757/57487/20-ц Про визнання недійсними договорів про відкриття рахунку в цінних паперах - 28.12.2022 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 липня 2021 року в складі судді Матійчук Г. О. та постанову Київського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року в складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") про визнання правочинів недійсними.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що з 2012 року він є клієнтом АТ КБ "ПриватБанк". 13 березня 2018 року відповідно до поданої ним 25 травня 2018 року заяви про приєднання до договору про обслуговування рахунку в цінних паперах йому було видано свідоцтво про відкриття рахунку у цінних паперах № НОМЕР_1 .

У червні 2020 року він отримав лист від відповідача про розірвання договорів і закриття рахунків на підставі статті 64 Закону України "Про банки та банківську діяльність" та статті 11 Закону України від 06 грудня 2019 року № 361-ІХ "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" (далі - Закон № 361-ІХ (361-20) ).

Тобто банк розірвав з ним договірні відносини в односторонньому порядку у зв`язку із встановленням йому неприйнятно високого рівня ризику.

Вважає дії відповідача щодо розірвання банківських договорів в односторонньому порядку неправомірними та безпідставними, оскільки стаття 64 Закону України "Про банки та банківську діяльність", на яку посилався відповідач у повідомленні № 20.1.0.0.0/7-20200618/1492 станом на червень 2020 року втратила чинність, а також, що він не є тим суб`єктом, про який ведеться мова у статті 11 Закону 361-ІХ, на яку банк також посилається у повідомлені.

Враховуючи наведене, позивач просив визнати недійсним односторонній правочин, вчинений АТ КБ "ПриватБанк" про розірвання укладених із ОСОБА_1 договорів, що були розірвані після 18 червня 2020 року, та стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на його користь судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 липня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним односторонній правочин, вчинений АТ КБ "ПриватБанк" про розірвання укладених із ОСОБА_1 договорів, що були розірвані після 18 червня 2020 року. Стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 10 840,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний позивачем односторонній правочин, вчинений банком, не відповідає положенням статті 203 ЦК України, оскільки повідомлення позивача про розірвання договорів і закриття рахунків від 18 червня 2020 року № 20.1.0.0.0/7-20200618/1492 не містить правових підстав для одностороннього розірвання договору банківського обслуговування у зв`язку із встановленням клієнту неприйнятно високого ризику.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд першої інстанції, оцінивши подані позивачем докази у підтвердження понесених ним витрат, виходячи із критеріїв реальності та розумності таких витрат, їх обґрунтованості та пропорційності до предмета спору, характеру та обсягу наданих адвокатом послуг, виходив із того, що на відповідача має бути покладений обов`язок відшкодування понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн та 840,80 грн сплаченого судового збору.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись із рішення суду першої інстанції, АТ КБ "ПриватБанк" оскаржило його в апеляційному порядку.

Постановою Київського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 липня 2021 року змінено, викладено абзаци перший та другий його резолютивної частини в іншій редакції.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним односторонній правочин, вчинений АТ КБ "ПриватБанк" про розірвання укладеного з ОСОБА_1 договору № Ф-86/18 від 13 березня 2018 року про відкриття рахунку у цінних паперах № НОМЕР_1 та укладених на його підставі договорів банківського обслуговування.

В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 липня 2021 року залишено без змін.

Погоджуючись із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання недійсним, вчиненого банком, одностороннього правочину про розірвання договору, укладеного з ОСОБА_1, апеляційний суд виходив із того, що банк не довів, що позивач вчиняв платіжні операції, які містять ознаки здійснення ризикової діяльності у сфері фінансового моніторингу та наражає на ризик застосування до банку відповідних заходів впливу, зокрема, з причин незаконності джерел походження цінних паперів та(або) коштів ОСОБА_1, інших його активів або прав на такі активи, а також не довів наявності у банківських операціях позивача ознак відмивання доходів.

При цьому надані відповідачем документи, на думку апеляційного суду, не підтверджують існування правових підстав для встановлення позивачу, як фізичній особі-клієнту банку, неприйнятно високого ризику.

Крім того, як встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 14 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2021 року та постановою Верховного Суду від 20 січня 2022 року у справі № 910/18504/20, ТОВ "Васт-Транс", за підписом позивача ОСОБА_1, як генерального директора, надав АТ КБ "ПриватБанк" запитувані ним документи та інформацію.

Тобто банк неправомірно розірвав із позивачем договір про відкриття рахунку у цінних паперах в односторонньому порядку.

