466/10241/19 Про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету міської ради "Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлові приміщення, які належать до комунальної власності територіальної громади міста" в частині реєстрації за територіальною громадою міста на праві комунальної власності допоміжних приміщень у багатоквартирному будинку, та захист права власності - 30.11.2022 Прийняття

Власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень у будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою. Допоміжні приміщення передаються у власність квартиронаймачів безоплатно та і окремо приватизації не підлягають, незважаючи на те, що законодавство закріплює поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об`єкта нерухомості. Орган місцевого самоврядування неправомірно, без згоди співвласників багатоквартирного будинку - власників приватизованих квартир розпоряджатися допоміжними приміщеннями.

Просили суд:

визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Львівської міської ради № 1404 від 21 грудня 2018 року "Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлові приміщення, які належать до комунальної власності територіальної громади м. Львова" в частині реєстрації за територіальною громадою м. Львова на праві комунальної власності нежитлових приміщень підвалу та першого поверху № I, II, 1-1,1-1а, 1-2, 1-3, 1-4, 1-4а, 1-4б, 1-4в, 1-5, 1-6, 1-6а загальною площею 357,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1753814646101;

визнати незаконним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 45282093 від 30 січня 2019 року, вчиненого державним реєстратором Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Канюгою А. Я. та скасувати номер про право власності: 30067225;

визнати незаконною та скасувати ухвалу Львівської міської ради № 4739 від 11 березня 2019 року "Про приватизацію способом продажу на аукціоні нежитлових приміщень на АДРЕСА_2" .

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2020 року, залишеного без змін постановою Львівського апеляційного суду від 15 березня 2021 року,у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що допоміжні приміщення відповідно до пункту 2 статті Закону України "Про приватизацію державного житлового Фонду" (2482-12) стають об`єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку одночасно з приватизацією громадянами квартир.

Згідно ухвали № 243 від 27 травня 1999 року до комунальної власності територіальної громади м. Львова належать об`єкти нерухомого майна, побудовані до І939 року, які є на території м. Львова та в різний час передавались міськвиконкомом та райвиконкомами в користування підприємствам, установам чи організаціям. Відповідно до даних інвентарної справи будинку, оглянутої у судовому засіданні, будинок по АДРЕСА_2 побудований у 1900 році та належав до відання міськвиконкому. Відповідно до технічного паспорту ТОВ "БТІМ" від 24 вересня 2018 року приміщення загальною площею 357.4 м2 у будинку АДРЕСА_2 є нежитловими. Вказані нежитлові приміщення (підвал та перший поверх) зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на праві комунальної власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради на підставі оспорюваного рішення виконкому ЛМР від 21 грудня 2018 року № 1404. До цього моменту спірні нежитлові приміщення перебували в оренді. Відповідні договори оренди не були предметом спору з боку мешканців будинку та власників квартир. В правовстановлюючих документах позивачів та інвентарній справі будинку АДРЕСА_2 відсутні дані про передачу у власність мешканцям разом із квартирами АДРЕСА_1, АДРЕСА_4 підвальних чи допоміжних приміщень. Позивачами не надано жодних доказів того, що спірні нежитлові приміщення перебували у їх користуванні на момент проведення приватизації квартир чи до моменту подачі позову до суду. А покликання на це представника позивачів спростовані договорами оренди та суборенди спірних приміщень іншими юридичними особами.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставами для прийняття судом рішення про відмову в задоволенні позову.

Жодних доказів того, що спірні приміщення перебували у володінні чи користуванні позивачів і що таке їх право порушене, суду не надано. Окрім цього, позивачами у позові не ставиться вимога щодо відновлення будь-якого права позивачів на спірні приміщення. Тому позовні вимоги є безпідставними.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що аналізуючи оспорювані рішення Львівської міської ради, колегія суддів приходить до висновку про те, що орган місцевого самоврядування виходив з того, що спірні приміщення (підвал, перший поверх) належать до комунальної власності територіальної громади, є ізольованими, не належать до житлового фонду, не перебувають у загальному користуванні мешканців будинку та не є допоміжними. У свідоцтвах про право власності на квартири та технічних паспортах на приватизовану квартиру, який є складовою частиною свідоцтва, із зазначенням у них плану квартири та технічної характеристики квартири, відсутні записи про те, що до приватизованих квартир належить підвал чи інше допоміжне приміщення. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження оскарження свідоцтв про право власності на приватизовані квартири в частині відсутності запису про належність до квартири підвалу чи іншого допоміжного приміщення. У інвентаризаційній справі будинку АДРЕСА_2 відсутня інформація про передачу у власність мешканцям разом із квартирами АДРЕСА_1, АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 підвальних чи допоміжних приміщень.

