201/11110/17 Про відшкодування матеріальної та моральної шкоди - 13.07.2022 Прийняття

Постанова

Іменем України

13 липня 2022 року

м. Київ

справа № 201/11110/17

провадження № 61-6072св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - держава Україна в особі Міністерства юстиції України,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Державна казначейська служба України, Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Петешенкової М. Ю., та касаційні скарги Міністерства юстиції України, Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року у складі судді Федоріщева С. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, надалі уточненим, до держави Україна в особі Міністерства юстиції України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Державна казначейська служба України, Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України,про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

На обґрунтування позову посилався на таке.

29 липня 2009 року він звернувся до Управління Служби безпеки України в Дніпропетровській області (далі - Управління СБУ, СБУ) із заявою про порушення кримінальної справи щодо організованої групи представників влади, яка 23 липня того ж року здійснила низку злочинів, кваліфікованих ним як захоплення влади (стаття 109 Кримінального кодексу України (далі - КК України (2341-14) )).

Управління СБУ передбачених законом обов`язків щодо цієї заяви не виконало, внаслідок чого він звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зі скаргою на бездіяльність Управління СБУ, яку не розглянуто.

Обставини захоплення влади та інших злочинів, здійснених представниками влади проти нього, встановлені численними остаточними рішеннями судів, у тому числі включно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 26 лютого 2015 року у справі "Заїченко проти України № 2".

Зміна основ функціонування органів влади, порушення прав людини надалі були здійснені тими ж первинними співучасниками захоплення влади із залученням нових, супроводжувалися побічними злочинами проти держави, правосуддя, особистих і майнових прав людини, найпоширенішими серед яких були внесення в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей, зловживання владою та постановлення завідомо неправосудних судових рішень.

Також йому завдано майнової шкоди, яка полягає у неповерненні грошей, викрадених у позивача у 2009 році під час незаконного позбавлення волі (встановлено бездіяльність рішенням ЄСПЛ від 26 лютого 2015 року) у розмірі 10 000 дол. США та 3 500 грн, що встановлено у кримінальній справі, збільшеному відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) на інфляційні втрати та три відсотки річних, тобто 12,667,70 дол. США та 10,000 грн.

З урахуванням змісту уточненої позовної заяви ОСОБА_1, змісту доданих до неї документів твердження позивача зводилися до викладу таких обставин.

23 липня 2009 року він був затриманий у приміщенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду співробітниками підрозділу "Грифон" МВС України, щодо нього секретар цього суду склав протокол про адміністративне правопорушення за статтею 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП (80731-10) ) за прояв неповаги до суду - подачу до суду письмових документів, що містили образливі висловлювання на адресу суду.

Після складення протоколу ОСОБА_1 було передано співробітникам Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області, які надягли на нього наручники та посадили до мікроавтобуса.

Постановою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2012 року у справі № 4-1400/11, ухваленою за результатом розгляду скарги позивача на порушення щодо нього статті 29 Конституції України, зазначені та інші дії співробітників міліції та судів були визнані незаконними.

Також у день його затримання постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 3-1754/09 (що надалі була перереєстрована у № 3-0003/2010) призначена стаціонарна судово-психіатрична експертиза позивача, виконання цієї постанови суд доручив Красногвардійському райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області.

Після оголошення постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2009 року у справі № 3-1754/09 позивач був знов затриманий у Красногвардійському райвідділі ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області, де його утримували приблизно 3 години.

Постановою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2017 року у справі № 203/4555/17 це затримання було визнано незаконним.

Того ж дня, 23 липня 2009 року, позивач був доправлений міліцією до КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня", де був примусово госпіталізований.

24 липня 2009 року після огляду психіатрами позивач був звільнений з діагнозом "на час огляду психотичні розлади відсутні".

29 липня 2009 року він подав до Управління СБУ у Дніпропетровській області заяву про порушення кримінальної справи за статтею 109 КК України, в якій на підставі власної правової оцінки зазначеної діяльності працівників судів, прокуратури, міліції та психіатрів кваліфікував цю діяльність "захопленням влади організованою групою суддів і прокурорів"

Листом від 04 серпня 2009 року № 55/3/5948 Управління СБУ у Дніпропетровській області повідомило позивача про підвідомчість перевірки фактів, викладених у його заяві від 29 липня 2009 року про порушення кримінальної справи за статтею 109 КК України, органам судового самоуправління.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2009 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 23 липня 2009 року повернуто із посиланням на відсутність в КУпАП (80731-10) постанов про призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи.

14 вересня 2009 року позивач був затриманий міліцією та знов доправлений до КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня" ніби для виконання постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2009 року в справі № 3-1754/09, де його було примусово госпіталізовано і утримували до 08 жовтня 2009 року.

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2017 року у справі № 201/14962/17 затримання позивача міліцією 14 вересня 2009 року було визнано незаконним.

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 лютого 2018 року (у подальшому виправлено на 14 лютого 2018 року) у справі № 201/819/18 встановлений факт, що безперервне затримання позивача з 14 вересня до 08 жовтня 2009 року при провадженні справи Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська № 3-1754/09 у 200 разів перевищувало максимальний для адміністративного затримання строк.

08 жовтня 2009 року комісія експертів КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня" склала документ під назвою "Акт № 36 судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 від 8 жовтня 2009 року", у висновках якого зазначила неможливість відповісти на питання постанови про призначення цієї експертизи та рекомендувала проведення повторної експертизи (а. с. 43-46 справи № 3-0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). Того ж дня позивач був звільнений з КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня".