Разом із тим, змінюючи резолютивну частину судового рішення, апеляційний суд виходив із того, що 13 березня 2018 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про відкриття рахунку у цінних паперах № НОМЕР_1 . Тобто договір про відкриття рахунку в цінних паперах укладений між сторонами 13 березня 2018 року, а тому саме розірвання вказаного договору в односторонньому порядку та укладені на його підставі інші договори банківського обслуговування підлягають визнанню недійсними.

Погоджуючись із висновками суду першої інстанції щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу та судового збору, апеляційний суд виходив із наданих позивачем доказів на підтвердження понесених ним вказаних витрат.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги банку про те, що представник позивача Рибченко Н. М. не є адвокатом та не має права здійснювати адвокатську діяльність, що виключає можливість стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу, апеляційний суд виходив із того, що в матеріалах справи міститься договір про надання правничої допомоги від 23 листопада 2020 року, копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ № 6055 від 08 лютого 2018 року, виданого Рибченко Н. М. на підставі рішення Ради адвокатів міста Києва від 18 січня 2018 року № 6, нотаріально посвідчена довіреність на представництво інтересів позивача адвокатом Рибченко Н. М.

Доказів, які б підтверджували визнання вказаних документів недійсними та їх скасування заявником не надано.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

03 червня 2022 року АТ КБ "ПриватБанк", засобами поштового зв`язку, звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 19 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 лютого 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позовних вимог і в цій частині ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі заявник посилається:

на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 813/8801/14, від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17, від 10 грудня 2019 року у справі № 910/6356/19, від 26 листопада 2019 року у справі № 902/201/19, від 15 жовтня 2019 року у справі № 908/1090/18, від 29 квітня 2021 року у справі № 920/1111/19, від 15 липня 2021 року у справі № 910/19256/16, від 08 серпня 2019 року у справі № 922/2013/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19;

на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає про відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема:

- частин шостої, дев`ятнадцятої статті 11 та частини першої статті 15 Закону № 361-ІХ у редакції з 20 квітня 2020 року в контексті того чи покладають вказані норми на клієнта обов`язок (через уповноваженого представника) надати відповідь на запит суб`єкта первинного фінансового моніторингу або такий обов`язок може бути виконаний третьою особою, що не є представником клієнта;

- частини першої статті 15 Закону № 361-ІХ щодо виникнення у суб`єкта фінансового моніторингу обов`язку розірвати ділові відносини з клієнтом за умови ненадання клієнтом витребуваних банком інформації та документів необхідних для здійснення заходів належної перевірки за умови отримання таких відомостей з інших джерел або від інших осіб та чи можливе настання відповідальності суб`єкта фінансового моніторингу за такі дії на підставі пункту 2 статті 32 вказаного Закону;

- частини шостої статті 7, частини другої статті 8, частин другої, шостої статті 11 та частини першої статті 15 Закону № 361-ІХ, зокрема, чи свідчить ненадання клієнтом (його) представником відомостей, необхідних для здійснення неналежної перевірки та витребування суб`єктом фінансового моніторингу про неможливість виконувати визначені цим Законом обов`язки та мінімізувати виявлені ризики, пов`язані з таким клієнтом або фінансовою операцією та чи є це підставою для встановлення клієнту неприйнятно високого рівня ризику та розірвання ділових відносин;

на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, які могли мати значення для правильного вирішення справи. та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, що унеможливило встановлення дійсних фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У червні 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив її відхилити, оскаржувані судові рішення залишити без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів та не доводять неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У жовтні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що 13 березня 2018 року ОСОБА_1 написав заяву про приєднання до договору про обслуговування рахунку в цінних паперах, умови якого розміщені на веб-сайті ПАТ "ПриватБанк" (том 1, а. с. 14).

13 березня 2018 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про відкриття рахунку у цінних паперах про те, що йому відкрито рахунок у цінних паперах № НОМЕР_1, укладений договір № Ф-86/18 від 13 березня 2018 року (том 1, а. с. 16).

З 05 серпня 2019 року відповідач змінив рахунок позивача згідно зі стандартом ІВАN та закріпив за позивачем міжнародний номер банківського рахунку відповідно до стандарту № 13616 Міжнародної організації зі стандартизації ISО і Європейського комітету з банківських стандартів ECBS - UA843206490000026002052657770.

