350/679/20 Про встановлення земельного сервітуту - 22.08.2022 Прийняття

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2021 року у складі судді Пулика М. В. та постанову Івано-Франківського районного суду від 23 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Бойчука І. В., Девляшевського В. А.,

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2, третя особа - Цінівська сільська рада Рожнятівського району Івано-Франківської області, про встановлення земельного сервітуту, посилаючись на те, що вона є власником домоволодіння та земельної ділянки площею 0,0849 га, кадастровий номер 2624886201:01:002:0120, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 . Для того, щоб потрапити на територію свого домоволодіння їй та членам її сім`ї необхідно здійснити прохід або проїзд через суміжну земельну ділянку по АДРЕСА_2, яка належить на праві власності ОСОБА_2, оскільки інших проходів та проїздів не існує. Незважаючи на те, що при вирішенні питання про затвердження проекту землеустрою Цінівська сільська рада у своєму рішенні вказала відповідачу на необхідність надати їй земельний сервітут, ОСОБА_2 не бажає укладати з нею договір сервітуту. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила встановити їй та членам її сім`ї безстроковий безкоштовний сервітут на частину належної відповідачу земельної ділянки площею 0,0186 га для проходу та проїзду автомобільним транспортом до земельної ділянки і житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 .

Ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 26 липня 2021 року замінено третю особу - Цінівську сільську раду Рожнятівського району Івано-Франківської області на її правонаступника - Дубівську сільську раду Калуського району Івано-Франківської області.

Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2021 року позов задоволено. Встановлено для ОСОБА_1 та членів її сім`ї постійний, безоплатний земельний сервітут через частину земельної ділянки площею 0,0186 га, кадастровий номер 2624886201:01:002:0140, яка належить ОСОБА_2, для проходу та проїзду автомобільним транспортом до земельної ділянки, кадастровий номер 2624886201:01:002:012, та житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем доведено неможливість забезпечення проходу (проїзду) до належного їй домоволодіння та земельної ділянки, окрім як у спосіб обтяження сервітутом земельної ділянки відповідача. ОСОБА_1 разом з членами своєї сім`ї користувалися таким проходом протягом тривалого часу, що підтверджується матеріалами справи. При цьому питання встановлення сервітуту в добровільному порядку суміжними землевласниками не було вирішено.

Постановою Івано-Франківського районного суду від 23 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Посилання відповідача на те, що земельний сервітут можна встановити на земельній ділянці, яка межує із земельною ділянкою позивача та належить її матері, або через земельну ділянку ОСОБА_3, нічим не підтверджені і повністю спростовуються дослідженими в судовому засіданні письмовими доказами та оглянутими фотоматеріалами, з яких вбачається відсутність будь-якого іншого шляху сполучення земельної ділянки позивача із сільською дорогою.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

У грудні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 26 серпня 2021 року та постанову Івано-Франківського районного суду від 23 листопада 2021 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 17 січня 2019 року у справі № 607/12777/17 (провадження № 61-45979св18), від 26 березня 2020 року у справі № 383/153/17 (провадження № 61-8003св18), від 18 січня 2021 року у справі № 372/1567/17 (провадження № 61-9772св19), від 08 грудня 2021 року у справі № 686/18456/18 (провадження № 61-18819св20). В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження звернення позивача до нього з пропозицією встановити земельний сервітут. ОСОБА_1 не довела, що задоволення її потреб неможливо здійснити іншим способом, крім обтяженням сервітутом належної йому земельної ділянки. Сам по собі висновок експерта для суду не може бути визначальним.

03 травня 2022 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 заявила клопотання, в якому просила поновити їй строк для подання відзиву. Однак, враховуючи, що ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду про відкриття касаційного провадження від 07 квітня 2022 року з доданою до неї касаційною скаргою ОСОБА_1 отримала 26 квітня 2022 року, що підтверджується конвертом Верховного Суду за ідентифікатором поштового відділення 0306308288740, а відзив на касаційну скаргу подано 03 травня 2022 року, тобто з дотриманням розумного строку, відсутні підстави для розгляду вказаного клопотання.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В. від 07 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області.

25 квітня 2022 року справа №350/679/20 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 20 червня 2022 року у зв`язку з обранням судді Ткачука О. С. до Великої Палати Верховного Суду призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 червня 2022 року справу № 361/3446/21 передано судді-доповідачу Стрільчуку В. А., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Карпенко С. О.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить домоволодіння та земельна ділянка площею 0,0849 га, кадастровий номер 2624886201:01:002:0120, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначене нерухоме майно позивач отримала в дар від своєї матері ОСОБА_4, про що свідчать нотаріально посвідчені договори дарування від 01 грудня 2017 року.

ОСОБА_2 (сусід позивача) є власником домоволодіння та земельної ділянки площею 0,126 га, кадастровий номер 2624886201:01:002:0140, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, які знаходяться у вищеназваному населеному пункті по АДРЕСА_2 .

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася, зокрема на те, що протягом багатьох років вона та члени її сім`ї безперешкодно потрапляли до свого житлового будинку через територію належного ОСОБА_2 домоволодіння. Проте, провівши у 2018 році приватизацію землі, відповідач заборонив їм користуватися проходом через власну земельну ділянку. Тому в неї виникла необхідність у встановленні земельного сервітуту.

Заперечуючи проти позову, відповідач вказував, що будь-якого визначеного в законний спосіб заїзду через його земельну ділянку до житлового будинку позивача не існує, хоча дійсно ОСОБА_1 та члени її сім`ї завжди ходили до свого домоволодіння через його ділянку.

Таким чином, між сторонами існує спір з приводу того, що для проходу та проїзду до житлового будинку ОСОБА_1 має намір використовувати частину земельної ділянки, яка належить відповідачу, з чим останній не згідний, вважаючи, що такі дії позивача порушують його права та інтереси як власника земельної ділянки.

Судами також встановлено, що рішенням Цінівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 17 листопада 2017 року № 80-11/2017 ОСОБА_2 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) орієнтовною площею 0,1281 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 в межах населеного пункту села Цінева.

В пункті 1.1.2 згаданого рішення зазначено, що через вказану земельну ділянку (по АДРЕСА_2 ) здійснюється заїзд до приватизованої суміжної земельної ділянки (по АДРЕСА_1 ) ОСОБА_4 . Після передачі у приватну власність та після реєстрації за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку ОСОБА_4 рекомендується виготовити документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється сервітут на постійний проїзд та прохід до її домоволодіння, а також укласти та зареєструвати в Державному реєстрі нерухомого майна договір земельного сервітуту на постійний проїзд та прохід через земельну ділянку ОСОБА_2 до домоволодіння ОСОБА_4 .

Рішенням Цінівської сільської ради Рожнятівського району Івано-Франківської області від 23 серпня 2018 року № 111-14/2018 затверджено ОСОБА_2 технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано у власність ділянку площею 0,1260 га, кадастровий номер 2624886201:01:002:0140, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 в межах населеного пункту села Цінева (пункти 2.1.1, 2.1.2). Також вирішено врахувати пункт 1.1.2 вищезгаданого рішення цієї ж сільської ради від 17 листопада 2017 року № 80-11/2017, в якому йдеться про необхідність оформити ОСОБА_4 правовстановлюючі документи на встановлення сервітуту згідно з чинним законодавством України (пункт 2.1.3).

Отже, Цінівська сільська рада передала ОСОБА_2 у власність земельну ділянку по АДРЕСА_2 з умовою, що між ним та власником суміжної земельної ділянки по АДРЕСА_1 буде укладено договір земельного сервітуту на постійний проїзд та прохід через земельну ділянку відповідача до сусіднього домоволодіння.

12 травня 2020 року Рожнятівським відділенням поліції Головного управління Національної поліції України в Івано-Франківській області було зареєстровано заяву ОСОБА_1 з приводу вчинення їй відповідачем перешкод у проїзді до домоволодіння, за результатами розгляду якої позивачу рекомендовано звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів.

У висновку експерта Івано-Франківського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 21 травня 2020 року № 1901/20-28/1212-1214/21-28, складеному на виконання ухвали Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 12 серпня 2020 рокупро призначення судової земельно-технічної експертизи, зазначено, що встановити постійний, безоплатний земельний сервітут через земельну ділянку з кадастровим номером 2624886201:01:002:0140, яка розташована по АДРЕСА_2 та належить ОСОБА_2, для проходу та проїзду автомобільним транспортом до житлового будинку та земельної ділянки з кадастровим номером 2624886201:01:002:0120, які розташовані по АДРЕСА_1 та належаь ОСОБА_1, можливо за умови відсутності можливості задоволення потреби в інший спосіб, тобто відсутності інших варіантів проходу та проїзду автомобільним транспортом до належної ОСОБА_1 земельної ділянки.

Довідкою Цінівського старостинського округу № 4 від 20 липня 2021 року № 93 підтверджено, що, крім заїзду через подвір`я відповідача, іншого заїзду до належного позивачу домоволодіння АДРЕСА_1 немає. ОСОБА_4 (мати позивача), яка є рідної сестрою ОСОБА_2, користувалася згаданим заїздом по добровільній, сусідський згоді з часу побудови житлових будинків.