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2017 року у справі № 201/16263/17 визнано, що зазначений документ не є актом експертизи (висновком експерта) у розумінні законодавства України (відомості з ЄДРСР).

У період з дня першого звільнення позивача 24 липня 2009 року до дати закінчення експертизи щодо позивача КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня" неодноразово вимагала у Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська різноманітну особисту інформацію про позивача, ці вимоги суд переправляв до міліції, яка збирала такі відомості.

Листом від 06 листопада 2009 року КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня" відмовила позивачу в наданні копії акта експертизи від 08 жовтня 2009 року.

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня 2011 року у справі № 2-а-3393/11 така відмова була визнана незаконною (відомості з ЄДРСР).

Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2009 року на підставі акта від 08 жовтня 2009 року № 36 була призначена повторна стаціонарна судово-психіатрична експертиза позивача.

Постановою слідчого Жовтневого РВ ДМУ ГУ МВС України у Дніпропетровській області від 16 грудня 2009 року порушено кримінальну справу № 63092362 за фактом крадіжки в квартирі позивача під час позбавлення його свободи 3 500,00 грн та 10 000,00 дол. США. Постановою того ж слідчого від 28 грудня 2009 року позивача визнано потерпілим у цій кримінальній справі.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2009 року відмовлено позивачу у розгляді апеляції на постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2009 року.

Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 січня 2010 року призначена повторна амбулаторна судово-психіатрична експертиза позивача, яку суд доручив провести КЗ "Запорізька обласна психіатрична лікарня".

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2010 року відмовлено позивачу у розгляді апеляції на постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 січня 2010 року.

29 липня 2010 року позивач був затриманий невідомими особами в цивільному одязі з посвідченнями, схожими на посвідчення працівників міліції, та доправлений ними до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, де ДІМ Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області склав щодо позивача протокол про адміністративне правопорушення за статтею 185-3 КУпАП - прояв неповаги до суду.

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2011 року у справі № 4-1453/11 затримання позивача 29 липня 2010 року визнано незаконним.

Того ж дня суддя Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, розглянувши у судовому засіданні зазначений вище про адміністративне правопорушення за статтею 185-3 КУпАП, ухвалив у справі № 3-1720/10 постанову про адміністративний арешт позивача строком на 15 діб. Після оголошення цієї постанови позивач був доставлений до місця відбування адміністративного арешту.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2012 року у справі № 2-4709/12 встановлений факт незаконності відсутності розгляду цим судом заяв позивача про негайне звільнення.

03 серпня 2010 року позивач був вивезений міліцією з місця відбування адміністративного арешту та доставлений до КЗ "Запорізька обласна психіатрична лікарня" для виконання постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 січня 2010 року про його амбулаторну судово-психіатричну експертизу. Після цього позивач був доставлений до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, де постановою від 03 серпня 2010 року був звільнений від відбування адміністративного арешту. Однак після оголошення цієї постанови позивач не був негайно звільнений, міліція знов примусово доставила позивача до спецприймальника для адмінзаарештованих ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровські області. Протримавши деякий час, час позивача звільнили 03 серпня 2010 року.

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2018 року у справі № 201/159/18 затримання позивача 03 серпня 2010 року після оголошення постанови суду про звільнення та попереднє переміщення до КЗ "Запорізька обласна психіатрична лікарня" визнано незаконним.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2018 року у справі № 201/1295/18 встановлений факт негативних наслідків для позивача від позбавлення його свободи 03 серпня 2010 року після оголошення постанови суду про звільнення та попереднє переміщення зі спецприймальника для адмінзаарештованих до КЗ "Запорізька обласна психіатрична лікарня".

Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 серпня 2010 року справа № 3-1754/09 (3-0003/2010) була закрита.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2017 року у справі № 201/14202/17 встановлено, що справа № 3-1754/09

(3-0003/2010) є закритою, але не завершеною в частині усунення негативних для позивача наслідків.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2010 року у справі № 3-1720/10 скасовані постанови суду першої інстанції від 29 липня 2010 року про арешт позивача і від 03 серпня 2010 року про звільнення від відбування арешту.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1, з урахуванням уточнених позовних вимог, керуючись рішеннями ЄСПЛ у справах "Заїченко проти України № 2" і "Гонгадзе проти України", просив стягнути на його користь на відшкодування майнової шкоду, завданої йому вчиненими щодо нього діями та бездіяльністю правоохоронних органів та судів за період починаючи з 23 липня 2009 року, 12 667,70 дол. США та 10 000,00 грн, а також 8 190 000,00 грн - на відшкодування моральної (т. 1, а. с. 2-4, 118-123).

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року позов задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 280 081,44 грн, що станом на день ухвалення рішення дорівнює 10 000,00 дол. США та 3 500,00 грн, а загалом - 283 581,44 грн - на відшкодування матеріальної шкоди; 8 190 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди.

Суд першої інстанції, вважаючи повністю обґрунтованими та доведеними вимоги позивача щодо заявленого ним розміру моральної шкоди, дійшов висновку про задоволення позову в цій частині в повному обсязі.

Частково задовольняючи позовні вимоги про відшкодування майнової шкоди, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року змінено в частині розміру суми відшкодування моральної шкоди, стягнутої з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1, зменшивши її з 8 190 000,00 грн до 200 000,00 грн.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року в частині стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 283 581,44 грн на відшкодування матеріальної шкоди скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Компенсовано Міністерству юстиції України за рахунок держави витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 123,93 грн.

