201/7705/19 Про визнання недійсним договору оренди житлового приміщення (будівлі) - 13.07.2022 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року, постановлене суддею Дубіжанською Т. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у липні 2019 року звернулася до суду з позовом, у подальшому уточненим, до ОСОБА_2, Приватного підприємства "Декор"

(далі - ПП "Декор") про визнання недійсним договору оренди житлового приміщення (будівлі) від 03 січня 2017 року, укладеного між відповідачами, зобов`язання ПП "Декор" звільнити приміщення та стягнення суми одержаної орендної плати.

Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що їй та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить по 50/100 часток вбудовано-прибудованого приміщення магазину АДРЕСА_1 . Приміщення магазину відповідно до часток співвласників в натурі не виділено. ОСОБА_2 та ПП "Декор" 03 січня 2017 року уклали договір оренди нежитлового приміщення, що знаходиться у АДРЕСА_2, загальною площею 50, 00 кв. м, на строк з 03 січня 2017 року до 31 грудня 2019 року.

Позивач стверджувала, що зазначений договір укладено без її участі та без урахування її законних інтересів як співвласника будівлі, у зв`язку з чим договір підлягає визнанню недійсним, а з ОСОБА_2 підлягає стягненню на її користь 1/2 частина отриманих коштів за договором оренди відповідно до статті 359 ЦК України. Також через незаконне користування ПП "Декор" майном, співвласником якого є позивач, ОСОБА_1 просила суд зобов`язати ПП "Декор" звільнити зазначене приміщення.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову у зв`язку з його недоведеністю та безпідставністю.

Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням від 23 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновків, що з урахуванням наявності договорів від 01 лютого 2015 року та 15 листопада 2015 року, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як співвласниками, якими сторони врегулювали порядок використання ОСОБА_2 майна за адресою: АДРЕСА_2, та умови яких ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично виконувалися, немає предмета спору в частині порушення прав позивача на спільне розпоряджання та користування майном як співвласника, оскільки суд встановив та позивач не спростувала факт досягнення співвласниками домовленості щодо користування спільним майном до укладення ОСОБА_2 та ПП "Декор" спірного договору оренди.

У зв`язку з наведеним суди вважали, що співвласники також врегулювали питання розподілу доходів від використання спільного майна, передбачене статтею 359 ЦК України, у зв`язку з чим немає правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 1/2 частини коштів, отриманих від передання майна в оренду. Також суди встановили, що позивач за домовленістю отримувала грошові кошти за користування ОСОБА_2 згаданим приміщенням у кратно більшому розмірі ніж було отримано ОСОБА_2 за умовами спірного договору оренди.

Суд врахував той факт, що на час судового розгляду та постановлення рішення у справі оспорюваний договір оренди від 03 січня 2017 року припинив свою дію 31 грудня 2019 року, відомостей щодо продовження його дії чи укладення нового договору матеріали справи не містять. Позивач жодними доказами не довела факт існування перешкод у користуванні її часткою майна, створюваних відповідачами, чи продовження користування приміщенням ОСОБА_2 після спливу строку дії договору.

Апеляційний суд додатково зазначив, що не бере до уваги доводи ОСОБА_1 про те, що розписки були складені за інших обставин, ніж зазначає ОСОБА_2, та жодним чином не стосуються справи. ОСОБА_2 до суду першої інстанції надав розписки ОСОБА_1, за змістом яких у період дії цього договору позивач отримувала від ОСОБА_2 обумовлену згідно з пунктом 1.3 договору суму винагороди.

Оскільки оригінали розписок знаходяться на експертизі, яка проводиться в іншій справі, ОСОБА_2 не мав змоги надати їх для огляду. Відповідно до тексту цих розписок ОСОБА_1 отримувала кошти за сумісне використання торговельних площ за адресами: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 .

Тож апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що докази отримання позивачем грошових коштів за розписками підтверджують існування між сторонами домовленості про порядок використання спільного майна та дійсність договору про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 05 серпня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, просить скасувати рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 червня 2021 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини на підставі недопустимих доказів.

Заявник стверджує, що ОСОБА_2 грубо порушив встановлений судом строк для надання відзиву на позовну заяву та доказів на підтвердження своєї правової позиції у справі, направивши їх 11 листопада 2019 року замість граничного строку до 16 жовтня 2019 року. Відповідач не надав до суду клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку на подання заяви, не повідомляв про поважність причин неподання відзиву у встановлений судом строк.

Також ОСОБА_2 не надав до суду доказів направлення позивачеві та ПП "Декор" копії доказів, поданих до суду 26 жовтня 2020 року, чим порушив вимоги частини дев`ятої статті 83 ЦПК України. При цьому варто враховувати, що такі докази відповідач за правилами частини третьої статті 83 ЦПК України мав подати разом з відзивом на позовну заяву.

Докази, подані ОСОБА_2, не засвідчені належним чином, їх оригінали не надані до суду для огляду, а тому такі докази не відповідають вимогам для письмових доказів, встановленим статтею 95 ЦПК України.

Внаслідок ненадання належної правової оцінки допустимості наданих відповідачем доказів, суд апеляційної інстанції помилково встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як співвласниками майна до укладення спірного договору оренди було врегульовано порядок використання ОСОБА_2 майна за адресою: АДРЕСА_2 .

Заявник стверджує, що не укладала договір про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року, а умовами договору від 01 лютого 2015 року не передбачено, що співвласники майна дійшли домовленості про передачу в оренду третім особам спільного майна. Оригінал договору від 15 листопада 2015 року ОСОБА_2 усупереч правилам частини шостої статті 95 ЦПК України, незважаючи на клопотання позивача, до суду не надав.

Наведеним обставинам суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки, безпідставно прийняли копії документів як докази.

Щодо розписок, то заявник стверджує, що вони складені за інших обставин, ніж стверджував ОСОБА_2, та не пов`язані з договором про порядок користування майном від 15 листопада 2015 року.

На підтвердження зазначених доводів заявник послалася на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 11 липня 2018 року у справі № 904/8549/17, від 14 квітня 2021 року у справі № 520/17947/18 (провадження № 61-15707св19).

Щодо вимог про зобов`язання повернути спірне приміщення, то заявник стверджує, що суди не врахували, що у матеріалах справи немає доказів про повернення такого майна його власникам після закінчення договору оренди.

В частині оскарження рішень судів про відмову у визнанні договору недійсним заявник зазначила, що висновки судів суперечать правовій позиції, сформованій Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18), про те, що закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову не перешкоджає поданню позову про його недійсність.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у серпні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відповідач зазначив, що заявник пропустила строк на касаційне оскарження судових рішень внаслідок свідомої власної бездіяльності. По суті спору ОСОБА_2 зазначив, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на відзиві та доказах, доданих до нього, а подання доказів 26 жовтня 2020 року зумовлено виникненням нових обставин під час розгляду справи судом.

ОСОБА_1 у вересні 2021 року подала відповідь на відзив на касаційну скаргу, а також заяву з процесуальних питань щодо повноважень адвоката Трахт О. В. на представництво інтересів ОСОБА_2 у Верховному Суді, стверджуючи, що адвокат не надала доказів на підтвердження існування у неї відповідних повноважень.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 11 серпня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційнепровадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, а ухвалою від 04 липня 2022 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд в межах доводів та вимог касаційної скарги перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить по 50/100 часток вбудовано-прибудованого приміщення магазину АДРЕСА_1,

загальною площею 996, 8 кв. м, яке належить сторонам на підставі договору про поділ нерухомого майна подружжя від 12 лютого 2015 року та договорів купівлі-продажу від 11 листопада 2015 року і 13 листопада 2015 року. Зазначене нежитлове приміщення відповідно до часток співвласників в натурі не виділено.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 01 лютого 2015 року уклали договір про порядок використання майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Умовами цього договору сторони передбачили безоплатне використання ОСОБА_2 приміщення, площею 328, 94 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, для здійснення підприємницької діяльності до 31 грудня 2017 року.

Також суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали письмовий договір про порядок використання майна від 15 листопада 2015 року, предметом якого було регулювання сторонами відносин щодо використання майна.

Відповідно до пункту 1.1 договору від 15 листопада 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 дійшли згоди, що об`єкт нерухомості - приміщення, загальною площею 996, 8 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, та об`єкт нерухомості - приміщення, загальною площею 663, 8 кв. м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, які належать сторонам на підставі договору про поділ нерухомого майна подружжя від 12 лютого 2015 року та договорів купівлі-продажу від 11 листопада 2015 року і 13 листопада 2015 року, використовуються ОСОБА_2 для здійснення його підприємницької діяльності та ведення бізнесу.

У пункті 1.3 договору від 15 листопада 2015 року сторони дійшли згоди про те, що ОСОБА_2 веде підприємницьку діяльність за об`єктами, зазначеними у пунктах 1.1 та 1.2 договору самостійно, без участі ОСОБА_1, у зв`язку з чим ОСОБА_1 щомісячно отримує від ОСОБА_2 суму, яка еквівалентна 5 000, 00 дол. США, як винагороду, про що сторони укладають розписки про отримання грошових коштів.

Підпунктом 2.1.1 сторони встановили, що ОСОБА_1 зобов`язується не перешкоджати будь-якими способами ОСОБА_2 здійснювати своє право на використання приміщень в підприємницькій діяльності та ведення бізнесу.

Суди встановили, що договори від 01 лютого 2015 року та від 15 листопада 2015 року відповідно до презумпції правомірності правочину, встановленій у статті 204 ЦК України, відповідають загальним вимогам до їх форми, встановленим Законом, в судовому порядку не оскаржувалися та не були визнані судом недійсними.

ОСОБА_2 надав до суду розписки ОСОБА_1, за якими в період дії цього договору позивач отримувала від ОСОБА_2 обумовлену згідно з пунктом 1.3. договору від 15 листопада 2015 року суму винагороди, а саме: розписка станом на 31 серпня 2017 року за графіком на загальну суму 45 000, 00 дол. США; розписка від 23 січня 2019 року за жовтень-грудень 2018 року в розмірі 20 000, 00 дол. США; розписка від 01 лютого 2019 року за січень 2019 року у розмірі 5 000, 00 дол. США; розписка від 04 березня 2019 року за лютий 2019 року у розмірі 5 000, 00 дол. США; розписка від 01 квітня 2019 року за березень 2019 року у розмірі 5 000, 00 дол. США; розписка від 07 травня 2019 року за квітень 2019 року у розмірі 5 000, 00 дол. США. Загальна сума, яка передана за розписками ОСОБА_1, складає 85 000, 00 дол. США.

03 січня 2017 року ОСОБА_2 та ПП "Декор" уклали договір оренди нежитлового приміщення, що знаходиться у АДРЕСА_2, загальною площею 50, 00 кв. м, на строк з 03 січня 2017 року до 31 грудня 2019 року.

Оскаржуваний договір оренди від 03 січня 2017 року припинив свою дію 31 грудня 2019 року, відомостей про продовження його дії чи укладення нового договору матеріали справи не містять.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, укладеного між ОСОБА_2 та ПП "Декор", стверджувала, що цей договір порушує її права та законні інтереси як співвласника цього майна, оскільки вона не надавала згоду на укладення такого правочину іншим із співвласників майна.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

У постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-951цс16 Верховний Суд України зазначив, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (частини перша-третя статті 319 ЦК України).

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (частина перша статті 358 ЦК України).

Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 359 ЦК України).

Отже, співвласники майна користуються та розпоряджаються своєю власністю за спільною згодою, так само і доходи від використання майна розподіляються між ними.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій вважали встановленими обставинами, що ОСОБА_1 надавала згоду на передачу спільного майна в оренду, отримувала грошові кошти за передачу майна в оренду, а також, що за закінченням строку дії договору їй не чиняться перешкоди у користуванні її власністю.

Щодо допустимості доказів, на підставі яких суди встановили обставини справи

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що заявник оскаржує судові рішення з підстав порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зокрема встановлення обставин на підставі недопустимих доказів, оскільки вони подані до суду з порушенням норм процесуального закону.

Верховний Суд врахував, що ухвалою від 09 серпня 2019 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська відкрив провадження у справі, призначив підготовче засідання на 11 листопада 2019 року.

Відкриваючи провадження у справі, суд першої інстанції роз`яснив та запропонував відповідачам подати протягом п`ятнадцяти днів із дня вручення ухвали відзив на позов та докази на підтвердження обставин, на яких ґрунтуються заперечення, однак не пізніше ніж до 11 листопада 2019 року.

Копія ухвали про відкриття провадження у справі разом з копією позовної заяви вручена ОСОБА_2 01 жовтня 2019 року (том 1, а. с. 31), а отже, строк на подання відзиву розпочав перебіг саме з цього дня та сплинув 16 жовтня 2019 року.

Відповідно до матеріалів справи відзив разом із доказами на обґрунтування заперечень проти позову ОСОБА_2 надав до суду засобами поштового зв`язку 11 листопада 2015 року. Відповідач не просив поновити строк на подання відзиву та доказів.

