752/15831/16-ц Про захист прав споживача - 01.06.2023 Прийняття

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 22 липня 2005 року між ним та відповідачем було укладено кредитний договір № KIVPGK01550411, за умовами якого банк зобов`язався надати йому на строк до 22 липня 2020 року кредитні кошти у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 148 580 доларів США, а саме: 125 000 доларів США на купівлю квартири та 23 580 доларів США на сплату страхових платежів. За користування кредитними коштами передбачена плата у розмірі 0,98 % у місяць від суми залишку заборгованості та щомісячна комісія у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту за розрахунково-касове обслуговування. Погашення заборгованості передбачене графіком погашення - рівними щомісячними платежами в сумі 1 660,98 доларів США, яка включає в себе: суму відсотків за користування кредитними коштами, розраховану на залишок заборгованості; комісію в сумі 225 доларів США; суму для часткового погашення заборгованості. Для виконання умов договору банком відкрито чотири рахунки для зарахування коштів на погашення заборгованості, кредитний рахунок, рахунок по процентах та рахунок для обліку комісії.

22 липня 2005 року на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № KIVPGK01550411 між його дружиною - ОСОБА_2 та відповідачем було укладено договір іпотеки, відповідно до якого банку

в іпотеку передано квартиру, загальною площею 87,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, яка використовується його сім`єю.

Позивач вважав, що вказаний кредитний договір укладено з порушенням законодавства, так як порушує його права, визначені Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , частина його умов є незаконними і мають бути визнані недійсними.

Вказував, що пунктом 1.1 кредитного договору передбачено сплату комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту щомісячно, однак визначення такої комісії встановлено у процентах від суми виданого кредиту, а не від розміру фактичної послуги і встановлено періодичність сплати такої комісії - щомісячно, незалежно від здійснення платежів позичальником, тобто незалежно від того, чи надавалась така послуга банком. Комісія також стягувалася у випадках, коли платежі за договором здійснювались у безготівковому вигляді і навіть тоді, коли платежі взагалі не проводились. Вважав, що такі умови суперечать статті 3 ЦК України, яка визначає загальними засадами цивільного законодавства, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність, пункту 3 статті 18 Закону України "Про захист права споживачів", встановлюючи жорстке зобов'язання споживача про сплату послуг, які надаються на розсуд кредитора.

При цьому, вказував, що оплата комісії передбачена в іноземній валюті, що суперечить законодавству, зокрема Правилам використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 26 березня 1998 року № 119 із наступними змінами і доповненнями, які діяли на момент укладення кредитного договору, які не передбачали сплату комісії за розрахунково-касове обслуговування в іноземній валюті, як засобу платежу на території України. Крім того, у порушення пункту 4.3. цих Правил у даному випадку сплата комісії банку жодним чином не пов`язана зі сплатою комісійної винагороди в іноземній валюті іноземному банку-кореспонденту. Зазначені обставини підтверджуються відкриттям спеціального валютного рахунку для обліку сплати комісії, а Правила передбачають вичерпний перелік випадків, коли громадяни-резиденти мають право використовувати іноземну валюту, як засіб платежу. Цей вичерпний перелік не містить випадку сплати комісії резиденту резидентом у іноземній валюті.

Крім того, зазначав, що визначення комісійної винагороди у відсотках до суми отриманого кредиту, сплата комісії щомісячно, незалежно від фактично наданих послуг по розрахунково-касовому обслуговуванню мало на меті приховати фактичну суть такого платежу, а сплата комісійної винагороди у іноземній валюті прямо протирічить законодавству, яке діяло на момент укладення договору та яке діє на даний час. Включення такої умови про сплату комісії у валюті та на зазначених умовах до кредитного договору є несправедливим і всупереч принципу добросовісності є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на його шкоду як споживача банківських послуг.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним умови кредитного договору від 22 липня 2005 року № KIVPGK01550411 у частині сплати щомісячної комісії у розмірі 0,18% від суми виданого кредиту за розрахунково-касове обслуговування (видача готівкових коштів по кредиту, обробка, перерахунок грошової готівки банком при погашенні позичальником заборгованості по кредиту, відсотках, інших платежів за договором, оформлення і обробка документів при безготівковому перерахунку кредитних коштів).

У жовтні 2018 року АТ КБ "ПриватБанк" просило у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 застосувати строк позовної давності, оскільки кредитний договір, з приводу якого заявлено спір та який належним чином виконувався позивачем до 2014 року, було укладено 22 липня 2005 року, а до суду з позовом про визнання недійсними частини його умов ОСОБА_1 звернувся тільки

у 2016 році, тобто через 11 років після його підписання та виконання.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва у складі судді

Чередніченко Н. П. від 27 травня 2019 року провадження у цій справі закрито, оскільки у справі № 752/2236/15-ц ухвалено та набрало законної сили рішення суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що і пред`явлений позов у даній справі.

Постановою Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П. від 19 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва

від 27 травня 2019 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 липня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду

від 02 лютого 2023 року,у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення судів мотивовані тим, що відповідач не надав витребувану у нього ухвалами суду від 23 жовтня 2018 року та від 07 лютого 2022 року інформацію щодо тарифів на розрахунково-касове обслуговування фізичних осіб за всіма видами рахунків, які діяли у період з 01 липня по 01 серпня

2005 року, тому наявні підстави для висновку про те, що оспорювані позивачем умови договору були дискримінаційними з боку кредитора по відношенню до позичальника. Однак позивач звернувся із цією вимогою зі значним пропуском строку позовної давності, про застосування якого було заявлено відповідачем у відповідній заяві, оскільки кредитний договір, з приводу якого позивачем ініційовано спір, було укладено 22 липня 2005 року, а до суду з позовом про визнання недійсними частини його умов він звернувся тільки 30 вересня

2016 року, тобто через 11 років після його підписання.

Суд апеляційної інстанції вказав, що позивач, будучи стороною кредитного договору, був повністю ознайомлений з всіма його істотними умовами та взятими на себе обов`язками, у тому числі по щомісячній сплаті комісії та наслідками їх невиконання, тобто порушення прав позивача мало місце саме в момент укладення кредитного договору, а не під час його виконання протягом строку дії. При цьому, суд вказав, що питання щодо того, коли позивачу стало відомо про порушене відповідачем його право умовами кредитного договору, не підлягає доказуванню в межах справи, яка розглядається, оскільки під час розгляду іншої справи № 752/2236/15-ц вже було установлено, що позивач, як сторона кредитного договору від 22 липня 2005 року № KIVPGK01550411 був ознайомлений з його умовами на момент підписання договору, а відтак,

з 22 липня 2005 року був обізнаний про умови цього ж договору, що містяться в пункті 1.1.

Доводи апеляційної скарги про неврахування районним судом правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 28 березня

2018 року у справі № 444/9519/12 (№ 14-10 цс 18) є безпідставні з огляду на нерелевантність вказаної позиції спірним правовідносинам, які стосуються визнання кредитного договору недійсним, а не стягнення заборгованості.

Також суди послалися на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, Європейського суду з прав людини щодо обчислення позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 липня

2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року,

у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 10 березня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 липня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2023 року залишено без руху

з наданням строку для усунення її недоліків, запропоновано заявникові уточнити касаційну скаргу з посиланням на підставу (підстави) касаційного оскарження відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України та надіслати копії уточненої редакції касаційної скарги і доданих до неї матеріалів відповідно до кількості учасників справи із правильним зазначенням учасників справи та їх реквізитів. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк ОСОБА_1 надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової

палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу

№ 752/15831/16-ц з Голосіївського районного суду м. Києвата надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

18 квітня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди належним чином не встановили фактичні обставини у справі та дійшли помилкового висновку про те, що ним пропущено строк позовної давності звернення до суду з позовом, оскільки він дізнався про порушення своїх прав з моменту звернення Банку до суду з позовому справі № 757/2236/15-ц. При цьому, вказує, що порушення його прав з боку банку не закінчилось моментом підписання кредитного договору, воно є триваючим в часі і діє на весь період дії договору (15 років), який передбачає щомісячні виплати за дискримінаційними умовами.

Вказує, що позов подано на підставах порушення відповідачем спеціального законодавства про захист прав споживачів, тому посилання судів на оцінки та висновки у справі № 757/2236/15-ц є помилковими.

Також, зазначає, що застосування судом апеляційної інстанції правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 вересня 2022 року

у справі № 333/5693/16-ц (провадження № 61-2966 св 21), не є обґрунтованим і є потреба у відступленні від даного висновку.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

10 травня 2023 року до Верховного Суду відправлено відзив від АТ КБ "ПриватБанк", підписаний адвокатом Істамовою І. В.на касаційну скаргу. При цьому, на підтвердження своїх повноважень здійснювати представництво інтересів АТ КБ "ПриватБанк" у Верховному Суді адвокатом Істамовою І. В. додано до відзиву копію довіреності № 1659-К-Н-О від 08 квітня 2020 року. Водночас строк дії зазначеної довіреності сплив 01 квітня 2023 року, тобто до подачі процесуального документу.

