466/8864/19 Про визнання договорів купівлі-продажу та дарування квартири недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння - 04.12.2024 Прийняття

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2023 року у складі судді Свірідової В. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року у складі колегії суддів Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Паламар Р. В., приватний нотаріус Антонова В. І., про визнання договорів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння.

З урахуванням заяв про уточнення (збільшення) позовних вимог від 15 січня та 14 липня 2020 року просив:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 21 грудня 2017 року між ним ( ОСОБА_2 ) та ОСОБА_3 посвідчений приватним нотаріусом Паламар Р. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1408;

- визнати недійсною довіреність від 21 грудня 2018 року, посвідчену приватним нотаріусом Паламар Р. В. та зареєстровану в реєстрі за № 1293;

- визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, укладений 10 вересня 2019 року від його ( ОСОБА_2 ) імені на користь ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Тишківською Р. І. та зареєстрований у реєстрі за № 828;

- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ;

- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1 ;

- стягнути з ОСОБА_3 судові витрати.

07 грудня 2021 року ОСОБА_1 як правонаступниця ОСОБА_2 подала до суду заяву про уточнення позовних вимог, зміст яких є аналогічним вимогам, що були заявлені ОСОБА_2 .

Позов обґрунтовано тим, що до 2017 року позивач проживав зі своєю дружиною ОСОБА_7 у квартирі АДРЕСА_2 . Водночас, він мав у власності і своє житло, а саме однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

У ІНФОРМАЦІЯ_2 померла його дружина ОСОБА_7 і він залишився сам. На момент смерті дружини ОСОБА_2 було 86 років.

За кілька днів по тому до нього приїхали ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які через деякий час запропонували йому переїхати до них у квартиру, як пізніше він зрозумів, з метою заволодіти його майном.

ОСОБА_4 примусив його підписати якісь документи, змісту яких він не розумів з огляду на свій вік.

03 жовтня 2018 року ОСОБА_3 і ОСОБА_4 помістили його до Комунального закладу Львівської обласної ради "Львівський геріатричний пансіонат" (далі - геріатричний пансіонат), де позивач і змушений був проживати певний час.

Вважав, що вся його пенсія йде на оплату проживання у пансіонаті, водночас пізніше дізнався, що він мав отримувати частину пенсії особисто.

Про те, що він надавав відповідачам довіреності на розпорядження належною йому нерухомістю та пенсією, позивач дізнався лише у вересні 2019 року після того, як його тимчасово забрали з геріатричного пансіонату.

До вересня 2019 року він підписував якісь папери, які йому давав ОСОБА_4, але жодної розмови про те, що це довіреності на розпорядження нерухомістю чи пенсією, не було.

Позивач є людиною похилого віку (на час звернення з позовом 88 років) і не міг правильно оцінити і зрозуміти зміст документів, які йому подавалися на підпис.

ОСОБА_4 обманював його щодо змісту документів, які давав йому і казав ставити підпис "як на пенсію". У дні, коли він ставив свої підписи, його возили автомобілем і в автомобілі ще давали на підпис документи, повідомляючи, що це необхідно для списання пального на автомобіль. Жоден нотаріус не роз`яснював йому змісту укладених угод та їх правових наслідків. Паспорт ОСОБА_2 перебував у ОСОБА_4, про що позивачу повідомив директор геріатричного пансіонату.

Згідно з пунктом 6 глави 9 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (z0282-12) (далі - Порядок № 296/5), якщо фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, має вади зору або з інших причин не має змоги самостійно прочитати документ, нотаріус уголос прочитує їй текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка.

З огляду на свій вік позивач погано бачив і чув, зміст юридичних документів дається йому до розуміння важко. У жодній із довіреностей (від 21 грудня 2018 року № 1293 та від 29 травня 2018 року № 420) не вказано, що зміст документа йому зачитувався.