Позивачі не надали суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що в спірних приміщеннях влаштоване обладнання, яке забезпечує експлуатацію житлового фонду, а відповідно і побутове обслуговування його мешканців, прокладені трубопроводи водопостачання та каналізації з запірною, розподільчою та оглядовою арматурою, розміщені будинкові пожежні та електрощитові, влаштований теплопункт, що через спірні приміщення будинку проходять інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для обслуговування житлового будинку, забезпечення санітарно - гігієнічних умов і безпечної експлуатації усіх квартир, без доступу до яких експлуатація житлового фонду є неможливою, що б свідчило про те, що спірні приміщення є допоміжними. Матеріали справи не містять висновків відповідних служб, висновку експерта на підтвердження доводів апелянта про те, що спірні приміщення є допоміжними.

Судом першої інстанції на підставі належних та допустимих доказів встановлено, що спірні приміщення були об`єктами договорів оренди, протягом тривалого часу здавалися в оренду, тобто, такі можуть бути самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, що не є характерним для допоміжних приміщень. Значна частина підвалу житлового будинку мешканцями житлового будинку, зокрема, позивачами, не використовується, оскільки використовується юридичними особами для здійснення ними своєї діяльності, і у позивачів щодо цільового призначення цих приміщень, їх статусу, чи такі є допоміжними чи окремими нежитловими приміщеннями, не виникало жодних претензій. Поверховим планом станом на 1978 рік безспірно підтверджується, що підвал включає приміщення, позначені І,ІІ,ІІІ,ІУ,У,УІ,УІІ, загальна площа яких є значно більшою, спірними є лише приміщення, позначені в поверховому плані І і ІІ, яким окремий інший статус не надавався.

Позивачами не надано належних та допустимих доказів того, що спірні приміщення є допоміжними або що вони у встановленому законом порядку були передані у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир, тобто, не надано доказів наявності у позивачів прав на спірні приміщення, як на допоміжні, і оскільки неіснуюче право не може бути порушене і судовому захисту не підлягає, висновки суду про відмову в задоволенні позову саме з цих підстав є законними та обґрунтованими.

Аргументи учасників справи

У квітні 2021 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 ОСОБА_5 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів і ухвалити нове про задоволення позову, стягнути з відповідачів судові витрати.

Касаційна скарга мотивована тим, що для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення, тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. Вказана позиція узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду викладеній в постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц.

У рішеннях Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року (v004p710-04) у справі

№4- рп/2004 та від 19 листопада 2011 року у справі №14-рп/2011 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду" Конституційний Суд України установив, що:

право власності на квартиру породжує й право спільної власності на допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, які призначені для обслуговування житлового комплексу і забезпечують його використання. В процесі приватизації державного житлового фонду одночасно відчужуються на користь громадян не тільки квартири, але й допоміжні приміщення. Тому момент виникнення права власності на квартиру є й моментом виникнення права спільної власності на допоміжні приміщення;

частка власності окремого громадянина в загальній власності законодавством не визначена, як не визначено і саме поняття "співвласність", і що не розроблено механізму передачі або набуття права власності на багатоквартирний будинок. Лише право власності громадян на квартиру оформляється свідоцтвом про право власності на неї;

допоміжні приміщення, відповідно до пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного фонду", стають об`єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир, що засвідчується єдиним документом - свідоцтвом про право власності на квартиру. Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потребується вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій. Власникам квартир немає необхідності створювати з цією метою об`єднання співвласників багатоквартирного будинку;

набуте громадянами право на квартири державного житлового фонду та належні до них допоміжні приміщення є непорушним, забезпечується державою і захищається судом;

за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення, як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку, має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

За Львівською міською радою незаконно було зареєстровано право комунальної власності на допоміжні приміщення мешканців 1-го поверху під інд.: 1-1, 1-Іа, 1-2, 1-3, 1-4, 1-4а, 1-46, 1-4в, 1-5, 1-6, 1-6а, які розташовані на подвір`ї саме поза межами багатоквартирного будинку.

