308/8414/20 Про визнання незаконним та скасування рішення міської ради - 05.12.2022 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Немеша Івана Васильовича, на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 квітня 2021 року у складі судді Сарай А. І. та постанову Закарпатського апеляційного суду

від 22 червня 2022 року у складі колегії суддів: Собослоя Г. Г., Готри Т. Ю., Мацунича М. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом

до Ужгородської міської ради Закарпатської області (далі - Ужгородська міська рада), третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, - ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування рішення міської ради.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона є власником земельної ділянки, площею 0,10 га, для обслуговування будинку і господарських будівель, розташованої на території АДРЕСА_1, що підтверджується державним актом на право приватної власності

на землю серії ЗК № 015-00380, виданим 07 лютого 1995 року на підставі рішення Ужгородської міської Ради народних депутатів від 28 грудня

1994 року № 62.

Цього самого дня, 07 лютого 1995 року на підставі рішення Ужгородської міської Ради народних депутатів від 28 грудня 1994 року № 62 ОСОБА_3 (її батьку) було видано державний акт на право приватної власності

на землю, відповідно до якого йому передано у власність земельну ділянку площею 0,10 га для обслуговування будинку і господарських будівель, розташованої на території міста Ужгорода.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину по заповіту після смерті

її батька - ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, вона успадкувала належну померлому земельну ділянку площею 0,10 га, що розташована

у АДРЕСА_1 і була надана для обслуговування житлового будинку і господарських будівель. Згідно

з витягом з Державного земельного кадастру зазначена земельна ділянка площею 0,1044 га, кадастровий номер 2110100000:50:001:0312, розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач указувала, що згідно з архівними технічними матеріалами інвентаризаційної справи № 4264 на будинок

АДРЕСА_2 за дворогосподарством № 171 додатково значилася земельна ділянка загальною площею 0,0859 га, яка належала її батьку - ОСОБА_3 . У кінці 40-х років загальна площа земельної ділянки вказаного домоволодіння складала 2 946 кв. м, ширина

її (по фасаду з боку вулиці) складала 30 м, довжина - 98,2 м (у глиб домоволодіння), що підтверджується генеральним планом (схемою) вказаної земельної ділянки, виготовленим станом на 10 серпня 1946 року.

Оскільки вказана земельна ділянка належала її батьку - ОСОБА_3, вона запропонувала своїй дочці - ОСОБА_4 звернутися до Ужгородської міської ради з відповідною заявою про передачу земельної ділянки їй у власність або надання у користування, але рішенням Ужгородської міської ради ІІ сесії VII скликання від 21 квітня 2016 року № 182 їй було відмовлено у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0926 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Згодом їй стало відомо про рішення Ужгородської міської ради XXVIІІ сесії VII скликання (2-е пленарне засідання) від 30 жовтня 2018 року № 1302

"Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок", яким було затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок учасникам бойових дій (в тому числі учасникам АТО)

та їх родинам, й передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 0,0861 га, кадастровий номер 2110100000:50:001:0351 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 (пункт 1.72 рішення).

Вказане стало підставою її звернення до Головного управління національної поліції в Закарпатській області із заявою про вчинення злочину посадовими особами Ужгородської міської ради, на підставі якої було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань 28 березня 2019 року

за № 2019070000000134 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 КК України (зловживання владою або службовим становищем).

Під час вказаного досудового розслідування на підставі постанови старшого слідчого в ОВС Сингаєвської М. І. про призначення земельно-технічної експертизи судовим експертом Закарпатського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України Матьовкою Є. І. 19 березня 2020 року було проведено земельно-технічну експертизу (далі - висновок експерта від 19 березня 2020 року № 15/36), якою встановлено, зокрема, що площа земельної ділянки, яка обліковується за дворогосподарством за адресою: АДРЕСА_1 згідно матеріалів топографо-геодезичних робіт становить 0,2884 га. Земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:50:001:0351, яку було надано у власність ОСОБА_2, частково накладається на земельну ділянку, яка обліковується

за дворогосподарством № 171, площа накладення становить 0,0859 га. Крім того, встановлено, що на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:50:001:0351 накладаються три земельні ділянки: земельна ділянка площею 0,1044 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з кадастровим номером 2110100000:50:001:0312 (отримана нею у спадок після смерті батька); земельна ділянка площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з кадастровим номером 2110100000:50:001:0311; земельна ділянка площею 0,0861 га

для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з кадастровим номером 2110100000:50:001:0351.

Позивач уважала вищевказане рішення Ужгородської міської ради

від 30 жовтня 2018 року № 1302 незаконним і таким, що порушує її законні права та інтереси при виділенні ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,0861 га, кадастровий номер 2110100000:50:001:0351 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1, оскільки проєкт землеустрою має включати в себе кадастровий план самої земельної ділянки, що складається за результатами кадастрової зйомки, а також погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками

та землекористувачами, що визначено у пунктах "б", "г" статті 198 ЗК України.

