233/338/18 Про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом та іншим ушкодженням здоров`я, яка настала в наслідок військових обстрілів міста - 11.08.2022 Прийняття

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом та іншим ушкодженням здоров`я, посилаючись на те, що 03 вересня 2014 року в ході артобстрілу міста Дебальцеве Донецької області їй були заподіяні поранення лівої половини грудної клітини, лівого стегна, кішківника, хребта, ліктьового суглоба лівої руки та інші поранення. Крім того, внаслідок отриманих поранень в неї була перервана вагітність та в подальшому встановлена третя група інвалідності. 10 вересня 2014 року слідчим відділом Дебальцевського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області (далі - СВ Дебальцевського МВ ГУМВС України в Донецькій області) до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) були внесені відомості про кримінальне провадження № 12014050200001005 за фактом отримання нею тілесних ушкоджень внаслідок проведення бойових дій в місті Дебальцеве Донецької області за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 15, частиною першою статті 115 Кримінального кодексу України (далі - КК України (2341-14) ), - закінчений замах на вбивство. Однак досудове розслідування в кримінальному провадженні не проводиться у зв`язку з неможливістю Дебальцевським МВ ГУМВС України в Донецької області виконувати завдання, покладені законодавством України на цей підрозділ. В той же час у проваджені СВ Дебальцевського МВ ГУМВС України в Донецькій області перебувало кримінальне провадження № 12014050200001173 від 18 жовтня 2014 року за фактом отримання нею 03 вересня 2014 року тілесних ушкоджень під час бойових дій в місті Дебальцеве Донецької області за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258 КК України, - терористичний акт. 18 вересня 2017 року кримінальне провадження № 12014050200001173 було об`єднане з кримінальним провадженням № 12014050200001007. За останньою інформацією з ЄРДР, яку їй повідомив слідчий, досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12014050200001007 здійснюється за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 258 КК України, зокрема за фактом заподіяння їй 03 вересня 2014 року в результаті артилерійського обстрілу міста Дебальцеве Донецької області поранень, внаслідок яких в неї була перервана вагітність та в подальшому встановлена третя група інвалідності. Заподіяння їй сталося на території, яка на той час була підконтрольна українській владі. Тому саме Держава Україна зобов`язана відшкодувати їй моральну шкоду в розмірі 1 000 000 грн, яка полягає у моральних стражданнях і хвилюваннях, спричинених їй каліцтвом та ушкодженням здоров`я внаслідок терористичного акта, а також - відсутністю ефективного, незалежного розслідування протягом більше трьох років. Її фізичні та моральні страждання відносяться до тяжких, тому що вона втратила ненароджену дитину, отримала інвалідність, захворювання, порушення нервової системи, емоційного стану, тривожність, серйозні нервові розлади. Крім того, тілесні ушкодження суттєво обмежили її можливість виховання дочки, оскільки вона тривалий час перебувала на лікуванні та продовжує його. Заподіяні тілесні ушкодження не дозволяють їй пережити страшні події, так як з їх наслідками вона зустрічається кожного дня, відчуває себе неповноцінною, тому що втратила все, що мала. Її втрати є довічними та більшою частиною непоправними. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на свою користь 1 000 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої терористичним актом, що призвів до заподіяння каліцтва та ушкодження здоров`я, а також - відсутністю ефективного розслідування цього злочину шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку.

28 лютого 2018 року Кабінет Міністрів України подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що заподіяння каліцтва та ушкодження здоров`я позивачу внаслідок терористичного акта є кримінальним правопорушенням. Суд не може встановлювати обставини його вчинення в порядку цивільного судочинства. Позивач не надала жодного доказу порушення її прав Державою Україна в особі Кабінету Міністрів України внаслідок терористичного акта. Тільки вироком суду може бути визначена кваліфікація та обставини вказаного кримінального правопорушення. Крім того, згідно з частиною третьою статті 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. Тому Держава Україна не є належним відповідачем в цій справі. Кабінет Міністрів України не є органом досудового розслідування, отже, його дії не пов`язані з розслідуванням злочину щодо позивача і встановленням винних осіб.

За клопотанням Кабінету Міністрів України ухвалою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 27 березня 2018 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено Службу безпеки України.

Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 06 вересня 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 620 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої терористичним актом, що призвів до заподіяння каліцтва та ушкодження здоров`я, а також - відсутністю ефективного розслідування цього злочину.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що факт проведення у 2014 році на території Донецької та Луганської областей антитерористичної операції є загальновідомим. Заподіяння позивачу каліцтва та ушкодження здоров`я терористичним актом, а також відсутність ефективного розслідування зазначеного злочину підтверджується наведеними позивачем доводами та наданими доказами, які не спростовані відповідачами і третьою особою. Тому позовні вимоги є обґрунтованими. Враховуючи характер та тривалість душевних страждань, яких зазнала позивач у зв`язку з ушкодженням здоров`я, вимушені зміни в її житті, неможливість відновити втрачене здоров`я, встановлену їй третю групу інвалідності, неможливість реалізувати своє право на працю, виходячи із засад розумності та справедливості, суд визнав достатнім відшкодування моральної шкоди в розмірі 620 000 грн. Вирішуючи питання про розмір відшкодування, суд не взяв до уваги доводи позивача про те, що внаслідок артобстрілу 03 вересня 2014 року в неї була перервана вагітність, оскільки вона не надала медичних документів на підтвердження цих обставин, а показаннями свідків такі обставини не можуть підтверджуватися. При цьому наданий ОСОБА_1 протокол обстеження від 09 вересня 2014 року не містить інформації щодо її вагітності та/або переривання вагітності.

Постановою Донецького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року апеляційну скаргу представника Кабінету Міністрів України залишено без задоволення, а рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 06 вересня 2019 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

06 лютого 2020 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 06 вересня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 27 листопада 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили належним чином доказів і не звернули уваги на те, що тільки вироком суду може бути визначена кваліфікація та обставини кримінального правопорушення, зокрема терористичного акта. Досудове слідство щодо отримання ОСОБА_1 тілесних ушкоджень під час бойових дій ще триває, тому суди дійшли помилкового висновку про достатність доказів заподіяння позивачу моральної шкоди саме внаслідок терористичного акта. Крім того, суди безпідставно послалися на статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", оскільки вказана норма не передбачає відшкодування моральної шкоди, і не застосували до спірних правовідносин статтю 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), якою визначено загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду.

У квітні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Приходько О. І. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року у справі № 242/1618/17 та від 20 вересня 2018 року у справі № 243/8302/16-ц викладено правовий висновок про те, що виходячи із системного аналізу статей 1, 11 та 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі статті 19 зазначеного Закону. Тому посилання Кабінету Міністрів України на те, що необхідною та обов`язковою умовою для реалізації положень статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" є визнання винними певного кола конкретно визначених осіб у скоєнні злочину та наявність обвинувального вироку відносно них, не відповідає положенням чинного законодавства. На час звернення до суду держава не прийняла відповідний закон, на підставі якого виплачується компенсація за шкоду, завдану здоров`ю осіб, а також компенсація моральної шкоди родичам загиблих від терористичних актів. Однак відсутність закону не може бути перешкодою в захисті прав позивача.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 13 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області.

31 березня 2020 року справа № 233/338/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року провадження в цій справі було зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 635/6172/17 за позовом ОСОБА_2 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи, за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 липня 2019 року.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, яка оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень 14 червня 2022 року, касаційну Кабінету Міністрів України задоволено, рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 липня 2019 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2022 року поновлено провадження в цій справі.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) . Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України (1618-15) .

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Судами встановлено, що 03 вересня 2014 року в період з 20 год. 30 хв. до 21 год. 30 хв. в ході артобстрілу міста Дебальцеве Донецької області ОСОБА_1 отримала поранення лівої половини грудної клітини, лівого стегна, кишківника, хребта, ліктьового суглоба лівої руки та інші поранення.

Після обстрілу ОСОБА_1 була доставлена бригадою швидкої медичної допомоги до Комунального закладу "Світлодарська міська лікарня", де отримала медичну допомогу та проходила курс лікування по 29 вересня 2014 року.

За висновком судово-медичного огляду спричинені позивачу тілесні ушкодження відносяться до категорії тяжких тілесних ушкоджень, які виникли від дії осколків у результаті вибуху вогнепального снаряда.

За фактом отримання ОСОБА_1 тілесних ушкоджень внаслідок проведення бойових дій в місті Дебальцеве Донецької області 10 вересня 2014 року СВ Дебальцевського МВ ГУМВС України в Донецькій області були внесені відомості до ЄРДР про кримінальне провадження № 12014050200001005 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 15, частиною першою статті 115 КК України, - закінчений замах на вбивство, а також були внесені відомості про кримінальне провадження № 12014050200001007 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258 КК України, - терористичний акт.