Відповідно до частин сьомої та восьмої статті 178 ЦПК України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до правил частин першої, третьої-п`ятої, восьмої, дев`ятої статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Оскаржені судові рішення не містять висновків про поновлення строку на подання відзиву та доказів відповідачем до суду, також не містять мотивів відхилення заперечень позивача щодо прийняття та врахування відзиву та доказів, наданих ОСОБА_2, під час розгляду справи по суті.

Так само оскаржувані судові рішення не містять висновків про поважність причин неподання ОСОБА_2 таких доказів, як договір від 15 листопада 2015 року, розписки від 02 червня 2015 року, 31 серпня 2017 року, 01 лютого 2019 року, 04 березня 2019 року, 01 квітня 2019 року, 07 травня 2019 року, надані до суду лише 26 жовтня 2020 року, а також висновки про підстави відхилення заперечень позивача, яка стверджувала про пропуск строку подання доказів, а також про те, що докази, надані позивачем у копіях без засвідчення належним чином, викликають у неї сумніви, а тому є потреба в огляді оригіналів цих доказів.

За правилами частини другої статті 95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення (частина п`ята статті 95 ЦПК України).

Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина шоста статті 95 ЦПК України).

Заявник у судах першої та апеляційної інстанцій зазначала про існування обґрунтованих сумнівів щодо достовірності письмових доказів, зокрема і договору від 15 листопада 2015 року, відповідно до умов якого вона надала згоду на передачу майна в оренду. ОСОБА_1, заперечуючи проти доказів, наданих позивачем у копіях, звертала увагу судів першої та апеляційної інстанцій, що вони не засвідчені належним чином.

Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 520/17947/18 (провадження № 61-15707св19) зазначив, що: "суд першої інстанції зробив правильний висновок, що надані позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог докази не є допустимими, тому відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, УДАБК Одеської міської ради за їх недоведеністю.

Натомість апеляційний суд не спростував висновок суду першої інстанції про те, що надані позивачем копії документів не засвідчені у встановленому порядку; зробив помилковий висновок, що такі копії документів є допустимими, оскільки інші сторони не заявили про їх недостовірність; не врахував, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях".

У постанові від 11 липня 2018 року у справі № 904/8549/17 Верховний Суд зазначив про таке:

"Письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду (стаття 36 ГПК України).

Порядок засвідчення копій документів визначений пунктом 5.27 Національного стандарту України, затвердженого Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики № 55 від 07.04.2003 "ДСТУ 4163-2003", відповідно до якого відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів "Згідно з оригіналом", назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії.

Всупереч зазначеним вимогам законодавства, місцевий господарський суд прийняв рішення за відсутності в матеріалах справи саме належним чином засвідчених письмових доказів, якими обґрунтовує свій позов Прокурор.

Обґрунтування суду апеляційної інстанції щодо прийняття до справи таких документів в тому вигляді, в якому їх надано Прокурором, колегія суддів не може прийняти, оскільки такі документи не є допустимими доказами. Так, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому, питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Тож, зважаючи на наведене, колегія суддів вважає, що судами вирішено спір за належними, проте недопустимими доказами у справі, наданих прокурором в обґрунтування позовних вимог".

Незважаючи на доводи заперечень ОСОБА_1 про те, що вона не укладала договір від 15 листопада 2015 року, надані відповідачем докази є недопустимими, оскільки не засвідчені належним чином, відповідач не надав оригінали для огляду, а також, не розглянувши заяву про неврахування зазначених копій, поданих з порушенням процесуальних строків і без належного оформлення, суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної правової оцінки допустимості копій цих доказів, водночас обґрунтувавши оскаржувані судові рішення цими доказами.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій не вирішивши питання про допустимість доказів, наданих відповідачем на обґрунтування заперечень проти позову, огляд оригіналів доказів у судовому засіданні, враховуючи наявність об`єктивних сумнівів у достовірності таких письмових доказів у позивача, про що вона неодноразово наголошувала під час розгляду справи, допустили порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Щодо оцінки судами доказів, наданих позивачем на спростування позиції відповідача у справі

У постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18 (провадження

№ 61-4970св21) Верховний Суд зробив висновок про те, що формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

У постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 910/14452/20 зазначено, що Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Тож, суд не може вважати доведеними обставини, про які стверджує сторона, якщо вони не підтверджені належними та допустимими доказами.

Суди не надали оцінки наданим висновкам експертів, доданим до заперечень позивача на відзив та додатковим поясненням відповідача, відповідно до яких технічні зображення шостого аркуша договору від 15 листопада 2015 року та третього аркуша договору від 01 лютого 2015 року мають єдине джерело походження - отримані з одного оригіналу документа або з його технічних зображень.

Такі докази заявник надала на спростування доводів відповідача про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір від 15 листопада 2015 року (оригінал якого відповідач не надав), відповідно до умов якого позивач надала згоду на передачу спільного майна в оренду третім особам.

Щодо можливості визнання недійсним договору, строк дії якого закінчився

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсним договору, суди першої та апеляційної інстанцій помилково вважали, що закінчення дії договору позбавляє можливості визнанти його недійсним.

У таких висновках суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що Велика Палата Верховного Суду у пункті 55 постанови від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження 12-122гс18) зазначила, що "оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову".

За таких обставин під час нового розгляду справи судам першої та апеляційної інстанції потрібно по суті розглянути вимоги позивача про визнання договору недійсним, незважаючи на закінчення строку його дії.

При цьому суди першої та апеляційної інстанцій мають встановити обставини, чи повернуло ПП "Декор" нерухоме майно, отримане в оренду, його власникам.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Підсумовуючи, Верховний Суд наголошує на тому, що мотиви, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, зокрема невідповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 липня 2018 року у справі № 904/8549/17, від 14 квітня 2021 року у справі № 520/17947/18,від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, підтвердилися, оскільки за результатами перегляду справи у касаційному порядку встановлено, що під час постановлення оскаржуваних судових рішень суди першої та апеляційної інстанцій, усупереч положенням частини четвертої статті 263 ЦПК України, не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права, зокрема про допустимість доказів, а також норм матеріального права щодо оцінки недійсності правочину, строк дії якого закінчився.

Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінку запереченням ОСОБА_1 щодо врахування відзиву та доказів, наданих ОСОБА_2 на обґрунтування позиції у справі, не оглянули оригінали доказів, зокрема, договори від 15 листопада 2015 року та від 01 лютого 2015 року, враховуючи наявність сумнівів у сторони позивача у цих доказах, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому такі порушення є достатньою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки недоліки, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, не можуть бути усунуті під час касаційного перегляду справи.

Доводи відзиву на касаційну скаргу про те, що заявник пропустила строк на касаційне оскарження судових рішень внаслідок свідомої власної бездіяльності Верховний Суд відхиляє, оскільки, поновлюючи строк на касаційне оскарження постанови апеляційного суду та відкриваючи касаційне провадження у справі, суд касаційної інстанції надав оцінку поважності причин пропуску строку звернення заявника до суду із касаційною скаргою.

Також не підлягають врахуванню доводи заявника про те, що адвокат Трахт О. В. не мала повноважень на подання відзиву на касаційну скаргу від імені ОСОБА_2, оскільки у матеріалах справи немає ордера на представництво інтересів ОСОБА_2 адвокатом у Верховному Суді.

Верховний Суд врахував, що відповідно до частини четвертої статті 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" (5076-17) .

За правилами частини першої статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Отже, правилами зазначеної статті визначено, що повноваження адвоката як представника сторони у справі може бути підтверджено як ордером, так і договором про надання правової допомоги.

Враховуючи, що у матеріалах справи є договір, укладений між ОСОБА_2 та адвокатом Трахт О. В., від 27 серпня 2020 року про надання правничої допомоги, відповідно до якого клієнт делегує адвокатові права представляти інтереси клієнта, складати процесуальні документи, подавати їх до судів України всіх рівнів та всіх юрисдикцій, заявник не довела, що у адвоката не було повноважень на подання відзиву на касаційну скаргу, то помилковими є доводи заявника, що відзив подано неповноважною особою.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи судові першої інстанції належить з`ясувати поважність причин пропуску строку на подання відповідачем відзиву та доказів на підтвердження своєї правової позиції у справі, встановити на підставі належних та допустимих доказів, чи укладали ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір від 15 листопада 2015 року, відповідно до якого, за наполяганням відповідача, позивач надала згоду на передачу спільного майна в оренду, розглянути клопотання заявника про огляд оригіналів доказів, зокрема, договору від 15 листопада 2015 року, розписок тощо, а у разі неможливості огляду оригіналів доказів суд має встановити причини неможливості подання доказів в оригіналах до суду.

Отже, під час нового розгляду справи судам належить урахувати зазначене у цій постанові суду касаційної інстанції, надати оцінку наданим сторонами справи доказам та відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин на підставі належних та допустимих доказів і вимог закону.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

За правилом пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

За правилами частин четвертої та п`ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.