638/13269/15-ц Про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та витребування майна з незаконного володіння - 24.12.2024 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Беркута Наталія Михайлівна, на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова у складі судді Цвіра Д. М. від 02 лютого 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Мальованого Ю. М., від 29 травня 2024 року,

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна з незаконного володіння.

Позов обґрунтовано тим, що в 1996 році ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_7 безоплатно приватизували 18/100 частин квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з розпорядженням Харківського міського центру приватизації державного житлового фонду ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_8 видано свідоцтво про право власності від 10 січня 1996 року № НОМЕР_1 на 18/100 частин вказаної квартири, зареєстроване у Харківському МБТІ 10 січня 1996 року за № 11-1-17688.

У зв`язку зі скрутним матеріальним становищем ОСОБА_2 звернулася до ОСОБА_9 для отримання позики.

24 вересня 1996 року приватним нотаріусом Харківського державного нотаріального округу Білоус О. М. за № 944 зареєстровано договір, укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_8 з однієї сторони, та ОСОБА_9 з іншої сторони, відповідно до якого ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_8 продали, а ОСОБА_9 купив 18/100 частин квартири АДРЕСА_1

Згідно з доводами позивачів, текст укладеного договору вони не читали.

ОСОБА_2 помилялася щодо наслідків оскаржуваного договору купівлі-продажу, вважала, що укладає договір про отримання коштів у борг, а документи на квартиру вона залишає у нотаріуса до моменту повернення займу.

Крім того, ураховуючи вік ОСОБА_1 та ОСОБА_8, вони фізично не могли усвідомлювати та розуміти значення своїх дій, оскільки не були повнолітніми.

На момент вчинення угоди дітям ОСОБА_2 : ОСОБА_1 було 7 років, а ОСОБА_8 - 16 років.

Ні матір ОСОБА_2, ні батько ОСОБА_10 не вчиняли спірного правочину за семирічного сина та не надавали згоди на посвідчення договору купівлі-продажу квартири в інтересах неповнолітньої дочки.

Отже, відчуження частки квартири за спірним договором купівлі-продажу відбулось без належної згоди батьків неповнолітніх дітей і органу опіки та піклування.

Зазначають, що під час укладання угоди нотаріус порушив чинне законодавство, знехтувавши низкою норм ЦК УРСР (1540-06) , Кодексу про шлюб та сім`ю України (2006-07) , Закону України "Про власність" (697-12) від 1991 року, Закону України "Про нотаріат" (3425-12) , Конвенцією "Про права дитини", ратифікованою постановою Верховної Ради україни № 789-12 від 27 лютого 1991 року, Закону України "Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей" від 24 січня 1995 року (20/95-ВР) тощо.

Вважають, що умови договору про відчуження 18/100 частки, що належали на праві спільної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3, суперечать їх правам та інтересам, оскільки в результаті останні (в минулому діти) були позбавлені права на житло, адже спірну квартиру вони отримали шляхом реалізації права на приватизацію житла.

З дня укладання договору купівлі-продажу від 24 вересня 1996 року позивачі продовжували жити в квартирі АДРЕСА_1, виконували обов`язки власників квартири, протягом усіх 19 років сплачувала комунальні послуги та квартирну плату. Квитанції про сплату цих послуг заповнювалися на їх ім`я. Жодного договору з новим власником квартири укладено не було.

ОСОБА_9 ніколи не відносився до спірної квартири як до своєї, йому було відомо, що в квартирі проживає і зареєстрована родина ОСОБА_11, він ніколи не цікавився щодо оплати комунальних послуг, укладення договорів на утримання квартири та іншими питаннями щодо підтримання власності у належному стані. Тобто, на виконання правочину купівлі-продажу майно до нового власника не переходило і не передавалося. Так, дійсно, договір купівлі-продажу було посвідчено нотаріально та зареєстровано у Державному реєстрі прав власності на ім`я ОСОБА_9, але фактично ця квартира не знаходилась у його володінні і він ніколи не відносився до неї як до своєї власності.

