183/3783/15-ц Про стягнення заборгованості за кредитним договором - 01.02.2023 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 квітня 2021 року в складі судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 березня 2022 року в складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Ткаченко І. Ю., Пищиди М. М., у справі за позовом Акціонерного товариства "Укрсоцбанк", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Альфа-Банк", до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

В обґрунтування позовних вимог зазначало, що 23 серпня 2006 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБ СР "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1/58-6, згідно з умовами якого банк надав відповідачу кредит у розмірі 100 000,00 євро на придбання нерухомого майна, а останній, у свою чергу, зобов`язався повернути суму кредиту, сплатити за користування кредитними коштами 12 % річних, які нараховуються на фактичну заборгованість за кредитом, до 22 серпня 2016 року.

Відповідач взяті на себе зобов`язання з повернення кредитних коштів та сплати відсотків належним чином не виконував, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка станом на 24 жовтня 2014 року становила 149 373,41 євро, що за офіційним курсом Національного банку України становило 2 450 739,90 грн, та складалася з: 89 158,00 євро - заборгованість за кредитом та 60 215,41 євро - заборгованість за відсотками.

Позивач просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 23 серпня 2006 року № 1/58-6 у розмірі 2 450 739,90 грн.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 лютого 2016 року позов задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість за кредитним договором від 23 серпня 2006 року № 1/58-6 у розмірі 2 450 739,90 грн, яка складається з: 1 462 797,65 грн основного боргу та 987 942,25 грн боргу з виплати відсотків. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач належним чином не виконував умови кредитного договору, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідача на користь банку. Суд не прийняв до уваги доводи відповідача про неотримання ним кредитних коштів, вважав їх безпідставними, оскільки, укладаючи кредитний договір, ОСОБА_1 ознайомився та погодився з порядком видачі кредитних коштів, встановленням плати за кредит, цілями, на які надаються кредитні кошти, та іншими умовами, про що свідчить його підпис в договорі кредиту, а також здійснював погашення кредиту протягом 2006-2008 років. Крім того, з питанням щодо виконання умов договору банком у добровільному порядку, тобто надання кредитних коштів після підписання договору, відповідач до банку не звертався. Також суд урахував, що ОСОБА_1 не оскаржував кредитний договір з підстав невидачі йому кредитних коштів, а також не звертався до суду з вимогами зобов`язати банк виконати умови договору, розірвати його або визнати недійсним. Також суд врахував те, що, знаючи про наявність заборгованості за кредитним договором від 23 серпня 2006 року, ОСОБА_1 звертався до позивача з заявою, власноруч ним написаною, про реструктуризацію кредиторської заборгованості та перегляд графіку погашення за кредитним договором.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 лютого 2016 року змінено у частині періоду та розміру заборгованості за кредитним договором від 23 серпня 2006 року № 1/58-6, стягнутої з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Укрсоцбанк". Стягнено заборгованість за період із 01 червня 2012 року до 01 жовтня 2014 року у розмірі 50 428,18 євро, що за офіційним курсом Національного банку України становило 1 424 596,09 грн, з якої: 24 186,00 євро, що за офіційним курсом Національного банку України становило 683 254,50 грн, - заборгованість за кредитом, 26 242,18 євро, що за офіційним курсом Національного банку України становило 741 341,59 грн, - заборгованість за процентами за користування кредитом. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині періоду та розміру заборгованості за кредитним договором, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції не врахував, що оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Оскільки останній платіж на погашення заборгованості був здійснений ОСОБА_1 13 серпня 2007 року, а з позовом до суду банк звернувся 22 червня 2015 року, то підлягає стягненню заборгованість у межах строку позовної давності та у межах позовних вимог за період із 01 червня 2012 року до 01 жовтня 2014 року у розмірі 50 428,18 євро, що за офіційним курсом Національного банку України становить 1 424 596,09 грн. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про безпідставність доводів відповідача про неотримання ним кредитних коштів.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, касаційний суд виходив із того, що суди у порушення вимог статей 212?214, 316 ЦПК України (1618-15) не дослідили оригіналу кредитної справи, не перевірили факту дійсного отримання відповідачем коштів за договором кредиту від 23 серпня 2006 року № 1-58/6, як і укладення самого кредитного договору ОСОБА_1, оскільки за умови відсутності даних про отримання кредитних коштів часткова оплата кредитної заборгованості не може свідчити про погашення боргу саме відповідачем, не перевірили посилання ОСОБА_1 на те, що копію договору кредиту від банку ним не було отримано. Крім того, при вирішенні спору суди не звернули уваги на пункт 4.5 договору, відповідно до якого у разі невиконання позичальником обов`язків за договором більш як 60 днів, позичальник протягом одного робочого дня зобов`язаний погасити кредит у повному обсязі, сплатити відсотки та штрафні санкції.

Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 травня 2019 року залучено до участі у справі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 грудня 2019 року замінено у справі ПАТ "Укрсоцбанк" на правонаступника - Акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа- Банк"). Прийнято до розгляду уточнений позов АТ "Альфа-Банк" до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення заборгованості (т. 4 а. с. 54).

Під час нового розгляду справи рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 березня 2022 року, у задоволенні позовних вимог АТ "Альфа-Банк" відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що банк не надав доказів на підтвердження отримання відповідачем кредитних коштів у розмірі 100 000,00 євро. Суди врахували, що у заяві на видачу коштів відсутній особистий підпис ОСОБА_1 на підставі якої, нібито, останній отримав готівкою у касі банку кредитні кошти у розмірі 100 000,00 євро, як це передбачено умовами договору. Тому оскільки банк не надав доказів на передачу кредитних коштів позичальнику, а позичальник не отримав у власність грошові кошти (кредит) у розмірі 100 000,00 євро за кредитним договором від 23 серпня 2006 року № 1/58-6, то суди дійшли висновку, що у ОСОБА_1 не виникло зобов`язань з повернення коштів, які пред`явлені до стягнення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2022 року АТ "Альфа-Банк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 квітня 2021 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 березня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги АТ "Альфа-Банк" задовольнити в повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу з Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

У червні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 лютого 2020 року в справі № 755/16092/15-ц (провадження № 61-26846св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга АТ "Альфа-Банк" мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не враховували надання банком розрахунку заборгованості за кредитним договором, виписки про рух коштів, а також придбання відповідачем нерухомого майна в той же день, що і укладення договору кредиту, де зазначено ціллю кредиту придбання того ж самого нерухомого майна, яке і оформлено на ім`я відповідача. Крім того, суди не звернули уваги на те, що відповідач довгий період часу сплачував кредитну заборгованість.

Зазначає, що формальна відсутність підпису на заяві про видачу готівки не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки відповідачем не спростовано укладання ним кредитного договору з метою купівлі нерухомого майна, укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна в цей же день, що й договір кредиту, укладання договору іпотеки, якою забезпечено повернення кредитних коштів, та погашення заборгованості за кредитним договором.

Також заявник звертає увагу на те, що 30 серпня 2006 року (через тиждень після укладення вищезазначених правочинів) було укладено ще один, а саме трьохсторонній договір страхування серії ДОСК № 04/08-417/11 між ВАТ НАСК "ОРАНТА", ОСОБА_1 та АКБ СР "Укрсоцбанк", відповідно до умов якого визначено умови добровільного особистого страхування від нещасних випадків, предметом якого є майнові інтереси, а саме - кошти у розмірі непогашеної заборгованості страхувальника/застрахованої особи згідно з кредитним договором від 23 серпня 2006 року № 1/58-6.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 23 серпня 2006 року між АКБ СР "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1/58-6, згідно з умовами якого кредитор надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у розмірі 100 000,00 євро зі сплатою 12 % річних, зі встановленим графіком погашення та терміном повернення заборгованості до 22 серпня 2016 року (т. 1 а. с. 8, 9, т. 3 а. с. 113-116).

Зазначений договір був підписаний позичальником ОСОБА_1, що ним не заперечувалося та підтверджується матеріалами справи.

Також у матеріалах справи міститься заява на видачу готівки № 14 (т. 1 а. с. 10, т. 3 а. с. 180), яка не містить підпису ОСОБА_1 про отримання ним коштів у розмірі 100 000,00 євро. Про отримання кредитних коштів заперечував і сам ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 1 кредитного договору відповідач до 10 числа кожного місяця до 22 серпня 2016 року зобов`язаний сплачувати кредит у сумі 834,00 євро.

