463/1760/19 Про визнання майна спадковим, здійснення поділу спадщини, визнання права власності на спадкове майно та стягнення компенсації його вартості - 28.12.2022 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 30 серпня 2021 року, постановлене суддею Гиричем С. В., та постанову Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Крайник Н. П.,

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, у якому просила визнати майно спадковим, здійснити поділ спадщини, визнати право власності на спадкове майно та стягнути компенсацію його вартості.

Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 . Після його смерті відкрилася спадщина, яка складається з нерухомого та рухомого майна. Спадкоємцями першої черги після нього є ОСОБА_2, з якою спадкодавець був одружений з 2002 року, та позивач, яка є його донькою.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 листопада 2018 року, виданого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лозинською І. П., спадщина померлого ОСОБА_3 складається з квартири АДРЕСА_1 та його спадкоємцями в рівних частках є його дружина ОСОБА_2 та донька ОСОБА_1 .

Позивач зазначала, що під час перебування у шлюбі батько та його дружина ОСОБА_2 придбали два автомобілі, які не увійшли до спадкової маси, оскільки зареєстровані за відповідачем і спадщину на них неможливо оформити у нотаріальному порядку.

Також після смерті ОСОБА_3, який працював у Львівському державному університеті фізичної культури на посаді завідувача гуртожитку, роботодавцем нараховано кошти, які виплачені ОСОБА_2 як удові померлого.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Відповідачка ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, у якому просила усунути від права на спадкування за законом ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3, видане 28 листопада 2018 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лозинською І. П.

Свої позовні вимоги ОСОБА_2 обґрунтовувала тим, що вона та ОСОБА_1 успадкували в рівних частках квартиру АДРЕСА_1 . Втім, набуття відповідачем права власності в порядку спадкування на 1/2 частку зазначеної квартири є безпідставним, оскільки вона підлягає усуненню від права на спадкування за законом.

Позивач зазначала, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 існували напружені стосунки, які в 2017 році були практично припинені, а в останній рік життя спадкодавця їх спілкування практично припинилося через агресивну поведінку відповідача та конфлікти щодо коштів. Водночас у зв`язку із погіршенням стану здоров`я спадкодавець потребував значних коштів, які його донька відмовилася надати. З наведених підстав ОСОБА_2 вважала, що відповідач не має ані морального, ані законного права на спадкування після смерті ОСОБА_3, який потребував допомоги.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 30 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року, Личаківський районний суд м. Львова задовольнив позов ОСОБА_1, визнав право на 1/2 частку автомобіля, марки "Volkswagen Golf Variant", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2015 року випуску, кузов № НОМЕР_2 ; автомобіля марки "Mercedes-Benz S 300", реєстраційний номер НОМЕР_3, 1998 року випуску, кузов № НОМЕР_4 ; грошових виплат у розмірі 32 008, 19 грн, спадковим майном ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Суд здійснив поділ спадкового майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних частках та визнав право позивача ОСОБА_1 на таку частку спадкового майна:

- 1/4 частку вартості відчуженого відповідачем автомобіля марки

"Mercedes-Benz S 300", реєстраційний номер НОМЕР_3, 1998 року випуску, кузов № НОМЕР_4 ;

- 1/4 частку автомобіля марки "Volkswagen Golf Variant", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2015 року випуску, кузов № НОМЕР_2 ;

- 1/4 частину грошових виплат у розмірі 32 008, 19 грн.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості належної їй частки у спадковому майні ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 201 310, 29 грн, що складається з:

- 1/4 частки вартості відчуженого відповідачем після відкриття спадщини автомобіля марки "Mercedes-Benz S 300", реєстраційний номер НОМЕР_3, 1998 року випуску, кузов № НОМЕР_4, у розмірі 39 250, 00 грн;

- 1/4 частки вартості автомобіля марки "Volkswagen Golf Variant", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2015 року випуску, у розмірі 154 058, 25 грн;

- 1/4 частини суми грошових виплат у розмірі 8 002, 04 грн.

