 2020 року поштою отримав лист з Фрунзенського районного суду м. Харкова. ОСОБА_5 не повідомляв про наявність в нього будь-яких правовідносин з будь-якими особами щодо його боргових зобов`язань. На момент укладення оспорюваного договору ОСОБА_2 не був боржником на підставі судового рішення про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 грошових коштів. Позивач не спростував презумпцію правомірності правочину і не довів, що правочин є фіктивним. У нього не було умислу сприяти продавцю в уникненні відповідальності від повернення боргу. Наявність постанови про накладення арешту на майна за відсутності доказів отримання боржником такої постанови не свідчить про недобросовісні дії продавця з відчуження належного йому на праві власності майна. Сам по собі момент вчинення оспорюваного правочину (до ухвалення судового рішення про стягнення коштів на погашення сплачених боргів) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17.

Наявність постанови про накладення арешту на все майно, за відсутності доказів отримання боржником такої постанови, також не може свідчити про недобросовісні дії боржника з відчуження (дарування) належного йому на праві власності нерухомого майна (постанова Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 359/1526/20).

Задовольняючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_2 під час розгляду справи в суді першої інстанції зазначав, що йому не було відомо про наявність в провадженні Зарічного районного суду м. Суми справи № 591/6114/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу і про наявність ухвали Зарічного районного суду м. Суми від 06 жовтня 2020 року, якою було заборонено відчуження спірної квартири ОСОБА_2, також обізнаний не був і цю ухвалу не отримував на час укладання зі мною договору купівлі-продажу спірної квартири. Наявність ухвали суду про забезпечення позову, за відсутності доказів отримання боржником такої ухвали, також не може свідчити про недобросовісні дії ОСОБА_2 з відчуження належного йому на праві власності нерухомого майна. Апеляційний суд не послався на відсутність ознак фіктивності укладання правочину (спірного договору), не піддав це перевірці, а обмежився лише посиланням на висновок у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, що не відповідає висновку у постанові Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 359/1526/20.

У квітні 2023 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому він вказує, що доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_2 не було відомо про постановлення ухвали про заборону відчуження спірної квартири від 06 жовтня 2020 року, спростовуються матеріалами справи - супровідними листами про направлення ОСОБА_2 копії цієї ухвали. Постанови Верховного Суду, на які міститься посилання у касаційній скарзі, є нерелевантними. Суд апеляційної інстанції ухвалив обґрунтоване рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

ОСОБА_3 у касаційній скарзі посилається на випадки, передбачені частиною третьою статті 389 ЦПК України, а саме, зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики у подібних правовідносинах; справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу, оскарженими судовими рішеннями порушені майнові права позивача; суд першої інстанції відніс справу з ціною позову 643 884,00 грн до категорії малозначних помилково.

Доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі

№ 522/23819/15-ц, від 30 травня 2022 року у справі № 344/10730/16-ц, від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 21 вересня 2022 року у справі № 369/1943/20, від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15, від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16, від 03 травня 2022 року у справі № 359/1526/20, від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 03 серпня 2021 року у справі № 295/6177/19-ц, від 05 липня 2018 року у справі № 922/2878/17, постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1837цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2552цс16.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що19 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №5895, згідно з яким квартира перейшла у власність ОСОБА_3 .

Між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 існує спір про стягнення боргу за розпискою, який розглядався Зарічним районним судом міста Суми (справа № 591/6114/20).

З метою забезпечення виконання майбутнього рішення суду про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 звертався до суду з заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру відповідача ОСОБА_2 .

Ухвалою Зарічного районного суду міста Суми 06 жовтня 2020 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково, забезпечено позов шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти відчуження квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_2, до набрання законної сили рішенням у справі. Копію ухвали направлено сторонам і Департаменту реєстрації Харківської міської ради. Зазначено, що ухвала підлягає негайному виконанню з дня її постановлення незалежно від її оскарження і відкриття виконавчого провадження.

Рішенням державного реєстратора Департаменту реєстрації Харківської міської ради Харківської області Гетьманом П. С. було відмовлено

ОСОБА_1 у державній реєстрації обтяження, заборони на нерухоме майно на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, з підстав того, що на час звернення до державного реєстратора вищевказане нерухоме майно вибуло з власності ОСОБА_2 .

З жовтня 2020 року у провадженні Зарічного районного суду міста Суми перебувала цивільна справа № 591/6114/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за розпискою. За наслідком розгляду вказаної справи 12 травня 2021 року Зарічним районним судом міста Суми ухвалено рішення, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у сумі 622 578,80 грн, судовий збір у розмірі 6 846,16 грн. Зазначене рішення суду набрало законної сили, оскаржене не було.

19 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого продавець передав у власність покупця, а покупець прийняв у власність та сплатив відповідно за придбану квартиру під номером АДРЕСА_1, грошову суму на умовах та у строки, визначені цим договором.