Перебуваючи з 06 вересня 2019 року поза межами геріатричного пансіонату позивач з`ясував, що підписав декілька довіреностей, а саме довіреність від 29 травня 2018 року ОСОБА_4 з повноваженнями, зокрема, на оформлення спадкових прав після смерті його дружини ОСОБА_7, представництво в органах та судах, а також отримання його пенсії.

На підставі вказаної довіреності ОСОБА_4 оформив на нього ( ОСОБА_2 ) 1/2 частину квартири АДРЕСА_2, як обов`язкову частку у спадщині після смерті його дружини.

На підставі іншої довіреності від 21 грудня 2018 року, оформленої на ОСОБА_3, 1/2 частину квартири АДРЕСА_2, остання подарувала від його імені своїй родичці ОСОБА_5, яку позивач навіть не знав.

За життя його дружина оформила заповіт на квартиру АДРЕСА_2, на свою племінницю ОСОБА_1, яка повинна була успадкувати цю квартиру в цілому, тому ОСОБА_2 не уповноважував ОСОБА_4 на звернення до суду для виділу йому обов`язкової частки у спадщині після смерті дружини.

Щодо квартири АДРЕСА_1, то ОСОБА_4 повідомив йому, що ця квартира, як і квартира АДРЕСА_2, була відчужена державою за борги зі сплати комунальних платежів.

Проте згодом позивач дізнався, що 26 червня 2018 року квартиру АДРЕСА_1, було відчужено на користь ОСОБА_6, а 1/2 частину квартири АДРЕСА_2, - подаровано ОСОБА_5 .

Зазначає, що він під тиском підписував документи, які давав йому ОСОБА_4, оскільки вважав, що у нього вже немає жодного майна, а йому як людині похилого віку треба була підтримка.

Позивач вважає, що поза його волею під впливом тяжких для ОСОБА_2 обставин і на вкрай невигідних умовахз його власності вибули 1/2 частина квартири АДРЕСА_2, однокімнатна квартира АДРЕСА_1, а також пенсійне забезпечення за період з червня 2018 року до жовтня 2019 року.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 22 лютого 2021 року провадження у справі було зупинено до залучення до участі у справі правонаступника ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 01 вересня 2021 року поновлено провадження у справі та залучено до участі у справі ОСОБА_1 як правонаступницю ОСОБА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2023 року у позові відмовлено.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_1, просила його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що суд першої інстанцїі не взяв до уваги відсутність волевиявлення ОСОБА_2 на вибуття майна (квартири АДРЕСА_1 ) з його власності, та те, що на час відчуження це було єдине житло ОСОБА_2 .

Звертає увагу, що суд першої інстанції посилається на угоди, укладені позивачем ОСОБА_2, вказуючи на їх нотаріальне посвідчення, проте не дає оцінку доводам позивача щодо недійсності цих договорів.

Суд не надав оцінки факту вилучення паспорта ОСОБА_2 ОСОБА_4, що обмежило ОСОБА_2 у можливості реалізовувати свої права та сприяло позбавленню його власності.

Вважає, що висновки суду про те, що позивач не довів наявність психологічного або фізичного тиску на ОСОБА_2 зі сторони відповідачів для укладення оспорюваних правочинів, є необґрунтованими.

Позивач в обґрунтування своїх вимог доводив, що потрапивши у залежність від відповідачів, підписував документи, які йому надавали під впливом тяжких життєвих обставин.

Постановою Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2023 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, зазначив, що ОСОБА_2, який стверджував про вчинення ним довіреності та укладення договорів купівлі-продажу та дарування під впливом обману, не довів обставин, на які він посилається як на обґрунтування заявлених позовних вимог, а саме наявність факту введення його в оману представниками.

Апеляційний суд відхилив доводи сторони позивача, що ОСОБА_2 вчиняв правочини як дієздатна особа у момент, коли не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними, оскільки під час розгляду справи позивач не заявляв клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи, яка б визначала психічний стан особи в момент вчинення одностороннього правочину та не надав жодного документа, який би свідчив про наявність психічного захворювання або розладу станом на день посвідчення довіреності від 21 грудня 2018 року.