У задоволенні позову ОСОБА_2 суд відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що автомобілі та грошові виплати набуті подружжям ОСОБА_4 у шлюбі, тому є об`єктами права спільної сумісної власності, оскільки відповідач не надала доказів на підтвердження придбання автомобілів за особисті кошти. Відтак кожному із подружжя на час смерті ОСОБА_3 належало по 1/2 частці цього майна. Врахувавши наявність двох спадкоємців першої черги, суд виснував, що частка спадкодавця підлягає успадкуванню ними в рівних частках, тобто по 1/4.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов переконання, що ОСОБА_1 не вчиняла умисних дій чи бездіяльності, спрямованих на ухилення від виконання обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тому не доведено існування законних підстав для усунення відповідача від права на спадкування за законом.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 09 липня 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 30 серпня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити та відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_2, будучи переконаною, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, підставами касаційного оскарження наведених судових рішень визначила те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 266/5267/18, від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц, від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18, від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18, від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18, від 16 червня 2021 року у справі № 570/997/19, згідно з якими визначення судом частки подружжя у праві спільної сумісної власності на нерухоме майно за померлими не узгоджуються з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не є стороною процесу та у зв`язку зі смертю не має цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року

у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року

у справі № 6-843цс17, щодо презумпції спільності майна подружжя, набутого ними у шлюбі;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2021 року у справі № 464/7011/16-ц, від 26 липня 2021 року у справі № 752/11785/19-ц, у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, відповідно до яких презумпція спільності майна подружжя діє, допоки той з подружжя, хто її заперечує, не доведе протилежного, зокрема, що джерелом набуття майна були його (її) особисті кошти, оскільки у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 520/11358/15-ц, від 27 серпня 2020 року у справі № 752/8045/14-ц, щодо застосування судами надміру формального підходу до розгляду справ;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 610/2035/17-ц, від 21 січня 2019 року у справі № 242/2563/16-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 316/2065/15-ц, відповідно до яких потрібно визначити, чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, майнова компенсація позивачу за таке володіння та користування; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 643/3963/19, від 16 червня 2021 року у справі № 299/2490/16-ц, у яких визначено порядок застосування частини другої статті 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) );

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/309/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, щодо обрання способу захисту цивільних прав особи;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 758/1214/15-ц, від 29 червня 2021 року у справі № 386/967/18, якими визначено порядок застосування частини п`ятої статті 1224 ЦК України;

- суд першої інстанції відмовив ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про долучення документів до матеріалів справи;

- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили обставини, які мають значення для вирішення справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у вересні 2022 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 17 серпня 2022 року Верховний Суд поновив ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Личаківського районного суду м. Львова від 30 серпня 2021 року та постанови Львівського апеляційного суду від 26 травня 2022 року; відкрив касаційне провадження у справі; зупиниввиконання оскаржуваних судових рішень.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, після смерті якого відкрилася спадщина.

Спадкоємцями першої черги є ОСОБА_2, з якою спадкодавець був одружений з 2002 року, та його донька ОСОБА_1 .

Згідно з довідками від 28 січня 2019 року № 31/13-С-13/АЗ та від 31 січня 2019 року № 31/13-С-24/АЗ, виданими Регіональним сервісним центром у Львівській області МВС України, станом на 19 квітня 2018 року (день відкриття спадщини) за ОСОБА_2 в ТСЦ 4641 РСЦ МВС у Львівській області, були зареєстровані такі транспортні засоби: автомобіль марки "Volkswagen Golf Variant", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2015 року випуску, дизель, червоного кольору, кузов № НОМЕР_2, який 28 березня 2018 року, зареєстровано на ім`я відповідача і його вартість на день реєстрації становила 616 223, 00 грн; автомобіль марки "Mercedes-Benz S 300", реєстраційний номер НОМЕР_3, 1998 року випуску, сірого кольору, дизель, кузов № НОМЕР_4, який 04 липня 2018 року був проданий за 157 000, 00 грн.

