947/37930/21 Про визнання договорів уступки права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки недійсними - 31.07.2024 Прийняття

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Федяєв Сергій Володимирович, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2022 року у складі судді Бескровного Я. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2023 року у складі колегії суддів Ігнатенко П. Я., Воронцової Л. П., Орловської Н. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" (далі - ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестмент Корпорейшен" (далі - ТОВ "Інвестмент Корпорейшен"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Немм О. В. (далі - приватний нотаріус Київського МНО), про визнання договорів недійсними.

Позовну заяву мотивовано тим, що заочним рішенням Київського районного суду міста Одеси від 14 грудня 2015 року стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") заборгованість за кредитним договором від 07 серпня 2006 року № 014/0014/82/62326 у розмірі 446 440,37 дол. США, що еквівалентно 3 752 236,87 грн, витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 441 грн та витрати, пов`язані з публікацією у пресі оголошення про виклик відповідачів в судове засідання, у розмірі 240 грн.

ОСОБА_1 зазначав, що відповідно до договору про відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 24 липня 2018 року АТ "Райффайзен Банк Аваль" відступило Публічному акціонерному товариству "Оксі Банк" (далі - ПАТ "Оксі Банк") право вимоги за вказаним кредитним договором від 07 серпня 2006 року.

24 липня 2018 року ПАТ "Оксі Банк" відступило право вимоги за договором іпотеки та кредитним договором ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" відповідно до договору про відступлення права вимоги.

26 липня 2018 року ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" на підставі договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки № 26-07/18/1 право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 014/0014/82/62326 відступило ОСОБА_2 .

Позивач зазначав, що відповідно до статті 24 Закону України "Про іпотеку" відступлення за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно відбувається відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.

Договір про відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, укладений між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" та ОСОБА_2 порушує вимоги частини другої статті 1083, частини третьої статті 1079 ЦК України, оскільки право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки були відступлені за договором факторингу від 24 липня 2018 року № 1327 від ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ПАТ "Оксі Банк". Наступне відступлення відбулось також за договором факторингу від 24 липня 2018 року № 1329 від ПАТ "Оксі Банк" до ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп", а тому подальше відступлення прав вимоги мало відбуватись на підставі частини другої статті 1083, частини третьої статті 1079 ЦК України виключно відповідно до положень глави 73 "Факторинг" ЦК України (435-15) , тобто за договором факторингу, фактором в яких може бути виключно банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, а фізична особа ОСОБА_2 на момент укладення договору відступлення прав не мав права виступати фактором у договорах факторингу.

Позивач зазначив про нікчемність договору факторингу від 24 липня 2018 року № 1327 від ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" до ПАТ "Оксі Банк" та договору факторингу від 24 липня 2018 року № 1329 від ПАТ "Оксі Банк" до ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп", оскільки вказані правочини порушують публічний порядок, які спрямовані на порушення прав і свобод людини і громадянина.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд:

застосувати наслідки недійсності нікчемних правочинів, укладених між АТ "Райффазен Банк Аваль" та ПАТ "Оксі Банк", а саме: договір відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/0014/82/62326 та договором іпотеки № 1327; договір відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/0014/82/62326 та договором іпотеки № 1329, укладеними між ПАТ "Оксі Банк" та ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп";

визнати недійсним договір відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, укладений між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Немм О. В. за реєстровим № 1365, на підставі якого відступлені права вимоги за кредитним договором від 07 серпня 2006 року № 014/0014/82/62326, укладеним між Акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" (після перейменування - АТ "Райффайзен Банк Аваль") та ОСОБА_1, за договором іпотеки від 08 серпня 2006 року, укладеним між Акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" та ОСОБА_1 ;

визнати недійсним договір відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/0014/82/62326, укладеним 08 грудня 2020 року між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" та ТОВ "Інвестмент Корпорейшен";

скасувати запис про проведення державної реєстрації іпотеки за ОСОБА_2, номер запису про іпотеку 28112427, дата державної реєстрації 08 серпня 2006 року, та запис про реєстрацію (перенесення) іпотеки, номер запису про іпотеку 28112427, дата державної реєстрації 21 вересня 2018 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Київський районний суд міста Одеси рішенням від 11 жовтня 2022 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Визнав недійсним договір відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, укладений між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Немм О. В. за реєстровим № 1365.

