342/1447/20 Про визнання заповіту недійсним - 12.06.2023 Прийняття

Позовну заяву обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивачки - ОСОБА_3 . На час смерті матері позивачка була зареєстрована разом з нею у квартирі АДРЕСА_1 . Ця квартира належала на праві спільної часткової власності позивачці, її матері ОСОБА_3 та її батьку ОСОБА_4 - по 1/3 частки. Разом із позивачкою у квартирі також зареєстрована її неповнолітня донька ОСОБА_5 . На момент звернення з цим позовом позивачка проживала в Іспанії та не мала можливості прибути в Україну з незалежних від неї причин. У липні 2020 року позивачка дізналася, що ОСОБА_6 обманним шляхом домоглася складення заповіту ОСОБА_3 на користь її сина ОСОБА_2 .

Позивачка зазначала, що спілкувалася зі своєю матір`ю телефоном регулярно 2-3 рази на тиждень, передавала матері посилки з продуктами харчування і засобами гігієни та надсилала гроші, переконувала маму переїхати до неї. Вони підтримували нормальні родинні стосунки і мати позивачки ніколи не розповідала їй про намір оформити заповіт на користь сторонньої особи, навпаки наполягала, що за першої можливості приїзду дочки в Україну подарує їй свою частку будинку.

Також позивачка вказувала, що напередодні оформлення заповіту 08 вересня 2019 року ОСОБА_3 активно вживала алкоголь та перебувала в такому стані алкогольного сп`яніння, що не могла підвестися з підлоги, що задокументовано бригадою швидкої медичної допомоги. Тож на час оформлення заповіту ОСОБА_3 за станом здоров`я не могла віддавати звіт своїм діям та адекватно оцінювати реальність настання правових наслідків оформленого документу, а її волевиявлення на оформлення заповіту на користь відповідача не було вільним та не відповідало її внутрішній волі.

Позивачка вказувала на те, що після похорону спадкодавця ОСОБА_6 закрила квартиру, забрала ключі та правовстановлюючі документи на квартиру. У такий спосіб її було позбавлено доступу до житла та правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_1, яка є єдиним житлом в Україні позивачки та її неповнолітніх дітей, яке вона може втратити.

У зв`язку з викладеним, ОСОБА_1 просила суд визнати заповіт, складений 08 вересня 2019 року ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 та посвідчений Котиківською сільською радою Городенківського району, недійсним.

Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 28 липня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним заповіт, складений 09 вересня 2019 року ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 та посвідчений Котиківською сільською радою Городенківського району.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що напередодні складення заповіту ОСОБА_3 перебувала в стані алкогольного сп`яніння, зі слів лікаря не орієнтувалася в просторі, а також того, що саме, відповідач ОСОБА_2 та його матір ОСОБА_6 повідомила секретаря Котиківської сільської ради ОСОБА_7, що ОСОБА_3 бажає скласти заповіт на відповідача ОСОБА_2 . Саме ними було вжито заходів, щоб цей заповіт 09 вересня 2019 року був посвідчений ОСОБА_7 за місцем проживання заповідача ОСОБА_3 (безпосередньо відповідач ОСОБА_2 привіз секретаря Котиківської сільської ради до ОСОБА_3 для посвідчення заповіту), а отже волевиявлення ОСОБА_3 не було таким, як відображено в зазначеному заповіті, а тому суд визнав його недійсним.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 задоволено. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 28 липня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що оскільки на час відкриття спадщини ОСОБА_3 позивач хоча і була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1, однак постійно у ній не проживала, оскільки перебувала у Іспанії, додому не приїздила; у визначений законом строк позивач не звернулася до нотаріуса чи до консула України в Королівстві Іспанія із заявою про прийняття спадщини; не зверталася позивач і до суду з позовом про визначення їй додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, як це передбачено частиною третьою статті 1272 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), то вона не є спадкоємцем ОСОБА_3 яка прийняла спадщину, і її права оскаржуваним заповітом не порушені.

Крім того, апеляційний звернув увагу на те, що висновок суду першої інстанції про те, що запис у паспорті спадкоємця або у будинковій книзі, який підтверджує реєстрацію постійного місця проживання спадкоємця у спадковому будинку (квартирі), є доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном, ґрунтується на неправильному тлумаченні та застосуванні частини третьої статті 1268 ЦК України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У листопаді 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_9 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження представник заявника посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема неврахування правового висновку, висловленого у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2019 року у справі № 716/309/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України (1618-15) ). Крім того, на думку представника заявника, судом порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:

- помилково скасував рішення суду першої інстанції;

- не надав належної оцінки тому, що ОСОБА_1 з листопада 1995 року зареєстрована і проживає у квартирі АДРЕСА_1, а також тому, що там зберігаються її документи, одяг, предмети домашнього вжитку, особисті речі її дочки ОСОБА_10 ;

- не звернув увагу на те, що фізичним особам законом не заборонено полишати своє місце реєстрації та виїжджати на роботу за межі зареєстрованого місця проживання;

