450/27/15-ц Про визнання права власності в порядку спадкування - 14.06.2023 Прийняття

В обґрунтування позовної заяви зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його з відповідачем батько - ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим Звенигородською сільською радою Пустомитівського району Львівської області 10 серпня 2004 року. Згідно з заповітом від 11 травня 2004 року, посвідченим секретарем Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_4 все своє майно, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, заповів у рівних частках своїм синам, тобто позивачу ОСОБА_1 та відповідачу ОСОБА_2 . Вказаний заповіт спадкодавцем не змінено та не скасовано. ОСОБА_2 та їх мати ОСОБА_5 від свого права на спадкування відмовилися, що підтверджено відповідними заявами, посвідченими сільським головою Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_6 . Згідно з довідкою від 06 серпня 2014 року № 692, виданою виконкомом Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, на момент смерті батька позивач був зареєстрований, постійно проживав та доглядав за ним. Про відмову від спадщини заяву не подавав та вважається таким, що прийняв спадщину. Крім того, зазначив, що разом з ним і батьком у зазначеному будинку проживав постійно без реєстрації відповідач ОСОБА_2 . Право власності на житловий будинок підтверджується свідоцтвом на право власності на жилий будинок, а право власності на земельну ділянку державним актом про право власності на землю, однак оригінали таких було втрачено, що унеможливлює оформлення права власності через нотаріальну контору.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним в порядку спадкування після ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/2 частини будинковолодіння АДРЕСА_1, яке складається з житлового будинку - літ. "А-1", загальною площею 85,3 кв. м, житловою площею 61,5 кв. м, цокольного поверху - літ. "Цк.", веранди - літ. "а", погребу - літ. "т а", східців - літ. "а1", вбиральні - літ. "Б", літньої кухні - літ. "В", сараю - літ. "Г", сараю - літ. "Д", погребу - літ. "т е", колодязя - літ. "К", огорожі - № 1 та № 2, воріт - № 3, хвіртки - № 4; та право власності на 1/2 частини земельних ділянок, площею 0,5355 га, кадастровий номер 4623683100:20:000:008, та площею 0,3827 га, кадастровий номер 4623683100:16:000:0012, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, згідно з державним актом на право приватної власності на землю від 29 березня 2022 року серії IV-ЛВ № 084799.

У лютому 2015 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування.

Зустрічну позовну заяву обґрунтував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його з ОСОБА_1 батько, ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим Звенигородською сільською радою Пустомитівського району Львівської області 10 серпня 2004 року. Згідно з заповітом від 11 травня 2004 року, посвідченим секретарем Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_4 все своє майно, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, заповів у рівних частках своїм синам, тобто позивачу за зустрічним позовом ОСОБА_2 та відповідачу за зустрічним позовом ОСОБА_1 . Вказаний заповіт спадкодавцем не змінено та не скасовано. Згідно з довідкою від 12 травня 2015 року № 191, виданою сільською радою, на момент смерті батька ОСОБА_2 постійно проживав без реєстрації та доглядав за ним в житловому будинку АДРЕСА_1 . Про відмову від спадщини заяву не подавав, вважається таким, що прийняв спадщину. Крім того, зазначив, що разом з ним і батьком у зазначеному будинку проживав постійно брат ОСОБА_1 . Право власності на житловий будинок підтверджується свідоцтвом на право власності на жилий будинок, а право власності на земельну ділянку державним актом про право власності на землю, однак оригінали таких було втрачено, що унеможливлює оформлення права власності через нотаріальну контору.

З огляду на викладене, ОСОБА_2 просив суд визнати за ним в порядку спадкування після ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/2 частини будинковолодіння АДРЕСА_1, яке складається з житлового будинку - літ. "А-1", загальною площею 85,3 кв. м, житловою площею 61,5 кв. м, цокольного поверху - літ. "Цк.", веранди - літ. "а", погребу - літ. "т а", східців - літ. "а1", вбиральні - літ. "Б", літньої кухні - літ. "В", сараю - літ. "Г", сараю - літ. "Д", погребу - літ. "т е", колодязя - літ. "К", огорожі - № 1 та № 2, воріт - № 3, хвіртки - № 4; та право власності на 1/2 частини земельних ділянок, площею 0,5355 га, кадастровий номер 4623683100:20:000:008, та площею 0,3827 га, кадастровий номер 4623683100:16:000:0012, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, згідно з державним актом на право приватної власності на землю від 29 березня 2022 року серії IV-ЛВ № 084799.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 березня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/2 частини будинковолодіння АДРЕСА_1, право власності на 1/2 частини земельних ділянок, площею 0,5355 га, кадастровий номер 4623683100:20:000:008, та площею 0,3827 га, кадастровий номер 4623683100:16:000:0012, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, згідно з державним актом на право приватної власності на землю, від 29 березня 2002 року серія IV-ЛВ № 084799. Визнано за ОСОБА_2 в порядку спадкування за ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/2 частини будинковолодіння АДРЕСА_1, право власності на 1/2 частини земельних ділянок площею 0,5355 га, кадастровий номер 4623683100:20:000:008, та площею 0,3827 га, кадастровий номер 4623683100:16:000:0012, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, згідно з державним актом на право приватної власності на землю, від 29 березня 2002 року серія IV-ЛВ № 084799.