Суд апеляційної інстанції вказав на безпідставність доводів позивача про нерозуміння (незнання) змісту документів, які підписував ОСОБА_2, оскільки за вимогами статті 229 ЦК України (вчинення правочину під впливом помилки), помилка внаслідок власного недбальства (зокрема, нечитання тексту документів), незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Обґрунтовуючи вимоги про визнання договорів недійсними за статтею 233 ЦК України, ОСОБА_2 посилався на наявність тяжкої обставини, а саме похилий вік та його одинокий стан після смерті дружини ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Апеляційний суд зазначив, що наявність таких обставин не доводить необхідність укладання оспорюваних договорів, а дії позивача щодо укладення таких договорів можуть свідчити про наявність його волі на уникнення можливої самотності у зв`язку з похилим віком та неможливість себе в подальшому доглядати самостійно, адже, як зазначено в апеляційній скарзі, ОСОБА_2 з огляду на свій вік погано бачив і чув, зміст юридичних документів давався йому до розуміння важко.

Тобто, заявляючи позовні вимоги про визнання недійсними договорів з підстав, визначених статтею 233 ЦК України, яка передбачає, що особа діє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, позивач сам собі заперечив, заявляючи про визнання недійсними договорів з підстав, визначених статтею 225 ЦК України, коли особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Посилання на те, що ОСОБА_2, усвідомивши той факт, що квартири вибули з його володіння, 09 вересня 2019 року звернувся із заявою до органів нотаріату про скасування довіреності, посвідченої від його імені на ім`я ОСОБА_3, тобто за день до укладення оспорюваного договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, проте за відсутності паспорта не зміг оформити таку заяву, не впливає на правильність висновку суду першої інстанції, оскільки це не підтверджено належними та допустимими доказами.

За змістом відповіді, наданої ГУ НП у Львівській області від 09 січня 2020 року № 23646/3920, ОСОБА_2 не звертався до Личаківського ВП ГУ НП у Львівській області щодо вилучення у будь-який спосіб з користування ОСОБА_4 його паспорта громадянина України, перевірка за цим фактом не проводилась.

Апеляційний суд врахував, що 10 жовтня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М., де на випадок своєї смерті склав заповіт на ОСОБА_1, його особу було встановлено та дієздатність перевірено.

Отже, документ, що посвідчував ОСОБА_2 як особу, був у нього.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі заявниця просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині визнання недійсною довіреності від 21 грудня 2018 року, визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 1/2 частини цієї квартири, та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження позивачка посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ). Вказує, що суди не застосували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 320/11632/14-ц (провадження № 61-38742св18), від 19 червня 2019 року у справі № 333/1156/16-ц (провадження № 61-16359св18), від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20 (провадження № 61-383св21).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_2 у віці 88 років як одинока людина був протиправно позбавлений всього майна та пенсійних виплат, а дії відповідачів були предметом кримінального розслідування, проте у зв`язку зі смертю позивача справа перспективи не мала.

Звернувшись до суду з позовом про визнання недійсними правочинів щодо позбавлення його майна, позивач посилався на норми цивільного права, які деякою мірою можуть бути взаємосуперечливими. Проте таке посилання викликане порушенням більшості норм цивільного закону, що передбачають прояв волі особи на укладення правочинів, водночас надає можливість суду правильно визначити спірні правовідносини і застосувати норму права, яка має бути застосована для їх врегулювання, не покладаючи на суд обов`язок доказування, а керуючись принципом "jura novit curia".

Водночас суд апеляційної інстанції, нівелюючи обов`язок перевірити законність рішення суду першої інстанції, правильно визначити характер спірних правовідносин, у мотивувальній частині спростовує правомірність посилання позивача на деякі норми цивільного права.

Суди не взяли до уваги, що під час оформлення ОСОБА_2 до геріатричного пансіонату у нього було вилучено паспорт громадянина України, а надалі адміністрація пансіонату протизаконно видала паспорт ОСОБА_4, що потягло для ОСОБА_2 значні негативні наслідки.

Суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги, що факт передання ОСОБА_4 паспорта ОСОБА_2 підтверджується поясненнями ОСОБА_4 у відповіді на відзив від 10грудня 2019 року (т. 1, а. с. 41), заявою ОСОБА_4 до поліції (т. 1, а. с. 56), розпискою про отримання паспорта ОСОБА_2 від 18 грудня 2020 року (т. 2, а. с. 96).

Суди не взяли до уваги, що приватний нотаріус Паламар Р. В. у своїх поясненнях від 21лютого 2020 року навмисно не зазначила про факт того, що менше як через місяць після смерті дружини ОСОБА_2 вона посвідчила договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, яку ОСОБА_2, який щойно став вдівцем, відчужив на користь ОСОБА_3, хоча ця квартира булайого єдиним житлом.

Ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не взяли до уваги, що договір купівлі-продажу від 21 грудня 2017 року квартири АДРЕСА_1 був безоплатним, що підтвердив і ОСОБА_4, пояснивши у судовому засіданні від 20липня 2022 року, що жодних коштів ОСОБА_2 не передавалося (звукозапис судового засідання, 26-29 хвилини).

Суди не взяли до уваги, що у довіреностях № № 1293, 420 та у договорі купівлі-продажу від 21 грудня 2018 року не вказано, що ОСОБА_2 як 88-літній людині із проблемами зору зачитувався зміст цих документів, про що заявляла нотаріус Паламар Р. В.

Аргументи інших учасників справи

Відзиви інших учасників справи до Верховного Суду не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

У жовтні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2024 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову.

Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до договору купівлі-продажу від 21 грудня 2017 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_3, а ОСОБА_3 прийняла квартиру АДРЕСА_1 та зобов`язалась сплатити за неї 301 700,00 грн (т. 1, а. с. 211).

У пункті 5. 2 вказаного договору нотаріус роз`яснив сторонам зміст статей 203, 209, 215-236 (правові наслідки недотримання сторонами під час вчинення правочину вимог закону), статті 182, пункту 4 статті 334, статей 640, 655-662, 691, 692 (положення про купівлю-продаж майна) Цивільного кодексу України (435-15) , Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" з усіма змінами та доповненнями, Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (1127-2015-п) , в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 року № 553 (553-2016-п) , статей 57, 65, 97 Сімейного кодексу України, статті 27 Закону України "Про нотаріат", статті 172 Податкового кодексу України, пункту 7 Правил користування приміщенням житлових будинків та гуртожитків, затверджених постановою Кабінету міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572 (572-92-п) із змінами та доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 року № 5 (5-2009-п) , статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", статті 10 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", постанови Правління Національного банку України "Про встановлення граничної суми розрахунків готівкою" від 06 червня 2013 року № 210 із змінами, внесеними згідно з постановою Правління Національного банку України від 25 листопада 2016 року № 407, а також юридичні наслідки, пов`язані із заниженням дійсної ціни продажу.

У договорі зазначено, що цей договір посвідчено Паламар Р. В., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу. Договір підписано сторонами у присутності нотаріуса. Особи сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_2 відчужуваної квартири.

Відповідно до довіреності від 21 грудня 2018 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_3 представляти його інтереси з усіма необхідними повноваженнями, зазначеними в довіреності від 21 грудня 2018 року (т. 1, а. с. 130).

Нотаріус роз`яснив довірителю зміст статей 237- 239, 240, 244, 245, 247- 249, 1000, 1006, 1007 Цивільного кодексу України, статей 57, 97 Сімейного кодексу України.

Вказана довіреність посвідчена Паламар Р. В., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, підписана ОСОБА_2 у присутності нотаріуса. Його особу встановлено, дієздатність перевірено.

Відповідно до договору дарування 1/2 частини квартири від 10 вересня 2019 року ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_5 прийняла у дар 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 131).

У пункті 7 вказаного договору передбачено, що нотаріус роз`яснив сторонам, які підписали цей договір, зміст статей 334, 376, 717, 719, 722, 727, 728 Цивільного кодексу України та статті 65 Сімейного кодексу України, статті 152 Житлового кодексу України, пункту 7 Правил користування приміщеннями жилих будинків і гуртожитків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572 (572-92-п) , в редакції, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2006 року № 45 (45-2006-п) , зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2009 року № 5 (5-2009-п) , постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 року № 1024 (1024-2016-п) .

Також у договорі зазначено, що його посвідчено Тишківською Р. І., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу. Договір підписано сторонами у присутності нотаріуса. Особи та дієздатність громадян, які підписали договір, встановлено, а також перевірено належність ОСОБА_2 1/2 частини відчужуваної квартири та повноваження представника.

Державна реєстрація права власності ОСОБА_5 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 здійснена 10 вересня 2019 року, реєстраційний номер 1715352946101 (т. 1, а. с. 134).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судові рішення оскаржуються лише в частині визнання недійсною довіреності від 21 грудня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом Паламар Р. В. та зареєстрованої в реєстрі за № 1293; визнання недійсним договору дарування частини квартири АДРЕСА_2, укладеного 10 вересня 2019 року від імені ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5, посвідченого приватним нотаріусом Тишківською Р. І. та зареєстрованого у реєстрі за № 828; витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 .

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20, від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20, від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18, від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18).

Верховний Суд зазначає, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах (див. зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

У частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 264 ЦПК України).

Позивач у позовній заяві та під час уточнення (збільшення) позовних вимог, а надалі його правонаступниця в апеляційній та касаційній скаргах крім статті 225 ЦК України, посилалась також і на те, що відчуження квартири АДРЕСА_1, відбулося через тяжкі для ОСОБА_2 обставини (смерть дружини), на вкрай невигідних умовах(єдине житло), а зміст договору він не розумів з огляду на свій вік.

Водночас надання у подальшому довіреностей відповідачам і дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, було вчинено тоді, коли у ОСОБА_2 було вилучено паспорт, він перебував у пансіонаті, а відповідачі його переконали, що він не має будь-якого житла, пенсії, коштів, він не міг правильно оцінити і зрозуміти зміст документів, які йому подавалися на підпис, з огляду на вік і вади здоров`я, зміст документів йому не зачитувався, а відповідачі повідомляли йому, що зміст і призначення цих документів інше та стосується отримання його пенсії та оплати витрат на бензин.

Крім того, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 як правонаступниця ОСОБА_2 у позовній заяві та уточненнях до неї посилалися на те, що 1/2 частина квартири АДРЕСА_2, подарована на підставі довіреності родичці відповідачів - ОСОБА_5, яку ОСОБА_2 навіть не знав.

У результаті безвідплатного відчуження двох квартир ОСОБА_2 залишився без майна та без житла.

Щодо позовних вимог про визнання довіреності недійсною

Суди у справі, що переглядається, керувались тим, що сторона позивача не довела належними та достатніми доказами, що є підстави для визнання недійсною довіреності від 21 грудня 2018 року та недійсним укладеного за наслідками її надання оспорюваного договору, не надала доказів того, що вказані правочини вчинені не на користь ОСОБА_2 та поза його волею.

Верховний Суд не погоджується з наведеними висновками з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України).

Згідно із частинами першою та третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

У статті 1003 ЦК України визначено, що у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Суди встановили, що відповідно до довіреності від 21 грудня 2018 року ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_3 представляти його інтереси з усіма необхідними повноваженнями, зазначеними в довіреності (т. 1, а. с. 130).

Відповідно до частини десятої статті 44 Закону України "Про нотаріат" нотаріус зобов`язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину.

Згідно з пунктом 1 глави 6 розділу 1 Порядку № 296/5 нотаріус зобов`язаний установити волевиявлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії.