04 червня 2007 року ОСОБА_9 звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом про визнання за ним права власності на 18/100 часток квартири АДРЕСА_1 (справа № 2-5433/2007), в якому підтвердив той факт, що з моменту укладення спірного правочину, кожен з його сторін продовжував проживати за своєю адресою. При цьому, обґрунтовував позов тим, що сторони забажали повернути угоду в первісний стан, однак зробити це не можуть з підстав втрати оригіналів договору.

Після постановлення судом рішення від 30 серпня 2007 року у справі

№ 2-5433/2007 ОСОБА_12 зареєстрував своє право власності на 18/100 спірної квартири лише через три роки - 02 лютого 2010 року. Незважаючи на це, родина ОСОБА_11 продовжувала мешкати в спірній квартирі.

У подальшому ОСОБА_9 погрожував їх сім`ї. Лише після його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 у них виникла можливість захисту своїх прав.

Із заявою про прийняття спадщини після смерті останнього до Шостої Харківської державної нотаріальної контори звернулася його дочка - ОСОБА_4, яка 16 січня 2014 року за реєстровим № 1-39 отримала свідоцтво про право на спадщину на квартиру.

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 жовтня 2014 року задоволено позов ОСОБА_4 у справі № 638/2707/14-ц про виселення та зняття з реєстрації родини ОСОБА_11 з квартири АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення в 2015 році родину Родзевських було примусово виселено із єдиного житла.

Після того, як позивачів було примусово позбавлено єдиного житла, їх права були порушені, вони відразу звернулись до суду з цим позовом про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 23 жовтня 2015 року ОСОБА_4 відчужила 18/100 спірної квартири, шляхом укладання двох договорів міни, на користь ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

На час укладення спірного договору купівлі-продажу квартири час переходу права власності було визначено моментом отримання речі (стаття 128 ЦК УРСР), отже в даному випадку фактично права власності так і не перейшло до ОСОБА_12, оскільки після підписання оскаржуваного правочину родина ОСОБА_11 мешкала там 19 років. Разом із тим договір купівлі-продажу є вочевидь протиправним та на підставі статей 51, 53, 56 ЦК УРСР має бути визнаний судом недійсним, а всі інші відчужувачі діяли під впливом помилки щодо правових підстав на отримання свідоцтва на спадщину та наступних договорів міни по відчуженню спірної квартири.

Отже, належним способом захисту порушеного права власності позивачів є витребування майна від останніх володільців шляхом пред`явлення віндикаційного позову.

Посилаючись на викладене, позивачі просили суд

- визнати недійсним договір купівлі-продажу 18/100 частин квартири АДРЕСА_1, укладений 24 вересня 1996 року між ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, зареєстрований за номером 944, посвідчений приватним нотаріусом Харківського державного нотаріального округу Білоус О. М.;

- витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 та ОСОБА_6 18/100 частини квартири АДРЕСА_1, передавши її у володіння ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_13 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 02 лютого 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що станом на час розгляду цієї справи відсутні підстави вважати порушеними права та інтереси позивачів укладенням оспорюваного ними договору купівлі-продажу квартири.

Обставини, пов`язані з укладенням сторонами договору купівлі-продажу спірної квартири, встановлені рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2007 року у справі № 2-5433/07, зокрема, право власності не вибуло у його власників, оскільки спірний договір не було реалізовано, родина ОСОБА_11 продовжувала проживати в їх квартирі, та фактично ОСОБА_2 отримала позику у ОСОБА_9 під заставу свого житла.

Підстави для витребовування з володіння у ОСОБА_6 та ОСОБА_5 18/100 частини квартири АДРЕСА_1 відсутні.

Позивачі зазначили, що в 2015 році їх родину примусово виселено з квартири і відразу після цього вони звернулася до суду щодо визнання договору купівлі-продажу спірної квартири недійсним. Вважали, що у даному випадку факт порушення прав позивачів відповідає моменту їх примусового виселення зі спірної квартири у 2015 році.

Суд першої інстанції не встановив підстав для визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Харківського апеляційного суду від 29 травня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Беркути Н. М. задоволено частково. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 02 лютого 2024 року скасовано в частині наведених в ньому мотивів про відмову за недоведеністю у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано помилковістю висновків суду першої інстанції про те, що правові висновки суду апеляційної інстанції у справі № 2-5433/07 мають преюдиціальне значення у справі, що переглядається.