Листом від 28 квітня 2020 року № 20.1.0.0/7-200428/8724 АТ КБ "ПриватБанк" повідомив ОСОБА_1 про те, що відповідно до вимог Закону № 361-ІХ (361-20) та Положення про здійснення банками фінансового моніторинг, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 червня 2015 року № 417, банк зобов`язаний забезпечити всебічний аналіз та перевірку документів (інформації) про фінансові операції клієнтів Банку та відомостей про їх учасників. Банк готовий до подальшої співпраці за умови надання ОСОБА_1 інформації та документів щодо підприємства, у якому він є власником - ТОВ "Васт-транс", а саме:

документів, що підтверджують вихід із власників підприємства компанії-нерезидента Trans-cargo LLP (Великобританія), а також факт оплати частини статутного капіталу підприємства, яка належала вказаній компанії-нерезидента, або документ, який встановлює порядок оплати частки у статутному капіталі підприємства, минулому власнику - Trans-cargo LLP;

документів фінансової звітності юридичної особи та пояснення щодо причин зменшення статутного капіталу підприємства.

Вказані документи мали бути подані банку протягом 10 робочих днів від дня надсилання цього повідомлення (том 1, а. с. 99-100).

Листом від 30 квітня 2020 року № 58 ТОВ "Васт-Транс", за підписом генерального директора Черненка В. М., надало запитувані АТ КБ "ПриватБанк" документи та інформацію (том 1, а. с. 151).

Факт надання ТОВ "Васт-Транс" запитуваних банком документів та інформації встановлений також рішенням Господарського суду міста Києва від 14 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2021 року та постановою Верховного Суду від 20 січня 2022 року у справі № 910/18504/20.

Незважаючи на надання ТОВ "Васт-Транс" запитуваних банком документів, АТ КБ "ПриватБанк" листом від 18 червня 2020 року № 20.1.0.0.0/7-20200618/1492 повідомив ОСОБА_1 про розірвання договорів і закриття рахунків, посилаючись на вимоги статті 64 Закону України "Про банки та банківську діяльність" та статті 10, 11 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" у зв`язку з встановленням йому неприйнятно високого рівня ризику (том 1, а. с. 10-11).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Спір у справі, яка розглядається, стосується питання правомірності розірвання відповідачем договорів із позивачем в односторонньому порядку.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За частинами першою та третьою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Згідно з пунктами 3 та 4 частини другої статті 1075 ЦК України (тут і надалі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка, зокрема, у випадках, у випадках, передбачених законодавством, що регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення; в інших випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до частини четвертої статті 1075 ЦК України банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі відсутності операцій за рахунком клієнта протягом трьох років підряд та відсутності залишку грошових коштів на цьому рахунку; за наявності підстав, передбачених Законом № 361-ІХ (361-20) . Залишок грошових коштів на рахунку клієнта повертається клієнту.

Згідно із пунктом 39 частини першої статті 1 Закону № 361-ІХ (тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) неприйнятно високий ризик - це максимально високий ризик, що не може бути прийнятий суб`єктом первинного фінансового моніторингу відповідно до внутрішніх документів з питань фінансового моніторингу.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 6 Закону № 361-ІХ суб`єктами первинного фінансового моніторингу, зокрема, є банки.

За частиною шостою статті 11 Закону № 361-ІХ суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право витребувати, а клієнт, представник клієнта зобов`язані подати інформацію (офіційні документи), необхідну (необхідні) для здійснення належної перевірки, а також для виконання таким суб`єктом первинного фінансового моніторингу інших вимог законодавства у сфері запобігання та протидії.

Згідно з частиною першою статті 15 Закону № 361-ІХ суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин/відмовити клієнту у відкритті рахунка (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка/відмовитися від проведення фінансової операції у разі:

- якщо здійснення ідентифікації та/або верифікації клієнта, а також встановлення даних, що дають змогу встановити кінцевих бенефіціарних власників, є неможливим або якщо у суб`єкта первинного фінансового моніторингу виникає сумнів стосовно того, що особа виступає від власного імені;

- встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей;

- подання клієнтом чи його представником суб`єкту первинного фінансового моніторингу недостовірної інформації або подання інформації з метою введення в оману суб`єкта первинного фінансового моніторингу;

- виявлення у порядку, встановленому відповідним суб`єктом державного фінансового моніторингу, що банк або інша фінансова установа, з якою встановлені кореспондентські відносини, є банком-оболонкою та/або підтримує кореспондентські відносини з банком-оболонкою;

- якщо здійснення ідентифікації особи, від імені або в інтересах якої проводиться фінансова операція, та встановлення її кінцевого бенефіціарного власника або вигодоодержувача (вигодонабувача) за фінансовою операцією є неможливим.

Тобто банк зобов`язаний відмовитися від підтримання ділових відносин, у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей.