Компенсовано Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України за рахунок держави витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 123,93 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач з моменту подання заяви від 29 серпня 2009 року і до теперішнього часу був змушений докладати надзвичайних зусиль для поновлення своїх прав, вчиненням проти нього низки діянь порушено звичний уклад його життя, він був позбавлений можливості реалізації своїх звичок і бажань, все це вимагало від нього додаткових зусиль для організації життя, чим йому завдано моральної шкоди, що становить підставу для її відшкодування, з урахуванням обставин справи, характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач.

Водночас, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції, визначаючи розмір відшкодування не врахував принципи розумності, справедливості та співмірності, тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про зменшення визначеного судом першої інстанції розміру моральної шкоди з 8 190 000,00 грн до 200 000,00 грн.

Щодо відшкодування майнової шкоди, то суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач не довів факту наявності вини відповідачів та їх причетності до зникнення у позивача певної суми грошових коштів, а також наявності в діях відповідачів порушень вимог чинного законодавства під час провадження у кримінальній справі.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відшкодування матеріальної шкоди, оскільки жодного причинно-наслідкового зв`язку між встановленими порушеннями і стверджуваною матеріальною шкодою судом не встановлено.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції відхилив клопотання позивача про витребування та дослідження судом матеріалів кримінальної справи щодо крадіжки грошей у позивача в період його незаконного позбавлення свободи та відхилив клопотання про допит свідків.

Зазначене унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які серед іншого зазначені у рішенні ЄСПЛ від 26 грудня 2015 року у справі "Заїченко проти України № 2" (щодо крадіжки та ролі в цій крадіжці міліції).

Суд апеляційної інстанції здійснив переоцінку доказів без їх дослідження та зробив помилковий висновок про відсутність доказів про завдання матеріальної шкоди, порушив статтю 10 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" щодо вжиття додаткових заходів індивідуального характеру. Також суд апеляційної інстанції не обґрунтував визначений ним розмір на відшкодування моральної шкоди.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у цій справі (№ 201/11110/17).

У липні 2021 року позивач подав до суду заяву, яка по суті є доповненням до касаційної скарги, в якій просить при вирішенні справи врахувати постанови Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/6944/14, від 11 липня 2018 року у справі № 638/12259/16, від 04 листопада 2020 року у справі № 201/7621/17, від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, від 27 січня 2020 року у справі № 577/3791/18, від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19. Проте відповідно до частини першої статті 398 ЦПК України такі доповнення до касаційної скарги можливо подати протягом строку на касаційне оскарження, а тому вони врахуванню під час розгляду касаційної скарги не підлягають.

У липні та серпні 2021 року позивач подав заяви, в яких просить притягнути ОСОБА_2 до відповідальності за зловживання процесуальними правами.

У травні 2021 року Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Міністерство юстиції України звернулися до Верховного Суду із касаційними скаргами, в яких, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у відшкодуванні матеріальної шкоди залишити без змін.

Касаційні скарги мотивовані тим, що суди не врахували, що у цій справі позивач на обґрунтування позовних вимог посилався на протиправні рішення, дії та бездіяльність органів СБУ, судів, прокуратури, підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, експертної установи, а представником держави Україна у цій справі залишилось Міністерство юстиції України, яке не володіє інформацією щодо тих обставин, на які посилається позивач, так як зазначена інформація є такою, що перебуває у віданні відповідних компетентних органів. Крім того, наявна інша справа № 200/13206/17 де позивач пред`явив подібний за змістом позов, проте відповідачем визначив Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська.

У цій справі відповідачами мають бути зазначені Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська, держава Україна в особі органів СБУ та правоохоронних органів. Проте суди попередніх інстанцій розглянули справу за участі держави Україна в особі Міністерства юстиції України, про рішення дії або бездіяльність якого позивач не зазначав у своїх заявах по суті справи. Тому суд першої інстанції порушив пункт 2 частини шостої статті 130 ЦПК України 2004 року та пункт1 частини першої статті 189 ЦПК України та не з`ясував, чи є відповідач тією особою, яка повинна відповідати за позовом.

Вирішуючи питання щодо відшкодування позивачу моральної шкоди, суди попередніх інстанцій не врахували, що рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2013 року у справі № 200/1805/13 позивачу було відшкодовано моральну шкоду у розмірі 1 000,00 грн за рахунок коштів Державного бюджету України за незаконні дії та бездіяльність Дніпропетровського міського управління ГУ МВС України в Дніпропетровській області в частині реагування на звернення позивача за фактом незаконного затримання 23 липня 2009 року. Водночас суди попередніх інстанцій на зазначене не звернули уваги та повторно стягнули на користь позивача моральну шкоду за незаконні дії та бездіяльність органів МВС в частині реагування на звернення позивача за фактом незаконного затримання 23 липня 2009 року, всупереч частині п`ятій статті 23 ЦК України.

Як на підставу касаційного оскарження заявники посилаються на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17; Верховним Судом у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 202/6457/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц.

У серпні 2021 року надійшли відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1, в яких Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Міністерство юстиції України просять касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у стягненні матеріальної шкоди залишити без змін.

На обґрунтування відзивів посилаються на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2013 року у справі № 200/1805/13 вже було відшкодовано позивачу моральну шкоду за незаконні дії та бездіяльність відповідних органів Міністерства внутрішніх справ України в частині реагування на звернення позивача за фактом незаконного затримання 23 липня 2009 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами Міністерства юстиції України та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзивів на них, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги Міністерства юстиції України, Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та ОСОБА_1 підлягають залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 23 липня 2009 року близько 08 год. 10 хв. позивач був затриманий у приміщенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду співробітниками підрозділу "Грифон" МВС України.