Відповідно до пункту 1.2 кредитного договору кредит надається позичальнику на придбання нерухомого майна - бази відпочинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, договір купівлі-продажу якої було укладено 23 серпня 2006 року між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_4 (покупці) (т. 1 а. с. 34, 35).

Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 вказаного кредитного договору надання кредиту проводиться шляхом видачі готівкових грошей позичальнику в іноземній валюті (євро) з наступною конвертацією (обміном) через операційну касу банку в гривні. Моментом (днем) надання кредиту вважається день списання суми кредиту з позичкового рахунка позичальника.

З метою забезпечення виконання боргових зобов`язань за кредитним договором між АКБ СР "Укрсоцбанк" як іпотекодержателем та ОСОБА_7, який діяв від свого імені та від імені: ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 за довіреністю, був укладений договір іпотеки від 23 серпня 2006 року № 730, відповідно до умов якого іпотекодавці передали в іпотеку АКБ СР "Укрсоцбанк" як забезпечення виконання: ОСОБА_8 зобов`язань за договором кредиту від 23 серпня 2006 року № 1/56-6; ОСОБА_1 зобов`язань за договором кредиту від 23 серпня 2006 року № 1/58-6; ОСОБА_2 зобов`язань за договором кредиту від 23 серпня 2006 року 1/54-6; ОСОБА_3 зобов`язань за договором кредиту від 23 серпня 2006 року 1/55-6; ОСОБА_4 зобов`язань за договором кредиту від 23 серпня 2006 року 1/57-6; ОСОБА_7 зобов`язань за договором кредиту від 23 серпня 2006 року 1/59-6 (т. 3 а. с. 117-129).

Останній платіж на погашення заборгованості та процентів був здійснений ОСОБА_1 13 серпня 2007 року. У зв`язку з чим станом на 24 жовтня 2014 року у позичальника перед банком утворилася заборгованість у сумі 2 450 739,90 грн.

01 грудня 2014 року на адресу ОСОБА_1 банк направив вимогу про виконання порушеного зобов`язання, в якій зазначено, що відповідачу необхідно усунути порушення щодо виконання зобов`язань за кредитним договором та сплатити заборгованість у повному обсязі (т. 1 а. с. 11).

02 лютого 2016 року відповідач ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції із заявою про застосування строку позовної давності (т. 1 а. с. 75).

На підтвердження передання коштів ОСОБА_1 позивачем також надані:

- договір б/н банківського рахунку від 23 серпня 2006 року, який підписаний та скріплений печаткою зі сторони банку, однак не містить підпису клієнта - ОСОБА_1 (т. 3 а. с. 132, 133);

- меморіальний валютний ордер від 30 серпня 2006 року № 99-2, який також не містить підпису клієнта ОСОБА_1 (т. 3 а. с. 178).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційній скарзі, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконувати належним чином відповідно до умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Звертаючись до суду з позовом, АКБ СР "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", посилався на те, що 23 серпня 2006 року між ним та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 1/58-6, відповідно до якого банк надав відповідачу кредит у сумі 100 000,00 євро на придбання нерухомого майна - бази відпочинку, а відповідач, в свою чергу, зобов`язався повернути суму кредиту, сплатити за користування кредитними коштами 12 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення - 22 серпня 2016 року. Позивач, взяті на себе зобов`язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, надавши кредитні кошти відповідачу, однак відповідач взяті на себе зобов`язання за кредитним договором не виконував, унаслідок чого утворилася заборгованість.

Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що грошові кошти у розмірі 100 000,00 євро за договором кредиту від 23 вересня 2006 року № 1/58-6 він не отримував, про що свідчить заява на видачу готівки від 23 серпня 2016 року, яка не містить його підпису.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша стаття 627 ЦК України).

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи, 23 серпня 2006 року між АКБ СР "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 1/58-6.

Відповідно до пункту 1.2 кредитного договору кредит надається позичальнику на придбання нерухомого майна - бази відпочинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначений кредитний договір був підписаний позичальником ОСОБА_1, що ним не заперечувалося.