Ухвалюючи наведене судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що спадкодавець ОСОБА_4 за життя набув права власності на спірний житловий будинок та земельну ділянку на підставах, що не заборонені законом; оригінали правовстановлюючих документів на це майно втрачено, і вони не можуть бути відновлені у встановленому законодавством порядку; 11 травня 2004 року ОСОБА_4 розпорядився своїм правом власності на належне йому майно та склав заповіт, яким все своє майно, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, заповів у рівних частках своїм синам - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; заповіт спадкодавцем не змінено та не скасовано; спадкоємці вчинили дії, які свідчать про прийняття спадщини, тому дійшов висновку, що вимоги первісного та зустрічного позовів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно підлягають задоволенню.

Не погоджуючись із наведеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3, який не брав участі у розгляді справи, подав до суду апеляційну скаргу, в якій просив скасувати таке судове рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 06 червня 2022 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3

08 листопада 2022 року в судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 звернувся до суду з клопотанням про закриття апеляційного провадження, оскільки оскаржуваним рішенням питання про права та обов`язки ОСОБА_3 не вирішувалося.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 задоволено. Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 березня 2015 року закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 362 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Закриваючи апеляційне провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_3 не надав суду належних та допустимих доказів того, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції вирішувались питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У січні 2023 року ОСОБА_3 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України мотивована порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема тим, що суд не встановив всіх обставин справи, не дослідив всіх наявних у справі доказів та дійшов передчасного висновку про закриття апеляційного провадження.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції:

- не звернув увагу на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 протягом шестимісячного строку не зверталися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини ОСОБА_4, а тому вони вважаються такими, що не прийняли спадщини;

- не надав належної оцінки тому, що у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження, при цьому у цій справі відсутність умов для одержання у нотаріальній конторі не підтверджена належними доказами, а саме відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину;

- не звернув увагу на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не надали належних доказів їх постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини;

- не врахував, що заявник як спадкоємець ОСОБА_4 першої черги має право на спадкування за законом;

- проігнорував те, що рішенням суду першої інстанції порушується спадкові права заявника, як спадкоємця ОСОБА_4 .

У червні 2023 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, в якому заявник, посилаючись на необґрунтованість доводів касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 09 січня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на підставі частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Пустомитівського районного суду Львівської області матеріали цивільної справи № 450/27/15-ц; встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2023 року матеріали справи № 450/27/15-ц надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно із копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно ОСОБА_4 на праві власності належав будинок АДРЕСА_1, загальною площею 85,3 кв. м, житловою площею 61,5 кв. м.

Цей факт також підтверджується технічним паспортом на індивідуальний житловий будинок, який виготовлений 16 липня 2004 року.

Згідно з довідкою від 06 серпня 2014 року № 692, виданою Звенигородською сільською радою Пустомитівського району Львівської області, зазначений житловий будинок рахується за померлим ОСОБА_4 згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, серії НОМЕР_2 .

Крім того, ОСОБА_4 згідно з Державним актом на право приватної власності на землю від 29 березня 2022 року серії IV-ЛВ № 084799 передана земельна ділянка площею 0,9182 га на території Звенигородської сільської ради.

Згідно із довідками про кількісні і якісні характеристики земельної ділянки, земельні ділянки площею 0,5355 га, кадастровий номер 4623683100:20:000:008, та площею 0,3827 га, кадастровий номер 4623683100:16:000:0012, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовані на території Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер у віці 74 роки, про що зроблено запис за № 35, що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 10 серпня 2004 року серії НОМЕР_3, виданого Звенигородською сільською радою Пустомитівського району Львівської області.

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на належне йому майно.

Згідно із копією свідоцтва про одруження від 25 липня 1969 року ОСОБА_4 16 жовтня 1953 року одружився із ОСОБА_8, яка після реєстрації одруження змінила прізвище на ОСОБА_9 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними братами, а ОСОБА_4 та ОСОБА_10 їхніми батьками, що підтверджується копіями свідоцтв про народження.

За життя ОСОБА_4 розпорядився своїм майном та склав заповіт від 11 травня 2004 року, який посвідчений секретарем Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, згідно з яким все своє майно, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, заповів у рівних частках своїм синам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Згідно з довідкою виконавчого комітету Звенигородської сільської ради ОСОБА_1 до дня смерті свого батька проживав з ним, доглядав його.

Крім цього, у батьківському будинку, який рахується за ОСОБА_4, проживав без реєстрації і його син ОСОБА_2 .