- не врахував, що матеріалами справи підтверджено ведення спільного господарства спадкоємця ОСОБА_1 зі спадкодавцем ОСОБА_3 впродовж всього періоду тимчасової відсутності останньої за зареєстрованим місцем проживання;

- проігнорував те, що волевиявлення ОСОБА_3 на складення заповіту на користь ОСОБА_2 не відповідало її внутрішній волі, її стан на час оформлення заповіту викликав сумніви щодо розуміння змісту заповіту та його наслідків, процедура проведення посвідчення заповіту проведена з грубим порушенням, а поведінка особи, на користь якої оформлено заповіт, та її сім`ї свідчить про їхню зацікавленість в якнайшвидшому оформленні заповіту та домовленість про це з посадовою особою сільської ради, яка посвідчила цей заповіт;

- вийшов за межі вимог апеляційної скарги, оскільки заявник апеляційної скарги просив закрити провадження у справі, а не ухвалювати нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

У грудні 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_8 через підсистему "Електронний суд" подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9, в якому зазначив про необґрунтованість та безпідставність доводів касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 07 листопада 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 342/1447/20 із Городенківського районного суду Івано-Франківської області; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2022 року матеріали справи № 342/1447/20 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до копії свідоцтва про народження позивачки, серії НОМЕР_1, ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2, актовий запис № 7, її батьками є ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Згідно з договором міни житлових квартир від 24 листопада 1995 року належна ОСОБА_11 житлова квартира на АДРЕСА_2 перейшла у власність ОСОБА_12, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Згідно з витягом з Реєстру прав власності на нерухоме майно Обласного комунального підприємства "Коломийське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" від 25 травня 2009 року квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на праві приватної власності ОСОБА_12, ОСОБА_3, ОСОБА_1 по 1/3 частці.

Відповідно до паспорта громадянина України, серії НОМЕР_2, виданого 24 березня 2000 року Городенківським РВ УМВС України в Івано-Франківській області, та згідно з даними будинкової книги для прописки (реєстрації) громадян, які проживають у будинку АДРЕСА_2, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, з 11 вересня 2002 року зареєстрована на АДРЕСА_2 .

Згідно з заповітом від 09 вересня 2019 року, посвідченим секретарем Котиківської сільської ради Притуляк М. Ю., зареєстрованим в реєстрі за № 16, ОСОБА_3 заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що за законом вона буде мати право, ОСОБА_2 .

Відповідно до записів у Журналі реєстрації заповітів у виконкомі Котиківської сільської ради Городенківського району Івано-Франківської області за 2019 рік наявний запис про вчинену нотаріальну дію, посвідчено заповіт ОСОБА_3 за номером від 09 вересня 2019 року № 16.

ІНФОРМАЦІЯ_1 мати позивачки ОСОБА_3 померла в с. Котиківка Городенківського району Івано-Франківської області, що підтверджено копією повторного свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 .

13 листопада 2019 року до Городенківської районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3 звернувся ОСОБА_2 .

Також 12 вересня 2020 року із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_3 звернулася до нотаріальної контори позивачка ОСОБА_1 ..

Витяг про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 13 листопада 2019 року свідчить про внесення до Спадкового реєстру реєстраційного запису про реєстрацію спадкової справи спадкодавця ОСОБА_3, номер у Спадковому реєстрі 65048469.

Державний нотаріус Городенківської районної державної нотаріальної контори Капріян С. В. листом від 06 листопада 2020 року № 1323/02-14 на заяву щодо питання оформлення спадщини після смерті матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, повідомила, ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_3 складено заповіт на все своє майно на іншу особу. Роз`яснено, що згідно зі статтею 1241 ЦК України спадкоємцем на обов`язкову частку є повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, за умови доведення родинного зв`язку з померлою. Тому, з огляду на наявність заповіту на іншу особу, та відсутності документів про непрацездатність заявника, немає підстав вважати ОСОБА_1 спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 .

Правове обґрунтування

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, дана норма закону визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Тому, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частина перша та друга статті 1220 ЦК України).

Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За змістом частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до статей 1233- 1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Статтею 1247 ЦК України визначено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Аналогічні положення закріплені в підпункті 1.7 пункту 1 глави 3 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (z0282-12) (в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту), згідно з яким нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути в голос прочитаний і підписаний ним, про що зазначається перед його підписом.

Статтею 41 Закону України "Про нотаріат" в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту, передбачено, що нотаріальні дії можуть вчинятися будь-яким нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування. Нотаріальні дії вчиняються в приміщенні державної нотаріальної контори, в державному нотаріальному архіві, у приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, у приміщенні органу місцевого самоврядування, у приміщенні дипломатичного представництва або консульської установи. В окремих випадках, якщо особа не може з`явитися в зазначене приміщення, а також якщо того вимагають особливості вчинюваної нотаріальної дії, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза зазначеними приміщеннями.

Також у статті 42 вказаного закону зазначено, що нотаріальні дії вчиняються після їх оплати, а також у передбачених законом випадках після сплати до бюджету податку з доходів фізичних осіб та в день подачі всіх необхідних документів.