Після затримання, секретар цього суду Чиж О. С. склав щодо позивача протокол про адміністративне правопорушення за статтею 185-3 КУпАП за прояв неповаги до суду - подачу до суду письмових документів, що містили образливі висловлювання на адресу суду (а. с. 1 справи № 3-0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).

Після складення протоколу позивач був переданий співробітникам Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області, які надягли на нього наручники та посадили до мікроавтобуса. Приблизно через 10 хвилин після цього до транспортного засобу, де перебував позивач, підійшов слідчий слідчого відділу цього ж райвідділу, направлений за позивачем керівництвом слідчого відділу за проханням голови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська Леона О. Я., наказав зняти з позивача наручники та доправити позивача до Красногвардійського районного суду м. Дніпропропетровська.

Постановою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2012 року у справі № 4-1400/11, ухваленою за результатом розгляду скарги позивача на порушення щодо нього статті 29 Конституції України, усі зазначені дії співробітників міліції та судів були визнані незаконними:

- затримання позивача співробітниками "Грифон" було безпідставним, оскільки 23 липня 2009 року позивач не проявляв неповагу до суду, а прибув на призначене судом засідання у справі за його позовом до Генеральної Прокуратури України, а тому ці співробітники "Грифон" не мали повноважень для затримання позивача у загальному порядку;

- протокол про адміністративне правопорушення був складений неповноважною особою;

- застосування наручників;

- голова Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська не мав підстав вимагати у СВ Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області доставити позивача до свого суду, а ті - підстав і повноважень виконувати таку вимогу;

- протокол про адміністративне затримання не складався, родичі позивача про його затримання сповіщені не були.

Також цією постановою встановлено, що позивач з`явився до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для участі у призначеному на цей час судовому засіданні за його позовом до Генеральної прокуратури України, та що таке судове засідання не відбулося (т. 1, а. с. 198-202).

Того ж дня постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 3-1754/09 (що надалі була перереєстрована у № 3-0003/2010) призначена стаціонарна судово-психіатрична експертиза позивача, виконання цієї постанови суд доручив Красногвардійському райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області (а. с. 21 справи

№ 3-0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).

Одразу після оголошення постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2009 року у справі № 3-1754/09 позивач був знов затриманий у Красногвардійському райвідділі ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області, де його утримували приблизно 3 години.

Постановою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2017 року у справі № 203/4555/17 це затримання було визнано незаконним (т. 1, а. с. 196).

Того ж дня позивач був доправлений міліцією до КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня", де він був примусово госпіталізований.

24 липня 2009 року після огляду психіатрами позивач був звільнений з діагнозом "на час огляду психотичні розлади відсутні".

29 липня 2009 року позивач подав до Управління СБУ у Дніпропетровській області заяву про порушення кримінальної справи за статтею 109 КК України, в якій на підставі власної правової оцінки зазначеної діяльності працівників судів, прокуратури, міліції та психіатрів кваліфікував цю діяльність "захопленням влади організованою групою суддів і прокурорів" (т. 1, а. с. 56-57).

Листом від 04 серпня 2009 року № 55/3/5948 Управління СБУ у Дніпропетровській області повідомило позивача про підвідомчість перевірки фактів, викладених у його заяві від 29 липня 2009 року про порушення кримінальної справи за статтею 109 КК України, органам судового самоуправління (т. 1, а. с. 58).

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 серпня 2009 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 23 липня 2009 року повернуто із посиланням на відсутність в КУпАП (80731-10) постанов про призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи (т. 1, а. с. 21).

У невизначений день після отримання цієї постанови позивач направив до ЄСПЛ заяву, яка була зареєстрована 26 серпня 2009 року за номером 45797/09, справа "Заїченко проти України № 2" (факт, зазначений у пункті 1 рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2015 року у цій справі).

14 вересня 2009 року позивач був затриманий міліцією та знов доправлений до КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня" ніби для виконання постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 23 липня 2009 року в справі № 3-1754/09, де його було примусово госпіталізовано і утримували до 08 жовтня 2009 року.

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2017 року у справі № 201/14962/17 затримання позивача міліцією 14 вересня 2009 року було визнано незаконним ( відомості з ЄДРСР).

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 лютого 2018 року (у подальшому виправлено на 14 лютого 2018 року) у справі № 201/819/18 встановлений факт, що безперервне затримання позивача з 14 вересня до 08 жовтня 2009 року при провадженні справи Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська № 3-1754/09 у 200 разів перевищувало максимальний для адміністративного затримання строк (т. 1, а. с. 190 -191, 192).

08 жовтня 2009 року комісія експертів КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня" склала документ під назвою "Акт № 36 судово-психіатричної експертизи ОСОБА_1 від 8 жовтня 2009 року", у висновках якого зазначила неможливість відповісти на питання постанови про призначення цієї експертизи та рекомендувала проведення повторної експертизи (а. с. 43-46 справи № 3-0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). Того ж дня позивач був звільнений з КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня".

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 листопада 2017 року у справі № 201/16263/17 визнано, що зазначений документ не є актом експертизи (висновком експерта) у розумінні законодавства України (відомості з ЄДРСР).

У період з дня першого звільнення позивача 24 липня 2009 року до дати закінчення діяльності експертизи щодо позивача КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня" неодноразово вимагала у Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська різноманітну особисту інформацію про позивача, ці дані суд переправляв до міліції, яка збирала такі відомості.

Листом від 06 листопада 2009 року КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня" відмовила позивачу в наданні копії акта експертизи від 08 жовтня 2009 року.