У пункті 4 договору зазначено, що за даними Єдиного реєстру заборона відчуження зазначеної квартири відсутня (довідка та Витяги видані 19 жовтня 2020 року).

Пунктом 2 вказаного договору зафіксовано, що продаж, що є дійсним наміром сторін, вчинено за 643 884,00 грн, що згідно з курсом НБУ є еквівалентом 22 700,00 доларів США.

Цей договір посвідчено приватним нотаріусом ХМНО Кошель Т. В., зареєстровано у реєстрі за № 5895.

На підставі укладення вказаного договору приватним нотаріусом ХМНО Кошель Т. В. 19 жовтня 2020 року прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 54638258, на підставі якого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19 жовтня 2020 року зареєстровано запис № 3871722 про реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1, за ОСОБА_3 .

Під час розгляду справи судом першої інстанції приватним нотаріусом ХМНО Кошель Т. В. було надано копії нотаріальної справи щодо посвідчення зазначеного правочину.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за № 228558043 від 19 жовтня 2020 року та № 228558387 від 19 жовтня 2020 року ОСОБА_2 не мав у власності будь-якого іншого майна, крім квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Станом на момент вчинення ОСОБА_2 спірного правочину від 19 жовтня 2020 року з продажу вказаної квартири обтяження у виді арешту на це майно існувало та судом не скасовувалось.

Позиція Верховного Суду

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України (254к/96-ВР) , за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) "використовувала/використовували право на зло";

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/ набуття/ зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).

В ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним".

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/ набуття/ зміни/ встановлення/ припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:

"позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України".

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

фіктивного (стаття 234 ЦК України);

такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);

такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що:

"цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 (провадження № 61-13833св19) зазначено:

"при зверненні із позовом ОСОБА_1 зазначала, що оспорюваний договір дарування укладений з метою уникнення ОСОБА_4 відповідальності щодо виконання судового рішення у справі № 606/2445/14-ц, оскільки вона є співвласником Ѕ частини подарованого будинку. За рахунок реалізації належної їй частки у будинку можливо було б частково погасити стягнуту судом заборгованість.

У справі, що переглядається:

очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваного договору дарування) "вживали право на зло", оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір дарування) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника;

встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним, тобто вчиненим на шкоду кредитору;

до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір, як фраудаторний, відноситься:

дарувальник ОСОБА_2, на ім`я якого було зареєстроване право власності на Ѕ частку житлового будинку АДРЕСА_1, що є спільною сумісною власністю ОСОБА_4, безоплатно передав цей будинок ОСОБА_3, сину боржника, після пред`явлення до ОСОБА_4 позову про стягнення боргу за договорами позики, укладеними між останньою та ОСОБА_1, що свідчить про те, що сторони договору діють очевидно недобросовісно та зловживають правами, оскільки вчинили оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси позикодавця і направлений на недопущення звернення стягнення на майно, що є спільною власністю боржника та ОСОБА_4;

момент укладення оспорюваного правочину - 04 лютого 2015 року, тобто після відкриття провадження 04 листопада 2014 року у справі № 606/2445/14-ц за позовом ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_4 боргу за договорами позики. За таких обставин, суди дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Тому судові рішення у частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 до сторін оспорюваного правочину ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору належить скасувати, а позовні вимоги в указаній частині задовольнити".

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

звертаючись із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу, ОСОБА_1 посилався на те, що у провадженні Зарічного районного суду міста Суми перебуває справа № 591/6114/20 за його ( ОСОБА_1 ) позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу. 06 жовтня 2020 року суд у справі № 591/6114/20 постановив ухвалу про забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_2 відчужувати квартиру АДРЕСА_1, копія якої була направлена позивачу, відповідачу та Департаменту реєстрації Харківської міської ради. Про наявність вищевказаної ухвали, а також розгляд справи № 591/6114/20 ОСОБА_2 було відомо, про що свідчать супровідні листи про направлення Зарічним районним судом міста Суми процесуальних документів ОСОБА_2 . Не зважаючи на означені обставини, 21 жовтня 2020 року ОСОБА_2 повідомив його про те, що вже продав квартиру, на яку накладений арешт. 22 жовтня 2020 року він отримав інформацію з Державного реєстру прав на нерухоме майно, згідно з якою новим власником квартири став ОСОБА_3 . Позивач стверджував, що продаж квартири відбувся саме з метою уникнення відповідальності ОСОБА_2 від виконання рішення у справі № 591/6114/20 про стягнення боргу;