Згідно зі статтею 54 Закону України "Про нотаріат" в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту, нотаріуси та посадові особи органів місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов`язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди. Нотаріуси або посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін.

Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

В силу частин другої та четвертої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що права позивачки оскаржуваним заповітом не порушені, оскільки позивачка хоча і була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 на час відкриття спадщини ОСОБА_3, однак постійно у ній не проживала; у визначений законом строк не звернулася до нотаріуса чи до консула України в Королівстві Іспанія із заявою про прийняття спадщини ОСОБА_3, також не зверталася до суду із позовом про визначення їй додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини після ОСОБА_3, як це передбачено частиною третьою статті 1272 ЦК України, тому не є спадкоємцем померлої.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд проігнорував, що волевиявлення ОСОБА_3 на складення заповіту на користь ОСОБА_2 не відповідало її внутрішній волі, її стан на час оформлення заповіту викликав сумніви щодо розуміння змісту заповіту та його наслідків, процедура проведення заповіту проведена з грубим порушенням, а поведінка особи, на користь якої оформлено заповіт, та її сім`ї свідчить про їхню зацікавленість в якнайшвидшому оформленні заповіту та домовленість про це з посадовою особою сільської ради, яка посвідчила цей заповіт, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

У розумінні цієї норми заінтересованою особою є виключно особа, чиї спадкові права порушені у зв`язку із укладанням заповіту.

Оскільки у справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що позивачка не є особою, чиї спадкові права порушені у зв`язку із укладанням заповіту ОСОБА_3, тому обґрунтовано не здійснював оцінку законності такого заповіту.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2019 року у справі № 716/309/14-ц, є безпідставними з огляду на таке.

На предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів (обставини, на які посилається сторона позивача) і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

У постанові від 24 грудня 2019 року у справі № 716/309/14-ц за позовом про визнання договору дарування житлового будинку недійсним, визнання права власності на спадкове майно та витребування майна від добросовісного набувача, Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що спірний будинок є постійним місцем проживання позивачки в Україні, оскільки у зв`язку з роботою вона лише періодично тимчасово проживає в Німеччині і перебуває на тимчасовому консульському обліку.

Натомість, у справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_3, хоча і була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1, постійно у ній не проживала, так як перебувала та перебуває у Іспанії, додому не приїздила.

Отже, у наведеній заявником як приклад постанові суду касаційної інстанції та оскаржуваному судовому рішенні суду апеляційної інстанції встановлено різні фактичні обставини справ, а тому доводи заявника про неврахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставними.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд вийшов за межі вимог апеляційної скарги, оскільки заявник апеляційної скарги просив закрити провадження у справі, а не ухвалювати нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Так, відповідно до матеріалів справи, 23 серпня 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_8 подав до суду апеляційну скаргу, в якій просив на рішення Городенківського районного суду від 28 липня 2022 року скасувати та закрити провадження у справі з підстав визначених пунктом 2 частини першої статті 255 ЦК України (т. 2 а. с. 220-224).

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року апеляційну скаргу задоволено. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 28 липня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (т. 3 а. с. 8 -11).

Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Водночас згідно з частиною четвертою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Тобто суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів та вимог апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.

Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, оскільки під час розгляду цієї справи апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, ухвалив рішення з порушенням вимог норм матеріального права та необґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_1, то на підставі частини четвертої статті 367 ЦПК України обґрунтовано вийшов за межі доводів і вимог апеляційної скарги та постановив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 з листопада 1995 року зареєстрована і проживає у квартирі АДРЕСА_1 . Там зберігаються її документи, одяг, предмети домашнього вжитку, особисті речі її дочки ОСОБА_10, були предметом розгляду апеляційного суду та їм надана належна правова оцінка.

Так, відхиляючи вказані доводи заявника апеляційний суд правильно виходив із наступного.

Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

При виборі місця проживання виявляється воля особи, право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає, у той час коли під тимчасовим місцем проживання розуміється місце перебування фізичної особи де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема, у готелі чи у санаторії тощо). Тимчасова відсутність може бути безперервною, однак не повинна перевищувати шести місяців. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Зазначена норма відображає загальний принцип недискримінації за ознакою наявності чи відсутності реєстрації місця проживання чи місця перебування особи.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" місце проживання - це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

У постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 471/601/17 (провадження № 61-38452ск18), від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17 (провадження № 61-27212св19), від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц (провадження № 61-3620св21) та від 15 червня 2022 року у справі № 454/3550/18 (провадження № 61-912св21) зроблено висновок про те, що державна реєстрація спадкоємця у спірному житловому будинку сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті спадкодавця за адресою реєстрації.

Отже, встановивши, що на час відкриття спадщини ОСОБА_3, ОСОБА_1 хоча і була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1, але фактично там не проживала, а перебувала та перебуває у Іспанії, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, позивачка не прийняла спадщину.

Інші доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність ухваленого ним рішення не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою апеляційним судом, а також пов`язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявника встановлені судом неповно і неправильно, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Водночас Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Ruiz Torija v. Spain", заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Hirvisaari v. Finland", заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.