Преюдиціальне значення мають лише обставини, а не правові висновки, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили. Саме обставини, а не правові висновки, встановлені стосовно певної особи рішенням суду, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Отже, висновки суду першої інстанції про те, що станом на час розгляду даної справи відпали підстави вважати порушеними права та інтереси позивачів укладенням оспорюваного ними договору купівлі-продажу квартири, та про відсутність підстав для визнання його недійсним внаслідок порушення прав неповнолітніх дітей, оскільки судом апеляційної інстанції встановлено, що сам договір купівлі-продажу не оскаржувався, - є помилковими, та не відповідають нормам цивільного матеріального та процесуального права.

Разом з тим, виконання спірного договору купівлі-продажу від 24 вересня 1996 року відбулося внаслідок його державної реєстрації та державної реєстрації права власності за набувачем ОСОБА_9 24 вересня 1996 року.

Про реальне виконання спірного договору купівлі-продажу також свідчить звернення ОСОБА_9 з позовом у справі № 2-5433/07, який був обґрунтований бажанням добровільно повернути сторони до попереднього стану, що у свою чергу було обумовлено його виконанням сторонами на день звернення до суду.

Отже, не пізніше ухвалення рішення суду першої інстанції у справі № 2-5433/07 30 серпня 2007 року, яке набрало законної сили, слід вважати доведеним, що позивачам у справі, що переглядається, було відомо про наявність спірного договору купівлі-продажу 18/100 частин квартири АДРЕСА_1 від 24 вересня 1996 року, який був виконаний сторонами, а тому на день їх звернення до суду з цим позовом сплив трирічний строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

18 червня 2024 року через підсистему "Електронний суд" адвокат Беркута Н. М., яка діє в інтересах ОСОБА_3, подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 02 лютого 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 травня 2024 року.

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2024 року відкрито касаційне провадження, витребувано із суду першої інстанції цивільну справу № 638/13269/15-ц, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Беркута Н. М., про зупинення виконання (дії) рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 02 лютого 2024 року та постанови Харківського апеляційного суду від 29 травня 2024 року.

14 серпня 2024року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзіОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Беркута Н. М., просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статтей 256, 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності у правовідносинах, які виникли під час дії ЦК УРСР (1540-06) , враховуючи положення статтей 128, 153, 224 ЦК УРСР, які визначали моментом набуття права власності новим власником передачу майна, у взаємозв`язку із правовідносинами, що регулюються статтею 388 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Апеляційний суд не врахував, що на спірні правовідносини поширюється дія норм ЦК УРСР (1540-06) 1963 року, чинного на час їх виникнення.

За змістом статей 128, 153 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, а відповідно до статті 224 цього Кодексу за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 14 ЦК УРСР за неповнолітніх, які не досягли п`ятнадцяти років, угоди від їх імені укладають батьки або опікуни.

З дня укладення оспорюваного договору протягом 19 років позивачі продовжували користуватися квартирою АДРЕСА_1 .

Зі змісту спірного договору вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_10 (як батьки) не вчиняли спірного правочину за семирічного сина ОСОБА_1 та не надавали згоди на посвідчення договору в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_14 .

З огляду на це, укладений договір є недійсним відповідно до статей 48, 51, 53 ЦК УРСР.

Лише після постановлення судом рішення від 30 серпня 2007 року у справі № 2-5433/2007 ОСОБА_12 зареєстрував своє право власності на 18/100 частини вказаної квартири.

Суд апеляційної інстанції неправильно розтлумачив положення частини першої статті 128 ЦК УРСР та дійшов помилкового висновку про відсутність поважних причин для поновлення строку позовної давності.

Враховуючи, що апеляційний суд встановив факт порушення прав позивачів вчиненням спірного договору купівлі-продажу, підстав для відмови у задоволенні віндикаційного позову у зв`язку із пропуском строку позовної давності у суду не було, такий строк позивачами не порушено, оскільки початок перебігу строку позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України обчислюється з моменту, коли особа довідалася про вибуття свого майна, що у даному випадку відповідає моменту примусового виселення позивачів із спірної квартири у 2015 році.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у липні 2024 року, представник ОСОБА_6 - адвокат Камишев Є. С. заперечує проти доводів ОСОБА_3, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що позивачка не довела, що мала намір укласти договір позики, а не купівлі-продажу.

