ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2024 року

м. Київ

справа № 543/307/23

провадження № 61-4167св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сєрого Віктора Володимировича на постанову Полтавського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року у складі колегії суддів Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М.

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що за час перебування у шлюбі з відповідачем вони набули у власність житловий будинок на АДРЕСА_1, проте у добровільному порядку вони не можуть дійти згоди щодо поділу цього майна.

Із витягу з реєстру про право власності вона дізналася, що реєстрація права власності на будинок завершилась 09 червня 2010 року, однак власником вказаний лише ОСОБА_1 і відсутні відомості відносно неї, як співвласника будинку.

ОСОБА_1 заперечує її право на частину будинку, тому просила визнати житловий будинок на АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частини вказаного житлового будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

03 листопада 2023 року рішенням Оржицького районного суду Полтавської області у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати за професійну правничу допомогу в розмірі 21 250,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка пропустила строк звернення до суду з позовом про захист її порушених прав.

Початок перебігу позовної давності суд відраховував з останнього дня квітня 2017 року на підставі показань свідка ОСОБА_3 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

19 лютого 2024 року постановою Полтавського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 03 листопада 2023 року скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_2 .

Визнано житловий будинок на АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що допитані судом першої інстанції свідки не підтвердили обізнаність позивачки про порушення її прав як співвласника будинку, ОСОБА_2 періодично приїздила у спірний будинок після виїзду її у 2014 році до м. Києва, ключів від будинку не мала, оскільки будинок не зачинявся до встановлення замків після 2020 року.

Спірний будинок придбаний у шлюбі, тому підлягає поділу між сторонами відповідно до вимог статей 60, 69 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

22 березня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сєрий В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року, в якій просить її скасувати, рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 03 листопада 2023 року залишити в силі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд в оскаржуваній постанові не врахував висновку, висловленого в постановах:

- Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року в справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20), від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19), від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3677/17 (провадження №12-119гс19), від 30 січня 2019 року в справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), про те, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин. При цьому питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини;

- Верховного Суду від 26 липня 2023 року в справі № 495/7179/19 (провадження № 61-13157св22), про те, що відмовити в позові в зв`язку з пропуском позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення;

- Верховного Суду від 26 січня 2023 року в справі № 296/1550/20 (провадження № 61-11105св21), про те що позивачка не пропустила позовну давність, оскільки спір між сторонами про поділ спільного майна виник тоді, коли позивач дізналась про наміри відповідача зняти її з реєстрації у спірній квартирі.

Зазначив, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, що є підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Доводи інших учасників справи

Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

08 квітня 2024 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її із Оржицького районного суду Полтавської області.

У травні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 листопада 1980 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб (т. 1, а. с. 11).

28 жовтня 2016 року шлюб між сторонами розірвано (т. 1, а. с. 12).

В облікових картках об`єкта погосподарського обліку на 2011-2015 роки та на 2016-2020 роки у житловому будинку на АДРЕСА_1 членами домогосподарства зазначені, окрім інших, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 17-26).

Відповідно до інформаційної довідки від 03 лютого 2023 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, ОСОБА_1 є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 09 червня 2010 року серії НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 27, 28, 64).

Аналогічна інформація міститься у Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Комунальним підприємством "Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" 09 червня 2010 року (т. 1, а. с. 65).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У Рішенні Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 (v017p710-11) визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Згідно із статтею 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (статті 253 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до вимог статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) виснувала, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Суди зробили правильний висновок, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32- 38 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року в справі №320/3072/18 (провадження №61-5819св19), від 11 жовтня 2023 року в справі № 359/6727/21(провадження № 61-13181св23), від 29 квітня 2024 року в справі № 522/3192/21(провадження № 61-8094св23) та іншихзазначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15). Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу Реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). Строк позовної давності обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатись про порушення свого права, тобто з моменту виникнення спору між ними.

У постанові від 26 січня 2023 року у справі № 296/1550/20 (провадження № 61-11105св21) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що не користування колишнім подружжям майном, яке було набуто у шлюбі, після його розірвання не позбавляє його/її права власності на це майно. Якщо частка у спільному майні подружжя потребує утримання, збереження, догляду (зокрема, квартира), той з (колишнього) подружжя, який продовжує користуватися цим майном та утримувати його, має право вимагати від другого з колишнього подружжя відповідної матеріальної (грошової) компенсації понесених витрат.

Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

З урахуванням таких вимог статті 81 ЦПК України та положень пункту 3 частини першої і частини другої статті 318 ЦПК України заявник повинен довести ті обставини на які він посилається як на підставу своїх вимог, зазначивши про такі обставини у своїй заяві та про докази, які їх підтверджують і до заяви додати ці докази.

За змістом статей 76- 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За вимогами статті 90 ЦПК України показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції, визначаючи дату, з якої позивачка дізналася про порушення свого права, і з якої, відповідно, він відраховував перебіг строку давності, врахував показання свідка ОСОБА_3 (дружини спільного сина сторін) і свідка ОСОБА_5 (сусіда сторін).

Свідок ОСОБА_5 вказав, що живе поруч з спірним будинком. У 2017 році позивачка приїхала до спірного будинку, де в той час була сама дружина сина сторін ОСОБА_6 і почала вимагати в неї ключі від цього будинку. У результаті цього між позивачкою і ОСОБА_3 виник конфлікт.

Свідок ОСОБА_3 вказала, що у кінці квітня 2017 року, коли ОСОБА_1 був на роботі, позивачка прийшла до спірного будинку, де в той час знаходилася свідок, почала кричати, вимагати ключі від будинку, після приїзду відповідача зібрала свої речі і поїхала з села.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що показання зазначених свідків не містять відомостей про те, що саме під час конфлікту із ОСОБА_3 у квітні 2017 року позивачці стало відомо про порушення (заперечення, невизнання) її права на частку у спірному будинку. Допитані судом першої інстанції свідки не підтвердили обізнаність позивачки про порушення її прав як співвласника будинку, зокрема інші свідки зазначили, що ОСОБА_2 періодично приїздила у спірний будинок після виїзду її у 2014 році до м. Києва і ключів в неї не було, оскільки будинок не зачинявся, а замки було встановлено після 2020 року. Сам конфлікт позивачки з невісткою не свідчить про невизнання у той час відповідачем права позивачки на частину житлового будинку, набутого сторонами у шлюбі.

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Колегія суддів таких порушень норм процесуального права судом апеляційної інстанції не вбачає.

Доводи касаційної скарги стосуються переоцінки доказів, оцінка яких надана судом апеляційної інстанції як судом факту, а суд касаційної інстанції як суд права позбавлений повноважень встановлювати фактичні обставини справи, досліджувати докази та надавати їм оцінку.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічні положення закріплені у статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України).

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) вказано, що презумпцію спільності майна подружжя спростовує той із подружжя, який заперечує, що майно набуте у період шлюбу, є спільним сумісним майном.

Факт припинення спільного проживання сторін сам по собі не свідчить про порушення права власності позивачки на спірний будинок, а лише підтверджує відсутність між сторонами з цього часу фактичних шлюбних відносин, а обставини, які свідчили б про вчинення ОСОБА_1 дій на порушення прав ОСОБА_2 на спірний будинок до пред`явлення позову, що зумовили б потребу захисту прав, у зв`язку з чим почався б перебіг позовної давності, матеріали справи не підтверджують.

Житловий будинок на АДРЕСА_1 набутий сторонами у шлюбі, а тому є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, у зв`язку з чим за кожним з подружжя слід визнати право власності на 1/2 частку у спірному будинку, про що правильно виснував апеляційний суд.

Такі висновки не суперечать постановам Великої Палати Верховного Суду про застосування позовної давності, на які у своїй касаційній скарзі посилається заявник.

Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків не впливають та їх не спростовують.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.

Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Обставини справи № 296/1550/20 (провадження № 61-11105св21), на постанову Верховного Суду від 26 січня 2023 року у якій посилається заявник у касаційній скарзі, не є подібними обставинам у справі, що переглядається, оскільки у справі № 296/1550/20 позивачка дізналася про порушення свого права у 2019 році, коли відповідач звернувся до суду з позовом про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, тому суди виснували, що позовна давність позивачкою не пропущена.

Не є подібними і обставинам справи, що переглядається, обставини у справі № 495/7179/19 (постанова Верховного Суду від 26 липня 2023 року, провадження № 61-13157св22) за позовом про стягнення коштів за договором позики відповідно до статей 1046, 1047 ЦК України.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сєрого Віктора Володимировича залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік

А. І. Грушицький

Є. В. Петров