Скасував запис про проведення державної реєстрації іпотеки

за ОСОБА_2 (номер запису 28113427) та запис про реєстрацію (перенесення) іпотеки (номер запису 28112427 від 21 вересня 2018 року).

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги відбулася заміна кредитора ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп", яке є фінансовою установою та має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу ОСОБА_2, який не може надавати фінансові послуги.

Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи.

Крім того, відступлення права вимоги за іпотечним договором ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого ОСОБА_2 бути не міг.

Місцевий суд вважав, що оскільки договір відступлення прав вимоги за кредитним зобов`язанням позивача від 26 липня 2018 року був укладений ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" на користь фізичної особи ОСОБА_2 всупереч положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, тому оспорюваний договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки від 26 липня 2018 року підлягає визнанню недійсним, а запис про проведення державної реєстрації іпотеки за ОСОБА_2 та запис про реєстрацію (перенесення) іпотеки від 21 вересня 2018 року - скасуванню.

Суд першої інстанції також керувався тим, що для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа, а також керувався вимогами частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку" в частині одночасності здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням та відступлення прав за іпотечним договором.

Місцевий суд вказав на відсутність підстав для задоволення позовних вимог про застосування наслідків недійсності нікчемних правочинів, укладених 24 липня 2018 року між АТ "Райффайзен Банк Аваль, посилаючись на норми підпункту 3 пункту 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , оскільки, як встановив Верховний Суд у постанові від 11 травня 2022 року у справі № 520/17221/18, позивач ОСОБА_1 є засновником і керівником ТОВ "Хілтонгруп", зареєстрованого 12 березня 2016 року, та керівником ТОВ "Сіті Драйв", зареєстрованого 23 грудня 2016 року, тому є суб`єктом Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції", а тому на нього не поширюється дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) .

Щодо заяви відповідача про застосування до позовних вимог наслідків спливу позовної давності місцевий суд зазначив таке.

Федяєв С. В., посилаючись на ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 03 вересня 2019 року, мотивував сплив позовної давності тим, що ОСОБА_1 було відомо про зміну іпотекодержателя ще 30 липня 2018 року.

Позивач заперечував цю обставину, посилаючись на те, що копія оспорюваного договору про відступлення прав за договором іпотеки від 26 липня 2018 року була надіслана приватним нотаріусом Немм О. В. на вимогу суду лише у грудні 2018 року, після чого він ознайомився з цим договором.

Місцевий суд вважав, що відповідач всупереч положенням частини першої статті 81 ЦПК України не довів тих обставин, на які він посилався як на підставу своїх заперечень, а саме не надав суду належним чином засвідченої копії цієї ухвали, а з копії позовної заяви про скасування державної реєстрації права власності (а. с. 97, т. 1) неможливо встановити, коли саме позов було подано та коли позивач, на думку відповідача, дізнався про порушене право.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Федяєв С. В.,оскаржив його в апеляційному порядку.

В апеляційні скарзі відповідач посилався на порушення місцевим судом норм права щодо застосування позовної давності, у зв`язку з чим просив рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у їх задоволенні повністю. На думку скаржника, суд першої інстанції безпідставно відхилив доказ у вигляді ухвали Подільського районного суду міста Києва від 03 вересня 2018 року у справі № 758/11344/18, з якої убачається обізнаність позивача про оскаржені договори та пропуск позовної давності.

Одеський апеляційний суд постановою від 21 березня 2023 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 жовтня 2022 року залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить вимогам закону, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Вказаний висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11.

Колегія суддів апеляційного суду зазначила, що суд першої інстанції, врахувавши наявні у матеріалах справи докази та правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов правильного висновку про задоволення позову про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, укладеного між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" та ОСОБА_2 .

Щодо доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 про пропуск позивачем позовної давності суд апеляційної інстанції зазначив таке.

