ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 175/1481/15-ц

провадження № 61-19687св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Орлов Олег Анатолійович,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року в складі судді Шабанова О. М. та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Посунся Н. Є., Баранніка О. П., Пономарь З. М.,

ВСТАНОВИВ:

Зміст позовних вимог

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Орлова О. А. про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Позов мотивований тим, що 04 червня 2004 року між нею та ОСОБА_2 укладено шлюб.

Як стверджувала позивачка, 03 березня 2008 року подружжя придбало домоволодіння АДРЕСА_1 та земельну ділянку за тією ж адресою, право власності на які були оформлені на відповідача.

Для придбання вищевказаного нерухомого майна вона та ОСОБА_2 отримали іпотечний кредит, надавши банку у заставу придбане домоволодіння і земельну ділянку, на які була накладена заборона на відчуження до повного погашення кредиту.

Цей кредит був отриманий на ім`я чоловіка, однак виплачувався він спільно під час подружнього життя.

Крім того, між позивачкою, ОСОБА_2 і банком був укладений договір поруки, згідно з умовами якого позивачка зобов`язалась відповідати перед банком за своєчасне виконання чоловіком своїх зобов`язань.

Протягом 2008-2010 років сторони за спільні кошти переобладнали житловий будинок, а рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2010 року за ОСОБА_2 визнано право власності на вже переобладнаний житловий будинок.

18 квітня 2012 року ОСОБА_2 продав вказане домоволодіння разом із частиною земельної ділянки за договорами купівлі-продажу ОСОБА_3 .

Вказані правочини вчинені незаконно та повинні бути визнані судом недійсними, оскільки вона не надавала згоду своєму чоловіку на відчуження їхньої спільної сумісної власності подружжя - домоволодіння та земельної ділянки.

Позивачка просила:

визнати недійсними два окремі договори купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 18 квітня 2012 року, укладені між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, посвідчені приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Орловим О. А.;

скасувати державну реєстрацію цих правочинів.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на момент укладання оспорюваних договорів купівлі-продажу спірного нерухомого майна позивачка не перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, а спірне нерухоме майно є особистою власністю останнього, що не потребувало згоди позивачки на укладення договорів щодо відчуження цього майна третій особі.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання недійсними оспорюваних правочинів судом не встановлено.

Додатково апеляційний суду зазначив, що встановлений рішенням суду факт сумісного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не може вважатися належним доказом спільного придбання майна, оскільки цей факт встановлений лише у 2015 році, а до цього майно особисто ОСОБА_2 було і придбано, і продано у встановленому законом порядку.

Аргументи учасників

У лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій вона, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року, ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що:

суди не визначились із характером спірних правовідносин та нормою матеріального права, що підлягає застосуванню;

суди не звернули уваги на те, що факт спільного проживання у період укладання договорів купівлі-продажу спірного нерухомого майна від 03 березня 2008 року встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому на правовідносини, що виникли між сторонами, поширюються положення статті 74 СК України;

крім того, хоча заборгованість за договором про іпотечний кредит від 03 березня 2008 року № 8-Ф/08/3 була повністю погашена, однак на момент укладання оспорюваних правочинів домоволодіння АДРЕСА_1, та земельна ділянка за вказаною адресою перебували під забороною відчуження.

У квітні 2017 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу відхилити, а оскаржені судові рішення залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем за оспорюваними договорами, а тому позивачка обрала неправильний спосіб захисту порушеного права, її вимоги не можуть бути задоволенні з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, а лише з підстав, визначених статтею 388 ЦК України.

Крім того, до спірних правовідносин належить застосувати правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, згідно з якою судам роз`яснено, що чинним законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

На виконання підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства та інших законодавчих актів" (2147а-19) 20 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2020 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20).

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2024 року поновлено провадження у справі № 175/1481/15-ц.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 04 квітня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюб, який розірвано рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 14 січня 2008 року.

03 березня 2008 року між ЗАТ "Інвест-Кредит Банк" та ОСОБА_2 укладено іпотечний кредитний договір для придбання домоволодіння на АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою.

Кредитний договір забезпечувався іпотекою вищевказаного нерухомого майна.

Поручителем за кредитними зобов`язаннями ОСОБА_2 виступала ОСОБА_1 .

Згідно з договорами купівлі-продажу від 03 березня 2008 року, посвідченими приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Калінович С. П. та зареєстрованим в реєстрі за № 760, 769, ОСОБА_2 придбав житловий будинок і земельну ділянку площею 0,1807 га на АДРЕСА_1 .

