613/668/20 Про встановлення нікчемності заповіту - 03.07.2024 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 08 вересня 2021 року у складі судді Шалімова Д. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 червня 2023 року у складі колегії суддів: Дряниці Ю. В.,Триголова В. М, Чумак О. В.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: Богодухівська міська рада Харківської області, про встановлення нікчемності заповіту.

Позовна заява обґрунтована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_4, після смерті якого відкрилася спадщина, до складу якої входив будинок АДРЕСА_1 . Спадкоємцями майна ОСОБА_4 є його діти: вона та її брат ОСОБА_5

Вказувала, що за життя батько склав заповіт на її і брата користь, посвідчений Крисинською сільською радою Богодухівського району Харківської області 15 листопада 1996 року, зареєстрований в реєстрі за № 199.

У встановлений законом шестимісячний строк після смерті батька вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, а брат - із заявою про відмову від прийняття спадщини на її користьй дізналася про існування заповіту, складеного від імені ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6, посвідченого 10 жовтня 2008 року секретарем Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області ОСОБА_3, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 648. Також їй стало відомо про складення від імені ОСОБА_4 на користь ОСОБА_7 ( ОСОБА_8 ) заповітів від 27 вересня 2007 року та від 19 червня 2008 року.

У зв`язку з вищевказаними обставинами у 2009 році вона звернулася до суду з позовом про визнання недійсними заповітів від 27 вересня 2007 року, від 19 червня 2008 року, від 10 жовтня 2008 року та визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом після смерті батька.

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 18 квітня 2012 року у справі № 2004/2-14/1 визнано недійсними заповіти від 27 вересня 2007 року та 19 червня 2008 року, посвідчені секретарем Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області. У задоволенні позову в частині визнання недійсним заповіту від 10 жовтня 2008 року, складеного від імені ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та в частині визнання права власності на спадкове майно відмовлено.

Вважала, що заповіт від 10 жовтня 2008 року, складений від імені ОСОБА_4, є нікчемним, оскільки в особи, яка посвідчувала заповіт, були відсутні на це повноваження, а саме не було відповідного рішення виконавчого комітету сільської ради. Крім того, посилалася на невідповідність форми і змісту заповіту вимогам законодавства.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд встановити нікчемність заповіту від 10 жовтня 2008 року, який посвідчений секретарем Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області Габай Л. В., зареєстрований за № 648, а також стягнути на свою користь судові витрати по справі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 08 вересня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.При цьому суд посилався на відповідні висновки Верховного Суду.

Суд погодився з тим, що оспорюваний заповіт від 10 жовтня 2008 року містить ряд технічних помилок, проте, ураховуючи правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 20 травня 2019 року у справі № 522/904/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 725/2412/15-ц, наявність формальних помилок при складанні заповіту, не свідчить про нікчемність заповіту та не спростовує презумпцію правомірності цього правочину, оскільки заповідач не був визнаний судом недієздатним чи обмежено дієздатним, мав право на складання заповіту, заповіт має письмову форму, його зміст був зачитаний уголос, заповіт відповідав волі особи та був зареєстрований у встановленому законом порядку.

Водночас судом встановлено, що оспорюваний заповіт є нікчемним у зв`язку з порушенням вимог щодо його посвідчення, а саме посвідчення заповіту особою, не уповноваженою на вчинення відповідної нотаріальної дії у передбачений законом спосіб.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Полтавського апеляційного суду від 27 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 08 вересня 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині встановлення обставин нікчемності заповіту з підстав посвідчення його не уповноваженою на це особою та зазначив, що за змістом частини четвертої статті 1, пункту 1 частини другої статті 37, пункту 1 частини першої статті 38 Закону України "Про нотаріат", пункту 2 Інструкції "Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України", затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5 (z0256-94) , у редакції, чинній на момент складання заповіту, у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, нотаріальні дії вчиняють посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад, на яких такий обов`язок покладено рішенням виконавчого комітету відповідної ради.

Оскільки суду не надано належних, допустимих та достовірних доказів того, що станом на 10 жовтня 2008 року секретар Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області Габай Л. В. у передбаченому законодавством порядку була уповноважена на вчинення нотаріальних дій відповідним рішенням виконавчого комітету сільської ради, оспорюваний заповіт від 10 жовтня 2008 року не може вважатися таким, що посвідчений у встановленому законом порядку.

Рішення суду першої інстанції переглядалось лише в частині встановлення обставин нікчемності заповіту з підстав посвідчення його не уповноваженою на це особою, в іншій частині рішення суду не було предметом апеляційного перегляду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 08 вересня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 червня 2023 року в частині підтвердження нікчемності заповіту від 10 жовтня 2008 року, посвідченого секретарем Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області Габай Л. В. від імені ОСОБА_4, на ухвалити нове рішення у справі.

Підставами касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17, постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 303/5126/18 тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2023 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу № 613/668/20 із Богодухівського районного суду Харківської області.

У жовтні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції не враховано, що пункт 1 частини другої статті 37 Закону України "Про нотаріат" містить пряму вказівку щодо покладення на посадових осіб виконавчих комітетів сільських рад, у випадку відсутності у такому населеному пункті нотаріусів, повноважень на вчинення нотаріальних дій зокрема, щодо посвідчення заповітів. При цьому посилань на необхідність прийняття виконавчим комітетом рішень про наділення посадової особи такими повноваженнями вказана норма не містить.

Вчинення нотаріальних дій посадовою особою виконавчого комітету сільської ради, якою, в тому числі є його секретар, відноситься до делегованих повноважень, наданих їй в силу прямої норми закону.

В матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили, що на час посвідчення оспорюваного заповіту від 10 жовтня 2008 року повноваження на вчинення нотаріальних дій на території Крисинської сільської ради Богодухівського району були надані будь-якій іншій особі, окрім секретаря сільської ради Габай Л. В., тому відсутні підстави вважати, що остання не була уповноважена на вчинення відповідних нотаріальних дій.

Окрім цього, за усталеною практикою ЄСПЛ, особа не може відповідати за можливі помилки представників органів влади під час виконання ними своїх обов`язків в процесі забезпечення їх законних прав та інтересів. Скасування заповіту внаслідок допущеної неістотної помилки представником влади буде означати необґрунтоване (свавільне) втручання в права та інтереси як заповідача ОСОБА_4 так і ОСОБА_9, як вигодонабувача за заповітом. Виправлення помилки є неможливим внаслідок смерті заповідача, а скасування заповіту із формальних підстав означатиме нехтування останньою волею покійного ОСОБА_4, що є неприпустимим. При цьому позивачем не доведено існування таких обставин, які б свідчили про нікчемність заповіту з підстав дійсного волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження своїм майном.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_10, у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах; судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Просила касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_4 є батьком позивачки ОСОБА_1 .

10 жовтня 2008 року ОСОБА_4 склав заповіт, за яким на випадок своєї смерті все своє майно, де б таке не було та з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що буде йому належати та на що він за законом буде мати право, в тому числі належний йому житловий будинок АДРЕСА_1 з надвірними спорудами, заповів ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Оскільки заповідач хворий (переніс інсульт), вказаний заповіт складено і посвідчено в домоволодінні заповідача за адресою: АДРЕСА_1 о 13-45 год., у двох примірниках, один з яких залишається на зберіганні у справах виконавчого комітету Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області, а другий - у заповідача.

Заповіт прочитаний секретарем сільської ради вголос, посвідчено в присутності свідків: ОСОБА_12, 1985 року народження, ОСОБА_13, 1939 року народження.

Оскільки ОСОБА_4 у зв`язку з хворобою не володіє правою рукою та не може сам підписати цей документ, заповіт прочитаний вголос, за особистим проханням заповідача підписаний ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Заповіт посвідчено секретарем Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області ОСОБА_3, зареєстровано в реєстрі за № 648. Особу заповідача встановлено, дієздатність перевірено. Особу ОСОБА_14 встановлено, справжність її підпису перевірено.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на майно: житловий будинок АДРЕСА_1, належний заповідачу на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 28 лютого 2008 року.