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня 2011 року у справі № 2-а-3393/11 така відмова була визнана незаконною (відомості з ЄДРСР).

Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2009 року на підставі акта від 08 жовтня 2009 року № 36 була призначена повторна стаціонарна судово-психіатрична експертиза позивача (а. с. 49 справи № 3-0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).

Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2010 року у справі № 2-3888-2010 встановлено, що: "23 листопада 2009 року дільничним інспектором міліції Рибіним А. С. було надано інформаційну картку Ф-1 АПР про адміністративне правопорушення передбачене ч. 1 ст. 173 Кодексу України про адміністративне правопорушення та інформацію про складений адміністративний протокол за № 0660301 відносно ОСОБА_1, який мешкає за адресою: АДРЕСА_1 і згідно якої 23 листопада 2009 року приблизно о 13.00 год. ОСОБА_1, знаходячись біля будинку АДРЕСА_2 гучно висловлювався нецензурною лайкою.

Згідно п. 27 Інформаційної картки про адміністративне правопорушення на ОСОБА_1 було накладено стягнення у вигляді штрафу у розмірі 51 грн.

Відповідно до довідки, яка підписана начальником СДІМ Красногвардійського РВ ДМУ ГУМВС в Дніпропетровській області старшим лейтенантом міліції Риндіним С. П. матеріал до ВДВС Красногвардійського району не направлявся.

27 лютого 2010 року наказом начальника Головного управління № 61 о/с дільничного інспектора міліції СДІМ Красногвардійського РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області було звільнено з ОВС України за п. 64 "є" (за порушення дисципліни).

Після звернення заявника, 01 липня 2010 року до Відділу внутрішньої безпеки в Дніпропетровській області з проханням надати йому копію протоколу про адміністративне правопорушення та додані до нього документи, а також провести перевірку підстав, причин та наслідків складання даного протоколу, 26 липня 2010 року оперуповноваженим в ОВС ВВБ в Дніпропетровській області СВБ ГУБОЗ МВС України підполковником міліції Казатковим Д.Л. було проведена службова перевірка. За результатами перевірки відомостей, викладених у заяві ОСОБА_1 щодо неправомірних дій працівників міліції Красногвардійського РВ ДМУ було зроблено висновок про те, що оскільки у своєму зверненні ОСОБА_1 вказує на можливе скоєння працівниками міліції злочину, матеріали перевірки направити до прокуратури Красногвардійського району м. Дніпропетровська для прийняття рішення згідно з вимогами чинного законодавства.

12 серпня 2010 року помічником прокурора Красногвардійського району м. Дніпропетровська Бойко А.В. на підставі п. 2 ч. 6 КПК України (4651-17) , було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно дільничного інспектора Красногвардійського РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області ОСОБА_3 за фактом службового недбальства, у зв`язку з відсутністю в його діях ознак складу злочину, передбаченого ч.1 ст. 367 КК України".

Цією ж ухвалою встановлено, що постанова про притягнення позивача до відповідальності за дрібне хуліганство не скасована (відомості з ЄДРСР).

Листом від 01 грудня 2009 року КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня" відмовився проводити повторну експертизу й повернув справу до суду (а. с. 51 справи № 3-0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).

Постановою слідчого Жовтневого РВ ДМУ ГУ МВС України у Дніпропетровській області від 16 грудня 2009 року порушено кримінальну справу № 63092362 за фактом крадіжки в квартирі позивача під час позбавлення його свободи 3 500,00 грн та 10 000,00 дол. США (т. 1, а. с.134). Постановою того ж слідчого від 28 грудня 2009 року позивача визнано потерпілим у цій кримінальній справі (т.1, а.с.133).

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 грудня 2009 року відмовлено позивачу у розгляді апеляції на постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2009 року (а. с. 58 справи № 3-0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).

Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 січня 2010 року призначена повторна амбулаторна судово-психіатрична експертиза позивача, яку суд доручив провести КЗ "Запорізька обласна психіатрична лікарня" (а. с. 71 справи № 3-0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2010 року відмовлено позивачу у розгляді апеляції на постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 25 січня 2010 року (а. с. 92 справи №3-0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).

29 липня 2010 року позивач був затриманий невідомими особами в цивільному одязі з посвідченнями, схожими на посвідчення працівників міліції, та доправлений ними до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, де ДІМ Красногвардійського райвідділу ДМУ УМВС України у Дніпропетровській області склав щодо позивача протокол про адміністративне правопорушення за статтею 185-3 КУпАП - прояв неповаги до суду (а. с. 1 справи № 1720/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).

Окремою постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2011 року у справі № 4-1453/11 прокурору Дніпропетровської області повідомлено про позбавлення позивача свободи 29 липня 2010 року невідомими особами (а. с. 219-220 справи № 1453/11 Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, копія постанови т. 2, а. с. 42-43).

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 вересня 2011 року у справі № 4-1453/11 затримання позивача 29 липня 2010 року визнано незаконним (а. с. 213-218 справи № 4-1453/11 Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська).

Того ж дня суддя Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, розглянувши у судовому засіданні цей протокол, ухвалила у справі № 3-1720/10 постанову про адміністративний арешт позивача строком на 15 діб (а. с. 15 справи № 1720/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська). Після оголошення цієї постанови позивач був доставлений до місця відбування адміністративного арешту. З місця відбування арешту позивач оскаржив цей арешт і направив до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська заяву про негайне звільнення.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2012 року у справі № 2-4709/12 встановлений факт незаконності відсутності розгляду цим судом заяв позивача про негайне звільнення.

