757/47957/19-ц Про стягнення майнової шкоди у вигляді витрат на лікування та грошової компенсації за найм житла. П - 08.06.2022 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року в складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року в складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної та майнової шкоди, стягнення суми компенсації за найм житла.

Позовна заява мотивована тим, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року визнано протиправним та скасовано пункт 71 наказу Першого заступника ІНФОРМАЦІЯ_1 № 213 від 29 листопада 2013 року, яким капітана медичної служби старшого лікаря 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії 10 регіонального санітарно-епідеміологічного загону Військово-медичного департаменту ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 призначено старшим лікарем відділення санітарно-епідеміологічного нагляду санітарно-епідеміологічного відділу 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управління, ВОС-9056003; визнано протиправним розпорядження начальника Центрального санітарно-епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1 від 14 березня 2017 року № 23/17-Р; визнано протиправним та скасовано пункт 3 наказа командира військової частини НОМЕР_1 № 41 від 15 березня 2017 року.

Вказаним судовим рішенням було доведено наявність протиправних дій відносно позивача з боку ІНФОРМАЦІЯ_1 та підпорядкованих йому Центрального санітарно-епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1, військової частини НОМЕР_2, а саме, незаконне переведення на роботу спочатку до м. Львів, а потім до м. Мукачево. У результаті таких дій позивачу було спричинено майнову шкоду в розмірі 10 510,72 грн., як витрати на лікування викликаних такими протиправними діями хвороб. Також вказаними діями позивачу було завдано моральної шкоди, розмір грошового відшкодування якої він оцінив у 5 000 000 грн.

Окрім наведеного, за період служби позивача поза межами основного місця з 29 листопада 2013 року до 31 липня 2018 року його не було забезпечено житлом, тому позивач був змушений його винаймати. При цьому передбачена компенсація за найм (піднайм) житла під час проходження служби виплачувалася йому не в повному обсязі. Розмір недоотриманої компенсації становить 119 009 грн.

Зазначені суми позивач просив стягнути на його користь.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Рішення суду мотивоване тим, що позивачем не надано належних, достовірних і достатніх доказів на підтвердження обґрунтованості заявлених позовних вимог про стягнення майнової шкоди у вигляді витрат на лікування та грошової компенсації за найм житла. Позивачем не доведено розміру грошового відшкодування моральної шкоди, факт заподіяння йому моральної шкоди, наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями посадової особи ІНФОРМАЦІЯ_1 та наслідками, зазначеними позивачем у позові. При цьому, сам по собі факт наявності судового рішення про визнання дій посадової особи неправомірними, не являється достатньою підставою для висновку про наявність у справі підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди.

Постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та стягнення компенсації за найм житла скасовано.

Ухвалено у цій частині нове рішення.

Закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації за найм житла. Роз`яснено позивачу, що вирішення цього питання віднесено до адміністративної юрисдикції.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди задоволено частково.

Стягнено на користь ОСОБА_1 за рахунок коштів державного бюджету грошове відшкодування моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог позивача про стягнення компенсації за найм житла, апеляційний суд виходив із того, що з обставин справи видно, що позивачем заявлено вимогу стосовно отримання грошової компенсації, пов`язаної з проходженням військової служби, яка є видом публічної служби. За таких умов даний спір не віднесено до цивільної юрисдикції та має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.

Ухвалюючи рішення при вирішенні позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд виходив із того, що преюдиційним рішенням встановлена незаконність переводу позивача на військову службу до м. Львів та м. Мукачево, які були значною зміною життєвого укладу позивача. Ці обставини викликали у позивача необхідність значних зусиль з його боку на оскарження таких протиправних наказів та розпоряджень відносно нього. В свою чергу це не могло не завдавати моральної шкоди позивачу, відшкодування якої він має право вимагати за законом. Позивачем було заявлено вимогу про відшкодування шкоди в розмірі 5 000 000 грн. Однак, належних доказів на обґрунтування зазначеного розміру шкоди до суду надано не було. Зважаючи на обставини справи, колегія суддів апеляційного суду вважала, що належним та відповідним розміром грошового відшкодування моральної шкоди в даному випадку буде 50 000 грн.

Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення майнової шкоди, а саме, понесених витрат на лікування у зв`язку із незаконним переведенням позивача на військову службу до м. Львів та м. Мукачево, апеляційний суд погодився із судом першої інстанції щодо недоведеності заявлених вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

01 березня 2021 року представник ІНФОРМАЦІЯ_1 - ОСОБА_2. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року.

У касаційній скарзі відповідач просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та залишити в силі рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року в цій частині.

02 березня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року.

У касаційній скарзі позивач просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Узагальнення доводів касаційної скарги

Касаційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 подана на підставі пунктів 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Відповідач зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах. Зазначає, що апеляційний суд дійшов безпідставного висновку про відшкодування моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено належними та допустими доказами ці обставини. Переведення позивача по службі до інших міст України, при одночасному підвищенні на посаді, жодним чином не вказує на зміну його життєвих устоїв; рішення апеляційного суду у цій частині належним чином не обґрунтоване.

Також відповідач зазначає про порушення апеляційним судом пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України, оскільки за наявності клопотання представника відповідача про відкладення судового засідання, апеляційний суд безпідставно розглянув справу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 подана на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що відсутній висновок Верховного Суду про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах.

Апеляційний суд застосував норми права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, які викладені: у постанові Верховного Суду від 18 лютого 2021 року в справі № 619/2247/16-а (щодо причинно-наслідкового зв`язку між неправомірними діями та заподіяною майновою шкодою); у постановах Верховного Суду: від 30 вересня 2019 року в справі № 825/1074/16, від 30 січня 2019 року в справі № 755/10947/17, від 22 квітня 2020 року в справі № 139/553/15-а, від 15 травня 2018 року в справі № 755/8749/16-ц, від 30 травня 2018 року в справі № 826/7431/16, від 18 квітня 2018 року в справі № 806/104/16, від 29 серпня 2018 року в справі № 488/1176/14-а, від 07 листопада 2018 року в справі № 358/460/16-ц, від 10 вересня 2019 року в справі № 826/12211/18 (щодо юрисдикції спору про стягнення компенсації за найм житла); у постановах Верховного Суду: від 25 червня 2020 року у справі № 823/868/18, від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17 (щодо співмірності розміру грошового відшкодування моральної шкоди із наявними наслідками, спричиненими неправомірниими діями).

Позиція інших учасників справи

У травні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1), у якому вказував на безпідставність її доводів. Просив відмовити у задоволенні касаційної скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 з 2008 року проходив службу за контрактом у Збройних силах України. З 20 листопада 2012 року він проходив військову службу на посаді старшого лікаря 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії військової частини НОМЕР_3 (АДРЕСА_1).

03 липня 2013 року ІНФОРМАЦІЯ_1 з позивачем укладено контракт військової служби (який набрав чинності 03 вересня 2013 року) відповідно до умов якого позивач перебував на посаді старшого лікаря 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії 10 регіонального санітарно-епідеміологічного загону, Чернігівської області, Козелецького району, смт. Десна.

14 серпня 2013 року позивач тимчасово виконував обов`язки начальника 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії військової частини НОМЕР_3.

У зв`язку з проведенням організаційних заходів, відповідно до директиви ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01 липня 2013 року № Д-322/1/02 та у зв`язку з проведенням організаційних заходів у Збройних Силах України ІНФОРМАЦІЯ_2 переформовано у ІНФОРМАЦІЯ_3 (умовне найменування військова частина НОМЕР_3).

З 01 грудня 2013 року у зв`язку з розформуванням 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії смт. Десна та 64 санітарно-епідеміологічної лабораторії м. Біла Церква, їх правонаступником визначено ІНФОРМАЦІЯ_3 (м. Київ).

Після розформування 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії військової частини НОМЕР_3, позивач був зарахований до особового складу 10 регіонального-епідеміологічного управління (м. Київ) згідно наказу командира військової частини НОМЕР_3 від 29 листопада 2013 року № 151 на підставі директиви ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01 липня 2013 року № Д-322/1/02.

Згідно витягу з наказу № 151 капітана медичної служби ОСОБА_1 зараховано до особового складу 10 регіонального-епідеміологічного управління (м. Київ) та допущено до тимчасового виконання обов`язків вакантної посади старшого лікаря санітарно-гігієнічного відділення санітарно-гігієнічного відділу.

