352/966/18 Про визнання протиправними дії секретаря сільської ради щодо посвідчення заповіту та видачі дубліката цього заповіту - 22.12.2022 Прийняття

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до секретаря Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамули Н. М., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про визнання дій протиправними.

В обґрунтування позову вказувала, що в квітні 2016 року вона ознайомилася із заповітом від 22 липня 2015 року, який складений її батьком ОСОБА_3 та посвідчений секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамулою Н. М.

Зазначала, що відповідно до змісту заповіту ОСОБА_3 заповів все своє майно ОСОБА_2 .

При огляді вказаного заповіту вона виявила, що заповіт виконаний друкованим способом, однак має і рукописний текст, виконаний почерком, який схожий на почерк її рідного брата ОСОБА_3 .

Вказувала, що її батько ОСОБА_3 більше десяти років не проживав зі своєю дружиною ОСОБА_2 .

У зв`язку з погіршенням стану здоров`я спадкодавця, вона здійснювала догляд за ним і в подальшому проводила його поховання.

Також ОСОБА_1 вказувала, що ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання за нею права власності на домоволодіння. Під час розгляду справи № 352/494/16-ц нею заявлено клопотання про витребування з Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської областідругого примірника заповіту для проведення судової почеркознавчої експертизи, проте примірник заповіту, складений ОСОБА_3, Вільшаницькою сільською радою Тисменицького району Івано-Франківської області втрачено.

8 травня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Тисменицького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області із заявою про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого

статтею 366 Кримінального кодексу (далі - КК) України.

У червні 2017 року вона дізналася, що факти, викладені у її заяві, не знайшли свого підтвердження. Крім того, ознайомившись з матеріалами справи, виявила пояснення секретаря Вільшаницької сільської ради Тисменицького району

Івано-Франківської області Архамули Н. М. від 31 травня 2017 року, в яких зазначено про складення та посвідчення нею лише одного примірника заповіту ОСОБА_3 .

З огляду на викладене, позивач вважала, що секретар Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамула Н. М. склала та посвідчила заповіт ОСОБА_3, порушивши норми законодавства, оскільки заповіт повинен бути складеним у двох примірниках.

Крім того, на думку позивача, секретар Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамула Н. М. допустила порушення пункту 2.16 Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5 (z1298-11) (далі - Порядок), видавши 14 березня 2016 року дублікат заповіту від 22 липня 2015 року.

За таких обставин просила визнати дії секретаря Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамули Н. М. щодо посвідчення заповіту від 22 липня 2015 року та видачі 14 березня 2016 року дубліката заповіту від 22 липня 2015 року ОСОБА_2 протиправними.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 12 квітня 2019 року, ухваленим у складі судді Струтинського Р. Р., позов задоволено.

Визнано дії секретаря Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамули Н. М. щодо посвідчення заповіту

від 22 липня 2015 року, зареєстрованого в реєстрі за № 43, і видачі ОСОБА_2 та посвідчення 14 березня 2016 року дубліката заповіту

від 22 липня 2015 року протиправними.

Стягнено з секретаря Вільшаницької сільської ради Тисменицького району

Івано-Франківської області Архамули Н. М. 704,80 грн у відшкодування судового збору.

Суд першої інстанції виходив з того, що 22 липня 2015 року секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамулою Н. М. в порушення вимог пункту 1.2 Порядку складено та посвідчено лише один примірник заповіту ОСОБА_3 замість двох, один з яких повинен зберігатися в органі місцевого самоврядування. Крім того, відповідачем порушено вимоги пункту 2.13 Порядку і зроблено копію першого примірника заповіту.

Судом першої інстанції встановлено, що дублікат заповіту відповідачем виготовлено з копії такого заповіту, а не з його другого примірника, що є порушенням пункту 2.16 Порядку.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про порушення секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району

Івано-Франківської області Архамулою Н. М. норм законодавства при посвідченні заповіту від 22 липня 2015 року та видачі його дубліката14 березня 2016 року.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 12 квітня 2019 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

З висновками суду першої інстанції суд апеляційної інстанції не погодився з огляду на те, що судом першої інстанції при розгляді справи допущено неправильне застосування норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 обрала неправильний спосіб захисту своїх прав, оскільки оскаржувані нотаріальні дії секретаря Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамули Н. М. як уповноваженої на вчинення нотаріальних дій посадової особи органу місцевого самоврядування вчинені щодо інших осіб; ОСОБА_1 не брала участі у вчиненні оскаржуваних нотаріальних дій.