Водночас вказана стаття не свідчить про те, що наявність однієї з підстав розірвання ділових відносин - ненадання документів, виключає існування іншої - встановлення неприйнятно високого рівня ризику.

Аналогічний за змістом висновок міститься в постанові Верховного Суду від 21 листопада 2022 року в справі № 757/35987/20-ц(провадження № 61-1659св22).

При цьому Законом № 361-ІХ (361-20) чітко передбачено випадки, коли факт ненадання документів зумовлює обов`язок суб`єкта первинного фінансового моніторингу встановити клієнту неприйнятно високий рівень ризику, зокрема, за приписами частини шостої статті 7 Закону № 361-ІХ суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний встановити неприйнятно високий ризик ділових відносин (фінансової операції без встановлення ділових відносин) стосовно клієнтів у разі: неможливості виконувати визначені цим Законом обов`язки або мінімізувати виявлені ризики, пов`язані з таким клієнтом або фінансовою операцією; наявності обґрунтованих підозр за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта, що така діяльність може бути фіктивною.

Отже, в силу вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації доходів банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів.

Водночас, право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є необмеженим. Судам необхідно в кожному випадку, виходячи із встановлених обставин справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику.

Аналогічні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 910/3245/19 та від 20 січня 2022 року у справі № 910/18504/20.

Отже, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що приписи статті 15 Закону 361-ІХ, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, наділяють банк правом відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, зокрема шляхом розірвання договорів, а тому у спірних правовідносинах, пов`язаних з фінансовим моніторингом, пріоритетним є застосування норм спеціального закону, до чого власне і відсилає пункт 3 частини другої статті 1075 ЦК України. При цьому колегія суддів погоджується також із висновком про обов`язок банку підтвердити існування правових підстав для встановлення неприйнятно високого ризику.

Належним чином встановивши фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи, правильно застосувавши норми матеріального права, суди дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність банком існування правових підстав для встановлення позивачу неприйнятно високого ризику з огляду на те, що банк не надав доказів на підтвердження обґрунтованості підстав вважати, що позивач вчиняв платіжні операції, які містять ознаки здійснення ризикової діяльності у сфері фінансового моніторингу та наражає на ризик застосування до банку відповідних заходів впливу, зокрема, з причин незаконності джерел походження цінних паперів та(або) коштів ОСОБА_1, інших його активів або прав на такі активи, а також не довів наявності у банківських операціях позивача ознак відмивання доходів.

До того ж судами встановлено, що ТОВ "Васт-Транс", за підписом генерального директора Черненка В. М., надало запитувані відповідачем документи та інформацію у повному обсязі.

АТ КБ "Приватбанк" зазначеного не спростував, а посилався лише на реалізацію ним свого права на припинення договірних відносин із позивачем відповідно до Закону № 361-ІХ (361-20) , оскільки відповідь генерального директора ТОВ "Васт-транс" Черненка В. М. не звільняла останнього як фізичну особу надати окрему відповідь та запитувані документи.

Вказані доводи апеляційний суд обґрунтовано визнав неспроможними та відхилив.

Також, як правильно зазначено апеляційним судом, АТ КБ "Приватбанк" у повідомленні від 18 червня 2020 року № 20.1.0.0.0/7-20200618/1492 безпідставно послалося на положення статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та статті 11 Закону № 361-ІХ в редакції Закону від 14 жовтня 2014 року, оскільки останні на момент створення повідомлення втратили чинність.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 813/8801/14, від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17, від 10 грудня 2019 року у справі № 910/6356/19, від 26 листопада 2019 року у справі № 902/201/19, від 15 жовтня 2019 року у справі № 908/1090/18, від 29 квітня 2021 року у справі № 920/1111/19, від 15 липня 2021 року у справі № 910/19256/16, від 08 серпня 2019 року у справі № 922/2013/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19 не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 813/8801/14 предметом заявлених позовних вимог є стягнення різниці між сумою пенсії, призначеної відповідно до Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (848-19) та сумою пенсії, обчисленою відповідно до інших законодавчих актів, на яку мають право окремі особи.

У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17 предметом позову є скасування державної реєстрації, витребування майна з чужого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні та виселення.

У постанові Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 910/6356/19 предметом позову є визнання укладеним між сторонами договору оренди земельної ділянки у запропонованій позивачем редакції.

У постанові Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 902/201/19 предметом заявлених позовних вимог є стягнення вартості безпідставно набутого майна.

У постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 908/1090/18 предметом заявлених вимог є визнання відсутнім права власності, витребування майна та визнання права власності.

У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2021 року у справі № 920/1111/19 предметом позову є стягнення заборгованості за активну електричну енергію.