На момент вирішення спору у цій справі, підстави для висновку про порушення прав та інтересів позивачів укладенням оспорюваного ними договору - відсутні.

Правові підстави щодо застосування частини другої статті 48, частини першої статті 128, статей 158, 224 ЦК УРСР, статті 330 ЦК України не доведені позивачами.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у вересні 2024 року, ОСОБА_5 заперечує проти доводів ОСОБА_3, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що на момент вирішення спору у цій справі, підстави для висновку про порушення прав та інтересів позивачів укладенням оспорюваного ними договору - відсутні, оскільки суд апеляційної інстанції в ухвалі від 23 березня 2017 року у справі № 2-5433/07 встановив, що сам договір купівлі-продажу не оскаржувався.

На підтвердження своїх вимог позивачі не надали суду належних та допустимих доказів.

Договір купівлі-продажу частки квартири від 24 вересня 1996 року, укладений між позивачами і ОСОБА_9, відповідно до статті 49 Закону України "Про власність" є правомірним.

Відповідно до рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2007 року у справі № 2-5433/2007 позивачі підтвердили факт виконання договору купівлі-продажу від 24 вересня 1996 року, ОСОБА_2 підтвердила факт отримання від ОСОБА_9 грошових коштів за продаж 180/100 частини квартири.

В судовому засіданні 30 серпня 2007 року ОСОБА_2 підтвердила, що їй потрібні були грошові кошти, через що вона вирішила продати ОСОБА_9 належну їй та дітям частину квартири.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Згідно з договором купівлі-продажу від 24 вересня 1996 року ОСОБА_2, ОСОБА_8, ОСОБА_1 продали, а ОСОБА_9 купив 18/100 частини квартири АДРЕСА_1, та які належали продавцям на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Харківським центром приватизації державного житлового фонду 10 січня 1996 року

№ 1-96-72634 П2 та зареєстрованого у Харківському МБТІ 10 січня 1996 року за № П-1-17688. Договір посвідчено приватним нотаріусом Білоус О. М. (т. 1, а. с. 5-6).

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2007 року у справі № 2-5433/07 позов ОСОБА_9 задоволено. Визнано за ним право власності на 18/100 часток квартири АДРЕСА_1 .

24 квітня 2015 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на вказане рішення.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 липня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2007 року визнано неподаною та повернуто її апелянту.

У жовтні 2016 року до суду з апеляційною скаргою в особі представника звернулася ОСОБА_15, до якої згодом приєдналися ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 березня 2017 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_15 - ОСОБА_16, до якої приєдналися ОСОБА_1 та ОСОБА_3, на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2007 року закрито.

ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 190).

Згідно з відповіддю шостої Харківської державної нотаріальної контори Головного територіального управління юстиції (далі - ГТУЮ) у Харківській області від 16 грудня 2016 року № 4412/01-16 17 травня 2013 року із заявою про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_9 звернулася його дочка - ОСОБА_4 .

16 січня 2014 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т. 1, а. с. 191-192).

Згідно з повідомленням архівного відділу Виконавчого комітету Харківської міської ради від 11 вересня 2015 року № 0-16 за 1995-1996 роки РВК Дзержинського району в м. Харкові органу опіки і піклування дозволу на продаж 18/100 частини квартири АДРЕСА_1, які належали неповнолітнім на той час ОСОБА_1 та ОСОБА_8, не виявлено (т. 1, а. с. 23).