В такий спосіб Конституційний Суд України встановив та офіційно розтлумачив, що, зокрема підвали в багатоквартирних будинках: по-перше, відносяться до категорії допоміжних приміщень, по-друге, є об`єктами права спільної сумісної власності громадян - власників квартир у багатоквартирних будинках, по-третє, будь-які питання щодо вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень вирішуються відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що реєстрація за громадою м. Львова спірних приміщень відбулась на тій основі, що приміщення ніким не використовувалися, та були вільними, крім цього стосовно них були укладенні договори оренди, тому вони є самостійним об`єктом нерухомості, однак зазначене спростовується наступним.

В договорі на оренду нежитлових приміщень № 5208 від 31 серпня 1994 року між Управлінням комунального майна м. Львова та Львівської державної фірми "Львівдеревресурси" зазначено, що Орендодавець здав, а Орендар прийняв в користування нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_5, площа першого поверху = 283,6 кв. м, площа підвалу = 22,6 кв. м, загальна площа = 306,2 кв. м.

В договорі оренди № 111-0354 від 24 жовтня 2001 року між Управління ресурсів Львівської міської ради та ЗАТ "Львівдерев", який складено на основі договору № 5208 від 31 серпня 1994 року зазначено, що з оренду передається приміщення першого поверху площею 254,2 кв. м, підвал площею 10,7 кв. м, загальною площею 294,9 кв. м.

При цьому, площі які були незаконно зареєстровані за Львівською міською радою склали 357,4 кв. м.

24 жовтня 2001 року між ДКП ЖЕК-404 та ВАТ "Львівдерев" укладено Акт приймання-передачі згідно якого ЖЕК здав, а ВАТ "Львівдерев" прийняв нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_2, однак під індексами: № 6 (1-6), № 4 (1-2), № 6-1 загальною площею 294,9 кв. м.

Загальна площа, індексні номери приміщень в договорах та акті прийому передачі кардинально відрізняються, а договори від 1994 та 2001 року не стосуються приміщень, які є предметом цього спору.

Звернувшись до матеріалів інвентаризаційної справи (сторінка 40, 42) вбачається, що приміщення № 1-1, 4-2 загальною площею 81,0 кв. м, та приміщення № 6-1 загальною площею 95,8 кв. м є витягнутими прямокутниками (шириною 3,90 та 3,95 метри), а зареєстровані за ЛМР приміщення мають ширину 4,87 метри, крім того приміщення № 4-1, 4-2 (81,0 кв. м) та № 6-1 (95,8 кв. м.) сторінка 40, 42 інвентаризаційної справи зовсім не схожі на допоміжні приміщення, які були незаконно зареєстровані за ЛМР.

Це однозначно свідчить про те, що за представленими відповідачами договорами в оренду здавались зовсім інші нежитлові приміщення, які не мають жодного відношення до приміщень, що є предметом розгляду даної справи, збігається лиш їхня адреса: АДРЕСА_2 .?

Львівська міська рада зареєструвала за територіальною громадою м. Львова спірні приміщення на підставі технічного паспорта від 24 вересня 2018 року, зробленого на замовлення Управління комунальної власності (третя особа на стороні відповідача у цій справі), в якому було повністю змінено індексні номери приміщень та частково їх площу, присвоєно підвалу та першому поверху наступні номери: № І, II (підвал), 1-1, 1-1 а, 1-2, 1-3, 1-4, 1-4а, 1-46, 1-4в, 1-5, 1-6, 1-ба, (1-й поверх) загальною площею 357,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 .

Однак зареєстровані за ЛМР приміщення не відповідають цьому плану. Підвал в будинку позначений інд. № УІІ - 25,0 кв. м (3,70 х 6,75 метри) та № УІ - 27,6 кв. м (4,20 х 5,80 метри) а в технічному паспорті від 24 вересня 2018 року № 1- 24,9 кв. м., №11 - 16,9 кв. м. Приміщення першого поверху № 1-1, 1-1 а, (згідно технічного паспорта від 24 вересня 2018 року) з огляду на поверховий план на будівлю літ. А-3 від 1978 року - це приміщення 8-1 площею 79,1 кв. м. Приміщення першого поверху № 1-2, 1-3, 1-4, 1-4а, 1-46, 1-4в, 1- 5, 1-6, 1-6а (згідно технічного паспорта від 24 вересня 2018 року) з огляду на матеріали інвентаризаційної справи (сторінки 5, 64, 65, 66, 61) взагалі позначені літерами: Б-1, Б-2, Б- 3, Б-4, Б-5, Б-6 та зазначено, що це сараї. Незаконно зареєструвавши зазначені приміщення ЛМР змінила їх площу та присвоїла нові індексні номери. Звернувши увагу на сторінку 3 Договору № 5208 від 31 серпня 1994 року вбачається, що в оренду було передано підвал площею 22,6 кв. м, однак в поверховому плані на будівлю літ. А-3 від 1978 року таких приміщень немає.

Крім цього, суд апеляційної інстанції зазначив, що "мешканцями будинку, власниками квартир не оспорювалися договори оренди". Однак якщо вони і були укладенні, то предметом цих договорів були зовсім інші приміщення, поза як мешканці користувались цими приміщеннями, з їхнього користування вони ніколи не вибували, тому не було і не могло б бути жодних спорів щодо договорів оренди.

Це в свою чергу спростовує твердження відповідачів про те, що спірні приміщення є окремими об`єктами нерухомості, які довгий час перебували в оренді в інших юридичних осіб, та дає всі підстави для висновку, що це сараї, а отже згідно Закону - допоміжні приміщення співвласників житлового будинку. Крім того, в матеріалах інвентаризаційної справи не зазначено, що спірні приміщення призначені для комерційних потреб (розміщення магазину, офісу, складу тощо), більше того, укладання начебто стосовно них договорів оренди жодним чином не змінює їхнього первісного правового статусу - сараїв.

Підвальні приміщення будинку АДРЕСА_2 не проектувалися та не вводилися в експлуатацію окремим актом як нежиле вбудоване приміщення. У підвальному приміщені знаходиться загально-будинковий лічильник постачання на будинок АДРЕСА_2, та будинок АДРЕСА_6, а також інші інженерні комунікації, які необхідні для повноцінного функціонуванню житлового будинку. Приміщення, через які прокладені комунікації, є допоміжними приміщеннями жилих будинків.

27 травня 2020 року представником позивачів подано клопотання про долучення доказів, яким до матеріалів справи долучено Акт ЛКП "Балатон - 409" від 05 березня 2020 року, в якому зазначено про те, що в підвалі будинку АДРЕСА_2 при обстеженні виявлено, вхід холодної води з вулиці та встановлено лічильник холодної води на будинок АДРЕСА_2 . Проте суди при ухваленні оскаржуваних рішень не взяли зазначений доказ до уваги, неправильно його оцінили, що призвело до ухвалення незаконних та необґрунтованих рішень.

Суди попередніх інстанцій встановили, що у свідоцтвах про право власності на квартири та технічних паспортах немає жодних відміток про належність до квартир підвалів чи інших допоміжних приміщень. Проте не взяли до уваги пункт 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", відповідно до якого власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації з не підлягають. Право власності засвідчується єдиним документом - свідоцтвом про право власності на квартиру. Оскільки допоміжні приміщення належать всім власникам квартир на праві спільної сумісної власності (без визначення конкретної частки), відповідно в свідоцтвах про право власності на законодавчому рівні і не передбачено можливості робити відповідні записи. Більше того спірні приміщення і так завжди були у власності та постійному користуванні мешканців будинку. В інвентаризаційній справі будинку АДРЕСА_2 відсутня інформація про передачу у власність мешканцям разом із квартирами підвальних чи допоміжних приміщень. Однак інвентаризаційна справа на будинок була заведена ще в першій половині минулого століття, а квартири були приватизовані мешканцями будинку лише в 1995-1997 роках, на цей момент реєстрацією права власності на нерухоме майно займалось БТІ, тому в інвентаризаційній справі немає цієї інформації. Крім цього така не зазначається в жодних документах, оскільки при приватизації житла, також приватизовуються і допоміжні приміщення, що підтверджується єдиним документом, - свідоцтвом про право власності на квартиру, в якому згідно із законом відмітки про підвал чи інше допоміжне приміщення не ставляться.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_5, на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 березня 2021 року повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_5, на рішення Шевченківського районного суду

м. Львова від 26 жовтня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 березня 2021 року.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц, у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2021 року у справі № 346/6666/16, від 20 січня 2021 року у справі

№ 127/25649/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 521/6366/14, від

17 червня 2020 року у справі № 466/6433/17, від 22 січня 2020 року у справі

№ 461/4181/18, від 16 травня 2018 року № 461/5420/14, від 08 серпня 2018 року у справі № 752/11187/15).

Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що будинок АДРЕСА_2 належить до комунальної власності територіальної громади в особі Львівської міської ради.

Власниками квартир АДРЕСА_1, АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 є позивачі у справі та члени їх сімей.

Згідно ухвали № 243 від 27 травня 1999 року до комунальної власності територіальної громади м. Львова належать об`єкти нерухомого майна, побудовані до 1939 року, які є на території м. Львова та в різний час передавались міськвиконкомом та райвиконкомами в користування підприємствам, установам чи організаціям. Відповідно до даних інвентарної справи будинку, оглянутої у судовому засіданні, будинок по АДРЕСА_2 побудований у 1900 році та належав до відання міськвиконкому.

Відповідно до технічного паспорту ТОВ "БТІМ" від 24 вересня 2018 року приміщення загальною площею 357,4 кв. м у будинку АДРЕСА_2 є нежитловими.

Нежитлові приміщення (підвал та перший поверх) під ін. І, II, 1-1, 1-1а, 1-2, 1-3, 1-4, 4а, 1-46, 1-4в, 1-5, 1-6, 1-6а загальною площею 357,4 кв. м зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на праві комунальної власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради. Підстава виникнення права власності - рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 21 грудня 2018 року № 1404 та лист Регіонального відділення фонду державного майна України по Львівській області від 01 січня 2019 року № 03-13-00200.

Згідно інвентарної справи спірні приміщення неодноразово були об`єктом оренди за договорами № 5208 від 31 серпня 1994 року між Управлінням комунального майна м. Львова та Львівською державною фірмою "Львівдеревресурси", від 24 жовтня 2001 року між Управлінням ресурсів Львівської міської ради та ВАТ "Львівдерев". Договір з ВАТ "Львівдерев" неодноразово пролонгувався та був припинений 30 січня 2017 року. Вказані приміщення передавались в суборенду для гуртової та роздрібної торгівлі МПП "Бітуммаст" на підставі наказу Управління комунального майна ЛМР від 14 липня 2004 року № 150-с. Зазначені договору не були предметом спору з боку мешканців будинку та власників квартир.

Квартира АДРЕСА_7 належить ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_7 . У свідоцтві та технічному паспорті відміток про те, що до квартири належить підвал чи інше допоміжне приміщення - відсутні.

- власник квартири АДРЕСА_2 - ОСОБА_3 успадкувала вказану квартиру на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 16 січня 2004 року. До складу приватизованого раніше житла згідно Свідоцтва про право власності на квартиру від 22 травня 1995 року та технічного паспорта підвал не входить.

В інвентарній справі будинку АДРЕСА_2 відсутні дані про передачу у власність мешканцям разом із квартирами АДРЕСА_1, 3 підвальних чи допоміжних приміщень.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою співвласників (частина друга статті 369 ЦК України).

У абзаці третьому частини другої статті 369 ЦК України передбачено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною другою статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення); нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна (пункти 2, 3 частини першої статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку").

У частині другій статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено, що власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і та інше) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

У рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року

№ 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року (v014p710-11) у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі

№ 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що "нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. На час приватизації позивачами квартир було чинним Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, у пункті 17 якого прямо вказувалося, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України. З наведених норм убачається, що у житлових будинках можуть бути як допоможні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо). У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає. Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання. Суди не встановили, чи є спірне приміщення нежитловим, бо зі стадії проектування житлового будинку призначалося для торговельних потреб непромислового характеру, чи використовувалося воно як самостійний об`єкт нерухомості, а відтак чи є допоміжним".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 19 лютого 2021 року у справі № 346/6666/16-ц (провадження № 61-13186св19), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що "колегія суддів відхиляє наведені в касаційній скарзі доводи, що позивач не придбав допоміжні приміщення під час набуття права власності на квартиру в будинку АДРЕСА_1, оскільки відповідно до пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою. Допоміжні приміщення передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року у справі № 466/6433/17 (провадження № 61-16977св19) зроблено висновок, що "суд апеляційної інстанції при вирішенні справи установив, що спірні приміщення по АДРЕСА_1, загальною площею 99,1 кв.м, є ізольованими, з облаштованим окремим входом, не належать до житлового фонду та виступають самостійним об`єктом нерухомого майна, а тому не є допоміжними приміщеннями багатоквартирного будинку. Разом із тим, апеляційний суд не звернув належної уваги на доводи позивачів, що у цих приміщеннях знаходиться комунальне обладнання без доступу до якого забезпечення належних санітарно-гігієнічних умов, безпечна експлуатація квартир і житлового будинку в цілому є неможливою. Суд не дослідив у достатній мірі та не дав належної оцінки тому факту, що через спірні приміщення проходять, зокрема, комунікаційні трубопроводи, функціональне призначення яких полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Крім того, вказане комунальне обладнання потребує постійного обслуговування для безпечної експлуатації, без якої забезпечення належних санітарно-гігієнічних умов у житлових приміщеннях мешканців будинку, у тому числі і позивачів, стає проблематичним. При таких обставинах апеляційний суд дійшов передчасного висновку про те, що спірні приміщення не є допоміжними. У разі ж якщо такі приміщення є допоміжними, то на час передачі їх в оренду вони належали на праві спільної власності всім власникам квартир у будинку, включно із позивачами. Відповідно, рішення місцевого органу влади щодо укладення оспорюваного договору оренди могло становити втручання у право позивачів володіти своїм майном у значенні першого речення статті 1 Першого протоколу, оскільки вказана угода була укладена без згоди заявників".

Нормами законодавства визначено, що допоміжне приміщення багатоквартирного будинку і нежитлове приміщення є різними приміщеннями, критерії їх розмежування є досить чіткими, а тому немає підстав стверджувати, що у різних випадках одне і те ж приміщення може одночасно відноситися до допоміжного та бути нежитловим. Нежитлове приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. Допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. Такий підхід щодо визначення правового статусу нежитлових і допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку відповідає сталій судовій практиці (постанови Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 916/2069/17, від 22 листопада 2018 року у справі № 904/1040/18, від 15 травня 2019 року у справі № 906/1169/17, від 06 серпня 2019 року у справі № 914/843/17) (див. висновок у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2022 року у справі № 569/17077/16 (провадження № 61-8139св22)).

Європейський суд з прав людини зауважив, що рішення місцевого органу влади щодо укладення контракту на реконструкцію горища третьою особою становило втручання у право заявників володіти своїм майном. Вирішуючи спір між заявниками (іншими співвласниками) і місцевим органом, національні судові органи чітко зазначили, що згідно з чинними на той час положеннями Цивільного кодексу (435-15) для укладення інвестиційного контракту потрібна згода заявників, а в разі її відсутності органи влади могли звернутись до суду, щоб отримати дозвіл на проведення відповідних робіт. Втім, районна адміністрація не виконала цих вимог, уклавши контракт без згоди заявників чи судової санкції. Таким чином, як випливає з обґрунтування національних судів, органи влади не дотримались умов, передбачених законом для укладення інвестиційного контракту. В кінцевому підсумку після виконання контракту національні суди визнали його дійсним, встановивши, що він вигідний для всіх співвласників будинку. Отже, Суд вважає, що немає потреби оцінювати, чи було забезпечено цим рішенням національних судів справедливий баланс інтересів. З цього приводу Суд зауважує, що для цілей статті 1 Першого протоколу здійснювати оцінку справедливості доцільно лише тоді, коли відповідне втручання відповідає нормам застосовного законодавства. Ані з матеріалів справи, ані із зауважень Уряду не видно, що перед укладенням інвестиційного контракту існували якісь обставини, які перешкоджали місцевому органу отримати дозвіл на реконструкцію або безпосередньо від співвласників горища, або в судовому порядку. Крім того, з наявних матеріалів не вбачається, що те чи інше положення національного законодавства дозволяло місцевому органу укласти контракт без такої згоди або у випадку спору - без його судового вирішення. Отже, укладення інвестиційного контракту становило втручання, яке не відповідало закону. У зв`язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 41 - 45, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом пункту 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК Україниу мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

У справі, що переглядається, суди:

не врахували, що допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинкунезалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, крім тих, що від самого початку будувалися як такі, призначення яких не пов`язане з обслуговуванням будинку та забезпеченням побуту власників квартир (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо); допоміжні приміщення належать на праві спільної власності власникамбагатоквартирного житлового будинку, підтвердження якого не потребує здійснення співвласниками додаткових дій;

зробили помилковий висновок, що в правовстановлюючих документах позивачів, технічних паспортах на приватизовані квартирита інвентарній справі будинку відсутні дані про передачу у власність підвальних чи допоміжних приміщень, необхідність підтвердження, що спірні приміщення як допоміжні у встановленому законом порядку були передані у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир;

не врахували, що технічний паспорт від 24 вересня 2018 року, в якому спірні приміщення визначені як нежитлові, виготовлений на замовлення Управління комунальної власності Львівської міської ради саме з метою проведення оспорюваної державної реєстрації прав на ці приміщення за територіальною громадою м. Львова, тому не є підставою для безумовного висновку про віднесення спірних приміщень до нежитлових; обставини передачі окремих приміщень в оренду та факт неоспорення таких дій мешканцями житлового будинку не змінює правовий режим допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку;

не надали належної оцінки та не мотивували відхилення доводів позивачів, що згідно матеріалів інвентаризаційної справи будинку спірні приміщення першого поверху первинно були визначені як сараї, які розташовані в межах прибудинкової території по АДРЕСА_2 площею 1 093,70 кв. м; вказані приміщення, як і підвальні приміщення будинку, не проектувалися та не вводилися в експлуатацію як нежитлові, що мають окреме призначення; упідвальному приміщені знаходиться загально-будинковий лічильник та інші інженерні комунікації, які необхідні для повноцінного функціонуванню житлового будинку.

За таких обставин суди не з`ясували призначення спірних приміщень саме на момент будівництва багатоквартирного будинку, у зв`язку з чим зробили передчасний висновок про визначення їх правового режиму як нежитлових приміщень в структурі житлового будинку, відповідно, про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішення виконавчого комітету Львівської міської ради, рішення про державну реєстрацію прав та ухвали Львівської міської ради.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Щодо позовної вимоги про скасування номеру про право власності

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі

№ 438/610/14-ц (провадження № 14-577цс19) вказано, що "закріплене у статті 50 Закону України "Про нотаріат" право на оскарження нотаріальної дії може бути реалізоване у тому випадку, якщо звернення з такою вимогою може призвести до відновлення порушеного права або інтересу безвідносно до дослідження правомірності дій інших осіб. Втім, нотаріальна дія з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів є одномоментною та не має самостійного значення, оскільки завершується виданням свідоцтва. Тому оскарження нотаріальної дії з його видачі не дозволить ефективно захистити та відновити права позивача. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що приписи "суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 122 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України у редакції, чинній

з 15 грудня 2017 року), "суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства" (пункт 1 частини другої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц (пункт 59), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункти 42, 66), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (пункт 37), від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, від 21 серпня 2019 року у справі

№ 761/35803/16-ц (пункт 36), від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (пункт 5.30), від 8 листопада 2019 року у справі № 910/7023/19 (пункт 6.20), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (пункт 30)). […] Відсутність юридичної можливості використати для захисту права чи інтересу позивача вимогу визнати незаконною нотаріальну дію з видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів за наявності іншого ефективного способу захисту є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18 (провадження № 14-83цс20) зазначено, що "Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту".

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина перша та друга статті 2 ЦПК України).

Позовна вимога про скасування номеру про право власності не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу за наявності передбаченого законом та ефективного способу захисту прав позивача. Тому така вимога не відповідає завданням цивільного судочинства і не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, як і взагалі не підлягає судовому розгляду.

Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина перша та друга статті 414 ЦПК України).

Тому рішення судів в частині вирішення позовної вимоги про скасування номеру про право власності належить скасувати та провадження у справі в цій частині закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати, провадження у справі в частині вирішення позовної вимоги про скасування номеру про право власності закрити, а в іншій частині передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.