апеляційний суд встановив, що станом на момент укладення ОСОБА_2 оспорюваного договору купівлі-продажу 19 жовтня 2020 року ОСОБА_2 був обізнаний про судове провадження у справі відносно нього, ініційоване ОСОБА_1, про стягнення боргу за розпискою. Апеляційний суд вказав, що ухвалою Зарічного районного суду міста Суми 06 жовтня 2020 року у справі № 591/6114/20 заяву ОСОБА_1 задоволено частково, забезпечено позов шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти відчуження квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_2, до набрання законної сили рішенням у справі. Копію ухвали направлено сторонам і Департаменту реєстрації Харківської міської ради. Зазначено, що ухвала підлягає негайному виконанню з дня її постановлення незалежно від її оскарження і відкриття виконавчого провадження;

апеляційний суд зазначив, що станом на момент вчинення оспорюваного договору купівлі-продажу від 19 жовтня 2020 року, зареєстрованого за реєстровим номером 5895, ухвала Зарічного районного суду міста Суми від 06 жовтня 2020 року у справі № 591/6114/20 про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 була чинною;

19 жовтня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 5895, згідно з яким квартира перейшла у власність ОСОБА_3 ;

апеляційний суд врахував, що: приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису; застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

До обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорюваний договір купівлі-продажу, як фраудаторний, відноситься те, що:

продавець ОСОБА_2 відчужив квартиру (19 жовтня 2020 року) після пред`явлення ОСОБА_1 до нього позову про стягнення боргу за розпискою (справа № 591/6114/20) та накладення арешту на цю квартиру ухвалою Зарічного районного суду міста Суми 06 жовтня 2020 року, обізнаність боржника про судове провадження у справі відносно нього, що свідчить про те, що сторони договору діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами, оскільки вчинили оспорюваний договір купівлі-продажу, який порушує майнові інтереси ОСОБА_1 і направлений на недопущення звернення стягнення на майно, що є власністю боржника ОСОБА_2 ;

момент вчинення оспорюваного правочину - 19 жовтня 2020 року, тобто після відкриття провадження у справі № 591/6114/20 (06 жовтня 2020 року) та постановлення ухвали Зарічного районного суду міста Суми 06 жовтня 2020 року про накладення арешту на квартиру.

За таких обставин, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу.

Доводи касаційної скарги про те, що позивач не спростував презумпцію правомірності правочину і не довів, що правочин є фіктивним, колегія суддів відхиляє.

Аналіз оскарженої постанови свідчить, що апеляційний суд не посилався на положення статті 234 ЦК України як на підставу задоволення позовних вимог, тому не суперечить висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 369/1943/20, на яку міститься посилання в касаційній скарзі.

Необґрунтованим є посилання у касаційній скарзі на висновок викладений у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17, про те, що сам по собі момент вчинення оспорюваного правочину (до ухвалення судового рішення про стягнення коштів на погашення сплачених боргів) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому.

У постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17 зазначено, що "у справі, яка переглядається, установлено відсутність у ОСОБА_2 грошових зобов`язань перед колишнім чоловіком ОСОБА_1, що підтверджується рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 18 липня 2017 року, яке набрало законної сили. Таким чином, вирішуючи спір щодо недійсності оспорюваних у цій справі договорів дарування, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, установивши, що боргові зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 відсутні, що встановлено рішенням суду, а позивач не довів належними та допустимими доказами існування умислу в діях відповідачів при укладенні оспорюваних договорів дарування, дійшов обґрунтованого висновку, що позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Суди правильно виходили з того, що сам по собі момент вчинення оспорюваних правочинів (до ухвалення судового рішення про стягнення коштів на погашення сплачених боргів) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочини як такі, що вчинені на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому".

Висновок, на який посилається відповідач у касаційній скарзі, зроблений у контексті фактичних обставин справи № 524/5846/17, в якій, зокрема, встановлено, що боргові зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 відсутні, що встановлено рішенням суду. Тому висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17.

Посилання ОСОБА_3 на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 травня 2022 року у справі № 359/1526/20, про те, що наявність постанови про накладення арешту на все майно за відсутності доказів отримання боржником такої постанови також не може свідчити про недобросовісні дії боржника з відчуження (дарування) належного йому на праві власності нерухомого майна (постанова).

Апеляційний суд встановив, що станом на момент укладення ОСОБА_2 спірного правочину 19 жовтня 2020 року останній був обізнаний про провадження у справі відносно нього за позовом ОСОБА_1 про стягнення боргу за розпискою. Станом на момент укладення правочину купівлі-продажу від 19 жовтня 2020 року, зареєстрованого за реєстровим номером 5895, ухвала Зарічного районного суду міста Суми від 06 жовтня 2020 року у справі № 591/6114/20 про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 була чинною. Тому висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 359/1526/20.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають не підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без дотримання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку із наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить залишити без задоволення; оскаржену постанову апеляційного суду - без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка її подала.