Таким чином, оскільки до відзиву, підписаної адвокатом Істамовою І. В., як представником АТ КБ "ПриватБанк", не додано документів, що підтверджують повноваження адвоката Істамової І. В. представляти інтереси АТ КБ "ПриватБанк" в суді касаційної інстанції, тому даний відзив підлягає залишенню без розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ (460-20) "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень

ОСОБА_1 посилається на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постановах Верховного Суду (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою

для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції

в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судом встановлено, що 22 липня 2005 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 зі згоди ОСОБА_3 було укладено кредитний договір

№ KIVPGK01550411, відповідно до якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу банку на строк до 22 липня 2020 року включно у вигляді непоновлюваної кредитної лінії

у розмірі 148 580 доларів США на наступні цілі: 125 000 доларів США на купівлю квартири та 23 580 доларів на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 0,92 % в місяць на суму залишку заборгованості по кредиту і комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту щомісячно, комісії за дострокове погашення кредиту відповідно до пункту 1.5. цього договору (а. с. 19-22, т. 1).

22 липня 2005 року сторони підписали графік погашення заборгованості, який додатком № 1 до кредитного договору № KIVPGK01550411 від 22 липня

2005 року та в якому погашення заборгованості передбачено щомісячними платежами, що включали в себе суму коштів для погашення кредиту, відсотків та комісії (а. с. 23-26, т. 1)

09 лютого 2015 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ТОВ "Траєкторія" про стягнення заборгованості, а 20 липня 2015 року ОСОБА_3 подав зустрічний позов до ПАТ КБ "ПриватБанк" про визнання договорів недійсними та зобов`язання вчинити певні дії.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 06 липня 2016 року

у справі № 752/2236/15-ц позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 79 256,16 доларів США заборгованості за кредитом, 7 602,64 доларів США заборгованості за процентами за користування кредитом, 2 025 доларів США заборгованості за комісією за користування кредитом, 1 376,24 доларів США пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором та 3 654,00 грн судового збору. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено

(а. с. 114-120, т. 1).

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, а рішення Голосіївського районного суду

м. Києва від 06 липня 2016 року залишено без змін (а. с. 121-128, т. 1).

Постановою Верховного Суду від 30 січня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 06 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києві від 17 листопада 2016 року залишено без змін (провадження № 61-291 св 18)

(а. с. 129-139, т. 1).

Із змісту вищевказаних судових рішень у справі № 752/2236/15-ц вбачається, що зазначені ОСОБА_3 підстави пред`явленого зустрічного позову отримали оцінку судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій, визнані такими, що не доведені належними та допустимими доказами. Зокрема, судами було перевірено доводи позивача щодо порушення банком при укладенні оспорюваних договорів засад справедливості, добросовісності та розумності та зауважено, що оскільки на момент укладення кредитного договору чинним законодавством не було передбачено заборон щодо встановлення в кредитному договорі плати за надання супутніх фінансових послуг, пов`язаних із веденням кредиту, включення до кредитного договору пункту 1.1, яким передбачалася щомісячна комісія за розрахунково-касове обслуговування в розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту, не суперечить діючому законодавству.

Згідно із частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Такі обставини є преюдиціальними фактами, їх преюдиціальність заснована на юридичному механізмі набрання судовим рішення законної сили, відповідно до якого виникає заборона оспорювати в іншому процесі встановлені у цьому рішенні факти.

27 травня 2019 року судом першої інстанції було постановлено ухвалу про закриття провадження у цій справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про захист прав споживача та визнання недійсними умов кредитного договору в частині, оскільки у справі № 752/2236/15-ц ухвалено та набрало законної сили рішення суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що і пред`явлений позов у даній справі (а. с. 165-170, т. 1).

Постановою Київського апеляційного суду від 19 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Ухвалу Голосіївського районного суду

м. Києва від 27 травня 2019 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду (а. с. 197-199, т. 1).

Скасовуючи ухвалу про закриття провадження у справі, апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції не звернув увагу на ту обставину, що позивач свої вимоги у даній справі обґрунтовував не тільки обставинами, заявленими в рамках цивільної справи № 752/2236/15-ц, але й на твердженнях

по дискримінаційному встановленні для нього в оскаржуваному договорі розміру спірної комісії по відношенню до норм, що діяли в банку на той період з цього приводу.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу й предмет позову.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні", непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (справа "Вілліс проти Сполученого Королівства" (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну мету або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі "Ван Раалте проти Нідерландів" (Van Raalte v. the Netherlands), пункт 39, Reports 1997-I).

Отже, дискримінація це менш прихильне поводження з людиною, ніж з іншими в аналогічній ситуації, через певні ознаки цієї людини.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Суди встановили, що позивач стверджував, що оспорювані ним умови кредитного договору від 22 липня 2005 року щодо порядку та розміру щомісячної сплати комісії за послуги банку є дискримінаційними з боку кредитора до нього як позичальника, відтак у судовому порядку підлягали перевірці і з`ясуванню дані про тарифи на розрахунково-касове обслуговування фізичних осіб за всіма видами рахунків, які діяли у період із 01 липня

по 01 серпня 2005 року.