13 листопада 2017 року кваліфікацію складу злочину у кримінальному провадженні № 12014050200001007 від 10 вересня 2014 року було змінено з частини першої статті 258 КК України на частину другу статті 258 КК України. На час розгляду справи судами попередніх інстанцій досудове розслідування у вказаному кримінальному провадженні не завершено.

Зазначені обставини встановлені судами за витягами з кримінальних проваджень № 12014050200001005 та № 12014050200001007, медичною карткою стаціонарного хворого № 1786/413, супровідним листом станції швидкої медичної допомоги, інформованою добровільною згодою пацієнта на проведення діагностики, лікування та на проведення операції та знеболення, записом лікаря приймального відділення, випискою № 1786 із медичної картки стаціонарного хворого ОСОБА_1 .

З приводу отриманих поранень ОСОБА_1 проходила лікування, зокрема в Харківській обласній клінічній лікарні, Харківській міській клінічній лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги ім. проф. О. І. Мещанінова, Інституті патології хребта та суглобів ім. проф. М. І. Ситенка Національної академії медичних наук України, Комунальному закладі охорони здоров`я районного територіального медичного об`єднання "Дергачівська центральна районна лікарня", Солоницівській районній поліклініці, пансіонаті "Наш Дім", Харківській обласній клінічний інфекційній лікарні та Комунальному закладі охорони здоров`я "Обласна клінічна лікарня - центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф".

За довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 05 грудня 2014 року № 6311001037 ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, а фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією від 16 листопада 2017 року № 685254 ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності з 01 жовтня 2017 року за загальним захворюванням на строк до 01 жовтня 2018 року.

Рішенням міжвідомчої комісії з питань установлення фактів отримання особами поранень чи інших ушкоджень здоров`я, одержаних від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення антитерористичної операції, від 26 квітня 2019 року № 5/ІІІ/7 підтверджено факт отримання ОСОБА_1 поранення (ушкодження здоров`я) від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння 03 вересня 2014 року на території проведення антитерористичної операції.

Згідно з висновком психологічного експертного дослідження № 1/11/17, складеним 14 грудня 2017 року Бюро психологічних досліджень, у потерпілої ОСОБА_1 є зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості та виникли внаслідок поранення і втрати близької людини ( ОСОБА_3 ), за обставинами обстрілу 03 вересня 2014 року міста Дебальцеве Донецької області під час проведення антитерористичної операції (військових дій). ОСОБА_1 завдані страждання (моральна шкода) через отримані тілесні ушкодження та загибель її чоловіка ( ОСОБА_3 ). Попередній орієнтовний розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 (моральна шкода), складає 1 500 000 грн.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частинами першою, другою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої, десятої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою, пунктом 9 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відповідно до частини першої, пунктів 1, 2 частини другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (стаття 1177 ЦК України).

В пункті 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 зазначено, що держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього ж Кодексу шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

З огляду на зміст вказаних приписів Закону України "Про боротьбу з тероризмом" (638-15) реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена в залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому в законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі "Будченко проти України" (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України" (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

Отже, передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування державою шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачу терористичним актом у період проведення антитерористичної операції незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. В законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону України "Про боротьбу з тероризмом" (638-15) до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку з проведенням антитерористичної операції.

Подібні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що заподіяння позивачу каліцтва та ушкодження здоров`я терористичним актом, а також відсутність ефективного розслідування зазначеного злочину підтверджується наведеними позивачем доводами та наданими доказами, які не спростовані відповідачами і третьою особою.

Такі висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права.

Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просила стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на свою користь 1 000 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої терористичним актом, що призвів до заподіяння каліцтва та ушкодження здоров`я, а також - відсутністю ефективного розслідування цього злочину шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку. При цьому позивач послалася на незабезпечення Державою Україна права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 наведено такі правові висновки.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об`єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об`єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста "Звичаєве міжнародне гуманітарне право", яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов`язки гарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому.

Негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку.