Згідно з відповіддю ГТУЮ у Харківській області від 17 вересня 2015 року

№ 0-56/01.01-19/: Наказом Міністерства юстиції України від 19 жовтня 1998 року № 55/5 анульоване свідоцтво про право на зайняття нотаріальної діяльності № 2031 від 22 січня 1996 року, видане ОСОБА_17, у зв`язку із задоволенням відповідного подання управління юстиції, направленого з причин допущення нотаріусом неодноразових грубих порушень чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій. Розпорядженням Управління Міністерства юстиції у Харківській області від 30 жовтня 1998 року № 02-6/194 анульовано реєстраційне посвідчення № 14, видане ОСОБА_17 . Цим же розпорядженням була створена комісія для передачі колишнім приватним нотаріусом до управління юстиції архівних матеріалів до початку належного функціонування державного нотаріального архіву Харківської області. Всі можливі заходи спрямовані на передачу до управління юстиції документів нотаріального діловодства та архіву не дали результатів.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 06 березня 2018 року:

- ОСОБА_5 на праві приватної власності належить 4/100 квартири АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності: договір міни, серія та номер: 3075, від 23 жовтня 2015 року, укладений з ОСОБА_4 ;

- ОСОБА_6 на праві приватної власності належить 14/100 квартири АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності: договір міни, серія та номер: 3069, від 23 жовтня 2015 року, укладений з ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 193-194).

20 вересня 2018 року представник відповідача ОСОБА_5 подав відзив на позовну заяву, в якому просив застосувати строк позовної давності до вимог позивачів.

19 вересня 2019 року представник відповідача ОСОБА_5 подав клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності.

Під час розгляду справи судом першої інстанції у судовому засіданні 30 січня 2024 року представник відповідача ОСОБА_6 просив застосувати строк позовної давності та відмовити у позові.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вирішуючи спір у справі, що переглядається, суд першої інстанції виходив з наявності одночасно двох підстав для відмови у позові: необґрунтованості позову та пропуску строку позовної давності.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не підтримав висновок районного суду про відсутність у позивачів порушеного права укладенням оспорюваного ними договору купівлі-продажу квартири, та про відсутність підстав для визнання його недійсним внаслідок порушення прав неповнолітніх дітей.

Водночас, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що на момент пред`явлення позову у цій справі сплив трирічний строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України.

Підставою касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статтей 256, 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності у правовідносинах, які виникли під час дії ЦК УРСР (1540-06) .

З огляду на це, а також враховуючи зміст касаційної скарги та вимоги статті 400 ЦК України, колегія суддів переглядає оскаржувані судові рішення лише в частині висновків судів про пропуск позивачами строку звернення до суду.

Верховний Суд погоджується із здійсненим судами першої та апеляційної інстанцій правозастосуванням норм, якими врегульовано інститут позовної давності.

Згідно пунктів 6, 7 прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред`явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Відповідно до статті 71 ЦК УРСР 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу (стаття 76 ЦК УРСР 1963 року).

Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК УРСР 1963 року).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, а за статтею 257 того ж Кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а за частиною 4 статті 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна (могла) була дізнатися про це порушення/особу, яка порушила) аспекти. Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися"/"повинен довідатися", що містяться в статтях 76 ЦК УРСР 1963 року та 261 ЦК України (435-15) , дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зміст рішень судів попередніх інстанцій дає підстави стверджувати, що суди встановили момент виникнення права на пред`явлення позову у цій справі, що є вирішальним для результату вирішення спору, оскільки саме від нього залежить висновок про пропуск (чи навпаки) строку позовної давності, а також те, яким законом слід керуватися: ЦК УРСР (1540-06) 1963 року чи ЦК України (435-15) .

Так, предметом спору є, вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу 18/100 частин квартири, укладеного 24 вересня 1996 року між ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, а також про витребування цього майна із володіння ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на користь позивачів.

З позовом про оспорення цього правочину і витребування частини спірної квартири, позивачі звернулися до суду у серпні 2015 року.

Обгрунтовуючи позов, ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зазначали, що початок перебігу позовної давності не слід ототожнювати з моментом укладення оспорюваного правочину, оскільки відчуження майна фактично не відбулось, а про порушення своїх прав як співвласників частини квартири їм стало відомо після їх виселення зі спірного помешкання у 2015 році.

Надаючи оцінку доводам та запереченням сторін у справі, суди попередніх інстанцій встановили, що 04 червня 2007 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 про визнання права власності на 18/100 часток квартири АДРЕСА_1 (справа № 2-5433/07).