Відповідно до пункту 3 глави 9 розділу 1 Порядку № 296/5 перед підписанням документа нотаріус зобов`язаний забезпечити ознайомлення зі змістом документа сторін (учасників).

Згідно з пунктом 6 глави 9 Порядку № 296/5 якщо фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, має вади зору або з інших причин не має змоги самостійно прочитати документ, нотаріус уголос прочитує їй текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка.

Хоча підписана позивачем довіреність не містить відмітки про те, що нотаріус прочитала ОСОБА_2. текст цього документа, суди керувались тим, що дотримано форму довіреності, обставин, які б перешкоджали ОСОБА_2 самостійно прочитати тексти довіреності, не встановили.

Верховний Суд зауважує, що правове регулювання порядку посвідчення нотаріусом правочинів не входить до сфери регулювання ЦК України (435-15) і не є матеріальним правом. Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право - встановлювати підстави недійсності або нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для цього матеріальне право не містить (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20)).

Подібні висновки також викладено у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18 (провадження № 61-697св21).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватноправових нормах.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин першої - п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Суди встановили, що ОСОБА_3 є повіреною особою за довіреністю, наданою ОСОБА_2 21 грудня 2018 року.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі (частина третя статті 244 ЦК України).

За своєю правовою природою довіреність є одностороннім правочином, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність вказує на надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16).

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє (стаття 239 ЦК України).

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що довіреність від 21 грудня 2018 року видана довірителю з дотриманням вимог законодавства, на момент укладення договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 не була припинена та/або скасована, отже, з урахуванням її змісту наділяла повіреного відповідними повноваженнями.

Зокрема, ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_3 представляти його інтереси з усіма необхідними повноваженнями, у тому числі з питань продажу, обміну за ціну та на умовах на власний розсуд або подарувати на ім`я ОСОБА_5 належну йому на праві власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 . Особу довірителя встановлено, дієздатність перевірено (т. 1, а. с. 13).

Згідно з частиною третьою статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Водночас словосполучення "у своїх інтересах" потрібно розуміти так, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або у інший спосіб на шкоду інтересам довірителя, зокрема на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц, від 01 лютого 2023 року у справі № 569/19674/19.

Довіреність не завжди може містити деталізований та вичерпний перелік дій, на вчинення яких довіритель уповноважує представника. Тому, враховуючи, що за загальним правилом представник має завжди діяти у найкращих інтересах довірителя, та відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом, суди мали дослідити питання добросовісності представника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16).

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

З огляду на вказане суди у цій справі насамперед повинні були встановити:

- чи діяла ОСОБА_3, відчужуючи майно ОСОБА_2 за безвідплатним договором на виконання виданої позивачем довіреності, добросовісно, чи розуміла наслідки її представництва, зокрема діяти в інтересах саме довірителя, а не у власних інтересах чи в інтересах третьої особи, що є її родичем;

- чи потягло представництво ОСОБА_3 інтересів ОСОБА_2 настання для нього негативних наслідків.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц, провадження № 14-652цс18, викладено правовий висновок про те, що всебічність та повнота розгляду справи передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежності.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи про якість судових рішень зазначено, що мотиви прийняття рішення повинні бути узгодженими, зрозумілими, недвозначними й несуперечливими. Вони повинні давати можливість читачеві простежити логіку мотивації, яка привела суддю до ухвалення рішення. Умотивованість повинна засвідчувати дотримання суддею принципів, сформульованих Європейським судом з прав людини (а саме повага до права на захист та на справедливий суд). Коли проміжні рішення стосуються індивідуальних свобод (наприклад, дозвіл на арешт) або можуть вплинути на права осіб чи на їхнє майно (наприклад, тимчасова опіка над дитиною або превентивне накладення арешту на нерухоме майно чи на банківські рахунки), потрібен належний виклад мотивів подібного рішення. Якість судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування. У викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін, тобто на кожен окремий пункт вимог та на аргументи захисту. Це важливий запобіжник, оскільки він дає можливість сторонам переконатися у тому, що їхні доводи були досліджені, а отже, суддя взяв їх до уваги (пункти 34, 38).

Згідно з частиною другою статті 43 ЦПК України учасники справи, крім іншого, зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи та подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (статті 79, 80 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, п`ятою - сьомою статті 81, частиною першою статті 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на підставі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Доказування є юридичним обов`язком сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У матеріалах справи містяться докази, надані ОСОБА_2, які, зокрема, підтверджують укладення ОСОБА_3 як повіреної ОСОБА_2 на підставі довіреності від 21 грудня 2018 року договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, на користь її родички - ОСОБА_5, та ці обставини сторони не заперечували.

Крім того, суди мають враховувати не лише факт вчинення правочину за довіреністю в інтересах іншої особи, але і встановити чи потягло це настання негативних наслідків для довірителя.

Водночас суди у справі, що переглядається, вказаного вище не врахували, не дослідили добросовісність ОСОБА_3 як повіреної під час вчинення безвідплатного оспорюваного правочину, яким позбавлено ОСОБА_2 житла, та не виклали висновків щодо цього, що не дає можливості Верховному Суду належно оцінити правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права під час ухвалення оскаржуваних рішень.

Крім того, Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16вказав: "Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування".

Верховний Суд зазначає, що суди у справі, яка переглядається, не надали оцінки негативним наслідкам для ОСОБА_2 та у подальшому для його правонаступниці, зокрема не дослідили та не надали будь-якої оцінки наведеним нижче доказам.

Позивач був особою похилого віку (88 років), мав проблеми зі здоров`ям, доказів того, що мав значні борги у розмірі 69 000,00 грн (за комунальні послуги) та 150 000,00 грн (боргові зобов`язання щодо третіх осіб), 10 000,00 грн (за операцію на оці), які ОСОБА_4, ОСОБА_3 і ОСОБА_5 сплатили, у матеріалах справи немає.

Квитанції щодо сплати ними боргу за комунальні послуги, що містяться у матеріалах справи, стосуються періодів, зокрема, коли ОСОБА_2 вже відчужив квартири та проживав разом із ними або у геріатричному пансіонаті, деякі з них взагалі не стосуються сплати за комунальні послуги, а підтверджують сплату ОСОБА_3 податку з доходів фізичних осіб і військового збору на суми більше 13 000,00 грн (т. 1, а. с. 58-67).

ОСОБА_2, який у ІНФОРМАЦІЯ_2 втратив дружину, а вже менш як за місяць безоплатно відчужив на користь відповідачів його єдине на той час житло, за наслідком восьмимісячного піклування відповідачів втратив усе своє майно, зокрема 1/2 частину квартири АДРЕСА_2, без будь-якої компенсації (т. 1, а. с. 131, аудіозапис судового засідання від 20 липня 2022 року, диск, час 26- 29 хвилини).

Позивач був поміщений ОСОБА_4 і ОСОБА_3 до геріатричного пансіонату для постійного проживання як особа, яка потребує стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування, та був обмежений у вільному пересуванні за межі пансіонату, крім періоду тимчасового вибуття, тривалістю не більше 2 місяців (т. 1, а. с. 19).

За змістом пояснень та заяв позивача, ОСОБА_4 і ОСОБА_3, ОСОБА_1, органів Національної поліції під час перебування ОСОБА_2 у геріатричному пансіонаті паспорт не був у його особистому володінні та у різні періоди перебував на зберіганні геріатричного пансіонату або у володінні ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 55, 56, т. 2, а. с. 57, т. 2, а. с. 120).

ОСОБА_2 був обмежений у свої діях щодо відкликання довіреності з урахуванням відсутності у нього паспорта (т. 1, а. с. 55, 56, т. 2, а. с. 57). Оспорювана довіреність на момент укладання спірного договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 була чинною та не була припинена, однак, перебуваючи у 2019 році тимчасово поза межами геріатричного пансіонату та виявивши факт того, що вказане майно вибуло із власності позивача, ОСОБА_2 вчиняв дії щодо скасування довіреності та повернення майна у його володіння, зокрема звертався із заявою про викрадення його паспорта ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 55, 56), ініціював кримінальне провадження щодо позбавлення його майна шахрайським способом та брав безпосередню участь у судовому засіданні (ухвала Шевченківського районного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року у справі № 466/9532/19), звернувся з позовом у справі, що переглядається.

Водночас суди наведеного не врахували, не повно оцінили обставини цієї справи, не дослідили доказів, наданих стороною позивача, помилково надали оцінку лише частині доводів позовної заяви та апеляційної скарги, не навели мотивів відхилення чи спростування інших доводів, викладених у позовній заяві та апеляційній скарзі.

Щодо визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири та витребування 1/2 частини квартири

Вказаний договір вчинено ОСОБА_3 як повіреної особи від імені ОСОБА_2 як довірителя на підставі довіреності від 21 грудня 2018 року.

Оскільки ОСОБА_3, укладаючи спірний правочин, діяла на підставі довіреності, недійсність якої має бути оцінена під час нового розгляду справи, то правочин, вчинений на підставі цієї довіреності, також має бути оцінений на предмет його недійсності під час нового розгляду справи в суді першої інстанції.

У статті 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Віндикаційний позов заявляється власником під час порушення його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: а) "де факто" - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; б) "де юре" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Частина перша статті 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо суд встановив, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Оскільки суди у справі, що переглядається, не оцінювали добросовісність сторін спірних правочинів, не дослідили та не оцінили докази, надані стороною позивача, та з урахуванням того, що судові рішення підлягають скасуванню в частині визнання недійсною довіреності від 21 грудня 2018 року та недійсним договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, на підставі якого ОСОБА_5 набула права на вказане майно, судові рішення в частині позовної вимоги про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, підлягають скасуванню та справа в цій частині - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд також зазначає, що у лютому 2024 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про забезпечення позову, в якому заявниця просить забезпечити позов шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_2 частини якої належить ОСОБА_1, а інша 1/2 - ОСОБА_5 .

До заяви додано нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_5 від 04 січня 2024 року про продаж належної їй 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, та повідомлення нотаріуса, направлене ОСОБА_1, про те, що у разі відсутності її заяви про згоду на придбання 1/2 частини квартири, яка належить ОСОБА_5, до 04 лютого 2024 року нотаріус буде зобов`язаний посвідчити договір купівлі-продажу вказаного майна.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2024 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Водночас касаційний суд зауважує, що на час розгляду справи у суді касаційної інстанції ОСОБА_5 вчинила дії з наміром відчуження 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 .

З урахуванням того, що суди, перевіривши доводи позивача та його правонаступниці, не надали мотивованих відповідей щодо наведених у цій постанові питань, тому судові рішення в оскаржуваній частині підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду першої інстанції залежно від установлених обставин слід також вирішити питання про ефективність способу захисту порушеного права позивачки у спірних правовідносинах в частині вимог, щодо яких справа направляється на новий розгляд.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень у частині вирішення позовних вимог про визнання недійсною довіреності від 21 грудня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом Паламар Р. В. та зареєстрованої в реєстрі за № 1293; визнання недійсним договору дарування частини квартири АДРЕСА_2, укладеного 10 вересня 2019 року від імені ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5, посвідченого приватним нотаріусом Тишківською Р. І. та зареєстрованого у реєстрі за № 828; витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18)).

Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсною довіреності від 21 грудня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Паламар Русланою Василівною та зареєстрованої в реєстрі за № 1293; визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, укладеного 10 вересня 2019 року від імені ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тишківською Роксоляною Іванівною та зареєстрованого у реєстрі за № 828; витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 1/2 частини квартири АДРЕСА_2, скасувати, справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.