Позивач на підтвердження зазначених обставин не надав суду належних та допустимих доказів, а витребувана ухвалою суду від 23 жовтня 2018 року за його клопотанням інформація у ПАТ КБ "ПриватБанк" не надана відповідачем з посиланням на значну давність та її відсутність в архівах банку (а. с. 91, 92, 147, т. 2).

На виконання вимог ухвали Голосіївського районного суду м. Києва

від 07 лютого 2022 року про зобов`язання АТ КБ "ПриватБанк" виконати ухвалу суду від 23 жовтня 2018 року про витребування даних про тарифи на розрахунково-касове обслуговування фізичних осіб за всіма видами рахунків, які діяли у період із 01 липня по 01 серпня 2005 року, відповідачем не надано інформації щодо строків та порядку зберігання інформації про тарифи в архівах банку, порядку знищення такої інформації та підтвердження вчинення таких дій, причин невиконання ухвали суду не повідомлено і в наступне судове засідання представник відповідача не з`явився (а. с. 5-6, т. 2)

Відповідно до положення частини десятої статті 84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду.

Ураховуючи викладене, суди дійшли вірного висновку, що оскільки відповідач не надав витребувану у нього в судовому порядку інформацію щодо тарифів на розрахунково-касове обслуговування фізичних осіб за всіма видами рахунків, які діяли в банку у період укладення з позивачем кредитного договору

№ KIVPGK01550411 від 22 липня 2005 року, та не повідомив про поважні причини неподання такої інформації із зазначенням строків та порядку зберігання інформації про тарифи в архівах банку, порядку знищення такої інформації та підтвердження вчинення таких дій, тому наявні обґрунтовані підстави вважати, що оспорювані умови договору стосовно щомісячної сплати комісії від суми виданого кредиту протягом всього періоду кредитування були дискримінаційними з боку кредитора - ПАТ КБ "ПриватБанк" по відношенню до позичальника - ОСОБА_3 .

Проте, заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідача у відзиві на позовну заяву просив застосувати строк позовної давності, оскільки кредитний договір, з приводу якого заявлено спір та який належним чином виконувався позичальником до 2014 року, було укладено 22 липня 2005 року,

а до суду з позовом про визнання недійсними частини його умов позивач звернувся тільки у вересні 2016 році, тобто через 11 років після його підписання й виконання.

Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого положеннями Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Вказана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є сталою.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі,

є підставою для відмови у позові, та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги,

є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада

2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс180)).

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події,

що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення у справах

"ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" від 20 вересня 2011 року, "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" від 22 жовтня 1996 року).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою № 23890/02 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

У силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256 св 18) зроблено висновок, що "тлумачення

частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від 28 квітня 2009 року. Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 03 лютого 2016 року у справі

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанції про те,

що оскільки про порушення вимог законодавства та своїх прав позивач мав об`єктивну можливість знати в момент укладення кредитного договору

від 22 липня 2005 року, умови якого наразі оспорюються, тому саме з цього моменту він був обізнаний про такі умови договору, однак з позовом звернувся лише 30 вересня 2016 року. Отже, позовна давність за вимогами у цій справі

є пропущеною, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

При цьому, позивач будучи стороною кредитного договору № KIVPGK01550411 від 22 липня 2005 року, був повністю ознайомлений з всіма його істотними умовами та взятими на себе обов`язками, у тому числі по щомісячній сплаті комісії та наслідками їх невиконання, тобто порушення прав позивача мало місце саме в момент укладення кредитного договору, а не під час його виконання протягом строку дії.

Зважаючи на те, що позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов`язку знати про стан своїх майнових прав, зокрема з моменту підписання оспорюваного кредитного договору, колегія суддів погоджується з висновками судів, що саме з цього дня позивач міг дізнатися про порушення його прав, а отже ним пропущено строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є підставою для відмови у задоволенні позову про визнання недійсними умов кредитного договору № KIVPGK01550411 від 22 липня 2005 року в частині сплати щомісячної комісії у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту за розрахунково-касове обслуговування.

Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Відтак положення частини п`ятої статті 261 ЦК України, яким передбачено, що за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. А тому за пред`явленими позовними вимогами про недійсність правочину порушення не можна визнати триваючим для застосування позовної давності.

Схожий за змістом висновок міститься у постановах Верховного Суду

від 21 вересня 2022 року у справі № 333/5693/16-ц (провадження

№ 61-2966 св 21) та 28 вересня 2022 року у справі № 596/177/17 (провадження

№ 61-14395 св 20).

За таких обставин доводи касаційної скарги про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин строку позовної давності є необґрунтованими, суди надали їм належну правову оцінку.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у судових рішеннях, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судами, а переоцінювати докази Верховний Суд не може в силу закону.