Також позивач зазначала, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла та понесе в результаті розгляду справи, складаються з витрат: на професійну правничу допомогу у розмірі

30 000,00 грн та залучення свідків - 1 000,00 грн. Матеріальну та моральну шкоду буде визначено окремим позовом.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати пункт 1.72 рішення Ужгородської міської ради XXVIІІ сесії

VII скликання (2-е пленарне засідання) від 30 жовтня 2018 року № 1302

"Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок", яким передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку

з кадастровим номером 2110100000:55:001:0351, площею 0,0861 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 22 березня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Відмовлено у залученні ОСОБА_2 в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги. Залучено

ОСОБА_2 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 14 квітня 2021 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 вересня 2020 року, згідно з якою накладено арешт на майно - земельну ділянку площею 0,0861 га, кадастровий номер 2110100000:50:001:0351, яку на підставі рішення Ужгородської міської ради від 30 жовтня 2018 року № 1302 надано ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по

АДРЕСА_1, та передано останньому у власність.

Рішення суду першої інстанції мотивовано недоведеністю

та безпідставністю заявлених позивачем вимог.

Передумовою та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою в судовому порядку

є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт порушення її законних прав

та інтересів, вимог як власник (користувач) спірної земельної ділянки, права чи інтереси якої порушено оспореним рішенням міської ради,

не пред`явила.

Суд першої інстанції вказав, що рішення міської ради в частині відмови

її дочці - ОСОБА_4 у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0926 га для будівництва

та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд

по АДРЕСА_1 стосується саме ОСОБА_4,

яка не є стороною у справі (позивачем).

Крім того, районний суд уважав неналежними доказами наявності

у позивача права власності або користування спірною земельною ділянкою, дані, що містяться в інвентаризаційній справі на будинок АДРЕСА_1, а також висновок експерта від 19 березня 2020 року № 15/36.

Врахувавши положення статті 55 Закону України "Про землеустрій", правові висновки, викладені Верховним Судом у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі

№ 580/168/16-ц, провадження № 61-19526сво18 та Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року: у справі

№ 514/1571/14, провадження № 14-552цс18, у справі № 350/67/15, провадження № 14-652цс18, суд першої інстанції вказав, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. При цьому відсутність такого погодження саме по собі

не є підставою для визнання незаконним оспорюваного рішення міської ради.

Крім того, судом першої інстанції враховано відповідні норми Конституції України (254к/96-ВР) , ЗК України (2768-14) , ЦК України (435-15) , а також відповідну судову практику касаційного суду.

Застосувавши вимоги частини дев`ятої статті 158 ЦПК України, районний суд скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою цього суду

від 15 вересня 2020 року.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 22 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах якої діє адвокат Немеш І. В., залишено без задоволення. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14 квітня 2021 року.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції, встановивши природу спірних правовідносин, вірно застосувавши норми матеріального права, які підлягають застосуванню, надавши належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам, дійшов правильного висновку

про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами порушення її права користування спірною земельною ділянкою, наданою оспореним рішенням Ужгородської міської ради ОСОБА_2, а тому обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Також суд апеляційної інстанції вказав, що районний суд обґрунтовано скасував заходи забезпечення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2022 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Немеш І. В., посилаючись

на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове судове рішення

про задоволення позову ОСОБА_1 .

Також заявник просить стягнути з Ужгородської міської ради на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати, а саме сплачений судовий збір

за подання позову, заяви про забезпечення позову, апеляційної

та касаційної скарг, у загальному розмірі 31 000,00 грн.

Підставами касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій заявник зазначає те, що судами застосовано норми права

без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду

від 19 серпня 2022 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Немеша І. В., залишено без руху, запропоновано заявнику надати документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення

від сплати судового збору відповідно до закону. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк представник ОСОБА_1 - адвокат Немеш І. В., надіслав матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, а саме докази сплати судового збору.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу

№ 308/8414/20 із Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.

Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих

до неї документів.

Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У жовтні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Немеша І. В., мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано та не надано належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам, а саме: архівним технічним матеріалам інвентаризаційної справи № 4264 на будинок АДРЕСА_2 про те, що загальна площа земельної ділянки вказаного домоволодіння станом на 1946 рік складала 2946 кв. м; документам архітектурно-планувального бюро, зокрема, договору купівлі-продажу від 30 грудня 1955 року про продаж будинку АДРЕСА_3, разом із вказаною земельною ділянкою; реєстрації домоволодіння АДРЕСА_3 за ОСОБА_5 ; рішенню № 483 виконавчого комітету Ужгородської міської ради народних депутатів від 06 серпня

1955 року, де зазначено про реєстрацію за землекористувачем ОСОБА_5 (власник домоволодіння АДРЕСА_3 ) 910 кв. м, а в міськземфонд зараховано 2176 кв. м, що підтверджує наявність землі за цим будинковолодінням

та користування нею власниками будинку. При цьому вказує, що родина ОСОБА_1 із 1946 року використовує земельну ділянку по АДРЕСА_1, купівля-продаж вказаного будинку здійснена близькими родичами позивача, від яких вона й успадкувала його

з указаною площею земельної ділянки, яка на момент придбання не була заборонена чинним на той час законодавством.