03 серпня 2010 року позивач був вивезений міліцією з місця відбування адміністративного арешту та доставлений до КЗ "Запорізька обласна психіатрична лікарня" для виконання постанови від 25 січня 2010 року про його амбулаторну судово-психіатричну експертизу. Після цього позивач був доставлений до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, де постановою від 03 серпня 2010 року був звільнений від відбування адміністративного арешту. Однак після оголошення цієї постанови позивач не був негайно звільнений, міліція знов примусово доставила позивача до спецприймальника для адмінзаарештованих ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровські області. Протримавши деякий час, 03 серпня 2010 року позивача звільнили.

Постановою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2018 року у справі № 201/159/18 про затримання позивача 03 серпня 2010 року після оголошення постанови суду про звільнення та попереднє переміщення до КЗ "Запорізька обласна психіатрична лікарня" визнано незаконним (т. 1, а. с. 193-194).

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2018 року у справі № 201/1295/18 встановлений факт негативних наслідків для позивача від позбавлення його свободи 03 серпня 2010 року після оголошення постанови суду про звільнення та попереднє переміщення зі спецприймальника для адмінзаарештованих до КЗ "Запорізька обласна психіатрична лікарня" (відомості з ЄДРСР).

Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 09 серпня 2010 року справа № 3-1754/09 (3-0003/2010) була закрита (а. с. 109 справи № 3-0003/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 жовтня 2017 року у справі № 201/14202/17 встановлено, що справа № 3-1754/09

(3-0003/2010) є закритою, але не завершеною в частині усунення негативних для позивача наслідків (відомості з ЄДРСР).

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2010 року у справі № 3-1720/10 скасовані постанови суду першої інстанції від 29 липня 2010 року про арешт позивача і від 03 серпня 2010 року про звільнення від відбування арешту (а. с. 58-59 справи № 1720/2010 Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська).

Рішенням ЄСПЛ від 26 лютого 2015 року у справі "Заїченко проти України № 2", заява № 45797/09, утримання позивача у психіатричні лікарні 23-24 липня та з 14 вересня до 08 жовтня 2009 року та збір міліцією відомостей про позивача визнані порушенням статей 5 і 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція). Факти неодноразового затримання позивача міліцією; неодноразової відмови в розгляді апеляцій на постанови суду, відповідно до яких позивач затримувався, крадіжки грошей у помешканні позивача під час його позбавлення свободи у цьому рішенні зазначені, але правової оцінки цим фактам не надано.

За весь час провадження справи Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська № 3-1754/09 заявника додатково до безпосереднього затримання 14 вересня 2009 року та 29 липня 2010 року переслідували органи МВС України, з приводу чого позивач неодноразово звертався до місцевих органів МВС України та Міністрів внутрішніх справ України. Відомості про таке переслідування містяться в матеріалах цієї справи у вигляді листування суду з керівництвом районного та обласного підрозділів МВС України, матеріалах справи Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська № 403/10361/12, встановлені ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 листопада 2010 року у справі № 2-3888/10 (матеріали перевірки за зверненням а. с. 8-13), постановою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2012 року у справі № 4-1400/11 (т. 1, а. с. 198-202) та рішенням цього суду від 28 січня 2014 року у справі № 200/1805/13. Останніми двома рішеннями також встановлено, що звернення позивача до посадових осіб МВС України не були розглянуті відповідно до вимог закону.

У зв`язку з неухваленням процесуальних рішень за заявою позивача від 29 липня 2009 року до УСБУ в Дніпропетровській області та за його заявами до органів МВС України про злочини позивач звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зі скаргами на порушення положень статті 97 чинного на той час КПК України (4651-17) , згідно з якими розгляд органами дізнання заяви про злочин передбачав ухвалення постанови про порушення або відмову у порушенні кримінальної справи. Ці скарги подавалися позивачем до суду за правилами КПК України (4651-17) .

За результатами розгляду цих скарг місцевим судом неодноразово ухвалювалися постанови про відмову в їх задоволенні, зокрема на підставі відсутності компетенції суду розглядати такі скарги.

Зрештою, скарги позивача на бездіяльність Управління СБУ у Дніпропетровській області та органів МВС України стосовно його заяв про злочин були прийняті до розгляду у справах № 403/10361/12 та № 403/15262/12.

Листами від 17 липня 2017 року № 5/368/2017 (т. 1, а. с. 130-131) і від 18 вересня 2017 року № 5/508/2017 (т. 1, а. с. 128-129) голова Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська повідомив позивача про відсутність вирішення справ № 403/10361/12 та № 403/15262/12 у зв`язку зі звільненням судді ОСОБА_4 указом Президента України від 16 лютого 2016 року № 50/216. Цими ж листами позивач був повідомлений про неможливість внаслідок нечіткості чинного законодавства здійснити авторозподіл вказаних справ.

Також суди встановили, що рішенням Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року (v003p710-10) у справі № 1-7/2010 задоволено звернення позивача та надано тлумачення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України. Пункт 3.1 цього рішення містить висновок, що право на апеляційне оскарження судових рішень в контексті положень частин першої, другої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду.

Ухвалою від 20 липня 2010 року у справі № 2-47/2010 Конституційний Суд України рекомендував Верховному Суду України привести постанову його Пленуму від 24 жовтня 2008 року № 12 у відповідність із рішенням Конституційного Суду України від 27 січня 2010 (v003p710-10) року.