Звертаючись до суду із позовною заявою та зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування свої позовні вимоги обґрунтовували тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їх батько ОСОБА_4, який згідно з заповітом все своє майно заповів їм у рівних частках. ОСОБА_1 стверджував, що брат ОСОБА_2 та мати ОСОБА_5 від свого права на спадкування відмовилися, при цьому, він на момент смерті батька був зареєстрований та постійно проживав та доглядав за ним, про відмову від спадщини заяву не подавав та вважається таким, що прийняв спадщину, однак, оскільки оригінали правовстановлюючих документів було втрачено, не може оформити право власності через нотаріальну контору, тому звернувся до суду.

ОСОБА_2 у зустрічному позові теж зазначав, що на момент смерті батька постійно проживав з ним без реєстрації та доглядав за ним у житловому будинку АДРЕСА_1, про відмову від спадщини заяву не подавав, та вважається таким, що прийняв спадщину. Як позивач, так і відповідач визнають факт постійного проживання кожного із них із батьком на час його смерті.

Відповідно до поданої заяви ОСОБА_10 проти задоволення позовів її синів не заперечувала.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 19 березня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_11 в порядку спадкування за ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/2 частини будинковолодіння АДРЕСА_1, право власності на 1/2 частини земельних ділянок площею 0,5355 га, кадастровий номер 4623683100:20:000:008, та площею 0,3827 га, кадастровий номер 4623683100:16:000:0012, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, згідно з державним актом на право приватної власності на землю, від 29 березня 2002 року серія IV-ЛВ № 084799. Визнано за ОСОБА_2 в порядку спадкування за ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/2 частини будинковолодіння АДРЕСА_1, право власності на 1/2 частини земельних ділянок площею 0,5355 га, кадастровий номер 4623683100:20:000:008, та площею 0,3827 га, кадастровий номер 4623683100:16:000:0012, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих на території Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, згідно з державним актом на право приватної власності на землю, від 29 березня 2002 року серія IV-ЛВ № 084799.

Право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, ОСОБА_3 обґрунтував тим, що він є братом сторін у справі та сином спадкодавця ОСОБА_4 . Після смерті батька не заявляв про відмову від прийняття спадщини. Брати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 протягом шестимісячного строку не подали нотаріусу заяв про прийняття спадщини, а отже її не прийняли,натомість він, як спадкоємець має право на спадкування за законом. Також ОСОБА_1 та ОСОБА_2, знаючи про наявність іншого спадкоємця першої черги, приховали таку обставину від суду.

Правове обґрунтування

У статті 129 Конституції України у числі основних засад судочинства зазначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України (254к/96-ВР) основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22 рішення ЄСПЛ від 28 березня 2006 року у справі "Мельник проти України", заява № 23436/03).

Реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення ставиться у залежність від положень процесуального закону.

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Наведена стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Разом із тим, судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи.

Пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Системний аналіз наведеної норми процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. Якщо обставини вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.

Схожий правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Постановляючи ухвалу про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що ОСОБА_3 не надав суду належних та допустимих доказів того, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції вирішувались питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, а тому дійшов обґрунтованого висновку про те, що він не має права на оскарження такого судового рішення в апеляційному порядку.

Доводи касаційної скарги про те, що заявник як спадкоємець ОСОБА_4 першої черги має право на спадкування за законом і рішення суду першої інстанції порушені його спадкові права, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до статей 1216, 1217 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

За загальним правилом, визначеним частиною першою статті 1270 ЦК України, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців.

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11 травня 2004 року спадкодавець ОСОБА_4 розпорядився своїм майном та склав заповіт, яким все своє майно, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, заповів у рівних частках своїм синам - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Цей заповіт спадкодавцем за життя не змінено та не скасовано.

Спадкоємцю на праві власності належало будинковолодіння АДРЕСА_1 та земельні ділянки: площею 0,5355 га, кадастровий номер 4623683100:20:000:008, та площею 0,3827 га, кадастровий номер 4623683100:16:000:0012.

Оригінали документів про право власності на це спадкове майно було втрачено.

ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Гринів Пустомитівського району Львівської області ОСОБА_4 помер.

Спадкоємці за заповітом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вчинили дії, які свідчать про прийняття спадщини за заповітом ОСОБА_4, а саме постійно проживали із спадкодавцем за адресою: будинковолодіння АДРЕСА_1 (частина третя статті 1268 ЦК України).

Натомість, у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази того, що заявник ОСОБА_3 як спавдкоємець першої черги, який зареєстрований у с. Заболотівці, Стрийського району, Львівської області, проживав разом із спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини і прийняв спадщину, також відсутні докази й того, що він звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті свого батька, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази того, що ОСОБА_3 звертався до суду із заявою про надання додаткового строку для прийняття спадщини і відповідного судового рішення.

Отже, ухваленим у цій справі судовим рішенням суду першої інстанції права ОСОБА_3 як спадкоємця ОСОБА_4 не порушені.

Аргументи касаційної скарги про те, що не ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не надали належних доказів їх постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, зводиться до переоцінки доказів у справі, що за положеннями статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції щодо поданої ОСОБА_3 апеляційної скарги та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, що можуть бути підставою для скасування постановленого у справі судового рішення.

Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Ruiz Torija v. Spain", заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Hirvisaari v. Finland", заява № 49684/99).