Цього ж дня, 23 серпня 2006 року, між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_4 (покупці) було укладено договір купівлі-продажу вищезазначеного нерухомого майна.

Також 23 серпня 2006 року з метою забезпечення виконання боргових зобов`язань за кредитним договором між АКБ СР "Укрсоцбанк" як іпотекодержателем та ОСОБА_7, який діяв від свого імені та від імені ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 за довіреністю, був укладений договір іпотеки № 730, відповідно до умов якого іпотекодавці передали в іпотеку АКБ СР "Укрсоцбанк" як забезпечення виконання, зокрема ОСОБА_1 зобов`язань за договором кредиту від 23 серпня 2006 року № 1/58-6.

Отже, оскільки спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, відповідач на час укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо його умов, не відкликав своєї згоди на укладення кредитного договору, протягом тривалого часу не звертався до банку щодо невиконання банком умов кредитного договору, натомість звертався до банку із заявою про реструктуризацію кредитної заборгованості та перегляду графіку погашення за кредитним договором, внесення змін до договору іпотеки (т. 1 а. с. 65), то висновки судів попередніх інстанцій про те, що банк не надав доказів на передачу кредитних коштів позичальнику, а позичальник не отримав у власність грошові кошти (кредит) у розмірі 100 000,00 євро за кредитним договором від 23 серпня 2006 року № 1/58-6, а тому у ОСОБА_1 не виникло зобов`язань з повернення цих коштів, є помилковими.

У цьому аспекті колегія суддів Верховного Суду також звертає увагу на суперечливу поведінку позичальника, який протягом тривалого часу з дня укладення спірного кредитного договору не заявляв про порушення зобов`язань з боку банку, звертався до кредитора із заявою про реструктуризацію кредитної заборгованості та перегляду графіку погашення за кредитним договором, внесення змін до договору іпотеки, придбав у день укладення кредитного договору частку нерухомого майна - бази відпочинку, яку передав в іпотеку як забезпечення виконання своїх зобов`язань, не оскаржував ні договір кредиту, ні договір іпотеки з підстав не виконання банком умов кредитного договору в частині передачі грошових коштів, і тільки після звернення банку до суду з позовом про стягнення заборгованості в 2015 році заперечив отримання ним кредитних коштів.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17).

З огляду на зазначене Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 допущена суперечлива поведінка, оскільки після укладення ним кредитного договору в 2006 році, лише в 2015 році він почав заперечувати факт укладання ним кредитного договору. При цьому вимоги про визнання кредитного договору від 23 серпня 2006 року недійсним він не заявляв.

Отже, колегія суддів дійшла висновку про помилковістю висновку суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про недоведеність банком надання відповідачу кредитних коштів, який ґрунтується лише на тому, що у заяві на видачу коштів готівкою у касі банку відсутній особистий підпис ОСОБА_1, без оцінки інших наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, а саме:

- обізнаності позивача з усіма умовами договору та погодження із ними, не відкликання своєї згоди на укладення кредитного договору, не звернення до банку з вимогою про виконання умов договору та надання кредитних коштів або з заявою про роз`яснення умов договору і отримання кредитних коштів;

- укладення відповідачем кредитного договору з ціллю придбання нерухомого майна (бази відпочинку) та укладення в цей же день договору купівлі-продажу частки цього нерухомого майна;

- укладення сторонами договору іпотеки на забезпечення виконання кредитних зобов`язань;

- укладення 30 серпня 2006 року (через тиждень після укладення зазначених правочинів) договору страхування серії ДОСК № 04/08-417/11 між ВАТ НАСК "ОРАНТА", ОСОБА_1 та АКБ СР "Укрсоцбанк", відповідно до умов якого визначено умови добровільного особистого страхування від нещасних випадків, предметом якого є майнові інтереси, а саме - кошти у розмірі непогашеної заборгованості страхувальника/застрахованої особи згідно з кредитним договором від 23 серпня 2006 року № 1/58-6;

-зверненням до банку із заявою про реструктуризацію кредитної заборгованості та перегляду графіку погашення за кредитним договором, внесення змін до договору іпотеки.

Вказані обставини відповідачем не спростовано належними та допустимими доказами.