Вказав, що суд першої інстанції не врахував цього та помилково дійшов висновку про обрання позивачем правильного способу захисту її порушеного права.

Івано-Франківський апеляційний суд дійшов висновку про те, що належним способом захисту прав позивача є звернення до суду з позовом про визнання заповіту недійсним.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач скористалася своїм правом на судовий захист та звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту від 22 липня 2015 року недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду

від 22 жовтня 2019 року і залишити в силі рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 12 квітня 2019 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції помилково скасовано законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, оскільки обраний нею спосіб захисту її порушеного права є правильним.

На думку заявника, апеляційний суд не врахував порушення секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамулою Н. М. вимог Порядку, що є підставою для визнання дій щодо посвідчення заповіту від 22 липня 2015 року та видачі його дубліката протиправними.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 6 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 22 липня 2015 року ОСОБА_3 склав заповіт, відповідно до якого все своє майно заповів дружині ОСОБА_2 . Заповіт посвідчено секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамулою Н. М. та зареєстровано в реєстрі за № 43.

Також апеляційним судом за матеріалами справи встановлено, що на розгляді в Тисменицькому районному суді Івано-Франківської області перебувала справа № 352/494/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання права власності на майно та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту від 22 липня 2015 року недійсним.

статтею 366 КК України, та притягнення секретаря Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамули Н. М. до кримінальної відповідальності.

З листа Тисменицького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області від 31 травня 2017 року судом апеляційної інстанції встановлено, що факти, викладені в заяві ОСОБА_1, не знайшли свого підтвердження; під час перевірки даного повідомлення ознак кримінального правопорушення не встановлено, тому відсутні підстави для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Також апеляційним судом встановлено, що 14 березня 2016 року за заявою ОСОБА_2 видано дублікат заповіту від 22 липня 2015 року відповідно до світлокопії заповіту, посвідчений секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамулою Н. М. та зареєстрований в реєстрі за № 10.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК (1618-15) ) України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову

Івано-Франківського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) у редакції Закону

від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

За змістом статті 15 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц

(провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Також Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року

у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про нотаріат" нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені

статтею 37 цього Закону, вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 50 Закону України "Про нотаріат" нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

У постанові від 3 квітня 2019 року у справі № 629/1296/16-ц

(провадження № 61-141св17) Верховним Судом зроблено висновок, відповідно до якого нотаріус є публічною особою, якій державою надано повноваження щодо посвідчення прав і фактів, які мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - сторін нотаріальної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих правовідносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого рішення. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб`єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Таким чином, нотаріус не є відповідачем у справах, що виникають із цивільних відносин, пов`язаних з нотаріальною дією.

Право на звернення до суду з позовом про незаконність нотаріальної дії чи відмови в її вчиненні мають заінтересовані особи (фізичні та юридичні), стосовно яких були вчинені нотаріальні дії, або які одержали відмову в їх вчиненні, тобто безпосередньо брали участь у нотаріальному процесі. Особи, які не брали участі у вчиненні нотаріальних дій, але вважають, що їх права і охоронювані законом інтереси порушені нотаріальною дією, вправі звернутися до суду з відповідним самостійним позовом про недійсність посвідченого акта, але не до нотаріуса, а до інших суб`єктів спірних матеріальних правовідносин, щодо яких виник спір.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, оскільки вважала, що посвідченням заповіту від 22 липня 2015 року та видачею його дубліката секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамулою Н. М. порушено її права.

Врахувавши норми законодавства та висновок Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 629/1296/16-ц (провадження № 61-141св17), апеляційний суд правильно вказав, що ОСОБА_1 обрано неправильний спосіб захисту своїх прав.

Вказаним спростовуються доводи касаційної скарги про правильність обраного позивачем способу захисту її порушеного права.

Доводи касаційної скарги про те, що секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамулою Н. М. порушено вимоги Порядку і вказане є підставою для визнання неправомірними дій щодо посвідчення заповіту від 22 липня 2015 року та видачі його дубліката, не впливають на правильність висновку та законність судового рішення суду апеляційної інстанції.

Апеляційним судом правильно вказано, що наведені обставини відповідно до статей 203, 215 ЦК України можуть бути підставами для визнання оспорюваного заповіту недійсним за наявності для цього визначених законодавством підстав, а не для визнання протиправними дій секретаря Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамули Н. М. як уповноваженої на вчинення нотаріальних дій посадової особи органу місцевого самоврядування.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у

державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судового рішення, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Україниє підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду