760/16992/19 Про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним - 22.08.2022 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги адвоката Ореховського Миколи Леонідовича в інтересах ОСОБА_3 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року у складі судді Українця В. В., постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року та ОСОБА_2 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 24 червня 2021 року у складі колегії суддів Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, за участю третіх осіб: ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого О. С., про визнання договору недійсним.

Позов мотивував тим, що 06 травня 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Зазначив, що ця квартира набута ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 19 червня 2018 року, що був укладений ним із ОСОБА_4 (донькою ОСОБА_2 ).

У свою чергу ОСОБА_4 13 червня 2018 року набула право власності на спірну квартиру на підставі ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 21 травня 2018 року, якою затверджена мирова угода щодо поділу майна між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

Додав, що постановою від 27 листопада 2018 року Київський апеляційний суд ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 21 травня 2018 року скасував та встановив, що затвердження мирової угоди здійснено з порушенням прав та інтересів ОСОБА_1 . Все майно ОСОБА_5, в тому числі й квартира, яка є предметом спірного договору, з 21 грудня 2017 року перебуває під обтяженням на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 21 грудня 2017 року у справі № 757/75106/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про стягнення коштів у сумі 3 061 204,77 грн.

Відповідне обтяження на підставі цієї ухвали внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 27 грудня 2017 року.

Рішенням від 20 червня 2018 року Печерський районний суд міста Києва стягнув з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 2 072 060,14 грн.

Зазначене рішення виконується Деснянським районним відділом державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві.

Рішенням від 01 березня 2019 року Солом`янський районний суд міста Києва договір дарування від 19 червня 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 визнав недійсним.

Крім того, рішенням від 11 березня 2019 року Окружний адміністративний суд міста Києва визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора від 13 червня 2018 року № 41593791 щодо державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 на підставі ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 21 травня 2018 року. Позивач зазначав, що ОСОБА_4 та державний реєстратор Савченко А. О. оскаржили рішення в апеляційному порядку, проте під час апеляційного розгляду зазначених справ, ОСОБА_2 здійснив відчуження спірної квартири на користь ОСОБА_3 .

Зазначив, що на час існування правовідносин між ним та ОСОБА_5 і подання ним позову до останнього, ОСОБА_1 розраховував задовольнити свої кредиторські вимоги за рахунок майна, що належить ОСОБА_5, зокрема саме за рахунок квартири АДРЕСА_1 .

Просив суд визнати недійсним нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири від 05 травня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О. С. за реєстровим номером № 655.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 30 жовтня 2020 року Солом`янський районний суд м. Києва позов задовольнив.

Визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 06 травня 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О. С. за реєстровим № 655.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 384,20 грн судового збору.

Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 384,20 грн.

Рішення місцевий суд мотивував тим, що на момент укладення договору купівлі-продажу квартири у ОСОБА_2 не виникло право власності на спірну квартиру, оскільки рішенням від 01 березня 2019 року Солом`янський районний суд м. Києва договір дарування від 19 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, на підставі якого останній став власником спірної квартири, визнав недійсним.

Дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 не мав законних підстав для укладення договору купівлі-продажу квартири від 06 травня 2019 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 28 квітня 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану представником Ореховським М. Л., залишив без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 30 жовтня 2020 року залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції постанову мотивував тим, що отримавши нерухоме майно за недійсним правочином, ОСОБА_2 не набув на нього права власності, а, відтак, і не мав права розпоряджатися цим майном шляхом відчуження його відповідачу ОСОБА_3 .

Вважає, що визнання недійсним оспорюваного позивачем правочину, що був укладений за наявної судової заборони на відчуження зазначеної квартири та фактично з метою ухилення від виконання судового рішення, не буде для відповідача ОСОБА_3 індивідуальним та надмірним тягарем, оскільки він не буде змушений самостійно вишукувати способу компенсації збитків у разі припинення його права власності на квартиру.

Додатковою постановою від 24 червня 2021 року Київський апеляційний суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн.

У решті позову відмовив.

Додаткова постанова мотивована тим, що ОСОБА_1 надав дублікат квитанції від 28 квітня 2021 року, згідно з якою ОСОБА_1 сплатив 20 000,00 грн за послуги з правової допомоги.

Зазначив, що про неспівмірність витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та наданих адвокатом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання послуг, обсягом наданих адвокатом послуг, та значенням справи для сторони ОСОБА_3 не заявляв, послався лише на те, що позивач не надав суду детального опису робіт, виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги. ОСОБА_3 жодним чином не порушував права позивача, навіть не взаємодіяв з ним.

Будучи обізнаним про те, що квартира перейшла ОСОБА_2 за недійсним правочином, останній вчинив дії, спрямовані на відчуження її ОСОБА_3 .

Вказані обставини свідчать про те, що спір між сторонами у цій справі виник внаслідок неправильних дій ОСОБА_2, що є підставою для покладення на останнього судових витрат, понесених ОСОБА_1 за надання правничої допомоги.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року до Верховного Суду, адвокат Ореховський М. Л. в інтересах ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати додаткову постанову та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Підставою касаційного оскарження судових рішень адвокат Ореховський М. Л. в інтересах ОСОБА_3 зазначив:

застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 800/439/17, від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 554/14897/15-ц, 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц, 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, 13 січня 2020 року у справі № 910/24473/16, 07 травня 2020 року у справі № 520/11444/18;

місцевий суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Адвокат Ореховський М. Л. в інтересах ОСОБА_3 касаційну скаргу мотивував тим, що на час укладення спірного договору купівлі-продажу рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 01 березня 2019 року не набрало законної сили; суд захистив інтерес лише одного стягувача (позивача) та створив нового стягувача ОСОБА_3 ігноруючи його право власності добросовісного набувача; суди не взяли до уваги вину державного реєстратора, який не виявив арешт на майно ОСОБА_5, внаслідок недбалих дій державного реєстратора Савченко А. С. квартира не була об`єктом, обмеженим в цивільному обороті, а тому відповідальність лежить на державі; ОСОБА_3 правомірно набув право власності на квартиру та є добросовісним набувачем; суди попередніх інстанцій порушили принцип справедливості та пропорційності; майна ОСОБА_5 було достатньо для забезпечення виконання рішення суду про стягнення заборгованості на користь позивача, однак суди не перевірили стан виконання цього рішення.

У червні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому адвокат Шпортило Я. І. в інтересах ОСОБА_1 просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін, вирішити питання про розподіл судових витрат на правничу допомогу.

У липні 2021 року до суду надійшла відповідь на відзив, у якій адвокат Ореховський М. Л. в інтересах ОСОБА_3 зазначив, що сума витрат на правничу допомогу не відповідає (є неспівмірною) складності спору та виконаних адвокатом робіт, а доводи відзиву не спростовують доводів касаційної скарги.

У липні 2021 року до суду надійшли пояснення адвоката Шпортило Я. І. в інтересах ОСОБА_1 .

Підставою касаційного оскарження додаткової постанови апеляційного суду ОСОБА_2 зазначив застосування апеляційним судом норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц; постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 910/21570/17, від 20 листопада 2018 року у справі № 910/23210/17, від 24 січня 2019 року у справі № 910/15944/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 911/739/15, від 24 жовтня 2019 року у справі № 905/1795/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 905/2419/18, від 13 лютого 2020 року у справі № 921/109/19, від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 904/1169/17, від 18 червня 2020 року у справі № 915/940/18, від 02 квітня 2021 року у справі № 912/1674/20, від 12 травня 2021 року у справі № 873/79/20, від 09 червня 2021 року у справі № 712/5967/19; ухвалах Верховного Суду від 04 листопада 2019 року у справі № 9901/264/19, 21 липня 2020 року у справі № 915/1654/19.

ОСОБА_2 касаційну скаргу мотивував тим, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин та фінансового стану обох сторін;

суд апеляційної інстанції не мав доказів зловживання ОСОБА_2 процесуальними правами, а тому не було підстав для покладення судових витрат лише на відповідача ОСОБА_2, що є порушенням принципу пропорційності; сума правничої допомоги є неспівмірною із складністю розгляду справи та завищеною; ксерокопіювання документів, підготовка заяви про суму витрат на правову допомогу не є видом правничої допомоги.

У липні 2021 року до Верховного Суду надійшли письмові пояснення ОСОБА_2 щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу, у яких зазначає про те, що сума витрат на правничу допомогу не відповідає (є неспівмірною) складності спору та виконаних адвокатом робіт.

У серпні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому адвокат Шпортило Я. І. в інтересах ОСОБА_1 просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а додаткову постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Заяви та клопотання

У касаційній скарзі викладено клопотання адвоката Ореховського М. Л. в інтересах ОСОБА_3 про розгляд справи за участю заявника.

Оскільки згідно з частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, відсутні підстави для розгляду справи у судовому засіданні за участю особи, яка подала касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що в провадженні Печерського районного суду міста Києва перебувала справа № 757/75106/17-ц за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи -підприємця ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів у сумі 3 061 204,77 грн в зв`язку з невиконанням останнім умов договору від 07 жовтня 2016 року № 31 на здійснення поставки обладнання для системи "Розумний будинок" та проведення програмувальних та пусконалагоджувальних робіт.

Ухвалою від 21 грудня 2017 року Печерський районний суд міста Києва з метою забезпечення позову наклав арешт у межах суми позовних вимог у розмірі 3 061 204,77 грн на всі об`єкти нерухомого і рухомого майна ОСОБА_5 із забороною суб`єктам державної реєстрації прав на нерухоме майно (державним реєстраторам прав на нерухоме майно; виконавчим органам сільських, селищних та міських рад, Київській та Севастопольській міській, районним, районним у містах Києві та Севастополі державним адміністраціям; акредитованим суб`єктам; державним та приватним нотаріусам) вносити будь-які зміни (записи), окрім запису про накладення арешту, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також вчиняти будь-які дії щодо реєстрації, перереєстрації, скасування реєстрації речових прав та їх обтяжень, у тому числі з відкриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень стосовно об`єктів нерухомості, право приватної власності на яке зареєстроване за відповідачем ОСОБА_5 (а. с. 8-9, т. 1).

Відповідне обтяження на підставі цієї ухвали внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 27 грудня 2017 року (а. с. 30, т. 1).

Рішенням від 20 червня 2018 року у справі № 757/75106/17-ц Печерський районний суд міста Києва позов ОСОБА_1 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 про захист прав споживача, розірвання договору та стягнення коштів, стягнення відшкодування моральної шкоди задовольнив частково.

Визнав договір від 07 жовтня 2016 року№ 31, укладений між ОСОБА_1 та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5, розірваним з 08 грудня 2017 року. Стягнув з фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 на користь позивача 2 040 746,54 грн предоплати за умовами укладеного між ними договору, 30 993,60 грн пені та 320,00 грн судового збору, а всього стягнув 2 072 060,14 грн (а. с. 10-13, т. 1).

Рішення набрало законної сили та перебуває на виконанні у Деснянському районному відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві за № 56995132 (а. с. 14, т. 1).

Ухвалою від 21 травня 2018 року Солом`янський районний суду міста Києва у справі № 760/5144/18 затвердив мирову угоду, укладену між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, відповідно до якої визнав за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка перебувала у їх спільній сумісній власності (а. с. 17, т. 1).

19 червня 2018 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 уклали договір дарування квартири АДРЕСА_1 (а. с. 7, т. 1).

Постановою від 27 листопада 2018 року у справі № 760/5144/18 Київський апеляційний суд ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 21 травня 2018 року скасував та встановив, що затвердження мирової угоди здійснено з порушенням прав та інтересів ОСОБА_1 (а. с. 18-20, т. 1).

Рішенням від 01 березня 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року, у справі № 760/32257/18 Солом`янський районний суд міста Києва, договір дарування від 19 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, визнав недійсним (а. с. 21-24, т. 1, а. с. 11-13, т. 2).

Рішенням від 11 березня 2019 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2019 року, у справі № 826/13632/18 Окружний адміністративний суд міста Києва визнав протиправним та скасував рішення державного реєстратора від 13 червня 2018 року № 41593791 щодо державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 на підставі ухвали Солом`янського районного суду м. Києва від 21 травня 2018 року (а. с. 25-29, 130-133, т. 1).

06 травня 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_2 відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 (а. с. 146-147, т. 1).

Постановою від 18 березня 2020 року Верховний Суд у справі № 760/32257/18 рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 01 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року залишив без змін (а. с. 152-157, т. 2).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є:

пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку);

пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу).

Касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Щодо касаційної скарги на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції

Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що отримавши нерухоме майно за недійсним правочином, ОСОБА_2 не набув на нього права власності, отже не мав права розпоряджатися цим майном шляхом відчуження його відповідачу ОСОБА_3 .

Визнання недійсним оспорюваного позивачем правочину, що був укладений за наявності судової заборони на відчуження спірної квартири та фактично з метою ухилення від виконання судового рішення, не буде для відповідача ОСОБА_3 індивідуальним та надмірним тягарем, оскільки він не буде змушений самостійно вишукувати способу компенсації збитків у разі припинення його права власності на квартиру.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.

У статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому, правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України (435-15) наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2- 4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Встановивши, що спірний правочин укладений за наявності судової заборони на відчуження спірної квартири та, фактично, з метою ухилення від виконання судового рішення, оскільки ОСОБА_1 розраховував задовольнити свої кредиторські вимоги за рахунок майна, що належить ОСОБА_5, а саме за рахунок квартири АДРЕСА_1, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Відповідачу ОСОБА_5 було достеменно відомо про встановлену судом заборону відчуження нерухомого майна, а само по собі не виявлення реєстратором в державному реєстрі наявного обтяження не може бути підставою для висновку про відсутність такого обмеження, і не свідчить про право вільно розпоряджатися нерухомим майном.

Укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 договір дарування від 19 червня 2018 року рішенням від 01 березня 2019 року у справі № 760/32257/18-ц, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року та постановою Верховного Суду від 18 березня 2020 року, Солом`янський районний суд міста Києва визнав недійсним.

Під час розгляду справи № 760/32257/18-ц встановив, що ОСОБА_5 не мав права розпоряджатися належним йому майно, зокрема на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди в справі про розподіл майна подружжя, яка виникла після виникнення спору в Печерському районному суді м. Києва.

Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що отримавши нерухоме майно за недійсним правочином, ОСОБА_2 не набув на нього права власності, а, тому, і не мав права розпоряджатися цим майном шляхом відчуження його відповідачу ОСОБА_3 .

Оцінюючи баланс інтересів сторін на предмет втручання у право власності, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що у даному випадку вимога позивача ґрунтуються на законі, а саме статтях 149, 150, 157 ЦПК України, статтях 216, 236 ЦК України, статті 124 Конституції України, має легітимну мету, а саме забезпечення виконання судового рішення, яке постановлене в інтересах позивача та набрало законної сили.

Визнання недійсним оспорюваного позивачем правочину, що був укладений за наявності судової заборони на відчуження спірної квартири та, фактично, з метою ухилення від виконання судового рішення, не буде для відповідача ОСОБА_3 індивідуальним та надмірним тягарем, оскільки він не буде змушений самостійно вишукувати способу компенсації збитків у разі припинення його права власності на квартиру.

Такий спосіб компенсації визначено законом, зокрема відповідно до частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Кошти, які ОСОБА_3 сплатив за недійсним договором, підлягають поверненню йому продавцем у силу вимог закону.

Крім того, відповідач не позбавлений права заявити вимоги щодо відшкодування йому вартості ремонтних робіт у квартирі, якщо їх проведення мало місце.

Підставою касаційного оскарження адвокат Ореховський М. Л. в інтересах ОСОБА_3 зазначає застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 800/439/17, від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 554/14897/15-ц, 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц, 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, 13 січня 2020 року у справі № 910/24473/16, 07 травня 2020 року у справі № 520/11444/18.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 800/439/17 зазначено, що Конституційний Суд України відзначав, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

У рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", відповідно до якого потреба виправити допущену раніше "помилку" не повинна непропорційно втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Відповідність рішення (дії) суб`єкта владних повноважень критерію пропорційності з урахуванням змісту пункту 8 частини другої статті другої КАС (2747-15) , означає його прийняття (вчинення) з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

На думку Великої Палати Верховного Суду, не можна визнати пропорційним втручання у права особи, за якого внаслідок допущеної суб`єктом владних повноважень помилки в особи, яка до цього виконала залежні від неї дії для проходження певної процедури, виникає обов`язок повторного її проходження із самого початку та за новими правилами.

Однак, у цій справі, на відміну від справи, що переглядається, предметом спору було визнання протиправною бездіяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо неприйняття рішення за наслідками пройденого кваліфікаційного оцінювання суддею, визнання незаконним рішення та зобов`язання вчинити дії.

Тобто, наведене свідчить про відмінність встановлених обставин справи та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм.

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц Велика Палата Верховного Суду вирішуючи питання про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення, дійшла висновку про те, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК України, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

У постановах від 05 вересня 2018 року у справі № 554/14897/15-ц, 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц, 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, 13 січня 2020 року у справі № 910/24473/16, 07 травня 2020 року у справі № 520/11444/18, про які зазначено заявником як приклад неоднакового застосування, Верховний Суд також застосовував принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ щодо принципу "належного урядування" в залежності від фактичних обставин конкретної справи.

Разом з тим, постанова суду апеляційної інстанції не суперечить висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у зазначених постановах, оскільки у зазначених справах і у цій справі встановлені різні фактичні обставини.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для цієї справи та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Не знайшли свого підтвердження доводи скарги про те, що місцевий суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, оскільки справа про визнання недійсним договору купівлі-продажу не входить до переліку справ, що не можуть бути розглянуті у порядку спрощеного позовного провадження, передбачені статтею 274 ЦПК України.

При цьому, ухвалою від 30 жовтня 2020 року Солом`янський районний суд м. Києва клопотання адвоката Ореховського М. Л. в інтересах ОСОБА_3 залишив без задоволення, оскільки відповідач не позбавлений можливості надати свої письмові пояснення та докази та для вчинення цих дій відсутня потреба у розгляді справи в загальному порядку.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Щодо касаційної скарги на додаткову постанову суду апеляційної інстанції

Задовольняючи частково заяву про стягнення витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 надав дублікат квитанції від 28 квітня 2021 року, згідно з якою ОСОБА_1 сплатив 20 000,00 грн за послуги з правової допомоги.

Про неспівмірність витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та наданих адвокатом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання послуг, обсягом наданих адвокатом послуг, та значенням справи для сторони ОСОБА_3 не заявляв, а зазначив лише про те, що позивач не надав суду детального опису робіт, виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги. ОСОБА_3 жодним чином не порушував права позивача, навіть не взаємодіяв з ним.

Будучи обізнаним про те, що квартира перейшла ОСОБА_2 за недійсним правочином, останній вчинив дії, спрямовані на відчуження її ОСОБА_3 . Ці обставини свідчать про те, що спір між сторонами у цій справі виник внаслідок неправильних дій ОСОБА_2, що є підставою для покладення на останнього судових витрат, понесених ОСОБА_1 на надання правничої допомоги.

Так, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, постанови Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 910/21570/17, від 20 листопада 2018 року у справі № 910/23210/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 911/739/15).

У постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 905/1795/18, Верховний Суд послався на те, що оцінка дій, що полягали у вивченні апеляційної скарги, юридичному аналізі підстав скасування рішення суду першої інстанції, підготовці до судового засідання, відзиву на апеляційну скаргу, клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, заяви про розподіл судовий витрат не відповідає критеріям обґрунтованості та пропорційності до предмета спору з урахуванням ціни позову у розумінні приписів частини 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України з огляду на вимоги, які ставляться до адвоката, а саме, наявності у такої особи повної вищої юридичної освіти, стажу роботи в галузі права, у зв`язку з чим такі дії не вимагали значного обсягу юридичної і технічної роботи.

Верховний Суд у постанові від 12 травня 2021 року у справі № 873/79/20 зазначив, що дослідивши матеріали справи, а також додані до заяви договір про надання правової допомоги, акт здачі-приймання виконаних робіт та наданих послуг з описом наданих послуг, взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, їх значення для спору, погодився з висновками апеляційного господарського суду про те, що заявлений до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу не є співмірним із складністю справи; виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Верховний Суд у постанові від 24 січня 2019 року у справі № 910/15944/17 дійшов висновку про те, що у разі коли суд під час розгляду клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу (заперечень щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу) визначить, що заявлені витрати є неспівмірними зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим ним часом на надання таких послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру та їх стягнення становить надмірний тягар для іншої сторони, що суперечить принципу розподілу таких витрат, суд має дійти висновку про зменшення заявлених до стягнення з іншої сторони судових витрат на професійну правничу допомогу.

Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 06 листопада 2019 року у справі № 905/2419/18, від 13 лютого 2020 року у справі № 921/109/19, від 20 травня 2020 року у справі № 904/1169/17, від 18 червня 2020 року у справі № 915/940/18, від 02 квітня 2021 року у справі № 912/1674/20, від 09 червня 2021 року у справі № 712/5967/19.

Згідно з вимогами статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Відповідно до статті 19, 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності, зокрема, є: - надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; - складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; - представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; - розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України (1618-15) передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).

Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Посилання ОСОБА_3 у запереченнях на ненадання суду детального опису робіт, виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги не є підставою для відмови у стягненні витрат на правничу допомогу, оскільки у разі узгодження сторонами договору розміру гонорару за надання правничої допомоги детальний опис робіт на виконання положень частини четвертої статті 134 КАС України не потрібен (правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19).

До заяви про стягнення витрат на правничу допомогу ОСОБА_1 надав дублікат квитанції від 28 квітня 2021 року, згідно з якою ОСОБА_1 сплатив 20 000,00 грн за послуги з правової допомоги.

Суд апеляційної інстанції задовольняючи заяву про стягнення витрат на правничу допомогу, правильно взяв до уваги заперечення відповідача та надав оцінку виключно тим обставинам, щодо яких відповідач ОСОБА_3 має заперечення. Про неспівмірність витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та наданих адвокатом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання послуг, обсягом наданих адвокатом послуг, та значенням справи для сторони ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не заявляв.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що будучи обізнаним про те, що квартира перейшла ОСОБА_2 за недійсним правочином, останній вчинив дії, спрямовані на відчуження її ОСОБА_3, тобто спір між сторонами у цій справі виник внаслідок неправильних дій ОСОБА_2, а тому саме на нього слід покласти відшкодування судових витрат, понесених ОСОБА_1 на надання правничої допомоги.

Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_2 зазначає неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц зазначено, що у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України (1618-15) така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Подібні висновки викладені у постановах від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц.

Однак зазначені доводи про неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в цих постановах є неприйнятними, оскільки у зазначених справах і у цій справі встановлені різні фактичні обставини.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційних скаргах, не спростовують висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції, постанову та додаткову постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційні скарги адвоката Ореховського М. Л. в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених ними у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

У відзиві на касаційну скаргу викладено клопотання адвоката Шпортило Я. І. в інтересах ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу на загальну суму 20 000,00 грн.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу заявник подав такі докази: довіреність на представництво інтересів ОСОБА_1 від 10 квітня 2019 року, договір про надання правничої допомоги від 01 квітня 2019 року; протокол узгодження договірної ціни від 01 квітня 2019 року; попередній орієнтовний розрахунок суми судових витрат від 25 червня 2021 року, опис послуг, що надані адвокатським бюро від 25 червня 2021 року.

У відповіді на відзив, наданій адвокатом Ореховським М. Л. в інтересах ОСОБА_3 зазначено про неспівмірність витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та наданих адвокатом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання послуг, обсягом наданих адвокатом послуг, та значенням справи для сторони.

У письмових поясненнях, наданих ОСОБА_2 також зазначено про неспівмірність витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та наданих адвокатом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання послуг, обсягом наданих адвокатом послуг, та значенням справи для сторони.

Разом з тим, у клопотанні адвокат Шпортило Я. І. в інтересах ОСОБА_1 зазначив, що докази фактичної оплати послуг з правничої допомоги будуть надані протягом 5-ти днів з дня винесення судового рішення та підписання відповідного акта прийому-передачі, а тому суд касаційної інстанції не вирішує питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_1, та зазначене клопотання буде вирішено після надання заявником додаткових документів.