З огляду на вказане ОСОБА_1, керуючись рішеннями ЄСПЛ у справах "Заїченко проти України № 2" і "Гонгадзе проти України", просив відшкодувати майнову шкоду, завдану йому вчиненими щодо нього діями та бездіяльністю правоохоронних органів, судів за період починаючи з 23 липня 2009 року у розмірі 12 667,70 дол. США та 10 000,00 грн, а також моральну шкоду в розмірі 8 190 000,00 грн.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме - у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18)

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.

ЄСПЛ вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення у справі "Stankov v. Bulgaria" (Станков проти Болгарії) від 12 липня 2007 року).

ЄСПЛ у справі "Thoma v. Luxembourg" (Тома проти Люксембургу) від 29 березня 2001 року використав принцип за яким сам факт визнання порушеного права є достатнім для справедливої сатисфакції.

При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять "розумність" та "справедливість" при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях ЄСПЛ, який виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях "Thoma v. Luxembourg" (Тома проти Люксембургу), "Caloc v. France" (Калок проти Франції) та "Niedbala v. Poland" (Недбала проти Польщі) ЄСПЛ дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.

Щодо вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди

Суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновком суду першої інстанції щодо завдання позивачеві моральної шкоди, зазначив, що позивач весь час з моменту подання заяви від 29 липня 2009 року і до теперішнього часу був змушений докладати надзвичайних зусиль для поновлення своїх прав, вчинення проти нього низки діянь порушило його звичний уклад життя, позбавило можливості реалізації його звичок і бажань, вимагало від нього додаткових зусиль для організації життя. Водночас керуючись принципами розумності, справедливості та співмірності, дійшов висновку про зменшення розміру на відшкодування моральної шкоди з 8 190 000,00 грн до 200 000,00 грн.

ОСОБА_1, Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Міністерство юстиції України, не погоджуючись із визначеним судом апеляційної інстанції розміром моральної шкоди, звернулися до Верховного Суду із касаційними скаргами.

Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Міністерство юстиції України посилаються на неврахування судами висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17, та зазначають, що рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2013 року у справі № 200/1805/13 за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровського міського управління ГУ МВС України в Дніпропетровській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управлення державної казначейської служби України в Дніпропетровській області, про відшкодування моральної шкоди позивачеві вже було відшкодовано моральну шкоду у розмірі 1 000,00 грн за рахунок коштів Державного бюджету України за незаконні дії та бездіяльність Дніпропетровського міського управління ГУ МВС України в Дніпропетровській області в частині реагування на звернення позивача за фактом незаконного затримання 23 липня 2009 року.

У постанові від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила: "частиною п`ятою статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Чинним законодавством і, зокрема, Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (266/94-ВР) не передбачене багаторазове відшкодування моральної шкоди за незаконне притягненням особи до кримінальної відповідальності".

Зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин з огляду на таке.

У мотивувальній частині рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 липня 2013 року у справі № 200/1805/13 за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровського міського управління ГУ МВС України в Дніпропетровській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Головне управлення державної казначейської служби України в Дніпропетровській області, про відшкодування моральної шкоди, зазначено "оскільки предметом розгляду в даній справі не є факт перебування позивача під судом та слідством, а також, власне сам факт затримання, а лише факт недоброякісного виконання відповідачем перед позивачем покладеного на нього Законом обов`язку, що потягло за собою негативні наслідки для позивача, суд, виходячи з принципу розумності, справедливості, достатності сатисфакції, внутрішнього переконання, вважає за доцільне стягнути на користь позивача на відшкодування моральної шкоди 1000 грн".

Отже, зазначеним рішенням відшкодовано моральну шкоду за іншими вимогами, які не є тотожними з вимогами у цій справі, а тому Верховний Суд відхиляє доводи заявників про подвійне відшкодування заявнику моральної шкоди за фактом незаконного затримання 23 липня 2009 року.

Як на підставу касаційного оскарження Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та Міністерство юстиції України також посилаються на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16; Верховним Судом у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 202/6457/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц та зазначають, що Міністерство юстиції України як представник держави України не є належним відповідачем у цій справі, оскільки відповідач не вчиняв жодних неправомірних дій чи рішень щодо позивача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц зазначила: "саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 зазначено: "Отже, у цій справі відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади. Такими органами у цій справі є Відділ примусового виконання (дії якого призвели до безспірного стягнення коштів) та Казначейська служба (яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює повернення коштів з державного бюджету)". Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14, від 28 листопада 2018 року у справі № 202/6457/16.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним заявниками висновкам Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд зауважує, що одним із відповідачів у справі, яких визначив позивач, є держава Україна, а не Міністерство юстиції України. Останнє уособлює державу як сторону справи. Тому зазначений аргумент касаційної скарги щодо неналежного відповідача є необґрунтованим.

Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частина четверта статті 58 ЦПК України у редакції, чинній на час вирішення справи у судах).

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20).

Міністерство юстиції України забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень; забезпечує своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень у порядку, встановленому законодавством; забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації; забезпечує формування системи наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються до засуджених та осіб, узятих під варту; здійснює контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених та осіб, узятих під варту (пункт 3 Положення про Міністерство юстиції України", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 (228-2014-п) ).

З огляду на наведені приписи немає підстав вважати, що за тією вимогою, яку заявив позивач, держава Україна як відповідач не виступає в особі Міністерства юстиції України.

Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди підлягає відхиленню, виходячи з такого.

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 201/11110/17 (у цій же справі) та те, що суд апеляційної інстанції відхилив клопотання позивача про витребування та дослідження судом матеріалів кримінальної справи, клопотання про допит свідків, проведення судово-психологічної експертизи, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність доказів завдання позивачу майнової шкоди та помилково визначив розмір завданої позивачу немайнової шкоди.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 стало неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 201/11110/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). На такій підставі касаційного оскарження наполягав заявник навіть після залишення його касаційної скарги без руху.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Тлумачення положення пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України дає підстави дійти висновку, що подібність правовідносин не може визначатися в межах однієї і тієї ж справи, а суд касаційної інстанції перевіряє подібність правовідносин у справі, яка переглядається в касаційному порядку, та в іншій справі, в якій суд касаційної інстанції ухвалив рішення.

Отже, касаційна скарга заявника не містить посилання на підстави касаційного оскарження судового рішення згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Водночас як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції відхилив клопотання позивача про витребування та дослідження судом матеріалів кримінальної справи та клопотання про допит свідків, проведення судово-психологічної експертизи, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність доказів завдання позивачу майнової шкоди та, відповідно, визначення розміру завданої позивачу немайнової шкоди.

Отже, ОСОБА_1 по суті оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 цього Кодексу.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні його клопотання про витребування та дослідження судом матеріалів кримінальної справи та клопотання про допит свідків, проведення судово-психологічної експертизи, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Пунктами 6, 7 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції, клопотання особи, яка подала скаргу.

Під час судового засідання, яке відбулося 11 лютого 2021 року, судом відмовлено у задоволенні зазначених клопотань, про що є запис у протоколі судового засідання (т. 5, а. с. 114-116).

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд оцінює надані сторонам докази, проте сам їх не збирає.

Оскільки зазначені клопотання були подані заявником у суді апеляційної інстанції (після перегляду справи у Верховному Суді), то згідно з вимогами пунктів 6, 7 частини другої статті 356, частини другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зазначених клопотань.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) міститься правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не сприяв повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного рішення і стосуються переоцінки доказів та встановлення нових обставин, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо вирішення вимог про відшкодування майнової шкоди

За змістом первісної та доповненої позовної заяви в частині вимог про відшкодування майнової шкоди ці вимоги обґрунтовувалися причинно-наслідковим зв`язком між перебуванням позивача у психіатричній лікарні та крадіжкою його майна, наявності вини та відповідальності держави за дії її представників у доправленні позивача до психіатричної лікарні й залишення його помешкання без нагляду, тобто створення умов для крадіжки.

Крім того, позивач вказував, що його право порушено внаслідок неефективного розслідування кримінальної справи особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.

Відмовляючи у задоволенні позову про відшкодування майнової шкоди, суд апеляційної інстанції виходив з відсутності встановленого факту вчинення протиправних дій або бездіяльності, внаслідок яких позивачу було завдано матеріальної шкоди у заявленому ним розмірі, недоведення позивачем факту наявності вини відповідачів та їх причетності до зникнення у позивача певної суми грошових коштів, а також наявності в діях відповідачів порушень вимог чинного законодавства під час провадження у кримінальній справі, які б могли у причинно-наслідковому зв`язку призвести до порушень прав та законних інтересів позивача.

Апеляційний суд також зауважив, що держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими.

Відповідно суд апеляційної інстанції вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відшкодування матеріальної шкоди, оскільки жодного причинно-наслідкового зв`язку між встановленими порушеннями і стверджуваною матеріальною шкодою не встановлено.

З таким висновком погоджується і Верховний Суд.

Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення.

Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 звернула увагу на те, що ЄСПЛ, проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, чинній до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі "Петльований проти України", заява № 54904/08, та від 16 грудня 2014 року у справі "Золотюк проти України", заява № 3958/13).

ОСОБА_1, оскаржуючи постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову про відшкодування майнової шкоди, як на підставу касаційного оскарження посилався на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 201/11110/17 (у цій же справі), та те, що суд апеляційної інстанції відхилив клопотання позивача про витребування та дослідження судом матеріалів кримінальної справи та клопотання про допит свідків, проведення судово-психологічної експертизи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Водночас Верховний Суд зазначені посилання заявника відхиляє.

Як вже зазначалося вище, як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 201/11110/17 (у цій же справі) та те, що суд апеляційної інстанції відхилив клопотання позивача про витребування та дослідження судом матеріалів кримінальної справи, клопотання про допит свідків, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність доказів завдання позивачу майнової шкоди.

Касаційна скарга заявника не містить посилання на підстави касаційного оскарження судового рішення згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема не зазначено, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Водночас як на підставу касаційного оскарження, в аспекті вирішення вимоги про відшкодування майнової шкоди, заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції відхилив клопотання позивача про витребування та дослідження судом матеріалів кримінальної справи та клопотання про допит свідків, а тому дійшов помилкового висновку про відсутність доказів завдання позивачу майнової шкоди.

Про мотиви непогодження з такими доводами касаційної скарги зазначено вище.

Отже, оскільки питання про достатність доказів, про що по суті йдеться у касаційній скарзі заявника, відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного рішення і стосуються переоцінки доказів та встановлення нових обставин, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо вимог заяви про притягнення ОСОБА_2 до відповідальності за зловживання процесуальними правами

У липні та серпні 2021 року позивач подав заяви, в яких просив притягнути ОСОБА_2, яка діє від імені Міністерства юстиції України та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України до відповідальності за зловживання процесуальними правами, зокрема за те, що органи, від імені яких вона діє, не виконують судові рішення та умисно перешкоджають виконанню рішень ЄСПЛ.

Відповідно до статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

Відповідно до частини першої статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (в тому числі, якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором (частина друга статті 262 ЦПК України).

Разом з тим у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження викладених у заявах доводів, а тому у їх задоволенні необхідно відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1, Міністерства юстиції України та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко