521/9632/17 Про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 02.06.2023 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д., Дришлюка А. І.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової академії (м. Одеса) про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати.

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової академії (м. Одеса) про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати.

Свої позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що із серпня 2011 року він обіймав посаду наукового співробітника Військової академії (м. Одеса) за контрактом, як обраний за конкурсом. 10 лютого 2015 року між ним та Міністерством оборони України укладений контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України. Наказом начальника Військової академії (м. Одеса) від 17 лютого 2015 року № 34 його звільнено з посади наукового співробітника у зв`язку із призивом на військову службу на підставі пункту 3 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ).

Позивач вважав, що при його звільненні командуванням Військової академії (м. Одеса) допущені порушення трудового законодавства, оскільки за працівниками, які починаючи з 08 лютого 2015 року були прийняті на військову службу за контрактом, зберігається місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.

Із урахуванням наведених обставин, позивач просив визнати незаконним наказ начальника Військової академії (м. Одеса) від 17 лютого 2015 року № 34 в частині звільнення та поновити його на відповідній посаді, визнати незаконним запис про звільнення в трудовій книжці та зобов`язати командування Військової академії (м. Одеса) внести зміни до трудової книжки та здійснити виплату середнього заробітку, починаючи з 17 лютого 2015 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 08 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 26 червня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що дії командування Військової академії (м. Одеса) щодо звільнення ОСОБА_1 відповідали положенням трудового законодавства, оскільки місце роботи, посада та середній заробіток зберігаються за працівниками, які починаючи 08 лютого 2015 року уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації або на шість місяців.

ОСОБА_1 уклав контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України строком на 5 років, а не контракт у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, тому місце роботи посада та середній заробіток не зберігаються за ним.

Постановою Верховного Суду від 15 липня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 26 червня 2019 року скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не врахував, що позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем на підставі контракту, термін дії якого закінчився 31 серпня 2015 року, призначення на посаду, яку обіймав позивач, здійснюється на основі конкурсного відбору, тому саме з моменту звільнення - 17 лютого 2015 року по 31 серпня 2015 року за позивачем зберігались його посада та середньомісячний заробіток за основним місцем роботи у Військовій академії (м. Одеса).

Постановою Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 листопада 2017 року в частині стягнення середньомісячного заробітку скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про задоволення позову. Стягнуто з Військової академії (м. Одеса) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 17 лютого 2015 року по 31 серпня 2015 року в розмірі 36 677,48 грн. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач довів належним чином обґрунтованість позову в частині стягнення середнього заробітку з моменту звільнення - 17 лютого 2015 року по день закінчення терміну дії контракту - 31 серпня 2015 року, оскільки за ним зберігались його посада та середньомісячний заробіток за основним місцем роботи у Військовій академії (м. Одеса).

Згідно з розрахунком середньомісячного заробітку від 11 липня 2022 року № 26/5/199 за період з 17 лютого по 31 серпня 2015 року середній заробіток позивача становить 36 677,48 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

14 листопада 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2022 року, витребувано її з Малиновського районного суду м. Одеси.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 813/782/17.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що він проходить військову службу з 18 лютого 2015 року по теперішній час, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України є підставою для збереження за ним місця роботи, посади та середнього заробітку на час проходження військової служби. Апеляційний суд замість частини третьої статті 119 КЗпП України застосував вимоги частин першої, другої статті 119 КЗпП України, що є неправильним застосуванням норм матеріального права. Крім того, неправильне застосування норм матеріального права - статей 36, 119 КЗпП України відповідачем стало підставою незаконного звільнення позивача, на що суд апеляційної інстанції не звернув уваги.

Доводи інших учасників справи

Від відповідача не надходило відзиву на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що на підставі наказу начальника Військової академії (м. Одеса) від 22 серпня 2011 року № 15 ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до Військової академії (м. Одеса) на посаду наукового співробітника науково-організаційного відділення за контрактом, як обраний за конкурсом. У контракті, укладеному 22 серпня 2011 року, сторони визначили термін його дії - з 22 серпня 2011 року по 31 серпня 2015 року (а. с. 9, 61, 62 т. 1).