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 18 квітня 2012 року у справі № 2004/2-14/1 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_11, третя особа: Крисинська сільська рада Богодухівського району Харківської області, про визнання недійсними заповітів та визнання права власності в порядку спадкування за законом задоволено частково; визнано недійсними заповіти від 27 вересня 2007 року та 19 червня 2008 року, посвідчені секретарем Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області. У задоволенні позову в частині визнання недійсним заповіту від 10 жовтня 2008 року, складеного від імені ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та в частині визнання права власності на спадкове майно відмовлено (а. с. 34-37, т. 1)

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 25 червня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 18 квітня 2012 року скасовано в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсним заповіту від 10 жовтня 2008 року, складеного від імені ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано недійсним заповіт від 10 жовтня 2008 року, складений від імені ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, в іншій частині рішення суду залишено без змін (а. с. 38-40, т. 1).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2012 року рішення апеляційного суду Харківської області від 25 червня 2012 року скасовано, залишено в силі рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 18 квітня 2012 року (а. с. 41-43, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають не в повній мірі.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Спірні правовідносини стосуються захисту спадкових прав позивачки, як спадкоємиці за законом, пов`язаних із наявністю заповіту, складеного на ім`я відповідачки, посвідченого у 2008 році секретарем Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області Габай Л. В.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Обґрунтовуючи наявність підстав для встановлення нікчемності заповіту ОСОБА_4, посвідченого 10 жовтня 2008 року секретарем Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області Габай Л. В., зареєстрованого у реєстрі за № 648, позивачка посилалась на положення частини першої статті 1257 ЦК України щодо порушення вимог при посвідченні заповіту, а саме: відсутність відповідного рішення виконавчого комітету сільської ради на уповноваження особи на вчинення нотаріальних дій.

За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України)

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України (435-15) свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236- 1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України (435-15) щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України (435-15) , зокрема у статтях 1247- 1249, 1253 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 466/9242/21.

Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Кваліфікація заповіту як нікчемного з мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України (435-15) , по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку з його смертю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17, постанова Верховного Суду від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20).

Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє (частина четверта статті 207 ЦК України).

Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Згідно зі статтею 1253 ЦК України на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом; 3) члени сім`ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України).

Нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної ради покладено вчинення цих дій (пункт 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5 (z0256-94) , у редакції, чинній на момент посвідчення оспорюваного заповіту).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17, на яку послалася заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства. При цьому вивчення змісту спірного заповіту та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту. Правове регулювання порядку посвідчення нотаріусом правочинів лежить поза сферою ЦК України (435-15) і не є матеріальним правом. Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право - встановлювати підстави нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для його нікчемності матеріальне право не містить.

У справі, що переглядається, суди, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, встановили, разом з тим, нікчемність заповіту, вчиненого 10 жовтня 2008 року, посвідченого секретарем Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області Габай Л. В., з підстав порушення вимог щодо його посвідчення, а саме: посвідчення заповіту особою, не уповноваженою на вчинення відповідної нотаріальної дії у передбачений законом спосіб.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 підкреслив, що: 1) свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання; 2) на рівні Конституції України (254к/96-ВР) та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту; 3) законодавець у ЦК України (435-15) не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.

Суди попередніх інстанцій на зазначене уваги не звернули, не врахували необхідність дотримання принципу свободи заповіту, обов`язковості виконання волі заповідача та за відсутності встановлених дефектів волі та волевиявлення ОСОБА_4 при складанні і посвідченні заповіту від 10 жовтня 2008 року, дійшли помилкового висновку про його нікчемність з підстав посвідчення посадовою особою органу місцевого самоврядування, яка не була уповноважена на вчинення нотаріальних дій.

Судами залишено поза увагою, що законодавець у ЦК України (435-15) не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого посадовою особою органу місцевого самоврядування, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на відповідну посадову особу повноважень з вчинення нотаріальних дій.

При цьому суди попередніх інстанцій не встановили дефекту волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту від 10 жовтня 2008 року, і це не оспорювалося позивачем у межах розгляду справи, що переглядається в касаційному порядку. Посвідчення такого заповіту секретарем Крисинської сільської ради Богодухівського району Харківської області ОСОБА_3 за відсутності відповідного рішення виконавчого комітету сільської ради на уповноваження цієї особи на вчинення нотаріальних дій не свідчить про наявність дефектів форми заповіту, а отже не є підставою для висновку про нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України.

Водночас Верховний Суд звертає увагу на таке.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

У ЦК України (435-15) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Натомість, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним" (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).

Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див.: пункти 53-54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69-70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)).

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Суди попередніх інстанцій врахували, що визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права, чи інтересу. Як наслідок обґрунтовано відмовили в задоволенні позову ОСОБА_1 про встановлення нікчемності заповіту з цієї підстави.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильного висновку про відмову у задоволенні позову, проте дійшли помилкового висновку про нікчемність оспорюваного заповіту з підстав посвідчення його посадовою особою органу місцевого самоврядування, яка не була уповноважена на вчинення нотаріальних дій.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.