За директивою ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01 липня 2013 року № Д-322/1/02 наказом першого заступника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 29 листопада 2013 року № 213 позивача зобов`язано вибути з 10 регіонального-епідеміологічного управління (м. Київ) до 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управлінні, що у м. Львів.

31 грудня 2013 року ОСОБА_1 направлено припис № 145, відповідно до якого він зобов`язаний вибути з 10 регіонального-епідеміологічного управління (м. Київ) до 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управлінні, що у м. Львів.

Відповідно до розпорядження начальника Центрального санітарно-епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1 від 14 березня 2017 року № 23/17-Р, у військовій частині НОМЕР_1 був виданий наказ від 15 березня 2017 року № 41, згідно якого майор медичної служби, старший лікар відділення санітарно-епідеміологічного нагляду санітарно-епідеміологічного відділу 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управління (м. Львів) ОСОБА_1, з 15 березня 2017 року мав вибути у розпорядження начальника санітарно-епідеміологічного відділу м. Мукачево і приступити до виконання своїх обов`язків згідно посади.

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1, Центрального санітарно-епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1, військової частини НОМЕР_2 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управління, у якому просив суд: визнати протиправним та скасувати пункт 71 наказу № 213 від 29 листопада 2013 року першого заступника ІНФОРМАЦІЯ_1; визнати протиправним розпорядження начальника Центрального санітарно- епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1 № 23/17-Р від 14 березня 2017 року; визнати протиправним та скасувати пункт 3 наказу № 41 від 15 березня 2017 року тимчасово виконуючого обов`язків командира військової частини НОМЕР_1 (справа № 826/5400/17).

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 серпня 2018 року відмовлено у задоволенні позовних вимоги ОСОБА_1 .

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 серпня 2018 року та постановлено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправним та скасовано пункт 71 наказу першого заступника ІНФОРМАЦІЯ_1 № 213 від 29 листопада 2013 року, яким капітана медичної служби, старшого лікаря 63 санітарно-епідеміологічної лабораторії 10 регіонального санітарно-епідеміологічного загону Військово-медичного департаменту ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 призначено старшим лікарем відділення санітарно-епідеміологічного нагляду санітарно-епідеміологічного відділу 28 регіонального санітарно-епідеміологічного управління, ВОС-9056003.

Визнано протиправним розпорядження начальника Центрального санітарно-епідеміологічного управління ІНФОРМАЦІЯ_1 № 23/17-Р від 14 березня 2017 року.

Визнано протиправним та скасовано пункт 3 наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 41 від 15 березня 2017 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Рішення судів у цій справі, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та про задоволення касаційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно із частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 263/5125/18 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що згідно із частиною п`ятою статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства

Отже, вимоги позивача про стягнення майнової шкоди та грошового відшкодування моральної шкоди у цій справі суди правильно розглянули в порядку цивільного судочинства.

Щодо вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК України).

За змістом статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою. Тобто відповідачем у зазначених категоріях справ є держава Україна, а не посадова особа, орган державної влади чи орган місцевого самоврядування.

Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складових цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову

Обґрунтовуючи позовні вимоги у цій частині позивач вказував, що внаслідок неправомірних дій відповідача щодо переведення позивача по службі до іншої місцевості (м. Львова та м. Мукачево), його стан здоров`я погіршився та він був змушений проходити лікування. Тому просив стягнути майнову шкоду, яка полягала у витратах на ліки та лікування.

Як установлено судами, на підтвердження зазначених обставин позивач надав фіскальні чеки щодо розміру коштів, витрачених на лікування. Необхідність отримання такого лікування позивач пов`язує саме з незаконними діями відносно нього щодо переведення на службу в іншу місцевість. Однак, позивачем не було надано належних та достовірних доказів стосовно того, що вказані захворювання були викликані саме переведенням на службу в іншу місцевість. Судами установлено, що відповідні документи підтверджують наявність певних захворювань, пов`язаних з проходженням військової служби, а не з переведенням позивача на службу в іншу місцевість.

За таких обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів, що позивачем не було належним чином доведено факт заподіяння йому майнової шкоди у вигляді витрат на лікування певних захворювань, наявність яких була спричинена безпосередньо переведенням позивача по службі у іншу місцевість.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо неврахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 лютого 2021 року в справі № 619/2247/16-а, оскільки у даній справі та справі, яка переглядається, різні підстави та предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - визнання дій щодо призначення позивачу одноразової грошової допомоги та ненадання відповідей на його звернення протиправними, зобов`язання виплатити одноразову грошову допомогу у зв`язку з настанням інвалідності в розмірі 48 місячного грошового забезпечення та стягнення моральної шкоди При цьому, суд касаційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог у зв`язку із їх необґрунтованістю.

Отже, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди є законними та обґрунтованими, а тому відсутні підстави для їх скасування.

Щодо вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (стаття 237-1 Кодексу законів про працю України).

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Розмір грошового відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо), та, з урахуванням інших обставин, зокрема, тяжкості вимушених змін у життєвих стосунках, ступеню зниження престижу і ділової репутації позивача. При цьому, виходити слід із засад розумності, виваженості та справедливості.

Аналіз статей 11 та 23 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (стаття 1167 ЦК України).

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Ними передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є необхідною, однак не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які підлягають доведенню у відповідних спорах. Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року в справі № 197/1330/14-ц вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання та приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження з нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв`язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (постанова Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17).

Судом першої інстанції правильно встановлено, що позивачем не доведено факт заподіяння йому моральної шкоди, наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями посадової особи ІНФОРМАЦІЯ_1 та наслідками, зазначеними позивачем у позові. Слід також зазначити, що у справі відсутні докази незгоди позивача із діями ІНФОРМАЦІЯ_1 (їх оскарження) щодо його переведення по службі до м. Львова у грудні 2013 року до часу його наступного переведення до м. Мукачево у березні 2017 року (із відповідним адміністративним позовом ОСОБА_1 звернувся у травні 2017 року). При цьому, сам по собі факт наявності судового рішення про визнання дій посадової особи ІНФОРМАЦІЯ_1 неправомірними, за умови недоведення цих обставин, не є достатньою підставою для висновку про наявність в справі підстав для стягнення на користь позивача грошового відшкодування моральної шкоди.

Подібна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року в справі № 243/5118/19, від 12 квітня 2019 року в справі № 686/10651/18, від 25 листопада 2019 року в справі № 686/22462/18, від 31 липня 2019 року в справі № 686/22133/18, від 29 листопада 2021 року в справі № 296/699/20

Це узгоджується і з рішеннями ЄСПЛ від 25 липня 2001 року у справі "Перна проти Італії" та від 09 лютого 2007 року у справі "Білуха проти України", якими встановлено, що визнання судом порушення саме по собі становить достатньо справедливу сатисфакцію за шкоду, завдану особі.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та задовольняючи частково ці позовні вимоги не звернув уваги, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою ІНФОРМАЦІЯ_1 (його посадових осіб). Натомість, як правильно зазначив районний суд, у матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження порушення його особистих немайнових прав, завдання шкоди його здоров`ю та душевних страждань, а отже заподіяння йому внаслідок неправомірних дій відповідача моральної шкоди.

Із наведених підстав, апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції у зазначеній частині.

Таким чином, доводи касаційної скарги відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 в частині оскарження постанови апеляційного суду щодо відшкодування моральної шкоди знайшли своє підтвердження по суті їх вирішення.

Разом із цим, аргументи касаційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо порушення апеляційним судом пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України не знайшли свого підтвердження, оскільки представник відповідача, будучи належним чином повідомлений про дату та час розгляду справи в апеляційному суді, не з`явився з причин, які апеляційний суд визнав неповажними та правомірно відмовив у задоволенні заяви про відкладення розгляду справи.

Не заслуговують на увагу аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо ухвалення оскаржуваного рішення апеляційним судом в частині вирішення зазначених позовних вимог без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 25 червня 2020 року в справі № 823/868/18, від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 823/868/18 та у справі, яка переглядається, різні підстави і предмети позову, зокрема, у наведеній справі - визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Держгеокадастру в Черкаській області про відмову у наданні йому дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, для ведення особистого селянського господарства, та стягнення у зв`язку із цим грошового відшкодування моральної шкоди.

У справі № 464/3789/17 та у справі, яка переглядається, різні підстави і предмети позову, зокрема, у наведеній справі - визнання протиправними дій щодо складення акту перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, припису про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, протоколу про адміністративне правопорушення; акту перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил; протоколу про адміністративне правопорушення; скасування припису про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил; та стягнення у зв`язку із цим грошового відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, підстави і предмет позову та встановлені фактичні обставини.

Ураховуючи зазначене, постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди підлягає скасуванню та залишенню в силі рішення суду першої інстанції у цій частині.

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення компенсації за найм житла.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції.

Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France)).

У розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Зазначене дає підстави для висновку, що "суд, встановлений законом" охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У статті 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Частиною першою статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Разом із тим, відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України.

За змістом частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаний із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Зазначеними нормами права прямо передбачено, що військова служба є публічною службою.

Спори, які пов`язані з прийняттям громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з неї, віднесені до юрисдикції адміністративних судів. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 826/11367/16

Апеляційним судом правильно встановлено, що позивачем заявлено вимогу стосовно отримання грошової компенсації за найм житла під час проходження військової служби. Тобто, заявлено позовну вимогу, пов`язану з проходженням позивачем публічної служби. При цьому, така позовна вимога не випливає із обставин неправомірного переведення позивача по службі у іншу місцевість (на відміну від інших вимог позивача у цій справі).

За таких умов, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги позивача в частині стягнення компенсації за найм житла не віднесені до цивільної юрисдикції та мають вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.

Не заслуговують на увагу аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо ухвалення оскаржуваного рішень апеляційним судом в частині вирішення зазначених позовних вимог без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 30 вересня 2019 року в справі № 825/1074/16, від 30 січня 2019 року в справі № 755/10947/17, від 22 квітня 2020 року в справі № 139/553/15-а, від 15 травня 2018 року в справі № 755/8749/16-ц, від 30 травня 2018 року в справі № 826/7431/16, від 18 квітня 2018 року в справі № 806/104/16, від 29 серпня 2018 року в справі № 488/1176/14-а, від 07 листопада 2018 року в справі № 358/460/16-ц, від 10 вересня 2019 року в справі № 826/12211/18, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 825/1074/16 спір виник щодо компенсації вартості ненаданого житла (щодо житлових прав позивача), а тому суд касаційної інстанції вважав, що він підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У справі № 755/10947/17 та у справі, яка переглядається (в частині стягнення компенсації за найм житла), різні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - визнання неправомріним дій та скасування рішення приватного нотаріуса.

У справі № 139/553/13-а та у справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - визнання протиправними дій та скасування рішення селищної ради.

У справі № 755/8749/16-ц та у справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - визнання незаконним та скасування розпорядження районної державної адмінстрації.

У справах № 826/7431/16, № 826/104/16, № 488/1176/14-а, 358/460/16-ц, № 826/12211/18 та у справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у наведених справах - визнання протиправними дій, рішення щодо відмови у виділенні житла, зобов`язання надати житло або грошову компенсацію на його придбання.

Отже, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження.

Постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації за найм житла слід залишити без змін.

З підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

При поданні касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20.

Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про неналежну оцінку судами наявних в матеріалах справи доказів не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що відповідно до встановлених обставин на підставі поданих сторонами доказів: судом першої інстанції було ухвалено законне рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення грошового відшкодування моральної шкоди; судом апеляційної інстанції - в частині вирішення позовних вимог про стягнення компенсації за найм житла; судами першої та апеляційної інстанцій - в частині вирішення позовних вимог про стягнення майнової шкоди.

Щодо заяви ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження.

У травні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заяву про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1, оскільки касаційна скарга підписана особою без належних повноважень.

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати (пункт 2 частини першої статті 396 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 392 ЦПК України касаційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи. До касаційної скарги, поданої представником, повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника.

Згідно частини третьої статті 58 ЦПК України юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Як видно із касаційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1, вона подана та підписана представником ОСОБА_2, повноваження якого в порядку самопредставництва юридичної особи підтверджуються витягом із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (який доданий до касаційної скарги).

Тому слід відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 .

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи те, що апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційного суду у відповідній частині та залишає у цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди та постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення компенсації за найм житла є законними і обґрунтованими, а тому їх слід залишити без змін.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 402, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди скасувати.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди залишити у силі.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди залишити без змін.