У довідці Львівського державного університету фізичної культури від 04 лютого 2019 року № 76 зазначено, що після смерті ОСОБА_3, який працював в університеті на посаді завідувача гуртожитку, йому нараховано виплат на загальну суму 39 186, 54 грн, з них: матеріальна допомога - 2 303, 49 грн; оплата за листком непрацездатності - 960, 15 грн; компенсація за невикористану відпустку за 2012-2018 роки - 35 922, 90 грн. Грошові кошти після відрахування податку з доходу та військового збору в сумі 32 008, 19 грн виплачені 27 квітня 2018 року вдові померлого ОСОБА_2 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Щодо позову ОСОБА_1 .

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК Україна).

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина перша статті 1267 ЦК України).

Відповідно до статті 1278 ЦК України частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.

У частині першій статті 1226 ЦК України зазначено, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ), майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною другою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

За загальним правилом частини другої статті 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Наведена норма за аналогією закону підлягає застосуванню і до визначення розміру частки у майні, що є у спільній сумісній власності, без його поділу.

Отже, потрібно розрізняти ситуації, коли майно, зареєстроване за одним із подружжя на праві власності, є об`єктом права спільної сумісної власності, та коли таке майно, є особистою власністю одного із подружжя. Після смерті одного із подружжя, відкривається спадщина тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого із подружжя у об`єкті, який є спільним сумісним майно, не входить до складу спадщини.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов переконання, що автомобіль марки "Volkswagen Golf Variant", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2015 року випуску, кузов № НОМЕР_2 ; автомобіль марки "Mercedes-Benz S 300", реєстраційний номер НОМЕР_3, 1998 року випуску, кузов № НОМЕР_4 ; грошові виплати у розмірі 32 008, 19 грн набуті подружжям ОСОБА_4 у шлюбі, відтак є об`єктами їх права спільної сумісної власності.

Суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку доводам ОСОБА_2 про те, що спірні автомобілі є її особистим майном, тому не підлягають включенню до складу спадкового майна ОСОБА_3, та обґрунтовано відхилили ці доводи. Суди врахували, що належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження цієї обставини відповідач до суду не подала, тобто не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Зокрема, ОСОБА_2 не довела, що автомобіль марки "Mercedes-Benz S 300", реєстраційний номер НОМЕР_3, 1998 року випуску, придбаний за кошти від продажу іншого автомобіля, який належав їй на праві власності, оскільки не подала до суду доказів існування такого транспортного засобу, його відчуження та ціни, за яку цей автомобіль було продано.

Також відповідач не довела, що автомобіль марки "Volkswagen Golf Variant", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2015 року випуску, придбаний за рахунок її особистих коштів або за рахунок кредиту. Суди врахували, що цей автомобіль придбаний в період шлюбу, ОСОБА_2 не подала до суду належних, достатніх та достовірних доказів одержання кредиту на придбання автомобіля, погашення кредиту виключно за особисті кошти, зокрема після смерті спадкодавця.

Враховуючи, що під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій відповідач не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, а також з огляду на презумпцію рівності часток у спільному сумісному майні, обґрунтованими є висновки судів про те, що після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на 1/2 частку спірних автомобілів та грошових коштів, набутих Волковими у шлюбі. Оскільки є два спадкоємці першої черги, частка спадкодавця підлягає успадкуванню ними в рівних частках, тобто по 1/4.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили дійсної вартості спірних автомобілів, оскільки на підтвердження їх вартості позивач надала до суду довідки Регіонального сервісного центру у Львівській області МВС України від 28 січня 2019 року № 31/13-С-13/АЗ та від 31 січня 2019 року № 31/13-С-24/АЗ, у яких зазначено, що вартість автомобіля марки "Volkswagen Golf Variant", реєстраційний номер НОМЕР_1, 2015 року випуску, на день реєстрації становила 616 223, 00 грн, а автомобіль марки "Mercedes-Benz S 300", реєстраційний номер НОМЕР_3, 1998 року випуску, відчужено за 157 000, 00 грн.

У судах першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_2 не посилалася на те, що зазначена в довідках вартість автомобілів не відповідає їх ринковій вартості, цю обставину не спростовувала, клопотання про призначення судової автотоварознавчої експертизи не заявляла. Тож суди під час визначення розміру грошової компенсації правильно врахували наявні у справі докази вартості спадкового майна, які подала позивач, та не спростувала відповідач.

Безпідставними є доводи касаційної скарги відповідача про те, що покладення на неї обов`язку виплатити позивачу компенсацію вартості її частки у спадщині в розмірі 201 310, 29 грн становитиме для неї надмірний тягар, оскільки у разі припинення частки позивача у праві спільної сумісної власності на неподільну річ відповідач стає одноосібним власником речі, тому його не можна вважати неплатоспроможним, що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неповністю дослідили обставини, які мають значення для вирішення справи, не підтвердилися.

Інші доводи касаційної скарги в частині незгоди з висновками судів щодо вирішення позову ОСОБА_1 зводяться до вимоги здійснити переоцінку досліджених судами першої та апеляційної інстанцій доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про долучення документів до матеріалів справи, оскільки ухвалою від 21 травня 2021 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати та занесеною до протоколу судового засідання, Личаківський районний суд м. Львова вмотивовано відхилив зазначене клопотання з тих підстав, що воно подане з порушенням правил ЦПК України (1618-15) , після постановлення ухвали від 13 лютого 2020 року про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду. ОСОБА_2 не обґрунтувала неможливості заявлення зазначеного клопотання та подання документів у встановлені процесуальним законодавством строки. Отже, відмовляючи у задоволенні клопотання про долучення документів до матеріалів справи, суд першої інстанції не допустив порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України.

Верховний Суд врахував, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зроблено висновок про те, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

У постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18), від 19 лютого 2020 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19), від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц (провадження № 61-28423св18), від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19), від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження

№ 61-11210св19), від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19), від 16 червня 2021 року у справі № 570/997/19 (провадження № 61-16257св20), на які посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що визначення судом частки подружжя у праві спільної сумісної власності на нерухоме майно за померлими не узгоджуються з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не є стороною процесу та у зв`язку зі смертю не має цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування.

Зазначені висновки сформульовані Верховним Судом у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається, оскільки у наведених заявником постановах суди вирішували спори про визначення частки спадкодавця у праві спільної сумісної власності, тоді як у цій справі ОСОБА_1 не пред`являла таких вимог. Вимога про визнання майна спадковим не є вимогою про визначення частки майна, належної померлому на праві спільної сумісної власності, оскільки правова мета полягала у визначенні складу спадкового майна.

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18), у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року

у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18) та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, на які посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій, зроблені у справі, що переглядається, не суперечать наведеним правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, оскільки суди під час встановлення кола спадкового майна застосували презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу, тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року

у справі № 6-801цс16, на яку посилається заявник, зроблено висновок про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. У зв`язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. За результатами перегляду справи Верховний Суд України виснував, що суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували джерела коштів, за які було придбано автомобіль. Зокрема, встановивши, що його придбано за кредитним договором, невід`ємною частиною якого є графік погашення кредиту, суди не з`ясували, яка частина коштів була сплачена у період шлюбу, хто та за які кошти сплачував кредит після припинення шлюбних відносин, чи повністю виплачений кредит, отриманий для придбання спірного автомобіля.

У постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 464/7011/16-ц (провадження № 61-12168св18), на яку посилається заявник, Верховний Суд врахував, що відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірне майно, набуте у шлюбі за спільні кошти, є спільною сумісною власністю подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, презумпцію спільності майна, набутого за час шлюбу, відповідач не спростував. Отже, спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки на його придбання використані спільні кошти, у тому числі кредитні кошти, на отримання яких позивач надавала відповідачу свою письмову згоду, та надавала нотаріально посвідчену згоду для передачі спірного майна у заставу, як майна, придбаного за кошти, що були спільною сумісною власністю подружжя.

У постанові Верховного Суду від 26 липня 2021 року

у справі № 752/11785/19-ц (провадження № 61-6894св21), на яку також посилається заявник у касаційній скарзі, наголошено, що, застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен виходити із презумпції спільності майна подружжя. Така презумпція діє, допоки той з подружжя, хто її заперечує, не доведе протилежного, а саме: що джерелом набуття майна були його особисті кошти, оскільки у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Верховний Суд врахував, що, заперечуючи презумпцію спільної сумісної власності на майно, відповідач надав суду докази того, що він, перебуваючи у шлюбі, придбав за власні кошти спірну квартиру, за рахунок коштів від продажу належної йому частки в іншій квартирі, у зв`язку з чим погодився з висновком апеляційного суду про те, що спірна квартира не належала на праві спільної сумісної власності подружжю, а отже частка спірної квартири не входить до складу спадщини, яка відкрилася після смерті одного з подружжя.

Водночас у справі, що переглядається, відповідач не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на спірні автомобілі, зокрема не надала до суду доказів на підтвердження їх придбання в період шлюбу зі спадкодавцем за її особисті кошти, як і доказів їх придбання за кредитні кошти та виконання боргових зобов`язань за рахунок власних коштів, зокрема й після смерті спадкодавця. Інші висновки, викладені в згаданих постановах, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки їх сформульовано у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається.

Також у касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 610/2035/17-ц (провадження № 61-24137св18), від 21 січня 2019 року

у справі № 242/2563/16-ц (провадження № 61-29426св18), від 23 січня 2019 року у справі № 316/2065/15-ц (провадження № 61-22664св18), про те, що суд має встановити, чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники, відповідачі у справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар.

Водночас у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки. Платоспроможність не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач. У разі задоволення цього позову відповідач стає одноосібним власником речі. Тому його не можна вважати неплатоспроможним. Факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві самий лише не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Якщо у цього відповідача не буде коштів, зокрема регулярні доходи, для реального виконання рішення суду, за яким на користь позивача потрібно виплатити компенсацію, то під час виконавчого провадження виконавець може звернути стягнення на майно відповідача, у тому числі на присуджену йому річ (стаття 56 Закону України "Про виконавче провадження"). Виручені від реалізації кошти спрямовуються на задоволення вимог стягувача, сплату виконавчого збору, відшкодування витрат виконавчого провадження тощо.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18) наголошено на тому, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Також у постановах Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 643/3963/19 (провадження № 61-2708св21) та від 16 червня 2021 року у справі № 299/2490/16-ц (провадження № 61-19516св19), на які посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 364 ЦК України якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Окрім наведеного, у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 643/3963/19

(провадження № 61-2708св21) Верховний Суд погодився з висновками судів про відмову в задоволенні позовної вимоги про стягнення на користь позивача грошової компенсації за автомобіль, оскільки це майно визнано спільною сумісною власністю подружжя, а позивач не просила про припинення такого права та визнання за відповідачем права власності на спірний автомобіль.

У справі, що переглядається, предметом первісного позову є визнання певного майна спадковим, поділ спадкового майна шляхом визнання за позивачем і відповідачем права на частину цього майна та стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації вартості належної їй частки у спадковому майні. Вимог про припинення права спільної власності ОСОБА_1 не заявляла. Водночас у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що внаслідок виділення неподільної речі у власність відповідачу і стягнення грошової компенсації вартості частки у праві спільної сумісної власності на це майно на користь позивача право спільної сумісної власності на майно припиняється. Окрема вимога припинити право спільної сумісної власності є неефективним способом захисту.

Відтак, помилковими є доводи заявника про те, що оскільки позивач не просила припинити право спільної власності, тому суди безпідставно стягнули грошову компенсацію вартості належної їй частки у спадковому майні, адже у разі отримання компенсації право на частку у праві спільної власності припиняється у силу закону, а саме на підставі приписів частини другої статті 364 ЦК України, та не потребує додаткового вирішення в судовому рішенні.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновок про те, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим неможливістю встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією отримання справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно.