10 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та Міністерством оборони України був укладений контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України. Даний контракт є строковим та укладений строком на п`ять років (а. с. 10-13 т. 1).

17 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Військової академії (м. Одеси) із заявою про звільнення із займаної посади у зв`язку призовом до Збройних Сил України за контрактом (а. с. 63 т. 1).

На підставі наказу начальника Військової академії (м. Одеси) від 17 лютого 2015 року № 34 ОСОБА_1 звільнено з посади наукового співробітника науково-організаційного відділення у зв`язку з призивом на військову службу на підставі пункту 3 частин першої статті 36 КЗпП України (а. с. 67 т. 1).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Звертаючись до суду, ОСОБА_1, який до звільнення обіймав посаду наукового співробітника науково-організаційного відділення за контрактом, як обраний за конкурсом, посилався на незаконність його звільнення з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

У частині третій статті 54 Закону України "Про освіту" (в редакції Закону від 23 березня 1996 року № 100/96-ВР (100/96-ВР) , чинній на момент прийняття ОСОБА_1 на роботу до Військової академії (м. Одеса) на посаду наукового співробітника науково-організаційного відділення) визначено, що педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору.

Згідно із статтею 21 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до частини другої статті 23 КЗпП України строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Як на підставу позову, ОСОБА_1 посилався на порушення роботодавцем гарантій працівника, визначених статтею 119 КЗпП України.

Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України "Про оборону України" (1932-12) , Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (3543-12) , Законом України "Про військовий обов`язок та військову службу" (2232-12) , Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) , Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом статті 3 Закону України "Про оборону України" підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу (стаття 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені статтею 19 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України" від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014 (189/2014) , констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Судами встановлено, що позивач уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України після 02 березня 2014 року, строком на п`ять років.

За змістом частини третьої статті 119 КЗпП України гарантії щодо збереження місця роботи не залежать від виду контракту, такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме: під час мобілізації, на особливий період.

Рішення про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

Таким чином, нормами трудового законодавства встановлені гарантії збереження місця роботи і середнього заробітку для працівників, зокрема, які прийняті на військову службу за контрактом.

Відповідні гарантії зберігаються за військовослужбовцями до дня їх фактичного звільнення з військової служби у запас або у відставку.

У справі, яка переглядається, встановлено, що умовами контракту про проходження військової служби у Збройних Силах України від 10 лютого 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 та Міністерством оборони України, визначено, що даний контракт є строковим та укладений строком на п`ять років. Контракт набирає чинності з 18 лютого 2015 року.

У контракті, укладеному 22 серпня 2011 року між сторонами, сторони визначили термін його дії - з 22 серпня 2011 року по 31 серпня 2015 року.

Частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем на підставі контракту, термін дії якого закінчився 31 серпня 2015 року, призначення на посаду, яку обіймав позивач, здійснюється на основі конкурсного відбору, тому саме з моменту звільнення - 17 лютого 2015 року по 31 серпня 2015 року за позивачем зберігались його посада та середньомісячний заробіток за основним місцем роботи у Військовій академії (м. Одеса).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку).

Суд апеляційної інстанції витребував у Військової академії (м. Одеса) довідку про середньоденну заробітну плату ОСОБА_1 від 11 липня 2022 року № 26/5/198, згідно з якою його середньоденна заробітна плата за грудень 2014 року та січень 2015 року складає 279,98 грн, та розрахунок середньомісячного заробітку звільненого працівника Збройних Сил України ОСОБА_1 від 11 липня 2022 року № 26/5/199, згідно з яким за період з 17 лютого по 31 серпня 2015 року його середній заробіток становить 36 677,48 грн.

Належним чином оцінивши вказані письмові докази, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що вказаний розрахунок є обґрунтованим та відповідає положенням Порядку.

Вказана справа вже була предметом касаційного перегляду, під час нового розгляду суд апеляційної інстанції врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 813/782/17, оскільки у справі, на яку посилається заявник, установлено інші фактичні обставини справи, зокрема спір виник щодо оскарження припису, винесеного за результатами позапланової перевірки додержання законодавства про працю та загальнообов`язкове державне страхування.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Пономарьов проти України" та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені ОСОБА_1 у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції винесена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги ОСОБА_1 висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.