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2010 року у справі № 2-2802/10 визнано за ОСОБА_2 право власності на домоволодіння з господарськими будівлями та спорудами, розташовані на АДРЕСА_1 без акту вводу в експлуатацію.

18 квітня 2012 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчені договір купівлі-продажу житлового будинку та договір земельної ділянки площею 0,1061 га на АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Державної іпотечної установи при Кабінеті Міністрів України від 16 травня 2012 року № 2063/6/3 станом на 15 травня 2012 року заборгованість ОСОБА_2 за договором про іпотечний кредит від 03 березня 2008 року повністю погашена, іпотека припинена.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2015 року у справі № 175/1479/15-ц встановлено факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з лютого 2008 року до дати ухвалення рішення (09 червня 2015 року), визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя земельні ділянки площею 0,0746 га на АДРЕСА_1 та площею 0, 1061 га на АДРЕСА_1, визнано за ОСОБА_1 право власності на частину вказаних земельних ділянок (т. 2, а. с. 6).

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2016 року у справі № 175/1479/15-ц рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2015 року в частині визнання об`єктом спільної сумісної власності подружжя земельної ділянки площею 0,1061 га та в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на частину цієї земельної ділянки скасовано, у задоволенні позову в цій частині відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними та скасування державної реєстрації

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу щодо права спільної сумісної власності подружжя (стаття 74 СК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У пунктах 98, 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) вказано, що:

"Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, про те, що "закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору". Такий відступ відбувся у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18. Зазначила, що можливість визнання недійсним договору стосовно розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором (пункт 8.67 постанови).

Розвиваючи висновок, сформульований у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 96)".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 (провадження № 14-40цс21) вказано, що "відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину. Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред`явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, Велика Палата Верховного Суду виснує, що пред`явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (пункт 8.67)). В іншому випадку, у разі якщо сторона договору або інша особа (зацікавлена особа) хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції. У цьому випадку важливим є встановлення на час вирішення спору ринкової вартості спільного майна, яке було відчужено, а у разі неможливості визначення такої вартості саме цього майна - ринкової вартості майна, подібного за якостями (технічними характеристиками) до відчуженого. Велика Палата Верховного Суду вказує, що не є ефективним способом захисту позов про визнання договору недійсним у разі, якщо особа має на меті отримати лише еквівалент вартості своєї частки у спільному майні, оскільки такий спосіб захисту не захищає та не відновлює в результаті її порушене право в той спосіб, який вона обрала".

У справі, що переглядається:

у період із 04 квітня 2004 року до 14 січня 2008 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 перебували у шлюбі;

рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2015 року у справі 175/1479/15-ц встановлено факт сумісного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 із лютого 2008 року до дня ухвалення цього рішення;

підставою позову позивачка вказувала те, що 18 квітня 2012 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 уклали договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки площею 0,1061 га на АДРЕСА_1 без її згоди, незважаючи на те, що ця нерухомість набута у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_1 під час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, тобто є їхньою спільною сумісною власністю;

відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що власником спірного майна був ОСОБА_2, який мав право відчужувати його іншій особі без згоди позивачки;

суди не врахували, що відсутність згоди одного зі співвласників (колишнього подружжя) на розпорядження нерухомим майном може бути підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним, і такий спосіб захисту порушеного права власності одного з подружжя може бути ефективним у випадку заявлення позивачем позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину. Пред`явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо;

поза увагою судів залишилося також те, що позивачка заявила вимогу про недійсність оспорених договорів купівлі-продажу, тоді як ефективним способом захисту у їївипадку є стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна.

Тому рішення та ухвала судів попередніх інстанцій у частині вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними та скасування державної реєстрації підлягають зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Орлова О. А. про визнання договорів купівлі-продажу недійсними та скасування державної реєстрації

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) . За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У справі, що переглядається, сторонами оспорюваних договорів є ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .За таких обставин приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Орлов О. А. є неналежним відповідачем за позовними вимогами ОСОБА_1 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними та скасування державної реєстрації цих договорів.

Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог, проте помилилися щодо мотивів такої відмови.

Тому оскаржені судові рішення належить змінити з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення прийняті частково з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, рішення та ухвалу судів попередніх інстанцій- змінити з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 рокузмінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року та ухвалаапеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук