752/9653/20 Про визначення частки майна у праві спільної сумісної власності, що підлягає спадкуванню, та визнання права на спадкування - 23.11.2022 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пшеничного Олексія Олексійовича на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року у складі судді Хоменко В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року у складі колегії суддів: Заришняк Г. М., Кулькової С. В., Рубан С. М.,

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Саваріна О. С., про визначення частки майна у праві спільної сумісної власності, що підлягає спадкуванню, та визнання права на спадкування, посилаючись на те, що 05 лютого 2011 року її син ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали шлюб, під час якого вони придбали автомобіль "Opel Vivaro" 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Транспортний засіб було зареєстровано на ім`я відповідача, однак з урахуванням положень статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) вказане майно належало подружжю на праві спільної сумісної власності. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, внаслідок чого відкрилася спадщина, зокрема на 1/2 частку згаданого автомобіля. Сторони є спадкоємцями першої черги за законом після померлого ОСОБА_3 . Вважає, що без виділення кожному із співвласників конкретних часток у майні подружжя її право на спадкування перебуватиме у статусі невизнаного та оспорюваного, що значно ускладнить чи взагалі унеможливить видачу на її ім`я нотаріусом свідоцтва про право на спадщину. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визначити, що частка спадкодавця ОСОБА_3 у праві спільної сумісної власності на автомобіль "Opel Vivaro" 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, становила 1/2; визнати за нею право на спадкування 1/2 частки згаданого автомобіля, що належала спадкодавцю ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року в задоволенні позову відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою від 10 червня 2020 року, а саме - скасовано арешт і заборону вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження та обтяження автомобіля "Opel Vivaro" 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки в такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ). Вимога ОСОБА_1 про визнання за нею права на спадкування 1/2 частки автомобіля, що належала спадкодавцю ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, також не підлягає задоволенню, оскільки позивачем не доведено того, що на момент звернення до суду її право на спадкування порушено, не визнано або оспорюється відповідачем. В межах шестимісячного строку ОСОБА_1 подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, на підставі якої відкрито спадкову справу, що свідчить про відсутність перешкод для оформлення нею права на спадщину в позасудовому порядку. При цьому ОСОБА_1 не заявляла вимогу про визнання за нею права власності в порядку спадкування на відповідну частку майна, належного спадкодавцю на праві спільної сумісної власності.

Постановою Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Пшеничного О. О. залишено без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Однак в матеріалах справи відсутні докази про відмову позивачу в оформлені права на спадщину.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У серпні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Пшеничний О. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 червня 2022 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), представник заявника вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2020 року у справі № 753/12946/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім цього, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Відсутність визначення частки спадкодавця у праві спільної сумісної власності на автомобіль, право власності на який зареєстроване за іншим з подружжя, значно ускладнить чи взагалі унеможливить видачу нотаріусом свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я позивача. Визначення частки спадкоємців у праві власності на спадкове майно є обов`язком суду. Безпідставно проігнорувавши факт відчуження ОСОБА_2 02 лютого 2022 рокуавтомобіля "Opel Vivaro", реєстраційний номер НОМЕР_1 на користь ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність позивачем порушення, не визнання або оспорювання її спадкових прав з боку відповідача. Продаж спірного транспортного засобу є підтвердженням того, що ОСОБА_2 ще до пред`явлення позову в цій справі мала на меті відчужити вказане спадкове майно, що спричинило б у майбутньому грубе порушення права позивача на спадщину.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.

19 вересня 2022 року справа № 752/9653/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

05 лютого 2011 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції у місті Києві було зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2, актовий запис № 130.

У шлюбі в ОСОБА_3 та ОСОБА_2 народилося троє дітей: ІНФОРМАЦІЯ_3 - ОСОБА_6 ; ІНФОРМАЦІЯ_4 - ОСОБА_7 ; ІНФОРМАЦІЯ_5 - ОСОБА_8 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Після його смерті відкрилася спадщина, до складу якої увійшов автомобіль "Opel Vivaro" 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, який згідно з даними Єдиного державного реєстру Міністерства внутрішніх справ України зареєстрований на ім`я ОСОБА_2 28 лютого 2013 року, що не заперечувалося сторонами у справі.

На підставі заяви позивача ОСОБА_1 про прийняття спадщини від 03 березня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саваріною О. С. було заведено спадкову справу № 1/2020 (номер запису у спадковому реєстрі 65615877) на майно померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 . Крім позивача, спадщину після смерті ОСОБА_3 також прийняли: ОСОБА_2 (батько спадкодавця), ОСОБА_2 (дружина спадкодавця), ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 (діти спадкодавця).

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Позовні вимоги мають оцінюватися судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася, зокрема на те, що через відсутність визначення частки спадкодавця у праві спільної сумісної власності подружжя на автомобіль її право на спадкування спірного майна перебуватиме у статусі невизнаного та оспорюваного, що значно ускладнить чи взагалі унеможливить видачу нотаріусом їй свідоцтва про право на спадщину, що буде мати наслідком порушення її права на отримання спадщини як спадкоємця першої черги. Таким чином, позивач звернулася до суду з метою захисту свого спадкового права.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За життя ОСОБА_3 не звертався до суду з позовом про поділ майна подружжя чи про визнання майна, набутого подружжям за час шлюбу, особистою приватною власністю.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 12 постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) , для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. За змістом статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку, коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право.

В матеріалах справи відсутні докази щодо відмови нотаріуса в оформлені позивачу права на спадщину.

Відповідно до частини першої статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

Разом з тим цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина четверта статті 25 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18), від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19), від 28 липня 2021 року у справі № 148/2418/15 (провадження № 61-5860св21), від 13 жовтня 2021 року у справі № 759/10030/18 (провадження № 61-6096св20) викладено правовий висновок про те, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування.

В постанові Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 339/369/18 (провадження № 61-18714св19) вказано, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Таким чином, якщо відсутність умов для одержання у нотаріуса свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, це може бути підставою для відмови у позові.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

З огляду на викладене, відмовляючи в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визначення частки майна у праві спільної сумісної власності, що підлягає спадкуванню, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що визначення частки співвласника у праві спільної власності на майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки в такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України.

При цьому, встановивши, що позивач не довела наявності порушеного або оспорюваного права на спадкування і що матеріали справи не містять доказів щодо відмови нотаріуса в оформлені їй права на спадщину, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання права на спадкування частки у майні, що належала спадкодавцю на праві спільної сумісної власності.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2020 року у справі № 753/12946/15 (провадження № 61-46539св18), не заслуговують на увагу, оскільки, на відміну від справи, яка переглядається, у справі № 372/504/17 вирішувався спір між подружжям про визнання договору іпотеки недійсним з огляду на укладення одним із подружжя спірного договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя, а у справі № 753/12946/15 предмет позову становили вимоги одного з подружжя, який є живим, про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції, на які послався представник заявника, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 372/504/17 та № 753/12946/15.

Верховний Суд зауважує, що у справі, яка переглядається, відсутні докази, які підтверджували б відсутність у позивача умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину. Разом з тим, якщо набуте подружжям за час шлюбу майно оформлене на другого з подружжя, який ще живий, і спадкоємці не мають змоги довести факт існування спільного майна подружжя в нотаріальному процесі, у зв`язку з чим нотаріус відмовив в оформленні спадщини, то лише тоді відповідний спадкоємець може звернутися до суду за правилами позовного провадження і захистити свої спадкові права, зокрема шляхом визнання права на спадкування частки спадкодавця(на відповідну частку у спільному майні подружжя), а у випадку відчуження майна після смерті спадкодавця другим з подружжя - з позовом про стягнення грошової компенсації за свою частку у спадковому майні.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів попередніх інстанцій в цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах Верховного Суду.

З урахуванням того, що Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, доводи касаційної скарги про не дослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.