У постанові Верховного Суду від 15 липня 2021 року у справі № 910/19256/16 предметом позову є визнання патенту на винахід недійсним та зобов`язання вчинити дії.

У постанові Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 922/2013/18 предметом позову є стягнення коштів та спонукання кредитора прийняти виконання зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19 предметом позову є визнання незаконним та скасування рішення про реєстрацію права власності.

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, провадження № 12-22гс18; пункт 38 постанови від 25 квітня 2018 року № 925/3/7, провадження № 12-53гс18; пункт 40 постанови від 25 квітня 2018 року № 910/24257/16, провадження № 12-103гс18).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц, провадження № 14-382цс19; постанова Великої Палати від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).

Отже висновки щодо застосування норми права, які викладені у вищезазначених постановах Верховного Суду та на які послався заявник в касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, а обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах, на судові рішення в яких послався заявник.

При цьому колегія суддів Верховного Суду зазначає про відсутність підстав для формування у цій справі висновку щодо застосування статей 7, 8, 11, 15, 32 Закону № 361-ІХ, у редакції чинній з 28 квітня 2020 року, оскільки судами досліджено докази та встановлені обставини, які мають індивідуальний характер, притаманний для правовідносин, які виникли саме між сторонами справи, а саме судами встановлено, що банком не доведено належними та допустимими доказами наявності підстав для розірвання з позивачем договорів в односторонньому порядку.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального права і зводяться до власної переоцінки позивачем встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Що стосується доводів касаційної скарги в частині вирішення питання стягнення витрат на професійну правничу допомогу, то колегія суддів Верховного Суду вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.

Статтею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат (позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, провадження № 11-562ас18).

Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

Відповідно до статті 6 та частини першої статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатом може бути фізична особа, яка, зокрема, склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Згідно зі статтею 12 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" особі, яка склала присягу адвоката України, радою адвокатів регіону у день складення присяги безоплатно видаються свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та посвідчення адвоката України.

Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю і посвідчення адвоката України не обмежуються віком особи та є безстроковими.

Статтею 17 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що Рада адвокатів України забезпечує ведення Єдиного реєстру адвокатів України з метою збирання, зберігання, обліку та надання достовірної інформації про чисельність і персональний склад адвокатів України, адвокатів іноземних держав, які відповідно до цього Закону набули права на заняття адвокатською діяльністю в Україні, про обрані адвокатами організаційні форми адвокатської діяльності.

Внесення відомостей до Єдиного реєстру адвокатів України здійснюється радами адвокатів регіонів та Радою адвокатів України.

Статус адвоката підтверджується посвідченням адвоката України та свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю, тоді як відомості до Єдиного реєстру адвокатів України вносяться радами адвокатів регіонів та Радою адвокатів України.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постановах від 26 вересня 2019 року у справі № 910/3845/19, від 20 січня 2022 року в справі № 910/18504/20.

Статтею 32 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено порядок припинення права на заняття адвокатською діяльністю.

Як встановлено судами до матеріалів справи долучено договір про надання правничої допомоги від 23 листопада 2020 року, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ №6055 від 08 лютого 2018 року, виданого Рибченко Н. М. на підставі рішення Ради адвокатів міста Києва від 18 січня 2018 № 6, рахунок-фактура № 77 від 23 листопада 2020 року, нотаріально посвідчена довіреність на представництво інтересів позивача адвокатом Рибченко Н. М., детальний опис робіт, акт виконаних робіт, квитанція № 69939152 від 02 грудня 2020 року про оплату 10 000,00 грн витрат на правничу допомогу (том 1, а. с. 22-29).

У матеріалах справи відсутні докази, що документи, які відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (5076-17) надають адвокату Рибченко Н. М право на заняття адвокатською діяльністю, визнані у передбаченому законом порядку недійсними або є скасованими.

Оцінивши подані позивачем докази у підтвердження понесених ним витрат, виходячи з критеріїв реальності та розумності таких витрат, їх обґрунтованості та пропорційності до предмета спору, характеру та обсягу наданих адвокатом послуг, враховуючи відсутність заперечень відповідача стосовно розміру понесених позивачем витрат на правничу допомогу, суди дійшли правильного висновку про задоволення вимоги позивача та стягнення з відповідача вартості витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції в розмірі 10 000,00 грн.

Колегія суддів вважає, що у справі, яка розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин в межах заявлених позовних вимог, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення у справі "Пономарьов проти України") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок.

З огляду на викладене Верховний Суд, у межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку, що вони належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.