521/14418/17 Про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним - 12.06.2023 Прийняття

Позовна заява АТ "Райффайзен Банк Аваль" мотивована тим, що 04 квітня 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 014/0054/74/72696, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 328 553 дол. США строком до 04 квітня 2027 року, а позичальник зобов`язався належним чином використати та повернути Банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відсотки за користування кредитними коштами у розмірі 13,25% річних, комісії відповідно до умов договору і тарифів кредитора та виконати всі інші зобов`язання в порядку та строки, визначені кредитним договором.

Всупереч умовам кредитного договору ОСОБА_1 не виконала взяті на себе договірні зобов`язання, не здійснювала щомісячно платежі на погашення кредитної заборгованості згідно з графіком погашення кредиту та відсотків за кредитом.

Заборгованість позичальниці перед банком за кредитним договором становить 2 289 270,93 дол. США.

У зв`язку із невиконанням позичальницею умов кредитного договору банк звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси з позовною заявою про стягнення кредитної заборгованості.

Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2012 року (справа № 2/1519/7111/11) стягнуто у солідарному порядку із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (поручитель) на користь банку кредитну заборгованість у розмірі 687 192,36 дол. США.

Під час виконання цього рішення суду позивачу стало відомо, що квартира АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_1 на праві власності, була відчужена за договором купівлі-продажу від 27 січня 2017 року її сину - ОСОБА_2 .

Відчуження квартири відбулось після ухвалення рішення у справі № 2/1519/7111/11.

Позивач вважає, що ОСОБА_1, відчужуючи належне їй на праві власності нерухоме майно своєму сину, була обізнана про судове рішення про стягнення з неї кредитної заборгованості, тому договір купівлі-продажу підлягає визнанню недійсним з огляду на те, що сторони договору є близькими родичами, уклали його з метою приховати майно від виконання в майбутньому за рахунок цього майна судового рішення про стягнення грошових коштів, без наміру створення правових наслідків, зі спрямуванням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів.

Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням уточнених позовних вимог, банк просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 27 січня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Диким С. П.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року у складі судді Мазун І. А. позовні вимоги АТ "Райффайзен Банк Аваль" залишено без задоволення.

Відмовляючи АТ "Райффайзен Банк Аваль" у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме щодо недійсності нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири в розумінні статті 234 ЦК України, зокрема, що відповідачі вчинили правочин без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися ним, та мали інші цілі, ніж ті, що передбачалися правочином, а також те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мали свідомий намір невиконання зобов`язань договору, приховували свої справжні наміри та уклали договір з метою ухилення відповідачкою ОСОБА_1 виконання в майбутньому за його рахунок своїх грошових зобов`язань.

Місцевий суд також врахував, що банк лише в травні 2017 року, тобто через майже п`ять місяців після укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскаржуваного договору купівлі-продажу, та майже через п`ять років після ухвалення Малиновським районним судом м. Одеси заочного рішення від 05 квітня 2012 року у справі № 2/1519/7111/11, звернувся до Малиновського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області із заявою про його примусове виконання. Зазначені обставини спростовують посилання позивача на те, що укладаючи 27 січня 2017 року з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу спірної квартири, ОСОБА_1 ухилялася від виконання заочного рішення у справі № 2/1519/7111/11.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Рішення місцевого суду оскаржено в апеляційному порядку АТ "Райффайзен Банк Аваль".

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 15 березня 2021 року до участі у справі, в якості правонаступника позивача - АТ "Райффайзен Банк Аваль", залучено товариство з обмеженою відповідальністю "Консалт Солюшенс" (далі - ТОВ "Консалт Солюшенс").

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року скасовано рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року та ухвалено нове рішення, яким задоволено позовні вимоги АТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ТОВ "Консалт Солюшенс".

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 27 січня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Диким С. П. та зареєстрований в реєстрі за № 99. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оспорюваний правочин порушує права та законні інтереси банку, тому банк має право на захист своїх порушених прав шляхом звернення до суду з позовом про визнання вказаного договору недійсним.

АТ "Райффайзен Банк Аваль" доведено обґрунтованість підстав позову, а саме те що оспорюваний договір купівлі-продажу спірної квартири вчинений на шкоду банку, тобто є фраудаторним правочином, що є законною підставою для визнання його недійсним.

У матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що ОСОБА_1 добровільно виконує зобов`язання щодо погашення заборгованості за кредитним договором, оскільки, навпаки, всіляко ухиляється від погашення заборгованості.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2023 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом повно і всебічно не з`ясовано обставини справи, а рішення у справі ухвалено апеляційним судом без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц та Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 16 березня 2022 року у справі № 204/9189/19, від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17, від 23 вересня 2022 року у справі № 463/11877/20.

Крім того, заявниця вказує, що справу в апеляційному суді розглянуто за відсутності відповідачів.

Провадження у суді касаційної інстанції

20 березня 2023 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

ТОВ "Консалт Солюшенс" у відзиві на касаційну скаргу вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

04 квітня 2007 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 014/0054/74/72696, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальниці кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 328 553 дол. США строком до 04 квітня 2027 року, а позичальниця зобов`язалася належним чином використати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відсотки за користування кредитними коштами в розмірі 13,25% річних, комісії згідно з умовами договору і тарифів кредитора та виконати всі інші зобов`язання в порядку та строки, визначені кредитним договором.

Відповідно до положень пункту 3.2 кредитного договору надання кредитних коштів проводилося шляхом перерахування коштів на поточний рахунок позичальниці.

За пунктом 5.1. кредитного договору позичальниця зобов`язалася здійснювати погашення кредиту та відсотків щомісячно, до 15 числа кожного місяця, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту, часткове погашення кредиту згідно з пунктом 1.3. кредитного договору та остаточне погашення отриманого кредиту до 04 квітня 2027 року (включно) на рахунок, зазначений у пункті 4.1. кредитного договору (т. 1, а.с. 8-13).

ОСОБА_1 належним чином не виконувала взяті на себе договірні зобов`язання за кредитним договором, не здійснювала щомісячно погашення кредитної заборгованості згідно з графіком погашення кредиту та відсотків за кредитом.

За розрахунками позивача кредитна заборгованість ОСОБА_1 становить 2 289 270,93 дол. США (т. 1, а.с. 22-26).

У зв`язку із невиконанням позичальницею умов кредитного договору № 014/0054/74/72696 АТ "Райффайзен Банк Аваль" звернулося до Малиновського районного суду м. Одеси із позовною заявою про стягнення кредитної заборгованості.

Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2012 року (справа № 2/1519/7111/11) позов АТ "Райффайзен Банк Аваль" задоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у солідарному порядку на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором від 04 квітня 2007 року у сумі 687 192,36 дол. США, що за курсом Національного банку України становить 5 477 404,14 грн.

Не погоджуючись із цим заочним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 13 грудня 2017 року звернулася до суду із заявою про його перегляд.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 06 лютого 2018 року заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 05 квітня 2012 року скасовано, справу призначено до розгляду у загальному порядку.

Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2018 року позов ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" задоволено. Стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у солідарному порядку на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором від 04 квітня 2007 року станом на 29 серпня 2011 року у розмірі 687 192,36 дол. США, що за курсом Національного банку України становить 5 477 404,14 грн, яка складається із: 302 072,55 доларів США (еквівалент 2 407 729,67 грн) заборгованості за кредитом; 109 977,06 дол. США (еквівалент 876 594,15 грн) заборгованості за відсотками; 275 142,75 дол. США (еквівалент 2 119 080,32 грн) пені за прострочення сплати відсотків за кредитом.

ОСОБА_1 оскаржила вказане судове рішення у апеляційному порядку.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року задоволено заяву ОСОБА_3 про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1 на заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2018 року.

У процесі розгляду апеляційним судом апеляційної скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 позивач надав до суду заяву про відмову від позову про стягнення тіла кредиту у розмірі 67 523,69 дол. США, а також пені та відсотків, яка ухвалою Одеського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року прийнята, рішення в цій частині визнано нечинним, а провадження у справі у вказаній частині закрито.

Постановою Одеського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, до якої приєдналася ОСОБА_3, у частині вимог ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ТОВ "Консалт Солюшенс", до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення тіла кредиту у розмірі 234 548,86 доларів США залишено без задоволення.

Заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 вересня 2018 року у частині позовних вимог ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є ТОВ "Консалт Солюшенс", до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про солідарне стягнення тіла кредиту у розмірі 234 548,86 дол. США залишено без змін.

ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради від 03 серпня 2009 року, на праві приватної власності належала квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а.с. 100).

27 січня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Диким С. П., зареєстрований у реєстрі за № 99, відповідно до якого ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_2 придбав у власність квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а.с. 92-93).

За витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15 серпня 2017 року, квартира за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 27 січня 2017 року належить на праві приватної власності ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 31-32).

У процесі виконання рішення суду у справі № 2/1519/7111/11 АТ "Райффайзен Банк Аваль" стало відомо, що квартира, яка належала ОСОБА_1 на праві власності була відчужена за договором купівлі-продажу від 27 січня 2017 року її сину - ОСОБА_2

10 лютого 2017 року АТ "Райффайзен Банк Аваль" звернулося до Малиновського районного суду м. Одеси із заявою про видачу по справі № 2/1519/7111/11 дублікатів виконавчих листів та поновлення строку для пред`явлення до виконання виконавчих листів (т. 2, а.с. 88-90).

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 20 лютого 2017 року зазначена заява судом задоволена, АТ "Райффайзен Банк Аваль" видані дублікати виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № 014/0054/74/72696 від 04 квітня 2007 року в сумі 687 192,36 дол. США, що в еквіваленті за курсом НБУ становить 5 477 404,14 грн, поновлено пропущений строк для їх пред`явлення до виконання. (т. 2, а.с. 92-93).

У травні 2017 року АТ "Райффайзен Банк Аваль" звернулося до Малиновського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області із заявою про примусове виконання рішення суду у справі № 2/1519/7111/11 (т. 2, а.с. 96-97).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей.

Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно із статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому

її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У статті 215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину

є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: "Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови

від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце".

Отже, у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Під час розгляду справи встановлено, що відчуження квартири відповідачкою відбулося після ухвалення судового рішення у справі № 2/1519/7111/11.

Верховний Суд у постанові від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19), в якій, визнаючи за позовом банку (кредитора) договір дарування квартири недійсним, вказав, що договір дарування був укладений через місяць після пред`явлення позову банку про стягнення кредитної заборгованості і до ухвалення рішення суду про стягнення кредиту, є фраудаторним, так як укладений боржником на шкоду кредитору. Зокрема, Верховний Суд у цій справі зазначив таке: "Верховним Судом враховано, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна кредитне зобов`язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже виникло право вимоги до поручителя основного боржника у зв`язку з його неплатоспроможністю…

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора".

До подібних висновків щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного боржником на шкоду кредитору до ухвалення рішення суду про стягнення боргу, Верховний Суд дійшов у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21) та зазначив, що "… очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваних договорів купівлі-продажу) "вживали право на зло", оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорювані договори купівлі-продажу) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника; встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорювані договори купівлі продажу є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору;до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорювані договори як фраудаторні відноситься: момент вчинення договорів (30 квітня 2016 року та 11 травня 2016 року, тобто після відкриття провадження, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засідання в справі № 439/506/16-ц)…"

Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19 виходив із обставин укладення фраудаторного правочину навіть до пред`явлення позову про стягнення боргу, зазначивши, що "… договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора".

До подібних висновків щодо визнання недійсним фраудаторного договору до ухвалення рішення про стягнення боргу дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 09 лютого 2023 року

у справі № 910/12093/20.

Колегія суддів Верховного суду погоджується з висновками апеляційного суду про те, що при укладенні оспорюваного правочину від 27 січня 2017 року воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості із ОСОБА_1 .

Отже, висновок апеляційного суду про наявність правових підстав, передбачених положеннями статті 234 ЦК України, для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, укладеного 27 січня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, недійсним є правильним.

Рішення у справі ухвалено апеляційним судом з урахуванням висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц та постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, на які апеляційний суд здійснив посилання, тому доводи заявника про їх неврахування колегія суддів вважає безпідставними.

Доводи заявниці про те, що рішення у справі ухвалено апеляційним судом без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 березня 2022 року у справі № 204/9189/19, від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17, від 23 вересня 2022 року у справі № 463/11877/20, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

У справі № 204/9189/19 розглядався спір між фізичними особами про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування записів про право власності.