В обґрунтування позову зазначив, що після укладення з останніми 24 вересня 1996 року договору купівлі-продажу 18/100 часток квартири АДРЕСА_1 сторони продовжували проживати за попередніми адресами, а згодом вирішили повернути договір до первісного стану, однак в добровільному порядку через нотаріальну контору цього зробити не змогли через втрату документа, що підтверджував право власності позивача ОСОБА_9 на частку квартири, та відсутність у приватного нотаріуса примірника договору купівлі-продажу з додатками.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2007 року у справі № 2-5433/07 позов ОСОБА_9 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 про визнання права власності - задоволено. Судовим рішенням визнано за ОСОБА_9 право власності на 18/100 часток квартири АДРЕСА_1 .

Із змісту судового рішення вбачається, що відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 підтвердили, що дійсно за договором купівлі-продажу продали спірну квартиру, позов визнали та просили його задовольнити.

24 квітня 2015 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2007 року, з посиланням на те, що про існування рішення Дзержинського районного суду м. Харкова вона дізналася лише напередоні.

Ухвалу мотивовано тим, що оскаржуваним судовим рішенням права та інтереси ОСОБА_15 жодним чином не порушено та вона не є стороною у вказаній справі, тому, враховуючи положення частини першої статті 292 та частини третьої статті 297 ЦПК України, провадження у вказаній справі підлягаєзакриттю.

Крім того, у мотивувальній частині ухвали вказано, що як свідчать матеріали справи ОСОБА_3 була присутня у судовому засіданні 30 серпня 2007 року під час ухвалення оскаржуваного рішення, та проти позову не заперечувала. На момент розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_3 була повнолітньою, а тому доводи про те, що вона не мала змоги захистити свої права на спірне житло належним чином, є безпідставними.

Верховний Суд звертає увагу на те, що на момент звернення ОСОБА_9 04 червня 2007 року до суду з позовом у справі № 2-5433/07 крім ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, повнолітнім також був ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 . Разом з ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 визнали позов, чим усвідомлено погодили перехід речового права на належний їм об`єкт нерухомого майна на користь ОСОБА_9 .

Таким чином, враховуючи, що фактично апеляційний перегляд рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2007 року у справі № 2-5433/07 не здійснено, вказане рішення, яким за ОСОБА_9 визнано право власності на 18/100 часток квартири АДРЕСА_1, набрало законної сили, тому з цього моменту позивачам у справі, що переглядається, було відомо про реальне виконня договору купівлі-продажу 18/100 частини квартири від 24 вересня 1996 року та ймовірне порушення їх прав внаслідок продажу вказаної нерухомості.

Вказані висновки судів попередніх інстанцій, а також те, що на день звернення у серпні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до суду з позовом у цій справі сплив трирічний строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України, є правильними.

У заяві від 15 листопада 2018 року представник позивачів - адвокат Беркута Н. М., просила поновити строк позовної давності у справі, що переглядається, посилаючись на те, що фактично про порушення своїх прав ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 дізналися у 2015 році після ухвалення 13 жовтня 2014 року Дзержинським районним судом м. Харкова заочного рішення про їх виселення.

Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції, серед іншого, не встановив підстав для визнання поважними причин пропуску позовної давності, зазначивши про недоведення позивачами того, що вони не могли дізнатися про порушення їх цивільних прав раніше.

Посилання позивачів на те, що лише після їх виселення дочкою ОСОБА_9 зі спірної квартири їх права були порушені - ґрунтуються на помилковому тлумаченні позивачами норм матеріального права. Позивачі могли передбачити настання відповідних наслідків у зв`язку з вибуттям з їх власності спірної квартири.

З огляду на встановлені обставини, суди правильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, надали оцінку наданим сторонами доказам і зробили обґрунтовані висновки про звернення позивачів до суду з цим позовом поза межами строку позовної давності та відсутність правових підстав для його поновлення.

Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують, значною мірою зводяться до необхідності переоцінки доказів, тоді як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня

2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Верховний Суд враховує, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Toriya v. Spaine", заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі "Hirvisaari v. Finland", заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що стосуються визначення моменту виникнення у позивачів права на позов. Наявність у скаржника іншої точки зору на встановлені судами обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених рішень в оскаржуваній частині та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь скаржника.

В межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили рішення в оскаржуваній частині із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.