Підставою підтвердження пропуску позовної давності відповідач зазначав звернення ОСОБА_1 до Подільського районного суду міста Києва із заявою про забезпечення доказів (справа № 758/11344/18). Водночас ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 03 вересня 2018 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 та зі змісту вказаної ухвали не убачається обізнаність заявника про обставини, підстави та характеристики суб`єктного складу сторін оспорюваного договору, які могли стати йому відомими під час ознайомлення із змістом цього договору. Натомість наявні у справі докази дають підстави погодитись із доводами позивача про його ознайомлення із змістом оспорюваного договору від 26 липня 2018 року після направлення копії цього договору на адресу суду нотаріусом Київського нотаріального округу Немм О. В. листом від 18 грудня 2018 року (а. с. 212, т. 1).

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що згідно із оспорюваним договором від 26 липня 2018 року, укладеним між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" (кредитор) та ОСОБА_2 (новий кредитор), сторони пунктом 3.1.1 погодили, що кредитор зобов`язаний протягом п`яти календарних днів після дати підписання акта приймання-передачі повідомити боржника (іпотекодавця ОСОБА_1 ) про відступлення права вимоги за договором іпотеки новому кредитору.

Саме виконання вказаних умов сторонами зазначеного договору щодо повідомлення ОСОБА_1 про відступлення права вимоги в обумовлені договором строки давало б підстави вважати останнього обізнаним про наявність договору і його зміст. Однак з матеріалів справи не вбачається належне повідомлення іпотекодавця про умови переходу прав до нового кредитора.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Федяєв С. В., на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 березня 2023 року, у якій відповідач просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (провадження № 14?364цс19) щодо початку перебігу позовної давності.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом зі спливом позовної давності.

Так, відповідач вказує, що ОСОБА_1 дізнався про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 08 вересня 2006 року ОСОБА_2 ще 30 липня 2018 року, про що ОСОБА_1 зазначив у заяві про забезпечення позову. Наведені обставини викладено в ухвалі Подільського районного суду міста Києва від 03 вересня 2018 року у справі № 758/11344/18 про відмову у забезпеченні доказів.

Отже, відповідач зазначає, що оскільки ОСОБА_1 довідався про відступлення права вимоги за іпотечним договором 30 липня 2018 року, тому звернення до суду 30 листопада 2021 року із вимогою про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, укладеного між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" (кредитор) та ОСОБА_2, вчинено зі спливом позовної давності.

Також відповідач вказує, що 25 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звертався до суду із заявою про забезпечення позову, у якій зазначав, що у кінці вересня 2018 року йому стало відомо (а потім була отримана інформація на підтвердження з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек) про відступлення права вимоги АТ "Райффайзен Банк Аваль" на користь ПАТ "Оксі Банк", а згодом і про відступлення права вимоги ОСОБА_2 . Ці обставини підтверджуються ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 29 жовтня 2018 року. Отже, хоча у вказаній заяві про забезпечення позову ОСОБА_1 зазначав іншу дату, коли він дізнався про відступлення права вимоги за договором іпотеки ОСОБА_2, проте строки звернення до суду із цим позовом пропущені.

Заявник посилається на те, що відзив на позовну заяву поданий ним під час дії Указу Президента України від 24 лютого 2022 року за № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", у зв`язку із прийняттям якого Єдиний державний реєстр судових рішень тимчасово призупинив свою роботу, що унеможливило пошук інформації щодо судових справ.

Відповідач зазначає, що не мав можливості надати суду належним чином завірену копію судового рішення, оскільки ухвалу було постановлено за заявою ОСОБА_1 про забезпечення доказів до пред`явлення позову. ОСОБА_2 не був стороною справи № 758/11344/18.

Водночас після відновлення роботи Єдиного державного реєстру судових рішень представник ОСОБА_2 надав суду текст ухвали Подільського районного суду міста Києва у справі № 758/11344/18, що підтверджується протоколом судового засідання від 05 вересня 2022 року, проте текст вказаної ухвали в матеріалах справи на час ознайомлення із нею відсутній (станом на 03 листопада 2022 року).

Крім того, зазначає, що, як убачається із судового рішення Київського районного суду міста Одеси від 04 лютого 2020 року у справі № 520/17221/18, ОСОБА_2 належним чином здійснив свій обов`язок щодо повідомлення іпотекодержателя ОСОБА_1 про відступлення прав вимоги та звернення стягнення на предмет іпотеки, та 15 серпня 2018 року таке повідомлення було отримано останнім, що також доводить факт того, що ОСОБА_1 мав можливість дізнатись про порушення своїх прав 15 серпня 2018 року.

Натомість суди першої та апеляційної інстанцій не враховали викладені обставини під час вирішення заяви ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу позовної давності у цій справі.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, який надійшов у січні 2024 року до Верховного Суду від ОСОБА_1, позивач вказує на необґрунтованість вимог відповідача, просить залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Позивач у відзиві зазначає, що підставою прийняття рішення судом першої інстанції щодо недійсності договору про відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, укладеного між ТОВ "Фінансова компанія Укрфінансгруп" та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм О. В. за реєстровим № 1365, є постанова Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц за заявою ОСОБА_2 про заміну сторони виконавчого провадження, у якій зазначено, що фізична особа не може надавати фінансові послуги, зокрема бути кредитором у договорі факторингу. Отже, порушення ОСОБА_2 норм чинного законодавства під час укладення договору факторингу було виявлено 07 квітня 2020 року.

08 квітня 2024 року ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Федяєв С. В., надіслав до Верховного Суду відповідь на відзив, в якій зазначає, що викладені ОСОБА_1 у відзиві обставини не спростовують доводів касаційної скарги, а тому остання підлягає задоволенню з викладених у ній підстав.

29 липня 2024 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення у справі, в яких позивач просить вимоги ОСОБА_2 залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У травні 2023 року матеріали цивільної справи передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що заочним рішенням Київського районного суду міста Одеси від 14 грудня 2015 року солідарно стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором від 07 серпня 2006 року № 014/0014/82/62326 в розмірі 446 440,37 доларів США, що еквівалентно 3 752 236,87 грн, витрати зі сплати судового збору 3 441 грн та витрати, пов`язані з публікацією у пресі оголошення про виклик відповідачів у судове засідання, в сумі 240 грн.

Згідно з договором про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 24 липня 2018 року та договором відступлення прав вимоги від 24 липня 2018 року АТ "Райффайзен Банк Аваль" відступило ПАТ "Оксі Банк" право вимоги за кредитним договором від 07 серпня 2006 року № 014/0014/82/62326.

24 липня 2018 року ПАТ "Оксі Банк" відступило право вимоги за договором іпотеки за зазначеним кредитним договором ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" відповідно до договору про відступлення права вимоги.

26 липня 2018 року ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" на підставі договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки № 26-07/18/1, право вимоги до ОСОБА_1 відступило ОСОБА_2 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1, номер запису про іпотеку 28112427, дата реєстрації 08 серпня 2006 року, іпотекодавець ОСОБА_1, іпотекодержатель ОСОБА_2, перенесено із запису 27181345. Інформація про зміни іпотеки: номер запису про іпотеку 28112427, дата реєстрації 21 вересня 2018 року (а. с. 52-56, т. 1).

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у справі № 520/175/14-ц скасовано ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 13 червня 2019 року та відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження, заінтересовані особи: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль". Вказаною постановою установлено, що з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором від 07 серпня 2006 року № 014/0014/82/62326 відбулася заміна кредитодавця ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп", який є фінансовою установою та має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу ОСОБА_2, який не може надавати фінансові послуги. Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа (а. с. 143-147, т. 1).

Згідно з договором від 08 грудня 2020 року про розірвання договору відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року № 26-07/18/1 ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" та ОСОБА_2 домовились про розірвання договору відступлення права вимоги та припинення прав і обов`язків за договором у день підписання (а. с. 153, т. 1).

08 грудня 2020 року ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" відступило TOB "Інвестмент Корпорейшен" права вимоги за кредитним договором № 014/0014/82/62326, укладеним 07 серпня 2006 року із фізичною особою ОСОБА_1 .

Відповідно до ухвали Київського районного суду міста Одеси від 03 лютого 2021 року у справі № 520/175/14-ц задоволено заяву ТОВ "Інвестмент Корпорейшен" про заміну сторони виконавчого провадження. Замінено стягувача ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі одеської обласної дирекції АТ "Райффайзен Банк Аваль" у виконавчому провадженні щодо виконання рішення Київського районного суду міста Одеси від 14 грудня 2015 року у справі № 520/175/14-ц його правонаступником ТОВ "Інвестмент Корпорейшен" (а. с. 46, 47, т. 1).

Під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_2 подав відзив, в якому просив застосувати наслідки спливу позовної давності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Касаційна скарга не містить доводів щодо незгоди заявника із судовими рішеннями щодо задоволенням позову в частині скасування запису про проведення державної реєстрації іпотеки за ОСОБА_2 та запису про реєстрацію іпотеки, тому в цій частині оскаржувані судові рішення на предмет законності та обґрунтованості Верховним Судом не перевіряються.

Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Щодо суті спору

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

У частинах першій, другій статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Статтею 204 ЦК України гарантується презумпція правомірності правочину - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Однією із засад цивільного законодавства є свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Таким чином, особа може, реалізуючи своє право свободи договору (право свободи правочину), вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов`язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій в акті цивільного законодавства, достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частини перша та п`ята статті 203 ЦК України).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (оспорюваний правочин) (згідно зі статтею 215 ЦК України).

Недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі.

Згідно із частинами другою, третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався, зокрема, тим, що укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги відбулася заміна кредитора ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп", яке є фінансовою установою та має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу ОСОБА_2, який не може надавати фінансові послуги.

Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права вимоги на іпотечне майно від банку до фізичної особи.

Крім того, відступлення прав за іпотечним договором ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого ОСОБА_2 бути не міг.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа, а також вимогами частини першої статті 24 Закону України "Про іпотеку" в частині одночасності здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням та відступлення прав за іпотечним договором.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій встановили порушення прав та інтересів ОСОБА_1 під час укладення вказаного вище договору відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, за захистом якого останній звернувся до суду.

На спростування вказаних висновків судів першої та апеляційної інстанцій у частині обґрунтованості заявленої ОСОБА_1 позовної вимоги про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, укладеного між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" та ОСОБА_2, касаційна скарга жодних доводів не містить, тому колегія суддів не надає оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права у цій частині.

Щодо застосування позовної давності у цій справі

ОСОБА_2 у відзиві на позов заявив про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, укладеного між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" та ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вирішуючи питання про застосування наслідків спливу позовної давності, керувався тим, що позовна давність у справі не пропущена, оскільки відповідач не надав суду належним чином засвідченої копії ухвали Подільського районного суду міста Києва від 03 вересня 2019 року, відповідно до якої, як стверджує ОСОБА_2, ОСОБА_1 було відомо про зміну іпотекодержателя ще 30 липня 2018 року, а з копії позовної заяви про скасування державної реєстрації права власності неможливо встановити, коли саме позов було подано та коли позивач, на думку відповідача, дізнався про порушене право.

Апеляційний суд погодився із доводами позивача про його ознайомлення із змістом оспорюваного договору від 26 липня 2018 року після направлення копії цього договору на адресу суду нотаріусом Київського нотаріального округу Немм О. В. листом від 18 грудня 2018 року.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що згідно із пунктом 3.1.1 оспорюваного договору від 26 липня 2018 року сторони погодили, що кредитор зобов`язаний протягом п`яти календарних днів після дати підписання акта приймання-передачі повідомити боржника (іпотекодавця ОСОБА_1 ) про відступлення права вимоги за договором іпотеки новому кредитору.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19)).

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили порушення прав та інтересів ОСОБА_1 під час укладення вказаного вище договору відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, за захистом якого останній звернувся до суду.

Застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252- 255 ЦК України.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

У частині першій статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Згідно із частинами третьою та четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Аргументи ОСОБА_2 щодо неврахування судами першої та апеляційної інстанцій під час вирішення його заяви про застосування наслідків спливу позовної давності у цій справі зводяться до такого:

ОСОБА_1 дізнався про відступлення права вимоги за іпотечним договором ОСОБА_2 ще 30 липня 2018 року, про що останній зазначив у заяві про забезпечення позову. Наведені обставини викладено в ухвалі Подільського районного суду міста Києва від 03 вересня 2018 року у справі № 758/11344/18 про відмову у забезпеченні доказів;

25 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звертався до суду із заявою про забезпечення позову, у якій зазначав, що у вересні 2018 року йому стало відомо про відступлення права вимоги АТ "Райффайзен Банк Аваль" на користь ПАТ "Оксі Банк", а згодом і про відступлення права вимоги ОСОБА_2 за договором від 26 липня 2018 року. Ці обставини підтверджуються ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 29 жовтня 2018 року;

ОСОБА_2 належним чином здійснив свій обов`язок щодо повідомлення іпотекодержателя ОСОБА_1 про відступлення прав вимоги та звернення стягнення на предмет іпотеки, та 15 серпня 2018 року таке повідомлення було отримано останнім, що також доводить факт того, що ОСОБА_1 мав можливість дізнатись про порушення своїх прав 15 серпня 2018 року. Вказані обставини підтверджуються ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 04 лютого 2020 року у справі № 520/17221/18.

Отже, відповідач зазначає, що оскільки ОСОБА_1 довідався про відступлення права вимоги за іпотечним договором 30 липня 2018 року, перебіг позовної давності за позовом про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, укладеного між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" (кредитор) та ОСОБА_2, спливає 30 липня 2021 року, тому звернення до суду 30 листопада 2021 року вчинено зі спливом позовної давності.

Колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_2 не довів належними та допустимими доказами обізнаність про відступлення права вимоги згідно зі спірним договором, оскільки відповідно до ухвали Подільського районного суду міста Києва від 03 вересня 2018 року у справі № 758/11344/18 про відмову у забезпеченні доказів, ОСОБА_1 зазначив, що дізнався про відступлення прав вимоги за іпотечним договором ОСОБА_2 30 липня 2018 року. Вказана ухвала опублікована в Єдиному державному реєстрі судових рішень 13 вересня 2018 року.

Так, згідно зі статтею 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання, крім ухвал про арешт майна та тимчасовий доступ до речей та документів у кримінальних провадженнях, які підлягають оприлюдненню не раніше дня їх звернення до виконання.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень (далі - Реєстр) - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Суд загальної юрисдикції вносить до Реєстру всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Порядок ведення Реєстру затверджується Вищою радою правосуддя.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України "Про доступ до судових рішень" суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

Відповідно до частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

З наведеного убачається, що посилання суду на ненадання відповідачем копії судового рішення, на яке останній посилався як на підставу спливу позовної давності, не ґрунтується на положеннях процесуального законодавства, оскільки суд апеляційної інстанції не був позбавлений можливості самостійно перевірити відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень та є відкритими.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 23 березня 2021 року у справі № 910/3191/20.

Водночас колегія суддів вважає за необхідне врахувати таке. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (211-2020-п) (із змінами і доповненнями) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк дії карантину неодноразово продовжувався.

Запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина. Законом України від 17 березня 2020 року № 530-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" (530-20) введення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, віднесено до форс-мажорних обставин (частина друга статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати"). Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням хвороби COVID-19" (540-20) (далі - Закон № 540-ІХ (540-20) ), який набрав чинності 02 квітня 2020 року, продовжено позовну давність на період дії карантину. Законом № 540-IX (540-20) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України (435-15) доповнено, зокрема, пунктом 12 такого змісту:

"Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину".

У постановах Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22), від 20 квітня 2023 року у справі № 728/1765/21 (провадження № 61-6640св21), від 21 лютого 2024 року у справі № 201/5016/21 (провадження № 61-9107св22) зазначено, що "у пункті 12 розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України (435-15) у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX (540-20) перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID?19)".

Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, не врахував, що пунктом 12 розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України (435-15) у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX (540-20) продовжено позовну давність на строк дії карантину, який закінчив свою дію з 01 липня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".

З огляду на викладене доводи касаційної скарги про те, що останнім днем звернення ОСОБА_1 із позовною вимогою про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, про який позивач довідався 30 липня 2018 року, є 30 липня 2021 року не заслуговують на увагу, оскільки, враховуючи Закон № 540?ІХ, який набув чинності 02 квітня 2020 року та яким законодавець продовжив позовну давність на строк дії карантину, ОСОБА_1 із цим позовом звернувся у межах позовної давності.

Схожі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 201/5016/21.

Таким чином, можна констатувати, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили неправильне застосування норми матеріального права про позовну давність, передбаченої статтею 257 ЦК України. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про відмову у застосуванні наслідків спливу позовної давності, однак помилились з мотивами такої відмови, проте це не вплинуло на правильність ухвалених судових рішень, зокрема незастосування правових наслідків у вигляді відмови в позові через сплив позовної давності.

У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення підлягають зміні в частині мотивів відмови у застосуванні наслідків спливу позовної давності у цій справі, заявленої ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (провадження № 14?364цс19), не заслуговують на увагу, оскільки у наведеній постанові вирішувалось питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав у випадку, коли у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Отже, висновки, сформульовані у вказаній постанові Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, є нерелевантними, оскільки у зазначеній справі у сторін виникли правовідносини, які відрізняються від правовідносин сторін у справі, яка переглядається.

Верховний Суд, переглянувши рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню.

Щодо відповіді на відзив та додаткових пояснень у справі

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Федяєв С. В., та роз`яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України, у строк, який не може перевищувати чотирнадцяти днів з дня вручення цієї ухвали.

29 січня 2024 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду через підсистему "Електронний суд" надійшов відзив на касаційну скаргу, до якого додано, зокрема, докази доставки копії відзиву до зареєстрованого Електронного кабінету ОСОБА_2, який є користувачем ЄСІТС, від 28 січня 2024 року.

08 квітня 2024 року ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Федяєв С. В., надіслав до Верховного Суду через підсистему "Електронний суд" відповідь на відзив.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Згідно з частиною третьою статті 179 ЦПК України до відповіді на відзив застосовуються правила, встановлені частинами третьою-п`ятою статті 178 цього Кодексу.

Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта статті 183 ЦПК України).

Аналіз матеріалів касаційного провадження свідчить, що ОСОБА_2 28 січня 2024 року отримав відзив на касаційну скаргу, у відповіді на відзив, яка надійшла з пропуском процесуального строку на її подання, не заявляє клопотання про продовження пропущеного процесуального строку та поважних причин її пропуску не наводить, тому колегія суддів відповідь на відзив залишає без розгляду.

29 липня 2024 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 через підсистему "Електронний суд" надійшли додаткові пояснення у справі, які за змістом є відзивом на касаційну скаргу.

Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина п`ята статті 174 ЦПК України).

Верховний Суд звертає увагу на те, що він не визнав необхідним і не надав дозволу позивачу ОСОБА_1 подати додаткові пояснення щодо окремих питань справи після спливу строку для подання відзиву на касаційну скаргу, який був поданий останнім у цій справі. Тому ці додаткові пояснення у справі слід повернути без розгляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

За частиною третьої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 201/5016/21 (провадження № 61-9107св22), дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду прийняті частково без додержання норм матеріального права.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, частково задовольнивши позов, дійшли правильних висновків щодо відмови у застосуванні наслідків спливу позовної давності до вимоги про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 26 липня 2018 року, укладеного між ТОВ "Фінансова компанія "Укрфінансгруп" та ОСОБА_2, однак помилково визначили мотиви такої відмови, оскаржувані судові рішення підлягають зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови, а в решті - залишенню без змін.

Щодо судових витрат

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд змінює рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду виключно в частинах їх мотивів, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.