Отже, використання земельної ділянки та житлового будинку позивача неможливе без обтяжень сервітутом чужого нерухомого майна - частини земельної ділянки відповідача, влаштування проходу та заїзду саме в такий спосіб є найбільш доцільним.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення містяться у статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Статтею 98 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ) визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

За змістом статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (стаття 100 ЗК України).

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно з частинами першою, третьою статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Статтею 404 ЦК України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 22-2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (va007700-04) , види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Отже, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому необхідно довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 133/305/17-ц (провадження № 61-12458св19).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що сторонами не досягнуто домовленості щодо встановлення сервітуту, хоча нормальне використання позивачем її домоволодіння та земельної ділянки неможливе без обтяження сервітутом належної відповідачу земельної ділянки, а також те, що потреби ОСОБА_1 у забезпеченні проходу (проїзду) до власного майна не можуть бути задоволені будь-яким іншим способом, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених Верховним Судом в постановах від 17 січня 2019 року у справі № 607/12777/17 (провадження № 61-45979св18), від 26 березня 2020 року у справі № 383/153/17 (провадження № 61-8003св18), від 18 січня 2021 року у справі № 372/1567/17 (провадження № 61-9772св19), від 08 грудня 2021 року у справі № 686/18456/18 (провадження № 61-18819св20), не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У вищезгаданих постановах, на які послався заявник на обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 607/12777/17: обов`язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб. Тобто закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що обслуговування та користування будинковолодінням є неможливим без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки;

- у справі № 383/153/17: системний аналіз статей 395, 401, 402 ЦК України і статей 98, 99, 100 ЗК України дає підстави для висновку про можливість встановлення земельного сервітуту шляхом надання права проїзду та проходу через належну іншій особі земельну ділянку у разі, якщо задовольнити таку потребу у будь-який інший спосіб неможливо. Оскільки позивач не довів неможливість облаштування проїзду до земельної ділянки, на якій розташоване належне йому складське приміщення, у будь-який інший спосіб, окрім шляхом проїзду через земельну ділянку відповідача, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили у задоволенні позову. Саме лише існування проїзду через земельну ділянку відповідача не є підставою для задоволення вимог про встановлення сервітуту, який встановлюється виключно за умови неможливості забезпечення проїзду будь-яким іншим чином, у тому числі шляхом облаштування нового проїзду іншим маршрутом, чого у цій справі не встановлено;

- у справі № 372/1567/17: закон вимагає від позивача надання суду доказів на підтвердження того, що нормальне використання своєї власності неможливо без обмеження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом. Посилання заявника на те, що суди помилково не взяли до уваги висновок судової комісійної земельно-технічної експертизи, яким, серед іншого, встановлено технічну можливість встановлення сервітуту на земельній ділянці відповідача не є переконливими, оскільки суди правильно врахували, що для встановлення сервітуту закон вимагає від позивача надання доказів на підтвердження того, що нормальне користування його власністю неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки, а тому сам по собі висновок експерта для суду не є визначальним. Суди правильно вказали на безпідставність доводів позивача про відсутність можливості пройти чи проїхати до його земельної ділянки, яку він використовує для городництва, іншим способом, аніж через земельну ділянку відповідача за встановлених судами обставин наявного проходу до земельної ділянки позивача по ґрунтовій дорозі;

- у справі № 686/18456/18: передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки, щодо якої планується встановити сервітут. Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.

Однак у справі, яка переглядається, судами встановлено, що незважаючи на рекомендації укласти договір земельного сервітуту, які містилися у вищезгаданих рішеннях сільської ради, сторони не досягнули домовленості щодо встановлення сервітутув добровільному порядку. При цьому на підставі оцінки наданих позивачем доказів суди встановили, що прохід (проїзд) з дороги загального користування до належних позивачу домоволодіння та земельної ділянки, в силу місця їх розташування, можливий виключно через земельну ділянку відповідача, як це відбувалося й раніше.

Крім того, на відміну від справи № 686/18456/18 в цій справі висновок судової земельно-технічної експертизи суди оцінили в сукупності з іншими доказами, тому сам по собі цей висновок не був визначальним при вирішенні спору. Судами не здобуто доказів, які свідчили б, що встановлення безоплатного земельного сервітуту стосовно спірної земельної ділянки буде надмірно обтяжливим для відповідача.

Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів в цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах Верховного Суду.

З урахування викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77- 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.