Отже, матеріали справи містять достатньо доказів, з яких вбачається, що 23 серпня 2006 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 1/58-6, відповідно до умов якого у позичальника виникло зобов`язання з повернення коштів, а тому вимоги банку про те, що у зв`язку з невиконанням відповідачем умов договору утворилася заборгованість, є обґрунтованими.

Яквбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом, позивач зазначав, що у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем кредитних зобов`язань станом на 24 жовтня 2014 року виникла заборгованість, яка становить 149 373,41 євро, що еквівалентно 2 450 739,90 грн, з яких: залишок суми кредиту - 89 158,00 євро, що еквівалентно 1 462 797,65 грн; заборгованість за процентами - 60 215,41 євро, що еквівалентно 987 942,25 грн.

Згідно зі статтями 526, 530, 610 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як "строк договору", так і "строк (термін) виконання зобов`язання" (статті 530, 631 ЦК України).

За умовами кредитного договору від 23 серпня 2006 року № 1/58-6 сторони погодили кінцевий термін погашення кредиту - 22 серпня 2016 року.

Відповідно до умов кредитного договору сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов`язань зі щомісячним погашенням заборгованості.

Таким чином, строки сплати чергових платежів визначено місяцями.

Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на підставі договору.

У пункті 4.5 кредитного договору визначено, що в разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов`язків, передбачених пунктами 3.3.9, 3.3.10 цього договору, протягом більше ніж 60 календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, позичальник зобов`язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити відсотки за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню).

Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 20 листопада 2016 року у справі № 6-1174цс16. Таких висновків, здійснивши тлумачення аналогічних за змістом пунктів договорів кредиту, дійшов Верховний Суд у постановах від 03 квітня 2019 року у справі № 640/7146/16-ц (провадження № 61-18880св18), від 14 серпня 2019 року у справі № 523/1507/16-ц (провадження № 61-10534св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 752/7707/15-ц (провадження № 61-12658св18), від 09 грудня 2020 року у справі № 760/18026/14-ц (провадження № 61-37386св18) та від 12 жовтня 2022 року у справі № 490/4070/17 (провадження № 61-10109св21).

Суди встановили, що останній платіж за тілом кредиту та за відсотками ОСОБА_1 здійснив 13 серпня 2007 року, а тому за умовами пункту 4.5 кредитного договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив на 61 календарний день після дня прострочення виконання зобов`язання, тобто з 12 жовтня 2007 року, і саме з цієї дати відповідач зобов`язаний був достроково повернути всю суму заборгованості за кредитним договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) викладено висновок про те, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

За таких обставин, оскільки після зміни строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати відсотки за кредитом, то вимоги позивача про стягнення таких відсотків, нарахованих після 12 жовтня 2007 року, є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню.

Щодо вимог позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором (тілом кредиту), то колегія суддів виходить з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 02 лютого 2016 року відповідач ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції із заявою про застосування строку позовної давності (т. 1 а. с. 75).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

За вказаних обставин, оскільки строк виконання основного зобов`язання було змінено на 12 жовтня 2007 року, то саме з цього часу у позивача виникло право на звернення до суду за захистом своїх порушених прав, однак банк пред`явив позов лише 22 червня 2015 року, тобто з пропуском позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення заборгованості за тілом кредиту.

Разом із цим Верховний Суд звертає увагу, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.

Виходячи з зазначеного, оскільки після зміни строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати відсотки за кредитом, тому вимоги позивача про стягнення таких відсотків, нарахованих після 12 жовтня 2007 року, є необґрунтованими, що свідчить про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до цих правовідносин.

За таких обставин суди мали відмовити у задоволенні позовних вимог банку в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за тілом кредиту у зв`язку з пропуском позивачем строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, а в частині вимог про стягнення заборгованості за відсотками, нарахованих після зміни строку кредитування, - за безпідставністю.

У зв`язку з цим судові рішення належить змінити в мотивувальній частині.

Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 183/1452/15 (провадження № 61-33551св18).

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).

За таких обставин мотивувальні частини рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції підлягають зміні, з викладенням їх у редакції цієї постанови, а в решті - залишенню без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги підлягають зміні лише мотивувальні частини оскаржуваних рішень, а по суті вирішення позову - залишаються без змін, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.