Позитивний обов`язок має два різновиди:

1. Матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб. Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Осман проти Сполученого Королівства" (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі "Мастроматео проти Італії" (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68);

2. Процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі "Кая проти Туреччини" (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі "Гонгадзе проти України" (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

Щодо виконання державою позитивного матеріального обов`язку з гарантування права на життя позивача.

У позовній заяві ОСОБА_1 стверджувала, що з огляду на факт отримання нею тілесних ушкоджень під час бойових дій в місті Дебальцеве Донецької області Держава Україна зобов`язана відшкодувати їй моральну шкоду. Проте, як зазначено вище, згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів. Немає підстав вважати, що таку відповідальність за ушкодження здоров`я на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення антитерористичної операції, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку Російської Федерації (далі - РФ), яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

З 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків" (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (07 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ(абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви).РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви).

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

2 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Верховний Суд погоджується, що заподіяні позивачу 03 вересня 2014 року в ході артобстрілу міста Дебальцеве Донецької області тілесні ушкодження є непоправними, та безперечно зумовлюють сильні моральні і фізичні страждання.

Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у згаданій вище постанові, проблема такої справи полягає не в тому, чи страждала морально позивач, не в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці її страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис слід застосувати для присудження відповідного відшкодування, а в тому, що ключова проблема у цій справі, полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати.

В позовній заяві, а також під час розгляду справи судами попередніх інстанцій ОСОБА_1 не посилалася на те, що каліцтво та інші ушкодження здоров`я їй було заподіяно внаслідок порушення Державою Україною своїх обов`язків, і суди попередніх інстанцій не встановили, що моральну шкоду їй було заподіяно саме внаслідок дій Держави України. Отже, ця справа не стосується права на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок каліцтва та іншого ушкодження здоров`я через посягання на життя позивача саме з боку відповідачів.

Також позивач не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила фактів (обставин), за яких можна було б стверджувати про порушення Державою Україною конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя та здоров`я. Суди ж частково задовольнили позов, не встановивши у судових рішеннях жодного факту невиконання чи неналежного виконання саме Державою Україною її обов`язків з гарантування зазначених прав.

Якщо ж позивач вважає, що їй заподіяно каліцтво та інші ушкодження здоров`я внаслідок діяння РФ, то за це не може бути відповідальною Україна. Згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни (див. постанову від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19).

РФ як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України").

Як факти загибелі, каліцтва та ушкоджень здоров`я людей у періоди проведення державою антитерористичної операції, Операції об`єднаних сил, так і загальновідомі факти про бойові дії, вибухи й обстріли (зокрема з боку незаконних збройних формувань), через які у зазначені періоди заподіяно шкоду життю та здоров`ю цивільного населення, недостатньо для того, щоб покласти на Державу Україну відповідальність за смерть, каліцтво та ушкодження здоров`я цих людей. Держава відповідає за власні дії чи бездіяльність щодо гарантування права на життя за статтею 2 Конвенції. Проте порушення відповідних гарантій позивач має обґрунтувати (про обов`язок доказування див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності від 05 липня 2016 року у справі "Лісний та інші проти України і Росії" (Lisnyy And Others v. Ukraine And Russia), заява № 5355/15 та 2 інші).

Заподіяння позивачу тілесних ушкоджень внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань міста Дебальцеве Донецької області та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя позивача не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку.

Щодо виконання державою позитивного процесуального обов`язку з гарантування права на життя позивача.

В позовній заяві ОСОБА_1 посилалася на відсутність протягом майже трьох років ефективного незалежного розслідування за фактом отримання нею тілесних ушкоджень внаслідок проведення бойових дій в місті Дебальцеве Донецької області, стверджувала, що Держава Україна належним чином не виконала її позитивний процесуальний обов`язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування цього факту.

Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо.

ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів звимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції(див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься "ефективним", якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі "Пелісьє і Сассі проти Франції" (Pelissier and Sassi v France); § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі "Філіс проти Греції" (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

На виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" суб`єктами боротьби з тероризмом, у межах визначеної законодавством компетенції, вживалися активні заходи з проведення антитерористичної операції, які спрямовані на припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення України, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності та відновлення миру і правопорядку на окремих територіях Донецької та Луганської областей, які тимчасово не підконтрольні владі України. Об`єктивна необхідність і обов`язок держави реагувати на загрозу її суверенітету та незалежності, правам людини та громадянина, протидія таким загрозам на суверенній території держави викликали відповідне реагування з боку державних органів Держави Україна у межах їх компетенції та покладених на них завдань. Таким чином, суб`єктами боротьби з тероризмом вживалися активні заходи з проведення антитерористичної операції, що здійснювалося відповідно до Закону України "Про боротьбу з тероризмом" (638-15) , з дотриманням вимог законодавства України.

Верховий Суд також враховує, що силові дії РФ проти Україна тривають з 20 лютого 2014 року, наслідком такої збройної агресії стала, у тому числі, окупація значної частини державної території України, у зв`язку із зазначеним фактично з причин незалежних від органів досудового розслідування не надається можливим завершити усю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій у рамках досудового розслідування кримінального провадження № 12014050200001173. Крім того, вказане кримінальне провадження об`єднано в одне провадження за єдиним номером № 12014050200001007 за фактом вчинення артилерійського обстрілу міста Дебальцеве Донецької області в результаті якого ушкодження отримали громадяни ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Тобто кримінальне провадження є складним, що також пояснює тривалість досудового розслідування на час звернення позивача до суду з цим позовом.

У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 лише вказала на відсутність ефективного, незалежного розслідування кримінального провадження за фактом заподіяння їй тілесних ушкоджень під час бойових дій в місті Дебальцеве Донецької області, однак не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, не зазначила, які процесуальні дії не вживаються чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування.

Припис пункту 1 частини другої статті 1167 ЦК України передбачає, зокрема, що моральна шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, який її завдав. Тобто у визначених в цій частині випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб`єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов`язку обґрунтувати, а суд - обов`язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача). У цій справі суди не встановили всі елементи складу правопорушення, за вчинення якого вони притягнули Державу Україну до цивільної відповідальності.

Щодо застосованих судами першої та апеляційної інстанцій висновків ЄСПЛ, сформульованих в рішенні у справі "Айдер та інші проти Туреччини", про які позивач зазначала в позовній заяві, Верховний Суд звертає увагу на істотну відмінність цієї справи від справи, яка переглядається. Справа Айдера та інших заявників проти Туреччини не стосувалася захисту права на життя. Вони скаржилися на масштабне руйнування їхніх будівель у населеному пункті. Стверджували, що знищення цього майна становило частину планової операції, яку проводили сили безпеки Туреччини, завдаючи контрудару в місті, яке нібито підтримувало Курдську робітничу партію (§ 10). ЄСПЛ встановив порушення статей 3, 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, оскільки агенти держави-відповідача зруйнували домівки і знищили майно заявників, змусивши їх та їхні сім`ї страждати, залишити місто та налагоджувати нове життя, що становило нелюдське поводження (§ 110-111), особливо значне і невиправдане втручання у право на повагу до приватного та сімейного життя і житла, а також у право на мирне володіння майном (§ 116-121). Натомість справа № 233/338/18 не стосується знищення Державою Україною житла позивача з метою примусити її покинути територію проживання.

Згадана в рішеннях судів попередніх інстанцій справа, яку розглянув ЄСПЛ, "Катан та інші проти Молдови та Росії" також суттєво відрізняється від справи, яка переглядається. У справі "Катан та інші проти Молдови та Росії" заявниками були молдовани, які жили у Придністров`ї та на час подання заяв були учнями трьох молдавськомовних шкіл, а також їхні батьки. Заявники у справі "Катан та інші проти Молдови та Росії" скаржилися за статтею 2 Першого протоколу до Конвенції та статтею 8 Конвенції окремо і в поєднанні зі статтею 14 цієї Конвенції на закриття шкіл з викладанням молдовської мови та переслідування з боку сепаратистської влади "Придністровської Молдавської Республіки", яка змогла зберегти існування, протидіючи молдовським і міжнародним зусиллям вирішити конфлікт та утвердити демократію і верховенство права у регіоні, лише завдяки російській військовій, економічній і політичній підтримці (§ 122). ЄСПЛ вказав, що Молдова виконала її позитивні обов`язки за статтею 2 Першого протоколу до Конвенції, не маючи ефективного контролю над територією "Придністровської Молдавської Республіки" (§ 110, 148), тоді як Росія внаслідок продовжуваної військової, економічної та політичної підтримки "Придністровської Молдавської Республіки", несе відповідальність за Конвенцією за порушення прав заявників на освіту (§ 150).