Подібні висновки містяться також у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 402/849/18 (провадження № 61-8383св19), у якій зазначено, що у разі, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Верховний Суд зазначив, що, визначаючи розмір компенсації вартості частки автомобіля, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що у договорі купівлі-продажу автомобіля визначена вартість його продажу. Водночас суди не врахували, що у договорі купівлі-продажу спірного автомобіля його ціна визначається за згодою сторін, яка може не відповідати його дійсній вартості, а також на момент поділу майна вартість автомобіля може змінитися, а тому під час вирішення спору суд зобов`язаний був врахувати дійсну його вартість. У цій справі Верховний Суд врахував, що позивач на обґрунтування вартості спірного автомобіля надала до суду звіт про оцінку транспортного засобу, водночас відповідач на спростування розміру ринкової вартості автомобіля інших доказів до суду не надав, не звертався із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи, не надав заперечень щодо звіту про оцінку транспортного засобу.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо розміру компенсації не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, сформульованим у наведених заявником у касаційній скарзі постановах, оскільки суди врахували докази вартості спірних автомобілів, які були подані позивачем та які не спростовував й не заперечував відповідач під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій.

Також заявник у касаційній скарзі посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 520/11358/15-ц

(провадження № 61-1397св19), відповідно до яких застосування судом правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, повинно відбуватися із урахуванням обставин конкретної справи та із забезпеченням ефективного захисту прав, свобод та законних інтересів. Формальний підхід суду до здійснення своїх повноважень на стадії апеляційного перегляду судового рішення може призвести до порушення права особи на справедливий судовий розгляд. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція), потрібно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

У постанові від 27 серпня 2020 року у справі № 752/8045/14-ц (провадження № 61-4477св19), на яку також посилається заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд встановив, що апеляційний суд не надав оцінки доводам банку, а без дослідження і з`ясування всіх обставин оскаржене судове рішення не можна вважати правомірним та обґрунтованим. Верховний Суд врахував, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі, та, приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ "Олюджіч проти Хорватії"). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України", "Богатова проти України"). Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").

Верховний Суд дійшов переконання, що доводи касаційної скарги про неврахування правових висновків, викладених у зазначених заявником постановах, щодо застосування судами надміру формального підходу до розгляду справ, є безпідставними. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин. Доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції, спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судом, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку поданим учасниками справи доказам та зробили обґрунтований висновок про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання майна спадковим, здійснення поділу спадщини, визнання права власності на спадкове майно та стягнення компенсації його вартості.

Щодо позову ОСОБА_2 .

Відповідно до абзацу другого частини третьої статті 1224 ЦК України не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Частиною п`ятою статті 1224 ЦК України передбачено, що за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

У постановах Верховного Суду від 30 червня 2020 року

у справі № 758/1214/15-ц (провадження № 61-38945св18) та від 29 червня 2021 року у справі № 386/967/18 (провадження № 61-13926св20), на які посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин та їх доведеності у сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування. Безпорадним потрібно розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який її потребував, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла потрібних дій. Факт ухилення особи від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). Крім того, підлягає з`ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.

Отже, виключно в разі одночасного існування таких обставин, як перебування спадкодавця у безпорадному стані, умисне ухилення спадкоємця від надання допомоги спадкодавцеві та існування потреби спадкодавця саме у допомозі спадкоємця, а також за умови доведеності зазначених фактів у сукупності спадкоємець підлягає усуненню від права на спадкування.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що спадкодавець був матеріально забезпечений, відносно здоровий і не потребував стороннього догляду, помер через декілька днів після планової госпіталізації. Позивач за зустрічним позовом не надала доказів того, що спадкодавець дійсно потребував допомоги, а якщо й потребував, то чи звертався за такою допомогою до доньки ОСОБА_1, яка мала можливість надавати таку допомогу, проте ухилялася від її надання.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про неіснування правових підстав для задоволення вимог про усунення ОСОБА_1 від права на спадкування за частиною п`ятою статті 1224 ЦК України. Такий висновок судів не суперечить правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 30 червня 2020 року у справі № 758/1214/15-ц (провадження № 61-38945св18) та від 29 червня 2021 року у справі № 386/967/18 (провадження № 61-13926св20).

У касаційній скарзі заявник не навела переконливих доводів на обґрунтування порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права в частині вирішення зустрічного позову. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до власного викладу обставин справи, непогодження із встановленими фактичними обставинами справи судами першої та апеляційної інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваних судових рішень. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України", заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстав для розподілу судових витрат немає.

Щодо поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).