Позовні вимоги у цій справі мотивовано тим, що позивач у період з 11 жовтня 2008 року по 13 січня 2014 року перебувала з ОСОБА_3 в зареєстрованому шлюбі, під час якого в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син НОМЕР_1 . Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 30 березня 2011 року у справі № 2-1876/2011 з ОСОБА_3 на її користь присуджено стягувати аліменти на сина НОМЕР_1 в розмірі 400 грн щомісячно. На підставі вказаного рішення було видано виконавчий лист, який вона пред`явила до виконання. Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 05 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2015 року, визнано за ОСОБА_3 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . У зв`язку з несплатою аліментів 21 лютого 2018 року державний виконавець виніс постанову, якою наклав арешт на все майно боржника.Незважаючи на наявність арешту, в березні 2018 року вищезгадане домоволодіння було відчужене на користь ОСОБА_4, про що свідчать відповідні договори купівлі-продажу. Крім того, через ухилення від виконання рішення суду про сплату аліментів 21 березня 2019 року ОСОБА_3 було оголошено в розшук. Віднайдений поліцією боржник повідомив, що не укладав жодних договорів купівлі-продажу, тим паче, що йому було відомо про проживання в житловому будинку колишньої дружини з дитиною. Вважає, що як відчуження майна, на яке накладено арешт, так і укладення спірних договорів з метою уникнення виконання рішення суду, свідчить про недійсність таких правочинів. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним договір купівлі-продажу від 13 березня 2018 року № 161, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, щодо продажу 1/2 частини домоволодіння по АДРЕСА_1; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 14 березня 2018 року № 163, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, щодо продажу 1/2 частини домоволодіння по АДРЕСА_1; скасувати запис про право власності № 25229146 приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на 1/2 частину домоволодіння по АДРЕСА_1; скасувати запис про право власності № 25210218 приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на 1/2 частину домоволодіння по АДРЕСА_1.

У справі № 524/5846/17 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він та відповідач ОСОБА_2 є колишнім подружжям. На праві спільної часткової власності їм належали спірні об`єкти нерухомого майна. 23 лютого 2017 року ОСОБА_2 уклала договори безоплатного відчуження своєї частки у зазначеному майні на користь своєї матері ОСОБА_3. Вважав, що ОСОБА_2 діяла недобросовісно і правочини були вчинені нею без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються правочинами дарування.

У справі № 463/11877/20 ОСОБА_1 у грудні 2020 року звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 15 квітня 2020 року, укладений всупереч вимогам закону та договору позики від 11 лютого 2020 року з метою уникнення ОСОБА_2 виконання зобов`язань з повернення суми боргу у розмірі 18 366 392, 00 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 11 лютого 2020 року він та ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого позичальник отримав грошові кошти у сумі 8 336 392, 00 грн, що станом на день укладення договору становило 340 000, 00 доларів США, зі строком повернення до 11 квітня 2020 року включно.

ОСОБА_2 порушив взяті на себе зобов`язання, оскільки жодних дій на повернення коштів не вчинив, заборгованість не погасив.

Позивач зазначав, що позичальник за умовами договору позики зобов`язався не відчужувати чи обтяжувати належне йому на праві власності майно до повного виконання зобов`язань, а дії з укладення цих правочинів трактуватимуться як такі, спрямовані на ухилення від виконання зобов`язання за цим договором позики.

Водночас, 06 грудня 2020 року позивачу стало відомо, що будинок та земельна ділянка, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, які належали ОСОБА_2, ним відчужені на користь ОСОБА_3 .

Позивач вважав, що ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки з метою ухилення від виконання зобов`язань перед ним, оскільки іншої можливості їх виконати, зокрема за рахунок інших джерел позичальник не має.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19,від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Саме по собі посилання на різні постанови Верховного Суду із вказівкою про неоднакове застосування норм права у різних справах, у неподібних правовідносинах, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається, а судом вона (норма права) застосована без урахування такого висновку.

Доводи заявниці про те, що справу у апеляційному суді розглянуто за відсутності відповідачів, колегія суддів відхиляє огляду на таке.

Апеляційне провадження у справі тривало з липня 2019 року по лютий 2023 року.

Інтереси ОСОБА_1 в апеляційному суді представляли адвокати Урсу І. М., Мельник Н. Ю., Нан Д. М. та Пижик В. В. Дімітрієва С. М. також особисто брала участь у справі.

З матеріалів справи видно, що сторони належним чином повідомлялися про судове засідання 07 лютого 2023 року, а також підтверджена обізнаність представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 про вказане судове засідання.

Якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він вправі, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25 листопада 2022 року в справі № 175/4075/18 (провадження № 61-5401св22), від 17 березня 2023 року у справі № 465/5343/18 (провадження № 61-11076св22).

За таких обставин, доводи заявника про розгляд справи за її відсутності колегія суддів відхиляє.

Колегія суддів не надає оцінки доводам заявниці щодо розгляду справи в апеляційному суді за відсутності ОСОБА_2, оскільки він не уповноважував ОСОБА_1 представляти його інтереси чи звертатися в його інтересах до суду касаційної інстанції. Сам ОСОБА_2 не скористався своїм правом на подання касаційної скарги на судове рішення.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до незгоди з судовим рішенням у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).