Вказує, що з матеріалів справи вбачається, що позивач набула право користування земельною ділянкою на підставі рішень міської ради, прийнятих у 1955 році, які не скасовані, земельна ділянка у встановленому законом порядку з її користування не вилучалась, права користування нею не позбавлена, а отже, посилаючись на пункти 1, 7 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) , вважає, що право користування земельною ділянкою зберігається за позивачем до його належного переоформлення.

Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених

частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Немеша І. В., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси

у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який

не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Положеннями статей 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи

на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Тобто, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів,

а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. При цьому суд має встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок довести ті обставини,

на які він посилається як на підставу своїх вимог (статті 12, 81 ЦПК України).

Звертаючись до суду з указаним позовом у цій справі, ОСОБА_1 уважала рішення Ужгородської міської ради від 30 жовтня 2018 року № 1302 щодо виділення ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 0,0861 га, кадастровий номер 2110100000:50:001:0351 для будівництва

та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд

по АДРЕСА_1, незаконним і таким,

що порушує її законні права та інтереси, оскільки проєкт землеустрою має включати в себе кадастровий план земельної ділянки, що складається

за результатами кадастрової зйомки, а також погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами.

Також посилалася на те, що згідно з матеріалами інвентаризаційної справи № 4264 за дворогосподарством АДРЕСА_2 додатково значилася земельна ділянка загальною площею 0,0859 га, яка належала її батьку - ОСОБА_3 .

На підтвердження заявлених вимог, серед іншого, позивач надала висновок експерта від 19 березня 2020 року № 15/36, яким, у тому числі, встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:50:001:0351,

яку було надано у власність ОСОБА_2 частково накладається

на земельну ділянку, яка згідно з матеріалами інвентаризаційної справи

№ 4264 обліковується за дворогосподарством АДРЕСА_1, площа накладки становить 0,0859 га.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача

При цьому передумовою та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

Виходячи з положень статті 152 ЗК України та роз`яснень, які містяться

у пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (va007700-04) , власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав,

і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116 ЗК України).

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (підпункт "в" частини третьої статті 116 ЗК України).

Статтею 118 ЗК України встановлено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Зокрема, у частині першій цієї статті вказано, що громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У ЗК України (2768-14) міститься вичерпний перелік обставин, з якими законодавець пов`язував можливість відмови у наданні дозволу на розробку проєкта землеустрою щодо відведення земельної ділянки. При цьому жодною нормою земельного законодавства не встановлено можливості суб`єкта владних повноважень відступати від аналізованих положень з огляду

на їх імперативний характер.

Проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються

та затверджуються в порядку, встановленому ЗК України (2768-14) (частина друга статті 50 Закону України "Про землеустрій").

Отже, порядок відведення земельної ділянки передбачає необхідність проходження таких процедур: 1) подання заяви; 2) отримання дозволу

на розробку проєкту землеустрою; 3) розроблення проєкту землеустрою;

4) погодження виготовленого проєкту землеустрою; 5) затвердження погодженого проєкту землеустрою.

У справі, яка переглядається, позивач не оспорює та не заперечує правильність процедури відведення на користь третьої особи земельної ділянки площею 0,0861 га, кадастровий номер 2110100000:50:001:0351,

її доводи в цілому зводяться до того, що оспорюваним рішенням порушено її права на землю, з тих підстав, що спірна земельна ділянка перебувала

у користуванні її родини та, зокрема, її батька - ОСОБА_3 .

Разом із тим, належних і достатніх доказів того, що відповідна земельна ділянка належить певній особі (з кола родини позивача), матеріали справи

не містять й позивачем указане не доведено.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність

або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста

статті 81 ЦПК України).

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази

не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним

у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, правильно визначивши характер спірних правовідносин

та застосувавши відповідні норми матеріального права, обґрунтовано виходив із того, що ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами факт порушення її законних прав та інтересів оспорюваним рішенням міської ради.

Верховний Суд погоджується з посиланням судів і про те, що погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. Сам по собі факт непогодження меж земельної ділянки суміжним користувачем не є підставою для задоволення позову.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року

у справі № 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі

№ 545/1149/17 (провадження № 14-730цс19).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені

в постановах Верховного Суду.

Судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з урахуванням правових висновків Верховного Суду, які є релевантними для цієї справи, а тому доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними. При цьому судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування.

Судами під час розгляду справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права, як і не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідні доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з ухваленими судовими рішеннями, а тому відхиляються Верховним Судом.

Доводи касаційної скарги щодо неврахування судами відповідних доказів Верховний Суд не бере до уваги, оскільки вони були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України суди всебічно, повно та об`єктивно надали оцінку як зібраним

у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави

їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться

до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України

не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Судом ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право

не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати

їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують,